Доцільність створення прийомних сімей для дітей-сиріт з функціональними обмеженнями

Інститут прийомних сімей має неабиякі соціальні й економічні переваги перед інтернатною системою утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями. Адже утримання в інтернатних закладах є однією з найбільш витратних форм піклування, тому що окрім прямих витрат на забезпечення умов життя, виховання, освіти і лікування дітей воно потребує великих асигнувань на підтримку інтернатної інфраструктури - експлуатацію будівель, ремонт і поповнення іншої матеріально-технічної бази, зарплатню персоналу тощо.

В Україні витрати на утримання однієї дитини протягом року в інтернатному закладі щонайменше вдвічі перевищують середні витрати на виховання дитини у прийомній сім'ї. Так, за даними Державного комітету статистики України у 1997 р. утримання однієї дитини в інтернатних закладах і дитячих будинках сімейного типу становило відповідно 7,3 та 2,6 тис. грн. Авторам відомі інтернатні заклади, де у 2000 р. кошторис загальних витрат становив більше 900 грн. у перерахунку на одну дитину на місяць.

Крім того, значним навантаженням для бюджету країни після закінчення інтернату і суттєвим чинником погіршення соціального середовища є той факт, що випускники інтернатів, в силу специфіки навчання, освіти і виховання, недостатньо підготовлені до самостійного життя, набуття достатнього соціального статусу, і внаслідок цього існує небезпека поповнення ними маргіналізованих і криміналізованих прошарків населення.

Тому, цілком виправданим є поширення інституту прийомних сімей, за прикладом багатьох країн, як альтернатива небажаним соціально-економічним наслідкам функціонування інтернатної системи. Очевидно, що й в Україні держава і суспільство зацікавлені в пошуку додаткових до інтернатної форми виховання, більш дешевих і ефективних шляхів вирішення проблем опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями.

Більше того, влаштування сімейного виховання дітей-сиріт з функціональними обмеженнями, які зараз утримуються в інтернатах, є не менш актуальним для держави і суспільства, ніж влаштування сімейного виховання здорових дітей-сиріт. Доцільність цього як з економічної, так і з гуманістичної точки зору зумовлена тим, що діти-сироти, які на додаток до соціального лиха (сирітство) мають ще й лихо зі здоров'ям (інвалідність), є найбільш незахищеною категорією дітей взагалі, і суспільство, яке не приділяє особливої уваги цій категорії дітей, не може вважатися таким, що відповідає вимогам міжнародної спільноти. Крім того, багато хто з числа дітей з функціональними обмеженнями, які утримуються в інтернатах, має хвороби, прояви яких підлягають пом'якшенню або усуненню взагалі за умов надання індивідуального підходу до виховання і освіти, спеціальних психофізіологічних і медичних корекційних впливів. Але ці діти в інтернатних умовах обмежені у можливостях суттєвого поліпшення перебігу хвороб саме з причини відсутності індивідуального підходу, котрий їм абсолютно необхідний. Чимало таких дітей в умовах сімейного виховання отримали б можливість забезпечити своє існування по досягненні повноліття шляхом опанування навичками життя в суспільстві завдяки природно притаманному сім'ї індивідуальному підходу до навчання дитини. Але, вихована в інтернатних умовах, ця частина потенційно здатних до соціалізації дітей поповнює контингент дорослих утриманців будинків-інтернатів для інвалідів саме тому, що позбавлена можливості опанувати навичками дорослого самостійного життя [16; 14].

Слід зазначити, що в багатьох країнах Європи і в Америці саме прийомна сім'я є найбільш поширеною формою сімейної опіки. На Заході витоки інституту прийомних сімей були пов'язані з незадоволенням навчально-виховними закладами інтернатного типу ще з середини XX ст. Вважалося, що виховання в закритих навчально-виховних закладах призводить до втрати дітьми індивідуальності, життя дітей-сиріт в інтернатах надто ізольоване від життя суспільства, вихованці не мають достатнього правового захисту. У зв'язку з цим у ряді держав була започаткована політика, спрямована на зведення до мінімуму кількості інтернатних закладів, і в деяких країнах їх не існує.

