Просвітництва та періоду боротьби за незалежність сіна

(XVIII ст.)

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЧЕНЬ

ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО ЛОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Державно-правові концепції XVII ст. пронизані думкою про «розумне» улаштування держави і про природну рівність людей, як розумних істот. Ідея розуму, як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму (Царства Розуму) трансформується у XVIII ст. в ідею Просвітництва. Просвітництво — політична ідеологія, філософія і культура періоду утвердження буржуазних відносин. Вона виникла в Англії (XVII ст.) і була пов'язана з творчістю Дж. Локка, потім поширилася у Франції (XVIII ст.), де знайшла відгук у творчості Мон-теск'є, Гельвеція, Гольбаха, Вольтера. Просвітителі висували проблему освіти народних мас з метою очищення свідомості людей від забобонів, які, на їх погляд, заважали звільненню від застарілих феодальних порядків і перешкоджали соціальному прогресу. І. Кант назвав Просвітництво вираженням родової сутності людства - розуму. У статті «Відповідь на запитання, що таке просвітництво?» філософ запропонував розглядати його як необхідну історичну добу у розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні можливостей людського розуму для досягнень соціального прогресу.

Просвітителі, кваліфікувавши людину як політичну істоту, а суспільство як співтовариство таких істот, вважали, що всесвітній розум накреслив параметри існування людини, тому добробут людства ставили в залежність від усвідомлення й виконання вимог розуму, який ототожнювали із законом природи. На їхню думку закон розуму (природний закон) сам по собі здатний забезпечити адекватний потребам людини спосіб життя. Змістом закону розуму є «освічений егоїзм», який спрямовує людей до загального блага. «Освічений егоїзм» або розумний егоїзм - це універсальний критерій людської підприємливості, підґрунтям якої є доброчесність. А основою доброчесності є правильно свідомлений інтерес. Звідси накреслювалося завдання урядам - сприяти свободі, безпеці користування власністю, скасувати монополію і привілеї, що панували в феодальному суспільстві. Тобто сприяти створенню суспільства, в якому б особисті здібності індивіда і його уподобання були б ключем до влади. У зв'язку з цим просвітителі захищали ідеали свободи, рівних можливостей, достойного людини життя, республіканський устрій тощо. Політична філософія цієї доби переймалась проблемами захисту природних прав, притаманних індивідам та встановлення загальних норм і приписів законів, за якими може ефективно функціонувати влада. На порядок денний ставилося питання надання цим нормам статусу аксіом, які не треба доводити і які не можуть бути спростованими.

Характерною особливістю державно-правової думки доби Просвітництва є поєднання теорії з практикою. Це стало можливим із поширенням практики прийняття конституцій, перших спроб кодифікації права, створення нових держав, які виникали у ході буржуазних революцій. У цей час розповсюдилась практика свідомого конструювання держави, цілеспрямованого визначення форм державного правління, устрою, мережі органів влади, політичної системи тощо. В іншому, на відміну від попередньої доби Відродження, аспекті тлумачились ідеї природного права і суспільного договору.

У теоріях XVII ст. природне право розглядалося переважно в ідеї - тобто в аспекті потреби утвердження однакових для людей прав, тільки з тієї причини, що вони люди. В теоріях XVIII ст. природне право розглядалося вже як діяльність держави у відповідності з правовим законом для досягнення цілей суспільного договору: свободи та справедливості.

Засади договірних теорій XVII ст. зводились до розгляду держави як своєрідної угоди між підданими і правителями, за якою визнаються взаємні права і обов'язки по відношенню одне до одного. Засадою договірних теорій ХУШ ст. було визнання того, що розумна угода між урядом і народом — це не розмежування прав і обов 'язків між підданими і правителями, а прийняття правових законів держави, які регулюють відносини між: людьми. В цілому концепція «суспільного договору» була зорієнтована на встановлення розумних меж втручання держави у приватне життя індивідів і суспільства, та на однозначне визначення, упорядкування, регламентацію взаємовідносин між можновладцями і підданими.

У ХУШ ст. центром інтелектуального життя Європи стає Франція, і, відповідно, саме тут, на тлі бурхливого розвитку соціально-історичної і політичної філософії, народжуються нові державно-правові концепції, авторами яких були Вольтер, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дід-ро, К. Гельвецій, П. Гольбах.

