Філософії та політичної думки

ТЕОРІЯ МІСТА-ДЕРЖАВИ (У-ІУст. до и. є.)

Першим із грецьких філософів, хто не визнавав у житті людини присутності вищих сил був один із творців атомістичної концепції буття Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. є.).

Вчення Демокріта - це підсумок узагальнення здобутків грецької натурфілософії. Згідно із вченням Демокріта існують тільки атоми й порожнеча. За рухом атомів не існує жодного усвідомленого наміру. У природі все відбувається механічно. Однак увесь предметно-речовий порядок, його гармонія суворо й однозначно детерміновані «велінням невблаганного фатуму», незворушної долі. Людина є часткою цього світопорядку Космосу. Доля (ананке) так само беззастережно визначає вчинки людей, як необхідність («еймармене») жорстко скеровує рух у порожнечі кожного окремого атома.

У філософській концепції Демокріта знаходимо і розв'язання проблеми полісного життя. У цьому аспекті античне грецьке суспільство (поліс), в якому індивіди сприймали свою життєдіяльність, що керується долею із зовні, виступає своєрідним прообразом демокрітівського космосу. У вченні Демокріта кожний індивід полісної громади - це окремий атом. Для нього одна людина «варта десяти тисячам, якщо вона краща. Якщо це освічений і мудрий правитель». Освіченість і розум тих, хто править, Демокріт цінував вище, ніж багатство невігласів і неуків, тому гостро засуджував демократію, де править натовп і серед якого губляться поодинокі найкращі - освічені, розумні люди. За Демокрітом необхідною умовою і засобом упорядкування життя полісної громади є штучно створені, писані закони полісу. Відповідно його концепції ці закони, хоч і створені людьми, все ж мають природний, причинно зумовлений характер.

Приблизно з 450 р. до н. є. одним із провідних міст-держав і великим культурним осередком еллінського світу стали Афіни. За формою правління - це була демократична республіка, в якій афінські громадяни мали рівні права і можливість брати участь у політичному житті свого міста. Саме в Афінах свого найвищого розквіту досягла антична філософія. Якщо натурфілософи, насамперед досліджували природу, то мислителі Афін зосередили увагу навколо людини, на етико-політичних і гносеологічних проблемах її життя.

Розвиток демократичних процесів в Афінах потребував освіти, поширення якої в середовищі полісної громади уможливило б повноцінну участь громадян у політичному житті свого міста-держави. Обов'язок просвітницької роботи в народі перейняли на себе мандрівні вчителі і філософи, які називали себе софістами (мудрими). Серед софістів старшого покоління було чимало видатних філософів, таких як Протагор (бл. 490-420 рр. до н. є.), Гіппій (460-400 рр. до н. є.) та ін.

Атом Демокріта, як уже зазначалось, реалізує індивідуалізацію космічного цілого, але реалізація сприймається на абстрактному рівні. Софісти ж звертаються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Специфічною рисою останньої виступає здатність розмірковувати про речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто - індивідуалізувати. Така тенденція у розумінні людини втілилась у знаменитій тезі Протагора: «Людина є мірою всіх речей - існування існуючих і неіснування неіснуючих». Висловлюючи цю тезу, віч застерігав, що добре, хороше, правильне, неправильне, погане — все оцінюється стосовно потреб людини. Отже потребою, водночас і благом для людей, є необхідність дбати про порядок у державі і жити у злагоді із законом. Протагор кваліфікував своє вчення як «політичне мистецтво» (тобто «політичне» від слова поліс), оволодівши яким можна стати гнучким і спритним у політичному житті.

Першим серед софістів, хто протиставив природу (фю-сіс) і закон (номос) був Гіппій (460-400 рр. до н. є.). Він першим серед філософів античності оприлюднив думку про природну рівність людей, стверджуючи, що природа (закони природи) - це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, штучно створеному людиною закону - позитивному праву. Він був першим і в тому, що вказав на суттєву різницю між природним правом і позитивним законом. Під природним правом Гіппій мав на увазі неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх, без винятку полісів античної Греції. Природне право -це право вільного самовизначення людини згідно з вимогами природи. Отож природне право і є справедливістю. Позитивне право - це писаний закон, який примушує дотримуватися умовних, штучно створених вимог, тому закон заперечує справедливість.

Серед софістів прихильником ідеї природної рівності людей був і Лікофрон, який стверджував, що природне право — це індивідуальні права людини. Гарантом природного права є угода між людьми про створення держави. Отже, мислитель першим серед античних філософів сформулював ідею суспільного договору, розглядаючи державне життя полісу як результат договору між людьми, укладеного задля взаємної вигоди, вбачаючи в законах гарантію індивідуальних прав громадян. Вживаючи сучасну термінологію, Лікофрон вперше в історії державно-правової думки висловив ідею правового закону. Інакше кажучи, закону, який втілює принципи природного права, маючи на увазі, що такий закон фактично і є суспільним договором (конституційним законом).