Цікаво, що одним з головних завдань деінституалізації опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями у західній моделі є підготовка дитини до майбутнього дорослого життя, яке має бути по можливості максимально самостійним. Тобто досить чітко простежується прагматизм підходу і практичний зиск для суспільства.

Дещо інші ідеологічні витоки прийомної опіки і взагалі системи піклування про калік і сиріт традиційні для України як переважно православної, слов'янської країни. Ще починаючи з указів князя Володимира за часів Київської Русі, опікування такими явищами як каліцтво, злиденність, сирітство було тісно пов'язане з християнським вченням. Саме при монастирях та церквах діяли спеціальні будинки для дітей із вадами розвитку. Так, у Києво-Печерському монастирі у першій половині XI ст. за ініціативи ігумена Феодосія було засновано перший з подібних інститутів на теренах держави - будинок для дітей-сиріт, серед яких виховувалися сліпі, глухонімі, каліки. Оскільки релігійні інституції були й головними центрами духовного розвитку того часу (освіти, науки, медицини), то в суспільстві стверджувався гуманістичний підхід до явища опіки нужденними. Очевидно, можна припустити, що головним завданням опіки в християнській моделі було за тих часів не стільки досягнення прагматичних результатів (наприклад забезпечення самостійності дитини-каліки у майбутньому житті), скільки здійснення опіки як такої, тобто гуманітарного, богоугодного процесу.

Ці відмінності в історичних коренях опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями доцільно мати на увазі, вивчаючи досвід функціонування прийомних сімей в різних країнах і визначаючи перспективи його поширення в Україні. Частково ними пояснюються чітка практична спрямованість завдань, які вирішують на Заході прийомні сім'ї, існування великої кількості експериментальних доказів ефективності інституту прийомних сімей, досить прості методики визначення цієї ефективності.

Фінські соціальні працівники наголошують на перевагах виховання в прийомних сім'ях, оскільки дані численних експериментів свідчать, що найбільш повноцінний розвиток дитина одержує від матері або особи, що її замінює постійно. Вони зазначають, що після реформування системи піклування в бік створення прийомних сімей вона суттєво покращилася. Переконливі докази поліпшення цієї системи були отримані приблизно у 80-ті роки, тобто через 10-20 років після початку реформування [24; 44].

Цікавим для України може бути досвід Великобританії щодо влаштування прийомних сімей для дітей і молоді з функціональними обмеженнями. Так, на міжнародній конференції "Дитинство в Україні: права, гарантії, захист" (Київ, листопад 2000 р.) Д. Куперс, одна з найдосвідченіших англійських соціальних працівників, повідомила, що у Великобританії існує черга на усиновлення і влаштування у прийомні сім'ї дітей навіть із синдромом Дауна. Це результат 30-річної цілеспрямованої роботи з розвитку інституту піклування про дитину взагалі, зокрема дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

Цікаво, що всупереч рекомендаціям багатьох вітчизняних дослідників не влаштовувати у прийомні сім'ї дітей з важкими формами вад і захворювань англійська фостерна система практично не визнає обмежень за ознакою діагнозу - всі діти вважаються придатними для влаштування в прийомну сім'ю. Пріоритет мають ті потенційні прийомні батьки, які вже мають досвід і знання про специфіку захворювання потенційної прийомної дитини. Крім того, соціальні служби Великобританії більш схильні віддавати дітей під опіку родичам, ніж у прийомні сім'ї чужих людей. Вважається, що там дитині надається більша підтримка, забезпечується кращий догляд, хоча менш успішно та швидко досягається юридична і фактична незалежність дітей, існує більший ризик неповноцінного виконання прийомними батьками виховних функцій. Тому, в ході соціального супроводу цих сімей, соціальні служби намагаються врівноважувати вплив неформальних приватних стосунків членів прийомної сім'ї на виконання обов'язкових повноважень, які делеговані державою прийомним батькам.

Інститут прийомних сімей в останні 2-3 роки розвивається також на теренах країн колишнього соціалістичного табору в Центральноєвропейському (Албанія, Молдова), в Азіатському (Киргизстан) регіонах і на Кавказі (Грузія).