2. ПОАІТИКО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ ВОАЬТЕРА

Франсуа Марі Аруе (1649-1778) (псевдонім Вольтер з 1718 р.) - французький філософ і публіцист належав до правого крила просвітителів, які виражали інтереси великої буржуазії. Вольтер мало цікавився політикою заради політики і не переймався проблемами народних мас, вважаючи, що біднота не повинна мати політичних прав, оскільки той, хто не має ані землі, ані власного дому не має і права голосу. Він послідовно захищав такий суспільний порядок, засадами якого були б принципи рівності, свободи і необмеженої приватної власності. Основні погляди Вольтера в царині держави і права викладеш в працях «Філософські листи» та «Досвід загальної історії про звичаї і дух народів».

Визнаючи рівність людей як біологічних істот, він заперечував рівність соціальну. Мислитель захищав тезу, що в суспільстві може бути тільки юридична рівність, яка передбачає формальну рівність усіх перед законом і набуття всіма людьми однакового статусу громадянина. Вона є досить змістовною і соціально ефективною. Однак, виступаючи з критикою егалітаризму1 Руссо і зрівняльного комунізму Мельє, Вольтер визнавав юридичну рівність лише в сфері приватного права, заперечуючи можливість її реалізації у сфері права публічного. Він був переконаний, що право голосу у справах громадських можуть мати виключно ті, хто володіє власністю.

Свобода у Вольтера - це свобода не суспільства в цілому, а свобода індивіда. Стержнем її є свобода слова, віри, свобода підприємництва та свобода праці. Особливо Вольтер захищав право на свободу праці, зауважуючи, що вона є фундаментальною у буржуазному суспільстві. Згідно із Вольтером свобода праці полягала у визнанні за кожним права продавати свою здатність до праці тому, хто платить

1 Див.: Словник термінів, с. 218.

1. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАД ШАРЛЯ ЛУЇ МОНТЕСК”Є

Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) - видатний юрист і політичний діяч. Одним із перших філософів-просвітників, який всупереч традиційному (в дусі «божественної зумовленості») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Він першим здійснив систематизацію державно-правових знань ХУШ ст. на нових засадах природного права і договірних теорій держави, і посів провідне місце в історії вчень про державу і, право завдяки теоретичному обгрунтуванню ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, яку як ідею «змішаного правління» розробляли свого часу Арістотель, Ци-церон, а пізніше Дж. Локк. Свої погляди Монтеск'є виклав у трьох фундаментальних працях: «Перські листи», «Роздуми про причини величі і занепаду римлян», «Про дух законів».

Вихідною тезою теорії Монтеск'є є визнання свободи людини-громадянина, найбільшу небезпеку для якої становить державна влада, а особливо ті умови, що породжують можливість зловживання нею. Проти такого зловживання він пропонує запровадити механізм, у якому одна влада врівноважує іншу, щоб запобігти можливості зосередження усієї повноти влади в державі у руках однієї людини або групи керівних осіб.

Мислителі XVII ст. розглядали поділ влади як врівноважування суспільних та економічних інтересів і класів, як противагу крайній централізації, та як нагадування про те, що жодна політична організація не працюватиме, якщо не засновуватиметься на взаємоповазі й чесній взаємодії її частин. На відміну від цих поглядів Монтеск'є вперше в історії державно-правової думки поділ влади пов'язав із конституцією держави. Тим самим він обґрунтував іде*ю правління не людей, а правління законів - ідею конституційного правління,- за якого суверен повинен виконувати не тільки природні, а й позитивні закони в державі. Цим Монтеск'є поділ влади звів у систему правових стримувань та врівноважень, підкреслюючи, що поділ влад забезпечить верховенство закону. Це було новим у доктрині щодо поділу влад. Монтеск'є наполягав, що за умови поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