Цікавою є політико-правова концепція представника молодшого покоління софістів Фрасімаха (П пол. V ст. до н. є.) Предметом його роздумів стало поняття справедливості. Шукаючи критерій справедливості, Фрасімах звернувся до практичної політики, сутність якої вбачав у вигоді сильнішого. Тому й визначав справедливість як таке, що вигідно сильнішому. У суперечках із опонентами він постійно наголошував, що у кожній державі силу має той, хто знаходиться при владі. Сила є базисом закону і запорукою панування при будь-якій формі правління. Створивши і впровадивши закони в життя, влада, підкреслював Фрасімах, оголошує їх справедливими, а тих, хто не кориться владі, карає» як порушників закону і справедливості.

Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перевагами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та писаними законами. Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлумачення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твердженні, що не існує абсолютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсолютні чесноти — це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, при певних обставинах і що про це думає сама людина. Однак софісти першими на загал оприлюднили думку про природно-правову рівність людей, підкресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всеохоплюючої космічної справедливості (закони природи).

Із софістами різко полемізував Сократ (бл. 469-399 рр. до н. є.), один із найвидатніших мислителів античного світу, стверджуючи, що чесноти і загальні норми людської поведінки існують, оскільки закладені в самому розумі людини. При цьому Сократ не вбачав різниці між розумом раба і розумом патриція. «Пізнай самого себе» - такою є вихідна теза сократівської філософії. Результатом пізнання будуть знання, що і є вищим зразком доброчесності.

Філософські тези Сократа торкалися багатьох проблем життя полісу. На його думку запорукою політичної свободи полісу є панування законів, що за змістом відповідають вимогам розуму і справедливості. Тому перевагу в управлінні надавав не родовій аристократії чи новоявленим багатіям, а правлінню освічених людей. Філософ різко засуджував тиранію, як режим беззаконня, свавілля й насильства, але й гостро критикував демократію, головний недолік якої вбачав у некомпетентності посадових осіб, які обиралися за жеребом. Із скепсисом спостерігав за правлінням демосу (народних зборів), часом висміюючи його «політичну мудрість».

Сократ першим в історії європейської державно-правової думки сформулював концепцію договірних відносин між: державою і громадянами, заклавши моральні підвалини практичної політики і права.

Накреслену Сокргтом гуманістичну лінію філософських пошуків кращої організації життя полісу (міста-держави) розвинув Платон (428/427-347 рр. до н. є.). Платон був першим серед філософів античності, який системно виклав своє розуміння держави, започаткувавши філософсько-політичну теорію міста-держави (полісу). За методологічну основу своєї теорії Платон взяв філософію об'єктивного ідеалізму, яку сам же й створив. Згідно з цією філософією, ідеї є первинними стосовно речей навколишнього світу. Вони вічні, досконалі і незмінні. Світ ідей (ідеальний світ) -це «справжня реальність». Світ речей, охоплюючи і світ людей, є лише блідою, недосконалою копією, «тінню» реального досконалого світу ідей. Здатністю до безпосереднього споглядання ідей володіє людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і перебуває певний час у безтілесному (але цілком реальному) царстві ідей. Згодом душа вселяється в нове тіло, «забуваючи» все, що споглядала в царстві ідей. Проте у відповідних умовах душа здатна «пригадати» забуте. Пізнання, за Платоном, у ході якого формуються загальні поняття (добро взагалі, краса взагалі, будинок взагалі, трикутник взагалі тощо), і є процесом такого «пригадування». Думка Сократа про знання як вищий зразок доброчесності стала провідною думкою філософсько-політичної теорії міста-держави Платона.

Основні положення цієї теорії Платон розвинув у двох найбільших своїх працях, викладених у формі діалогу «Держава» і «Закони». Окремі її аспекти знайшли втілення у діалогах «Політик» і «Крітон».

Темою книги «Держава» є загальна природа держави, як взірця. Предметом теорії є ідея держави, або справедлива ідеальна держава (читай реальна держава), як модель, конструкція людського розуму, яку можна втілити в життя.

Конструюючи ідеальну державу, Платон відштовхується від положення, що поліс (читай держава)1 — це гармонійний союз людей, які взаємно задовольняють потреби одне

Платон не протиставляє поняття “суспільство” і “держава”.

одного і чиї здібності доповнюють одна одну. Запорукою єдності і гармонії полісу є справедливість, яка полягає у рівності всіх громадян перед державою і чесному виконанні обов'язків у відповідності із належним соціальним статусом - правителя, воїна (стража) і годувальника.

Ідеологічним підмурком ідеальної держави став «благородний вимисел» Платона - міф про походження людей, який він застосовує з метою переконання громадян (які є рівними перед державою) в доцільності і справедливості розподілу статусів. Виявляється люди є синами матері-Землі, в лоні якої їх виліпив Бог. (Отже, всі вони рідняться між собою). Одним у кров батько-Бог підмішав золото, іншим - срібло, третім — мідь і залізо. Ті, у кого кров з домішками золота, від природи мають меткий розум, здатні до мислення і міркування. Отже, вони мусять бути філософами і виконувати функції правителів. Нагороджені сріблом від природи мають силу волі, запеклий дух воїнів. Отже, вони мусять виконувати функції стражів (воїнів). У тих, хто має кров з домішками міді і заліза від природи переважає хить або жага. Вони мусять бути годувальниками. Селянину ніколи не бути філософом, а філософу - селянином чи ремісником.

