Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 4 page

Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу! — Можу, — знизав плечима Михайлик. — Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана. — Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім’ям, як це завжди бувало, коли він сердився. Роксолана відійшла. — Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний. — Верхи, — відповів за нього Мамай. — А твоя неня? — І паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько? — Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха. — Нема — так буде! — Може, коли й буде, а поки що… — І вона вклонилась панові Пампушці. — Служила я тобі аж двадцять і п’ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — І кивнула синові: — Ходім! — Ходімо, — блиснув зубами парубок. — Рушили, — сказав Козак Мамай. І раптом свиснув. Так дуже свиснув, аж луна пішла степами. Аж Песик Ложка гавкнув. Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече. Спустивши з повода свого коня Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах. За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем. Але спинився. І сказав Демидові Пампушці: — Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко? Песик Ложка гавкнув. — Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка. — Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці. — Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський. — Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола… І Песик Ложка схвально кивнув головою. — А то й від горобця? І Песик знову потвердив Козакові слова. — А чи й від курки навіть? І Ложка знову гавкнув. — Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я… Але скінчити не встиг. Підкравшись до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом: — Каяк! Каяк! І пан Купа, мало не ґиґнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба здоровенна синя-пресиня ґуля. Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали. Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла: — Лобуряка! А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив: — Прощавайте, люди добрі. — Щасти тобі Боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком. Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани. І наш молодець на цей раз не одвернувся. Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного: — Параско, одійди! — Кохайлику? — Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло. — І все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана. — Для тебе — все, — сказав він сумовито й просто. — Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж? — Я ще тобі наснюся, — задерикувато сказав хлопець. — Тричі! — Як? — Як тільки схочеш… Прощавай! — І поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм. І враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патимé. На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька. — Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік. І скочив на коня, котрий належав панові Пампушці. За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава. І миттю позникали всі вони в буйних травах. І все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі майже без ніякої оружної охорони. 30

В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль). Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці. В траві було повнісінько гадюк. І вовки там водились. І дикі коти. І, що найстрашніше, люди. В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки… чи й татари… грабіж, полон чи й смерть. На Господа надії вже не було сьогодні — після того пір’я. Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась. Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір’ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг. Він стриг вухами, рвався вперед, але не мав сили одірватися від інших коней, що їх там невбачай хтось (чи не Козак Мамай, бува) посплітав докупи гривами. Блискавкою бистрої шаблі Пампушка відтяв коня від інших, перерубавши сплетені гриви, і знову хотів був рушити навздогін за втікачами, але не встиг конище, рвонувши під несамовитими вдарами вершника, не встиг проскочити й десятка кроків, як раптом тріснула зарані кимось підрізана підпруга, і цяцьковане перлами сідло зразу з’ їхало набік. Він, може, й випав би з сідла на землю, пан полковий обозний, але ноги йому зав’язли в золотих стременах. Він, може, якось і випручався б, але, на гріх, од напруги порвався очкур на товстеннім череві зацного пана, і шаровари спали зразу ж, накривши прездорового конягу з головою й ногами, — отакі вони широкі були, ті козацькі штани, що могли б, гляди, покрити ще трьох коней з головою й ногами. Кінь зосліпу рвонувся вперед, та замалим не впав, заплутавшись у брижах дорогого червоного сукна. Пампушка горлав до наймитів, до челяді, до жінки, але ж підступитись до коня вже змоги не було, бо той, скаженіючи, шарахав туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався, мало не падав, але й на місці не стояв ні хвильки. Самому злізти в пана Купи способу не було, бо ж ноги, трохи вище колін, зав’язли не тільки в збруї, а й у штанях, і кінь та вершник роз’єднатись уже не могли, зв’язані штаньми в якогось чудернацького кентавра. Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом Божим) чомусь не падаючи. Обозний чув позаду голос дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди. Та як же було й не реготати? Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників, либонь, не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?). Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі. І кров уже вдарила в голову Купі. Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая: «Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!» 31