З метою розв'язання дилеми «право» і «закон» Монтеск'є ввів до своєї теорії категорію «дух законів». Право мислитель розглядає як загальнолюдську цінність. Метою права є свобода, рівність, безпека і щастя усіх людей. Позитивний закон передбачає об'єктивний характер справедливих відносин (справедливість історично і логічно передує закону). Взірець абсолютної справедливості, який передує позитивному закону, створює природа. Природний закон (закон історії) мислитель тлумачить у просвітницькому дусі, як «людський розум, що править народами». Проте Монтеск'є виявляє намір пов'язувати дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як таким, але й з певними природними (головним чином, географічними факторами) обставинами. Помірний клімат, міркує Монтеск'є, сприяв формуванню таких рис, як войовничість, хоробрість, волелюбність тощо. Разом з тим у занадто теплих країнах, на його думку, люди ледачі, розбещені, покірні тощо. Родючий ґрунт, міркує далі Монтеск'є, вимагає занадто багато часу для обробітку, тому землероби залюбки поступаються правом на управління країною одній особі. От чому у землеробських народів найчастіше зустрічається монархічна (і навіть деспотична) форма правління. На неродючих же землях частіше зустрічаємо народне, республіканське правління.

Ці міркування увінчалися переконанням мислителя у тому, що законодавець створює закони не довільно, оскільки обов'язково враховує ті природні умови, в яких історично формувався народ: розміри території, її рельєф, побут, звичаї. Відношення законів до природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «духом законів».

Користуючись сучасною науковою термінологією, можна стверджувати, що Монтеск'є звернув увагу, на досить актуальну для сьогоднішнього дня проблему. Йдеться про те, що попри певні загальні закономірності розвитку історичного прогресу, які обов'язково знаходять своє втілення в законі, законодавець мусить враховувати і ментальність народу (власне розуміння народом справедливості). Врахування рис ментальності народу в процесі законотворення є запорукою створення справедливих, в інтересах загалу законів і успішного втілення їх приписів у життя.

Виникнення держави Монтеск'є пов'язував з об'єктивними процесами розвитку суспільства. На його думку, держава виникає тоді, коли виникає приватна власність, розподіл багатств, що веде до антагонізмів у суспільстві. Згідно із поглядами Монтеск'є в досуспільному стані панувала природна свобода, що забезпечувалась звичаями і традиціями. В суспільстві ж люди втратили природну свободу. Остання відновлюється виключно за допомогою законів, але набуває при цьому політичного характеру, перебуваючи у постійному зв'язку з правом. Монтеск'є був переконаний, що майбутнє держави пов'язане з політичною свободою, що забезпечується поділом влад і на підставі цього твердження дає визначення держави. Держава - це суспільство, в якому діє закон (як бачимо Монтеск'є не протиставляє і суспільство, і державу, тобто не розглядає останню як інституцію). Найважливішим засобом державної організації суспільства й порядку в ньому, на думку Монтеск'є, є державне законодавство, а одним із провідних підрозділів будь-якої держави є її законодавчий орган.

4. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ЖАН-ЖАКА РУССО

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей. Переконання мислителя зумовили специфіку його державно-правових поглядів, які він найбільш повно висвітлив у працях «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».

Руссо, вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного йому суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності та шляхи її усунення. Вбачаючи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людського життя у розумі, мислитель водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо (на повну протилежність поглядам Т. Гоббса) добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Нерівність у природному стані існувала, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди, з «природного» стану, поступово (внаслідок розвитку розуму) переходять у «суспільний стан» (громадянський), об'єднуються спершу в сім'ї, а останні -в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досягнення в розвитку знарядь праці й господарюванні підвищили продуктивність праці, зросла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування приватної власності. Відтак, виникла соціально-майнова нерівність та гноблення багатими бідних. Руссо і тут намагається раціонально пояснити такий результат: мовляв, більш сильні та здорові виробляють значно більше продуктів, ніж інші. Надлишки нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація, найпомітнішими ознаками якої є виробництво заліза і залізних знарядь, що значно сприяє збільшенню виробництва хліба (залізо і хліб - ось, що, на думку Руссо, цивілізувало людей і водночас згубило рід людський).

В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспільства.

Однак, Руссо переконував, що втративши свою природну свободу, бідні не набули і свободи політичної, оскільки остання стала винятково свободою для багатих. З тих пір людство приречене на рабство, злидні і примусову працю. Нерівність у праві приватної власності, доповнена політичною нерівністю, призвели, як стверджував Руссо, до абсолютної нерівності в умовах деспотизму, коли у відношенні до деспота всі рівні в своєму рабстві і безправ'ї.

Отже, держава, згідно із поглядами Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.

З виникненням держави людство вступило у фазу громадянського стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неминучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація) незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, - учасникові суспільного договору). Народ у Руссо -це всі вільні громадяни республіки, незалежно від соціального та етнічного походження - вся доросла чоловіча частина населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «третій стан», «трудящі»), як це стали трактувати згодом радикальні прибічники його концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти.