Правителі і воїни з часу народження ведуть аскетичний спосіб життя і з дитинства розвивають свої природні здібності, щоб найкраще реалізувати своє покликання і виконувати обов'язки на благо держави. Годувальники - ремісники і землероби живуть у достатку і багатстві, володіючи землею (власником землі є полісна громада), золотом і сріблом — всім необхідним для щасливого життя. Свобода, яку забезпечує держава індивідові, існує не стільки для вільного вияву, скільки для реалізації його покликання.

Жінки в такій державі рівні в політичних правах з чоловіками, діти виховуються у дитячих садках.

Править державою не родова знать (аристократи за походженням) чи олігархи, а аристократи духу і знання - фі-лософи-царі, бо тільки філософам відкривається істина, що є добро і справедливість як для полісу в цілому, так і для кожного індивіда зокрема. Головна функція держави, за Платоном, освітня. Все населення постійно знаходиться у навчанні у філософа-царя.

Ідеальна держава не потребує законів, бо верховним законом тут є розум.

Хід думок Платона завершився духовною і соціально-політичною моделлю ідеальної держави: «правителі-воїни (стражі) - годувальники.

Допускаючи можливість втілення моделі ідеальної держави в недосконалому людському суспільстві і враховуючи вади людської природи, Платон показав шлях еволюції держави від досконалих до «викривлених» форм. Кожна наступна форма держави виникає у відповідь на появу нових цінностей, як правило менш вартісних, які опановують суспільством.

В ідеальній державі найвартіснішою цінністю є мудрість. Такою державою править цар-філософ. Знання тут вважаються вищим взірцем доброчесності. Така держава не має потреби в законах.

Ідеальна держава еволюціонує в тимократію - правління військових, як правило схильних до наживи. Тимократія виникає тоді, коли суспільство починає цінувати понад усе мужність. Така держава є мілітарною і постійно перебуває в стані війни.

Тимократія еволюціонує- в олігархію - правління багатих. Олігархія виникає тоді, коли суспільством опановують цінності меркантильного характеру: схильність до наживи, хить, жага. Влада в такій державі функціонує на засадах майнового цензу, бідні відсторонені від участі в управлінні.

Наступною за олігархією виникає демократія. До влади приходять бідняки. Демократія утверджує свою свободу як вседозволеність і свою рівність як «зрівнялівку». Губить демократію надмірність свободи.

Врешті утверджується в суспільстві диктатура тирана. Тиранія - це тотальне, жорстоке панування брутальної сили, яка не визнає мудрості.

Аналізуючи позитивні і негативні аспекти різних форм держави, Платон надає перевагу царській владі і владі аристократії. І та, і та, на думку філософа, найбільш оптимально відповідають меті полісної громади - жити в гармонії, забезпечуючи умови для кращого життя.

У діалозі «Політик», Платон, взявши за критерій ідеальну державу, розробив детальну класифікацію типів, держав за формами правління, поділивши їх на держави із законами і держави без законів.

Правління однієї особи - це монархія і тиранія. Монархія (царська влада) - законна влада. Тоді як тиранія - протизаконна.

Правління кількох осіб - це аристократія і олігархія. За Платоном аристократія уособлює законну владу, олігархія ж - протизаконну.

Влада народу - черні - це демократія. Тут заміщення посад відбувається за жеребом. До влади приходять випадкові люди.

Демократію Платон ділив на помірну законну і крайню протизаконну.

Класифікуючи держави за формами правління, Платон керувався тим, що у недосконалому людському суспільстві існує мало підстав для того, щоб утвердилась ідеальна держава із законною царською владою. Тому в державах, де немає істинних правителів, філософ радить громадянам покладатися на мудрість, втілену в позитивних законах, та на природну схильність людей дотримуватися норми закону і звичаїв. Мислитель наголошує, що закон - це краще, ніж «сваволя», а чесноти правителя, який править відповідно закону,- це краще, ніж владна воля тирана, або правління плутократії чи сваволя охлократії.

Розчарувавшись у «перевагах» афінської демократії, Платон в діалозі «Закони» намагається розв'язати проблему можливості та доцільності створення змішаної держави і проблему провідної ролі законодавця в державі. На думку Платона, змішана держава повинна поєднати в собі переваги демократії і монархії: демократичних принципів свободи і поділу влади, притаманних для демократії та принципів правління мудрого уряду, що підкоряється закону, характерних для аристократії.