Особливої уваги заслуговує підхід фахівців США стосовно виховання дітей з розумовими вадами. Зацікавленість ним зумовлюється тими обставинами, що в Україні серед дітей з різними видами функціональних обмежень (сліпота, слабкий зір, глухота, глухонімота, туговухість, поліомієліт та церебральні паралічі, важкі порушення мови, затримка психічного розвитку, розумова відсталість тощо) найбільша частина припадає на розумове відсталих дітей. Навіть існуюча інтернатна система розрахована таким чином, що шкіл та шкіл-інтернатів для розумове відсталих дітей більше 60% загальної кількості усіх шкіл та шкіл-інтернатів для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.

Основні завдання американської системи виховання дітей з розумовими вадами дещо відрізняються від вітчизняної. Так, у США вважається, що кінцевою метою навчання і виховання таких дітей є вироблення навичок, які дали б змогу існувати самостійно, прищеплення корисних соціальних умінь, які дозволятимуть їм жити і працювати у звичайному середовищі. У зв'язку з таким підходом загальноосвітня підготовка і розвиток процесів пізнання не займають значне місце в роботі з розумово відсталими дітьми. Завдання американських дефектологів щодо навчання дітей з розумовою відсталістю, сформульовані Національною асоціацією освіті більше 30 років тому, передбачають: досягнення економічної ефективності навчання; виховання таких поведінкових навичок, щоб інші члени сім'ї не відчували тягаря від перебування вдома дитини з розумовою відсталістю; виховання таких моральних цінностей, які б дозволили дитині у майбутньому бути рівноправним громадянином країни [15; 35].

Такі особливості виховання і навчання дітей з функціональними обмеженнями, зумовили відповідне пристосування і системи прийомної опіки. З часом виникли прийомні сім'ї-спеціалісти, які брали на утримання дітей з вадами розумового або фізичного розвитку. Крім того, вони брали й дітей переважно підліткового віку, в яких спостерігалися проблеми з поведінкою. Батьки таких прийомних сімей-спеціалістів мали бути краще підготовлені, відповідати завищеним, порівняно з іншими прийомними сім'ями вимогам, адже зазначені категорії дітей вимагали й особливого ставлення, й більшого часу для прищеплення навичок соціалізації, й наявності в батьків певних спеціальних знань [24; 26].

Слід зазначити, що матеріальне забезпечення діяльності прийомних сімей диференціюється в залежності від стану здоров'я дітей та особливостей їхньої поведінки. Сім'ї, що утримують дітей з проблемами у поведінці, а також дітей з функціональними обмеженнями, як правило, отримують кошти у більшому розмірі, ніж прийомні сім'ї із здоровими дітьми без особливих проблем у поведінці.

Кошти на свою діяльність прийомні сім'ї одержують в місцевих органах влади, фінансування, як правило, складається з двох частин відшкодування витрат на утримання дитини і заробітної платні за виконання виховних функцій. Причому, розмір заробітної платні не настільки великий, щоб заохотити до цієї роботи людей, які не відчувають до неї схильності. Основний мотив прийомних батьків - бажання допомогти дітям [19; 28].

Надзвичайно важливу роль у життєдіяльності прийомних сімей відіграють соціальні працівники. Соціальні служби постійно спостерігають за діяльністю цих сімей, ненав'язливе контролюють виховний процес, проводять навчання сімей, надають різнобічну допомогу. Для певних категорій дітей з функціональними обмеженнями і особливими відхиленнями у поведінці допомога соціальних працівників може у разі потреби надаватися цілодобово. Соціальні служби розподіляють кошти, виділені центральними державними чи місцевими органами влади на діяльність прийомних сімей, визначають тривалість перебування дітей у сім'ях, адже вона може бути різною, залежно від обставин та умов [6; 48].