На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав, маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу заміщувався.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.

На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для невеликих держав, аристократична — для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закрн (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.

Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів - природне право, яке (історично і логічно.- Авт.) передує державі. Власне ж суперечка між правом рівності і правом приватної власності руйнує природний стан і започатковує стан громадянського суспільства і держави.

5. ПОГЛЯАИНААЕРЖАВУІПРАВО ФРАНЦУЗЬКИХ МАТЕРІАЛ1СТІВ-ЕНЦИКЛОПЕАИСТІВ АДНІДІАРО, ПОАЯ-АНР1ГОЛЬБАХА, КАОАА-АДРІАНА ГЕАЬВЕЦІЯ

Погляди на державу і право французьких матеріалістів невід'ємні від їхніх ідей про покращення засад суспільного устрою шляхом освіти монархів і народу. Вони розраховували на освіченого монарха, який буде назагал сприяти поширенню освіти. Найкращу форму державної організації суспільства вони вбачали в конституційній монархії. На їхню думку, монарх має пам'ятати, що він править від імені народу і для народу. Найкращим для суспільства буде визнання монархами необхідності суспільних перетворень шляхом реформ. Забуття цього призводить до революції, а будь-яка революція руйнівна і згубна для суспільства.

Яскравим представником французького просвітництва був Дені Дідро (1713-1784), засновник і один з видавців «Енциклопедії, тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Будучи прихильником освіченої монархії, він критикував абсолютизм, християнську релігію і церкву, відстоював матеріалістичні ідеї, засуджував тиранічне свавілля влади і невігластво народу.

Відомо, що Дідро створив для Катерини II план перебудови Росії, в якому запропонував імператриці відмовитись від одноосібного правління, створити комісію із народних представників і правити сумісно з ними. Саме така форма правління, вважав він, виключить можливість утвердження деспотизму. Заперечуючи опонентам, які стверджували, що для Росії деспотизм об'єктивно необхідний, зважаючи на її величезну територію, Дідро наголошував, що правління деспотів якраз є найбільшим нещастям для Росії (як і для будь-якої нації), оскільки суперечить закону природи. Філософ послідовно захищав думку, що безперервне деспотичне правління прищеплює в народі звичку до сліпої покори деспоту; народ забуває про свої невідчужувані права, стає недбалим, втрачаючи здатність відчувати свободу.

Виникнення держави і позитивних законів у суспільстві Дідро пов'язує із суспільним договором, що є спільною волею народу. Мету держави мислитель вбачав у забезпеченні невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту. Визнаючи за необхідне обов'язкову участь народу в управлінні державою, Дідро наголошував, що право бути обраним до представницьких органів влади повинні мати виключно громадяни, які володіють власністю. Водночас мислитель негативно ставився до надмірного багатства, підкреслюючи, що провідна функція держави повинна полягати у наданні допомоги знедоленим. Важливим регулятором суспільних відносин, згідно із поглядами Дідро, є закон, а всі члени суспільства мають бути рівними перед законом у своїх обов'язках.

Оригінальні погляди на державу і право висловлював Клод-Лдріан Гельвецій (1715-1771), підмурком яких стала концепція утилітаризму, обґрунтована мислителем у відомій праці «Про розум».

Мислитель відштовхувався в своїх роздумах від твердження, що вродженими імпульсами у поведінці людей є бажання насолоди і відраза до болю. Отже, в цілому єдиною нормою раціональної поведінки повинне бути найбільше благо для найбільшого числа людей; все, що суперечить цій нормі є особливим благом певного класу чи окремої групи.

Отже, моральність і соціальні інститути, включаючи державу, виправдані тільки їх доцільністю і користю для суспільства. Звідси, на думку Гельвеція, будь-які твердження про природне право, позбавлені логіки, а віра в те, що воно веде до найбільшого блага є хибною і позбавленою здорового глузду.