Така держава згідно із Платоном може виникнути і з найгіршої форми - тиранії при умові, коли закони буде писати мудрий законодавець. Мислитель радить законодавцеві бути поміркованим і створювати розумні закони, які б обмежували з одного боку владу правителя, а з іншого -свободу підданих і жорстко регламентували як публічне, так і приватне життя людей. На сторожі законів повинне стояти правосуддя, оскільки будь-яка держава не в змозі повноцінно функціонувати без правосуддя. Однак правосуддя у Платона не є окремою гілкою влади. Суддею може бути і правитель, але за умови обов'язкового залучення громадян до здійснення правосуддя. Запорукою стабільності життя у такій державі є державна ідеологія, яка формує однодумність підданих. Платон визнає, що у такій державі не можливе гнучке пристосування індивіда до держави, але управління, що здійснюється відповідно до закону дає змогу пристосуватися загалу. Громадянство зазначеної держави -чітко обмежене класом привілейованих осіб, які можуть дозволити собі перекласти важку фізичну працю на плечі рабів та іноземців. Плин міркувань Платона завершився створенням духовної, соціально-політичної моделі суспільства, яка виражається формулою: правитель - воїни -раби. Користуючись сучасною термінологією, можна стверджувати, що в діалозі «Закони» Платон створив модель тоталітарної держави, в якій рабство розуміється не тільки в фізичному, а ще більше у духовному аспекті.

Учень Платона, один з найавторитетніших мислителів античної Греції Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїй політичній фшософії відійшов від схеми ідеальної держави і поставив на меті створити ідеал держави. Він остаточно порвав з міфологічною традицією і першим відмовився від форми діалогу, звернувшись до форми наукового трактату. Дослідивши історію існуючих на той час міст-держав, недоліки і переваги їх управління, Арістотель вже потім зробив висновки про структуру, мету, функції і завдання поліса (міста-держави), завершивши, започатковану Плато-ном теорію міста-держави. Погляди Арістотеля на державу і право, співвідношення політики і моралі, закону і справедливості викладені ним у наукових трактатах «Політика», «Афінська політика» та «Нікомахова етика».

Методологічною засадою емпірично-теоретичного розв'язання Арістотелем проблем полісного життя стала створена ним концепція пргуюди. Концепція виявилася підсумком ретельного дослідження політики як емпіричної і умоглядної науки. Дотримуючись переконання, що політик мусить професійно правити в будь-яких умовах полісного життя, він відокремив політику від етики.

Застосувавши поняття «природа» до умов життя суспільства,.Арісіотедь. намагався з'ясувати двояку сутність людини як істоти природної (окремими інстинктами вона не відрізняється від тварин, а саме: потребою в їжі, продовженні роду тощо) і як істоти суто політичної. Людину Арістотель називав особливою твариною - політичною, такою, що живе в полісі.

У своєму дослідженні міста-держави (полісу) Арістотель відштовхувався від думки, що людина єдина жива істота, яка мешкає у містах, створюючи науку, мистецтво, кориться законам. Вона не може існувати не виробивши власних форм життя, інакше залишилася б твариною або перетворилася у Бога, порушивши, таким чином, ієрархічно гармонійну структуру Всесвіту (космосу). Свої людські здібності індивід може реалізувати тільки в державі (полісі). На думку мислителя: держава - це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. Ідеальним збудником до подібного об'єднання є потреба людей у спілкуванні.

Арістотель відобразив послідовність розвитку форм людського буття від сім'ї до держави (полісу), чим довів, що держава виникає шляхом еволюції природних форм людського буття. Першою такою формою є сім'я, позаяк союз між чоловіком і жінкою є необхідним за законами природи. Із об'єднань кількох сімей формується община. Об'єднання кількох поселень завершується формуванням поліса (міста-держави), що є вищою формою суспільного буття і в якому створюються всі необхідні умови для цивілізованого життя.

Таким чином, Арістотель, розглядаючи причини виникнення полісів (держави) прийшов до висновку, що держава, як і будь-які суспільні форми буття, виникає із елементарних потреб життя, заради його удосконалення. Отже, держава (поліс) є «самодостатньою» формою буття, здатною сама по собі забезпечити умови якнайвищого рівня моральної досконалості своїх громадян.

Підвалиною вчення Арістотеля про державу як самодостатню форму суспільного буття стала ідея конституційного правління. На думку мислителя головною ознакою самодостатньої держави є верховенство закону, як запоруки і умови громадянської злагоди. Навіть наймудріший правитель (нехай це буде і цар-філософ) не може обійтись без закону, вимогам якого мусять коритися всі — як можновладці, так і піддані. Закон (писане право) по суті є регулятором суспільних відносин і не повинен заперечувати природного права (звичай), більше того він є критерієм справедливості у суспільстві, бо наразі втілює розум громадян полісу, які прагнуть кращого життя.

Арістотель сформулював три основні ознаки конституційного правління: по-перше, на відміну від правління окремих політичних угруповань, яке здійснюється в інтересах певного класу чи окремої особи, конституційне правління узгоджується з інтересами усіх громадян; по-друге, конституційне правління - це законне правління, яке впроваджується на підставі постанов, обов'язкових як для урядових виконавців, так і для громадян; по-третє, конституційне правління існує з добровільної згоди громадян, чим відрізняється від деспотизму, який тримається виключно на брутальній силі.