З метою підтримання сприятливої для функціонування прийомних сімей моральної атмосфери, соціальні служби закріплюють за ними мультидисциплінарні команди, діяльність яких спрямована на вивчення стосунків у сім'ї, покращення якості її функціонування, своєчасної соціальної допомоги у разі потреби. Діяльність мультидисциплінарних команд системна і безперервна, спрямована на надання різнобічних послуг, їх координацію, здійснення моніторингу втручань в сім'ї, профілактику, системне медичне обстеження дітей і педагогічне спостереження процесу їх розвитку. Оскільки усім дітям, які потрапляють в прийомні сім'ї, доводиться долати труднощі адаптації до нової сім'ї, для них розроблено спеціальну методику соціальної терапії, яка враховує чинники віку дитини, часу першого влаштування в прийомну сім'ю, кількість місць розміщення протягом опіки тощо [10; 75].

Передумовами успіху у практиці створення прийомних сімей є ретельний відбір прийомних батьків, чітке визначення індивідуальних проблем дітей і відповідна спрямованість в роботі прийомної сім'ї, готовність фахівців з усіх служб (медичних, педагогічних, соціальних) співпрацювати у процесі створення і функціонування прийомної сім'ї. Важливо також не допускати багаторазового переміщення дитини із сім'ї в сім'ю, збільшувати термін перебування на одному місці опіки, забезпечувати адекватне сприйняття прийомними батьками проблем дитини. В іншому випадку проблеми дитини можуть ще більше загостритися і стануть на заваді вихованню [12; 20].

Незважаючи на те, що підкреслюється як негативно впливає на дитину багаторазове переміщення з сім'ї в сім'ю, американська соціальна система демонструє дивну гнучкість підходів до функціонування прийомних сімей. Наприклад, у деяких випадках прийомні діти можуть побувати у різних прийомних сім'ях поки не знайдуть таку, яка найбільше їм підходить. Головне - результативність виховання в прийомній сім'ї, і соціальні працівники її досить ретельно досліджують. Вони неодноразово доводили, що виховання дітей в прийомних сім'ях сприяє засвоєнню соціальних навичок, зменшенню кількість проблем поведінки, поліпшенню психологічного пристосування і зменшенню труднощів адаптації до дорослого життя.

Найбільшої уваги, на думку американців, діти потребують протягом першого року перебування в прийомній сім'ї. При вдало організованому догляді вже в перший рік у більшості дітей спостерігаються значні зміни у розвитку на краще. Важливу роль у цьому процесі відіграє належне забезпечення дітей відповідними їх віку книжками та ігровим матеріалом, додаткове навчання прийомних батьків, стимуляція емоційної сфери дітей та мотивація їх до розвитку [12; 25].

Американська практика яскраво демонструє ефективність інституту прийомних сімей для дітей з функціональними обмеженнями, адже більшість дітей, які потрапляють у цій країні до прийомних сімей, має фізичні або розумові вади або й ті і інші разом. При обстеженні дітей з функціональними обмеженнями перед влаштуванням у американські прийомні сім'ї була виявлена наявність аномалій принаймні в одній з фізіологічних систем організму близько у 65% випадків. Решта дітей мали аномалії більше ніж у одній фізіологічній системі організму. Приблизно 35% цих дітей вважалися такими, що неспроможні навчатися, понад 20% мали слабкий імунітет, більше 4% - хронічні хвороби, понад 4% - затримку розумового розвитку. Результати досліджень довели, що перебування цих дітей в прийомних сім'ях сприяє своєчасному виявленню та усуненню фізичних та розумових вад [17; 41].

Діти, які виходять в доросле життя з прийомних сімей переважно долають проблеми несприятливого дитинства і у більшості випадків (56%) добре інтегруються в суспільство або виявляють середній ступень інтегрованості (12%). Лише у 20% випадків відзначається часткова інтегрованість, а взагалі не в змозі інтегруватися в доросле життя не більше 10% дітей [18; 22]. Американські соціологічні дослідження, які проводилися до і після влаштування у прийомні сім'ї, доводять, що діти високо оцінюють умови життя і ставлення до них у прийомних сім'ях, задоволені доглядом за ними і житлом, здебільшого відчувають любов і безпеку [19; 32].

Отже, є всі підстави вважати, що практика соціальної роботи в різних країнах світу досить переконливо доводить доцільність трансформації інститутів піклування щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями в напрямку поширення сімейних форм опіки, зокрема прийомних сімей.