Утилітаристську версію природних прав розвинув Поль-Анрі Гольбах (1723-1789), опублікувавши «Біблію атеїстів», «Систему природи» і «Природну політику». У своїх міркуваннях Гольбах послідовно дотримувався думки, що люди від народження є добрими, а лихими стають в умовах недосконалих суспільних порядків, запроваджених несправедливим урядуванням. Причина несправедливого урядування полягає в тому, що влада зосереджується в руках тиранів і священиків, чий інтерес полягає не в доброму урядуванні, а в експлуатації народу. Деспотизм - це спотворена верховна влада, завдячуючи якій в інтересах панівного класу узурпується те, що по праву належить всім, а саме: невід 'ємне право свободи, яка є найголовнішим правом людини (свобода слова, друку й совісті).

Гольбах наголошував, що люди як розумні істоти здатні усвідомити свій загальний інтерес, а запорукою цьому є загальна освіта народу. Справжнім реформатором суспільства, на думку Гольбаха, є суверен - той, хто має владні повноваження. Досить переконати суверена в тому, що чинити зло є правом, яке заперечує здоровий глузд, що інтереси правителя збігаються з інтересами підданих і тоді автоматично наступить щасливе життя в суспільстві.

Гольбах послідовно проводив думку про необхідність у суспільстві регулюючої дії законів, які визначають межі повноважень суверена і межі підкорення народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян.

6. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В ІТАЛІЇ XVIII ст.

На рубежі ХУШ ст. в Італії розпочався активний процес розвитку буржуазних відносин, які вимагали правового обґрунтування і зміни форм держави. Однак слабо консолідована буржуазія вела компромісну політику з існуючим режимом, що заважало подоланню феодальних пережитків. Цю двояку політичну позицію нової суспільної верстви виразили італійські просвітителі. Найбільш визначними серед них були Дж. Віко і Ч. Беккаріа.

Італійський філософ-просвітитель Джамбаттіста Віко (1668-1744), відомий своєю теорією історичного циклу. Віко розглядав державно-правове життя суспільства під кутом зору морально-культурного стану народів, визнаючи дух (розум) народу як першоджерело культурно-історичних зрушень. Головним витвором розуму Дж. Віко вважає мову і право. Екскурси в історію культури, моралі й суспільно-політичних форм різних давніх народів склали основу його аргументації. Повсюдно мислитель вбачає простоту первісного життя людей, потім зростання його комфортності -і нарешті занепад через падіння моралі.

Заслугою Віко є те, що у своїй фундаментальній праці «Засади нової науки про загальну природу націй, завдячуючи яким відкриваються нові засади природного права народів» він здійснив спробу пояснити виникнення і особливості розвитку державно-правових інститутів, створивши так звану теорію «ідеальної вічної історії», вчення про закономірний процес культурного, соціального і політичного розвитку й занепаду, який відбувається за певних обставин в житті кожної нації. Віко пов'язує виникнення держави з суспільним договором, виводячи цей факт із об'єктивної необхідності. Кожна форма державності у Віко має свої особливості і свої причини виникнення. У відповідності до давньогрецького переказу, що давні єгиптяни поділяли історію світу на три доби - добу богів, добу героїв та людську добу, Дж. Віко поділяє історію на три епохи: «епоху богів», «епоху героїв», «епоху людей».

Перший період Віко називає божественним не за власним змістом, а за притаманною тогочасним людям міфологічною формою осмислення світу. Це час дикунства, злиднів, безсловесного існування, коли людська фантазія обожнювала сили природи. У цей період відсутня державність, не існує юридичних норм. Законами слугують лише містика і пророцтва оракулів. Право грунтується на божественному авторитеті. Управляють суспільством жерці.

На другому етапі люди виходять із напівтваршшого стану і вступають у суспільні, насамперед сімейні зв'язки. В їхньому середовищі з'являються могутні особи героїв: вожді, пророки, організатори, винахідники. На цій стадії боги починають правити антропоморфно, закладаються підвалини культури, утверджується монархічна форма правління та основи правових норм, які спираються на силу традиції. Державна влада - це влада аристократії, яка диктує пронизані корисливими інтересами можновладців правові норми і жорстоко пригнічує підданих. Право тут виступає як право сили.

Кодифікація законів та введення формального правопорядку є власне початком людської доби. Цій добі притаманний республікансько-демократичний устрій або представницька монархія з достойними людини правами і свободами, що забезпечують народний суверенітет. Закони узгоджують приватний і публічний інтерес, утверджується юридична рівність між людьми. Максимального розвитку досягає економіка, але люди поглинаються корисливими інтересами. Герої і ентузіасти зникають, суспільством опановує моральний розклад. Наступає кінцева епоха - епоха варварства. Над законами, які забезпечують всезагальний інтерес переважають егоїстичні інтереси людей, що породжує соціальну анархію, так започатковується процес занепаду соціального розвитку і закладаються підвалини нового циклу.