Створюючи теорію про ідеал держави, філософ намагався розв'язати проблему форми конституційної держави. Аналізуючи тенденцію до єднання закону, держави і форми правління, Арістотель розрізняє принципи конституційного і деспотичного правління. Конституційне правління діє на благо всіх, а деспотичне виключно на благо правлячого класу. Справедливими конституційними державами є монархія, аристократія і помірна демократія (політія). Деспотичними державами є тиранія, олігархія і крайня демократія (правління натовпу).

Найкращою самодостатньою державою, на думку Аріс-тотеля, є держава із змішаною формою правління, яка розумно поєднує елементи демократії і олігархії. Керуючись ним же запровадженим етичним принципом доброчесності (золотої середини), мислитель вважав, що соціальною основою змішаної держави є середній клас (люди середнього достатку). На доведення цього твердження мислитель вибудував таку аргументацію. «Кожна держава (читай поліс-Авт.), — писав він, - складається із трьох частин: багатих, бідних і тих, хто займає середину - заможних». Помірність і середина - найкращі із чеснот. Наприклад, при середньому достатку легко коритися аргументам розуму. Надто багатому або надто бідному важко дотримуватися цих аргументів. Люди, що належать до першого типу стають пе- (реважно зухвальцями і великими мерзотниками, а ті, хто відносяться до другого типу - злодіями і дрібними мерзотниками. Держава, яка складається із рабів і панів неповноцінна. В ній панують заздрість і презирство, що ведуть до суспільних суперечок і внутрішньої війни. Отже, «держава, яка складається із заможних людей (середнього класу.— Авт.) і буде мати найкращий суспільний лад».

Змішану форму держави Арістотель назвав політією (конституційним правлінням). Пояснюючи змістовно полі-тію, Арістотель вказував, що олігархія і демократія - це дві основні форми, із яких утворюються всі інші форми держав. Він писав, що ті види державного ладу, які тяжіють до демократії, як правило, називаються політіями, а ті, які сповідують олігархію - аристократіями. Для кожного типу державного устрою існує своя вища цінність: для аристократії - доброчесність, для олігархії — багатство, для демократії - свобода. Політія - змішана форма, тому вона не має чітко визначених цінностей. Саме цей устрій «поєднує дві частини суспільства - заможних і незаможних (бідних)»}

Отже, згідно із Арістотелем поліс - є метою і сенсом життя громадян, оскільки покликаний втілити в межах полісної громади (громадянської общини) ідею справедливості. Критерій справедливості він убачав у природному праві - звичаї, яке уособлює політичну справедливість (читай

1 Див.: Аристотель. Политика. Кн. 4. // Ммслители Греции. От мифа к ло-гике.-1998.-С. 546-584.

кедонського. Античний світ вступив у період поступово зростаючої кризи, яка супроводжувалась суттєвими змшами суспільного організму, що згодом трансформували античне суспільство у якісно нове - феодально-середньовічне. Хронологічно це збігається з добою так званого еллінізму (йдеться про зміну традиційної філософсько-політичної парадигми античного суспільства).

У еллінській філософії відбувся якісний стрибок від проблем космосу до проблем людини (започаткований ще Сократом); по-друге, зріс інтерес до суб'єктивної тематики. Відповідно змінилися уявлення людей про буття, державний порядок і устрій. Не випадково три найбільш розвинеш напрямки у вивченні і тлумаченні держави і права не виходили за межі трьох основних філософських напрямків: стоїцизму (Полібій), епікуреїзму (Лукрецій), еклектизму (Цицерон). У межах елліністичної політичної філософії питання держави і права набули винятково раціонального обґрунтування, що свідчило про новий етап у розвитку вчень про державу і право.

У еллінську добу, як і в античну, універсальний порядок буття все ще продовжує панувати над людиною. Але вже мислиться не Логосом, який створює гармонію Всесвіту та у якому рівнозначно розчиняються природа і людина, а зовнішньою щодо людини необхідністю. Ця необхідність вже не стільки наперед визначена як доля (фатум), скільки зо-бов 'язує до реалізації можливостей внутрішнього світу людини (духу), незалежно від зовнішньої необхідності. Таким чином, за людиною визнавалася можливість наперед планувати своє життя, будучи вільною у власному виборі. Фактично ставилося питання про індивідуальну свободу людини (в античному полісі, і в античній філософії свобода окремої людини не визнавалась).

Одним із виразників цих поглядів був Епікур (341-270 до н. є.), засновник філософської школи в Афінах (306 р. до н. є.). На думку Епікура і його учнів (епікурейців) природа людини користолюбна. В суспільстві не існує ніяких інших чеснот і цінностей окрім прагнення комфорту і щастя. Ніколи не існувало абсолютної справедливості, а лише угода між людьми щодо обмеження і уникнення дій, які спричинюють страждання, створюють незручності у житті. Як наслідок відповідної угоди виникли держава і закон, які покликані врегулювати стосунки між людьми з метою задоволення спільної потреби комфортного, щасливого існування. За відсутності угоди не існує й справедливості. Закон і управління створюються заради спільної безпеки і є ефективними лише тому, що покарання законом ставить перепону на шляху до несправедливості. Отже, на думку Епікура, закон є формою утвердження справедливості в суспільстві. Однак він підкреслював, що справедливість - категорія мінлива - для кожного місця і часу вона своя.