А Мамай тим часом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів. Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима. Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла. Взявши її за кучеряву та коротку гриву, до якої ніколи не торкалась людська рука, Мамай кивнув Михайликові, і той швиденько охляп скочив їй на спину і став на той час аж кумедний навіть, наш простодушний коваль: і страшнувато було хлопцеві зненацька опинитись на такій скаженій кобилі, та й замала вона була для нього, для такого велета, аж його довгі ноги майже волочились по землі. Посадовивши матінку Михайликову на скромно й лепсько цяцьковане сідло свого винохода, званого Добрян, Козак Мамай легко скочив охляп ще на одного тарпана, який невеличкому на зріст Козакові був саме впору, і всі рушили в путь. Проїхали вони проз табір Стародупського і разом з наймитами посміялися з його їздецьких вправ на зашаровареному ступакові, але, часу на розваги не мавши, помчали далі, бо треба вже було спішити в Мирослав. Попереду летів Михайлик. Дика тварина мчала його хоч і не прудкіш од думки, але ж шпаркіш од вітру. Вітер свистів у вухах ковалеві, та обличчя йому пашіло не тільки од вітру, обпалене, аж обсмалене шаленим поглядом товстої солодухи Роксолани. Височенні трави сікли по ногах, по руках, по обличчю: і курай, і буркун, і ковила, і катран, і чорнобиль, і голубі петрові батоги, і велетенські будяки, котрі вставали над неозорим степом, мов дерева, не нижчі, либонь, від розквітаючих золотом величавих жезлів дивини, які стовбичили то тут, то там — чи не до самого неба п’ялися, мов жовтоярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи. Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще не звіданого, але вже доступного, звабливо таємничого, гарячого жіночого єства. Мчав за Михайликом і Козак Мамай на такому ж дикому коні, і дві пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець. Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами. Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамаєвім, і в доброго коня були недовгі версти. Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах. І, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів. Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще — де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани. А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там. Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу. А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його біс батька зна куди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану. Загадавши слугам, пані й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір’я, і вогнище знов закуріло так солодко, що Господь Бог мовив на небі до святого Петра: — Ще й досі не ходив? — Не ходив-таки, Господи. — А знову ж пахтить? — Пахтить. — Як треба? — Хвала тобі, Господи Боже! — То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса? І старий Петро мусив-таки спуститися вниз. Поглянув. Записав. І, з примхи долі, до переліку імен угодників Божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії — з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра, либонь, не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві. А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари. Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось. Він уже й не думав ні про що. Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так з нього посміявся. «І чорт його приніс на мою голову…» 32

Чорт мене приніс? — перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь-звідки й наче підслухавши думки обозного. — Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! — і запитав: — Ти щось хотів мені сказати, пане Купо? — Ні… нічого, — ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. — Нічого я сказати не хотів! — То прощавай. І Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампущин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води. Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч. А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав: — Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою… — Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге? І наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що тут же чкурнув чимдуж світ заочі, немов сказився. Пан полковий обозний — без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, — тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутної жони. Поглядаючи на череп’яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав: — Ходи здоров! — і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник. Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака. Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили. Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів’я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень. Пісні, приказки та казки! В кожного народу — є свої. Але багато й спільного в казках та прислів’ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнаю́ть герої витворів гумору народного — в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, — і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах, наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже — коли, хто, де, в кого та що саме запозичив і як звуть того моллу насправді, — чи, бува, не Козаком Мамаєм? Але я змалку чув ці казки й анекдоти, як дещицю з невичерпного моря побрехеньок, казок, можебилиць і анекдотів мого рідного краю, благословенної Слобожанщини. Пісні, приказки та казки! Скільки чув я їх од матері моєї… Чув і од матері моєї матері, тобто від моєї рідної бабусі, Ганни Олександрівни Гармаш. 33

У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її… Небагато я чув про діда Йвана, мого прапрадіда, — він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини, чимала скриня, з прискриночком у ній — для грошей, для коралів, для ниток і голок, — добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно цяцькована всередині. По стінках — квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина. І не така вже вона й трухлява стояла, пам’ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало, залізеш і накриєшся зсередини важенним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований павутинням ґонтовий дах погрібника світився наскрізь. Мені вже сповнилось тоді років п’ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть ті риси національної вдачі, ті величезні дива й пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховин, — щирі дивá, витвори духу народного, які житимуть разом з ним… Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати, — не в труні, а в скрині! — бо, звісна ж річ, і найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів… Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з бувшим чумаком тільки тому, що батюшка не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; і ще бабуся згадувала, як тоді всі вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як тоді балакали, ще й окремі причини просити такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись, іще років за сто до скону свого, зди́бався з героєм тої чудової картини, що ані гич не почорніла в скрині од кіптяви часу, — і все життя потім прапрадід молив Бога, аби сподобив бодай раз та здибати Мамая Козака, того лукавого, дотепного, безлітно молодого. 34