Засновником класичної школи в науці кримінального права вважається італійський юрист, публіцист, прихильник доктрини природного права Чезаре Беккаріа (1738-1794), автор знаменитої праці «Про злочини і покарання». Згідно із поглядами Беккаріа в природному стані люди були вільними, рівними і незалежними, але перебували в стані війни і свавілля. З метою організації спокійного і безпечного життя вони добровільно уклали суспільний договір, створивши верховну владу і уповноваживши її на підставі законів забезпечити достойне людини життя. Але сподівання людей були марними. Повсюди запанувало насилля і несправедливість, оскільки багато законів, які впроваджувались верховною владою, захищали інтереси небагатьох. Подібне становище особливо помітне у системі покарань, де за одні і ті ж вчинки багаті і бідні підлягають різним санкціям. Мислитель вбачав коріння несправедливості в соціальній нерівності, яка закріплюється правом власності.

Для попередження злочинності і оздоровлення суспільства Беккаріа пропонує монархам перейматися не власними амбіціями, а справами підданих. Він закликає до поступового зрівняння всіх громадян як в матеріальних, так і в моральних вигодах, які має в своєму розпорядженні суспільство; висловлюється за освіту і виховання народу; пише про запровадження мудрих законів і закликає до рівності усіх перед законом; про необхідність запровадження законності і впровадження обов'язкових гарантій прав індивіда.

7. АЕРЖАВНО-ПРАВОВА ДУМКА В США ПЕРІОДУ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Особливості та характерні риси державно-правової думки США періоду визвольних змагань і конституційного оформлення нової держави в Північній Америці (ХУШ ст.) зумовлені особливостями американської революції, які відрізняли її від англійської революції, що вже відбулася і Великої французької буржуазної революції, яка спалахнула невдовзі.

Перша особливість американської революції полягає в тому, що вона відбулась на території, яка історично не знала феодалізму як суспільно-економічної формації. Американському суспільству невідомі спадкова аристократія, поміщики і кріпаки, державна бюрократія (крім чужої і ворожої британської адміністрації1), цехові корпорації, гільдії привілейованого духовенства та інші атрибути суспільства феодальної Європи.

Друга особливість американської революції виявляється в тому, що вона переслідувала національно-визвольну мету і розгорталась на тлі визвольної боротьби за незалежність, а згодом в умовах внутрішніх соціальних протиріч і розколу американського суспільства, переросла у війну громадянську.

Американська революція залишила недоторканною рабовласницьку систему Півдня, яка впродовж тривалого часу після завершення війни за незалежність стримувала розвиток капіталізму. Але в цілому вона мала великі наслідки -завоювання незалежності, створення єдиної федеративної республіки, конституційну і правову інституціоналізацію буржуазно-демократичних прав і свобод.

Суперечливі події американської революції, вплинули на розвиток державно-правової думки, яка мала в основному прикладний характер, оскільки розв'язувала проблеми побудови держави і її конституційного утвердження.

Великий вплив на розгортання революційних подій і на політико-правову свідомість колоністів справила Декларація прав Вірджінії, схвалена конвентом 12 Червня 1776 р. В Декларації вперше на континенті проголошувалась природно-правова рівність людей, які по своїй природі в однаковій мірі вільні і незалежні, і які від народження мають право на достойне життя, право набуття і володіння власністю, а також на безпеку існування.

В цілому державно-правова думка в СІЛА розвивалась у двох напрямках Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон захищали ідеї демократичної республіки, народного суверенітету, прав і свобод громадян, самостійність штатів. Дж. Адамс, А. Гамільтон, Дж. Медісон, поділяючи погляди демократів про верховенство влади народу в державі, висловлювались за сильну централізовану федеральну владу. Але всі названі мислителі і політичні діячі були прихильниками теорій природного права і суспільного договору.