Інакше кажучи: якщо застосувати сучасну термінологію у розкритті змісту висловленої Епікуром думки, то треба розуміти, що зміст поняття «справедливість» обумовлюється ментальністю кожного окремого народу та ментальністю суспільства за певної історичної доби.

Римський епікуреєць, філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 99-55 рр. до н. є.), автор знаменитої поеми «Про природу речей» усі форми суспільного життя пов'язує винятково із розумом людини, заперечуючи втручання у життя суспільства будь-яких надприродних сил чи божественного розуму. На його думку, індивід позбавлений будь-яких інстинктивних прагнень жити у суспільстві, окрім прагнення особистого щастя. Але необхідність адаптації в умовах природи та досвід такої адаптації сприяли розвитку людей корисних ремесел, виникненню різних соціальних інститутів, включаючи державу і закони організованого суспільства.

Отже, згідно із вченням Лукреція Кара, держава і закони — це результат природної творчості людей, які діють в умовах певного фізичного середовища.

Фактично епікурейці першими започаткували теорію виникнення і розвитку соціальних інститутів (держави і права включно) на матеріалістичних засадах.

Першими, хто заперечив поліс з його державно-правовими інституціями, були стоїки. Стоїцизм як філософська течія проіснував з Ш ст. до н. є. до П ст. н. є. Філософія стоїцизму пояснювала світ (космос) у саморозвитку, як живу, розумну істоту. Всесвітом керує Логос, він є загальним природним законом, який, проте, має божественний характер. Люди є часткою світового космічного циклічного процесу, синами Божими, а відтак і братами один одному. Отже, на думку стоїків у світі повинне існувати загальне право, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впливають ні місце, ні час (тут стоїки підтримують Сократа у його суперечці із софістами). Стоїки тверди- • ли, що перед природним правом усі рівні, навіть раби. Збірники законів різних полісів є лише блідою копією природного права. Згідно із їхнім вченням жити у злагоді із природним правом - це жити по справедливості.

Стоїки розглядали людей, як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда - громадянином полісу. Громадянами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У космополісі править закон, який розумно регламентує поведінку людей на принципах міркувань здорового глузду. Здоровий глузд - це закон природи (закон Бога), який є універсальним критерієм добра і справедливості, непорушний у своїх засадах, а його приписи є обов'язковими як для можновладців, так і для інших підданих. У космополісі не повинно існувати соціальної різниці між громадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний - всі оголошуються рівними перед законом природи. За єдине, що різнить людей, стоїки визнавали розум і вказували на суттєву різницю між розумним і дурнем: «розумного необхідність веде, дурного ж -

волочить».

Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два закони: закон міста (окремого полісу) - закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) - закон розуму. З цих двох законів закон розуму мав вищі повноваження і втілював норму, з якою мусили узгоджуватися закони полісів і їхніх провінцій.

Таким чином, стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права. Всесвітня держава стоїків передувала Граду Божому, що з'явився пізніше в християнській теології. Ідеалом стоїків була царська влада - правління наймудрішого.

Ідею стоїків про долю, як загальний природний закон, що керує Всесвітом, обстоював грецький історик Полібій (200-120 рр. до н. є.), прихильник римського державного устрою. В історії Риму, яку він виклав у сорока книгах, світова держава під орудою імперії розглядається ним як єдино реальна дійсність.

Держава, згідно із вченням Полібія, виникла об'єктивним шляхом. Ідеальною спонукою цього процесу стало прагнення людей до взаємної підтримки і захисту. Очолив об'єднавчий процес найсильніший, влада якого забезпечувалась виключно шляхом застосування сили. Згодом виникла царська влада, яка забезпечувалася уже силою розуму. Вся життєдіяльність у державі врегульовувалася звичаями і законами. Поступово в суспільстві сформувалась уява про добро і зло, критерії шкідливого і корисного для загалу. Так виникло право і судочинство.

У пошуках причин могутності Риму Полібій створив теорію циклічності форм держави. Емпіричним підмурком теорії послужив узагальнений істориком досвід функціонування державних інституцій полісу (міста-держави).

Згідно із вченням Полібія історія людства - це історія циклічної зміни форм держави, бо історія людства підкоряється єдиному законові природи — законові розвитку і занепаду. Підпадаючи під його дію форми правління, пройшовши певні етапи свого розвитку незмінно занепадають, еволюціонуючи в інші. Так, монархія в своєму розвитку незмінно прямує до тиранії; аристократія - до олігархії; олігархія - до демократії; демократія - до охлократії, що є останньою і найгіршою з усіх форм правління. Це форма насильства і беззаконня. Демократія, завершуючи циклічний розвиток форм держави, незмінно прямує до монархії. Розпочинається новий виток історії людства.