Веселий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві. І не три. Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі. Інші з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зиновія-Богдана Хмеля. Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід. Але чували люди, як і в Першій імперіалістичній війні року 1914 бився Козак Мамай з ворогами отчизни, — все такий же галабурдний і вічно молодий, — та й хтозна, чи не він ото, бувало, і в війні Вітчизняній виникав зненацька в найскрутнішій сутузі в тому чи тому партизанському загоні й допомагав громити фашистів на українській чи на білоруській землях, чи не він, колишній запорожець, допомагає й нині будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки? Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку до віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народної фантазії — не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи ходжа Насреддін, не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак — Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома — риштувати, мурувати, будувати, Козак Мамай— мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром — ні казок не розказано, не складено й пісень. 35

Ні казок, ні пісень! А прославили Козака простолюдні художники. Обабіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсуни Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака. Ще хлопцем бувши, — мені тоді сповнилось років вісімнадцять, — їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого історика Січі, що написав з десяток томів, присвячених історії Війська Запорозького, збирача пісень, казок та приказок, мовознавця, етнографа і драматурга, автора історичних повістей та оповідань, професора і академіка, котрий був другом і товаришем Іллі Юхимовича Рєпіна: Дмитро Йванович помагав колись великому російському художникові шукати в селах понад Дніпром типи й характери для його майбутньої картини «Запорожці пишуть листа султанові», він позував художникові задля образу писаря (в осередку тієї картини), він любовно схороняв десятки етюдів до тих самих «Запорожців» (я тоді їх бачив у його музеї)… Академік Дмитро Яворницький у своїх безнастанних шуканнях був людиною непосидячою, і саме його заходами історія запорозького козацтва збереглася в своїй неповторній красі, — він був людиною видатної працьовитості, людиною великої душі, великої кебети, і я вважаю за щастя, що колись привелося мені тиснути його руку, розмовляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг розповісти тільки він, цей поетичний і хитруватий українець, котрий і сам скидався інколи на того ж таки Козака Мамая. Він тоді показував мені і зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI–XIX століть. Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер. Всі вони були різні. Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай. Той самий український характер. 36

Характер! Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом, — бо ж він передусім був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України, — а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами. Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік, — а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов’янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім», крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні… Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців. Майже нема імен! У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми, либонь, були ще зовсім молоді в ту пору, коли з’явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще не зрілі, нехай не досконалі, але живі й живі… Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, здебільшого з бандурою в руках, щира вдача — співак і музи́ка. На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди. Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип’ято баского коня; на дереві — шаблюка, біля ніг — рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі. Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка, — все, що козакові буває потрібно в поході. Тут же — довговухий песик. А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота. Трохи далі, на другому плані, бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, взаємне частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дриґом враг і супостат… Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис. Часом у чесній прозі. А то віршований. Ось так, приміром: Сидить козак, у кобзу грає,
Що замислить, то все має.

І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака. Мерехтять і мерехтять ті очі наді мною. Та й ви, читачу, вже бачите їх. 37

Ось вони, ось… І відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечорóві, ранні, ще самотні — в тихому степовому надвечір’ї. А вогник — ще блідий, бо й не смеркалось. Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні. Але ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку — звичайнісінька сивушна горілка. Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, а в думках залітала далі та й далі. Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний. — Не дам. І не скавчи. Песик Ложка поглядав на Мамая з докором. І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха: — Нап’єшся знов. Не дам. А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке. Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, і ніби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ у повільнім веснянім смерканні. Мовчала матінка. Замислився й Козак Мамай. Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що так раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу. Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся. Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче. Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне. І пильний погляд кмітливих тямущих очей. І в убранні якісь дрібниці. І та книжка, друкована далебі не по-наському. Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель. Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав. А другий — козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний, — стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій хвигурі, тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч. Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій. — Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені. — Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз. І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть. Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів. Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях. Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни. Коли ген-ген на границях землі української з’являлись перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, — і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті… Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі. Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розґнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить. Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою. Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда… Але ні! Про це страшно було навіть подумати. Та Михайлик думав зовсім не про це. 38