Серед названих імен одним із найбільш радикальних прихильників демократичного крила англо-американських мислителів був Томас Пейн (1737-1809), який в період американської війни за незалежність був одним із популярних публіцистів. Саме Пейн запропонував назву майбутньої держави - «Сполучені Штати Америки». Найбільш відомим його політико-філософським начерком, в якому Пейн, обґрунтовуючи ідею народного суверенітету, захищав концепцію права народу на повстання, революцію та на створення власної держави були «Права людини». Томас піддав гострій, емоційній, але аргументованій критиці поширену на той час думку, що після відокремлення від метрополії північно-американські колонії будуть не в змозі забезпечити розвиток промисловості, культури, безпеку.

Пейн один із перших чітко розмежував поняття «суспільство» і «держава», за критерієм їх виникнення, роллю і призначенням. На його думку, суспільство - це результат людських потреб, а уряд - людських вад. Урядування здійснюється виключно за згодою народу. Всі форми правління поділяються на виборно-представницькі і спадкові. Виборно-представницька форма правління - це республіка, а спадкова - це монархія і аристократія. Урядування вимагає таланту і здібностей. Оскільки ці чесноти не передаються у спадок то, на думку Пейна, найкращою формою правління може бути тільки республіка. Засадовим принципом і необхідним атрибутом республіканського правління є права людини.

Видатну роль у розвитку американської демократії і конституціоналізму відіграла Декларація незалежності 1776р., яка була утверджена Третім континентальним конгресом і мала, безперечно для свого часу революційний характер. Цей документ був написаний американським просвітителем, філософом і політичним діячем Т. Джеффер-соном (1743-1826 рр.). Джефферсон визнавав, що всі люди від природи рівні і наділені Творцем невід'ємними правами, серед яких домінуючими є право на життя, свободу, власність. (Треба підкреслити, що право на власність вій розглядав не як природне право, що характерно для вчення, наприклад Локка, а як право громадянське, тобто таке, що походить від волі держави.) Для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує принципи природного права, то народ зобов'язаний скористатися природним правом замінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити щасливе життя. Про це було записано в Декларації: «Ми вважаємо очевидними такі істини: що всі люди, створені рівними; що вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, в числі яких - життя, воля і прагнення до щастя; що для забезпечення цих прав серед людей встановлюються уряди, справедлива влада яких випливає із згоди керованих; що коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд, заснувавши його на таких принципах і організовуючи його владу в тій формі, які він вважатиме за найбільш придатними для здійснення його безпеки і щастя... Але коли довгий ряд зловживань і насильств, незмінно ставлячи все ту ж мету, виявляє намір підкорити людей абсолютному деспотові, то їх право, їх обов'язок скинути такий уряд і встановити нових стражів для своєї майбутньої безпеки»,1 За Джефферсоном, найкращим урядуванням, здатним забезпечити вимоги Декларації, може бути тільки республіка.

Під таким же кутом зору розвивав свої теоретичні міркування і Дме. Медісон (1751-1836), вважаючи до того ж, що виключно республіка може забезпечити не тільки природні, а й політичні права. Медісон вважається «батьком американської конституції», затвердженої конгресом у

Декларація незалежності США // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн.-Т. П-К., 1998-С. 49.

вересні 1787 р. Саме завдячуючи Медісону ідеї природного права, республіканської форми правління, концепція рівноваги та розмежування гілок влади були матеріалізовані в Конституції США.

Американська конституція в тому вигляді, в якому була ухвалена конвентом і ратифікована є досить коротким документом. Вона складається із преамбули і 7 статей, із яких тільки 4 розбиті на розділи. В основу організації, компетенції і взаємодії вищих органів влади в республіці був покладений американський варіант принципу поділу властей, створений не стільки у відповідності із теоріями Дж. Локка і Ш. Монтеск'є, скільки з урахуванням свого власного досвіду. Необхідно особливо наголосити, що творці конституції ніколи не помишляли про створення трьох незалежних одна від одної властей. Згідно з їхніми поглядами, влада у державі єдина, але вона має три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Для запобігання концентрації повноважень, що веде до утвердження тиранії однієї із гілок влади, конституція запровадила ситему «стримувань і противаг», в основі якої лежать такі принципи. По-перше, всі три гілки влади мають різні джерела формування; по-друге, всі органи державної влади мають різні терміни повноважень (кожні два роки переобираються на одну третину); по-третє, конституція передбачила створення такого механізму, в рамках якого кожна із гілок влади мала всі можливості нейтралізувати можливі узурпаторські намагання з боку іншої.1