Причиною і умовою величі Риму, на думку Полібія, стало утвердження змішаної форми правління, із своєрідним механізмом урівноваженої поміркованості в управлінні, що забезпечувалось поєднанням в одне ціле трьох влад: монархії (консули), аристократії (сенат) і демократії (народні збори). Інтеграція цих трьох влад в єдину змішану форму правління здолала природну тенденцію до занепаду, яка за необхідності зростає при надмірному посиленні однієї з цих влад.

Таким чином, згідно із вченням Полібія найдосконалішою формою врядування є змішана форма правління, що створює баланс політичних сил (у Арістотеля - це баланс соціальних класів). Ця форма поєднує царську, аристократичну і демократичну форми правління.

На початку І ст. до н. є. місто-держава втратило своє значення, а народів, із політичною свідомістю, яка сформується значно пізніше, у новий час, ще не було. Ідеї ж про всесвітню державу, природне право і всезагальне громадянство, набувши поширення, наповнювалися більше етичним, ніж політичним змістом. Поступово в суспільній свідомості утверджувалось переконання, що світ підпорядкований всеохоплюючій волі Бога; всі люди брати і члени єдиної вселюдської родини (розум уподібнює їх одне одному і споріднює з Богом, незважаючи на існуючу різницю в мові, місцевих звичаях, традиціях тощо). Низка сформованих раннім християнством норм моралі і справедливості, поступово поширювалися на увесь загал, знаходили відгук і пошану власне із-за своєї самодостатності, а не перед загрозою невідворотної кари за їх невиконання.

Поширення впродовж двох - трьох століть нової ери наповнених моральним змістом ідей світової держави, природного права, світового громадянства завершилося формуванням двох основних течій у розвитку вчень про державу і право: одна розвивалась під впливом стоїцизму, започаткувавши римську юриспруденцію, інша — на принципах раннього християнства, за яким держава і закони мислились наперед визначеними Божим Провидінням і покликані керувати життям людей. Серед авторів, які розвивали ці два напрямки в розвитку державно-правової думки, заслуговують на увагу римський політичний діяч, філософ і письменник Сенека Луцій Анней (бл. 4 р. до н. є.- 65 н. є.) і римський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон Марк Туллій (106—43 рр. до н. є.). Вчення Сенеки набуло релігійного забарвлення, а вчення Цицерона - політичного.

Цицерон створив теорію змішаної форми влади та теорію циклічності форм правління, а також наповнив новим змістом ідею природного права, яка поширилась у всій Західній Європі включно аж до XX ст. Вчення Цицерона розвинули римські юристи, а потім отці церкви.

У політичних трактатах Цицерона «Про державу» і «Про закон» найліпше віддзеркалилась політична думка Риму напередодні падіння республіки.

На думку Цицерона держава і право виникли у відповідь на вимогу вродженого прагнення людей до спільного громадського життя і задоволення природної потреби в охороні власності. Державу Цицерон розглядає як «справу народу» - «гез рориіі» або «ге8 риЬііка», що практично рівноцінне за значенням первинному вжитку англійського -«соттотуеаіі» — «співдружність». Тут варто зауважити, що поняття республіка (держава), в теорії Цицерона наповнене більше моральним змістом, аніж політичним. Далі мислитель намагається з'ясувати сутність такої співдружності. Для цього він запровадив категорію «народ», якою позначив об'єднання людей, що добровільно згуртувалися навколо права і законів у єдиному прагненні користуватися благами суспільства на засадах взаємної вигоди. Відтак згідно із вченням Цицерона держава за своєю сутністю є самоврядним корпоративним об'єднанням, членство в якому належить усім громадянам. її основне завдання полягає у забезпеченні умов справедливого урядування.

Цицерон сформулював три основні принципи справедливого урядування, які і надалі не втратили актуальності: 1) влада делегується народом; 2) влада має функціонувати винятково на підставі закону; 3) влада може бути виправданою виключно моральними чинниками. Далі мислитель надає аргументованого тлумачення змісту цих принципів. По-перше, народ є самоврядною організацією і має удосталь засобів, необхідних для самозбереження і розвитку. Благом у державі є закон, оскільки держава і закони є спільною справою народу; по-друге, перепоною на шляху до зловживань політичною владою урядовцями, які є ставлениками народу, стає обов'язкове урегулювання їхніх повноважень законом; по-третє, сама держава неодмінно мусить підпорядковувати свою діяльність вимогам природного закону (Божого закону справедливості) - найвищого авторитету в житті людей, а в приписи позитивних законів втілювати принципи справедливості. Жодний закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати природний порядок і створювати право із безправ'я, благо (добро) із зла, чесне із безчестя. Жодне законодавство, яке суперечить вимогам природного права, не може називатися правом.

Суспільство, на думку Цицерона, є фактично космополітичним об'єднанням людей, оскільки всі вони підкоряються єдиному універсальному закону природи, творцем якого є Бог. Отже, у певному сенсі всі люди рівні від природи. Власне із рівності громадян єдиної світової держави (кос-мополісу) випливає справедливість, яка утверджується у суспільстві за умови життєдіяльності, підпорядкованої законам. Справедливість полягає в тому, щоб не посягати на

чужу власність. Джерелом справедливості є увесь космос і розумна природа людини, а її критерієм — універсальний закон природи - природне право, яке є вищим істинним законом і яке історично і логічно передує державі, а отже й будь-якому писаному закону.

Розробляючи теорію циклічності розвитку форм держави, Цицерон, спираючись на вчення грецьких мислителів, виокремлює три основні форми держави: монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (владу народу). Серед цих форм кращою, на думку мислителя, є монархія. Він дослідив, що кожна із простих форм за необхідності перетворюється в так звані «порочні» форми: тиранію, олігархію і владу натовпу (черні). Цицерон підкреслював, що «хибні» форми в принципі не можна розглядати як державу, оскільки там панують брутальне свавілля і насилля влади, а отже руйнується держава як об'єднання вільних громадян.

Змішану державу, яка поєднувала б елементи монархії, аристократії і демократії, Цицерон називав найбільш життєздатною. На його думку до такої форми правління наближалась Римська республіка в добу найвищої своєї величі, коли в ній органічно поєднувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

Одним із перших, хто порушив традиційну для античного світу віру в державу (поліс) як засіб реалізації найвищої моральної досконалості був Сенека. На місце держави як чинного органу удосконалення людини, він поставив владу, наділену знаряддям примусу, яка покликана зробити земне життя стерпним. Негативно ставлячись до ідеї рівності громадян, Сенека запровадив ідею загальної рівності усіх людей і усіх станів, як творінь Божих. На його думку можна служити людству і не обіймаючи державної влади. Натомість він відійшов від доктрин «стародавньої стої», згідно з якими індивід є одночасно членом двох спільнот: громадянської держави (полісу), підданим якої він є, і всесвітньої держави, що об'єднує усіх людей як розумних істот і до якої він належить як частка людства. Цю більшу спільноту Сенека розглядає не як державу, а як громаду, об'єднану моральними і релігійними узами, але аж ніяк не політичними чи правовими. Такою формою організації невдовзі стала незалежна християнська церква. Попередні громадянська і політична доблесті знецінювалися, натомість у суспільній свідомості запанували чесноти милосердя і доброти, чуйність, осуд жорстокості і насилля стосовно підданих і слабких. Наступала ера феодалізму. Відповідно зазнавала змін і державно-правова думка людства.

У класичну добу римської юриспруденції П-Ш ст. н. є. набули поширення праці римських юристів, що були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його наказом видані в 533 р. У римському праворозумінні поняття «право» (іиз) було узагальненим поняттям, що охоплювало право природне (іи§ паШгаїе) і право позитивне (іиз сіуііє). Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеціального поняття «позитивне право» в якості заперечення «природного права» не існувало. Натомість було поширене поняття «закон» (Іех) - едикти магістратів, право юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Поняття «позитивне право» з'явилося в історії наступних правових вчень. Ним позначалися усі форми права, які брали свій початок із законодавчої діяльності, а законодавче джерело обов 'язково мало відповідні повноваження.

Римські юристи розрізняли три основних види права: цивільне право (іиз сіуііє) - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право та рішення народних зборів; право народів (іиз §епііит) і природне право (іиз паШгаїе). Право народів і природне право збігаючись по формі, різнилися ставленням до рабства. Природне право (божественне) визнавало всіх людей від природи рівними, право народів, як право міжнародного спілкування, визнавало рабство (у римському суспільстві назагал раб не визнавався суб'єктом права. Його прирівнювали до знарядь праці, до речей).

Визнання реальності природного права, що згідно із тлумаченнями римських юристів, було невід'ємною часткою діючого права, застосовувалось виключно як теоретико-пра-вова конструкція, для обґрунтування в діючому праві обов'язковості дотримання таких моральних принципів як рівність усіх перед законом, дотримання слова, чемне поводження з людьми, заступництво за підданих, захист рабів від жорстокого поводження з ними (почасти шляхом максимального спрощення процедур їх звільнення). Вимоги і властивості природного права рівнозначно відносились як до права позитивного, так і до права народів. Таке праворо-зуміння пояснювалося тим, що слово «частка» в римському праві не передбачало автономності розділів права, а підкреслювало взаємопов'язаність і взаємообумовленість властивостей, теоретично виокремлених у структурі діючого права.

Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.

Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, особливо в добу імперії завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домі-нату). В теорії вказувалося на основне джерело права Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм джерелом законодавчу діяльність політично організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що законодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону моясуть бути рішення народних зборів (ріеЬез), результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібрання плебеїв (ріеЬізсіїа), декрети сенату або імператора (зепатиз сопзиііа, сопзіішііопез), накази урядовця, уповноваженого видавати постанови.