Прийомна сім'я: перші кроки до альтернативних форм опіки дітей

Освіта — стратегічна основа розвитку суспільства, запорука майбутнього, засіб відтворення й нарощування інтелектуального й духовного потенціалів народу. На жаль, криза, що охопила Україну наприкінці XX ст., призвела до зниження цих потенціалів, породила феномен соціального сирітства. Нині в Україні понад 100 тис. дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 51 тис. перебуває в інтернатах, щорічно 25 тис. дітей потрапляє до притулків для неповнолітніх. Оскільки система виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, в закладах інтернатного типу далеко не досконала, то виникла нагальна потреба в інших, дійовіших, формах опіки над неповнолітніми. Однією з них є створення будинків сімейного типу та виховання дітей у прийомних сім'ях.

Світовий досвід фостерингу переконав громадськість у тому, що прийомна сім'я — найефективніша форма виховання дітей, які потребують опіки держави. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України №241 "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження положення про прийомну сім'ю" від 02.03.1998 р. розпочався відповідний експеримент. Пізніше, в 1999 р., в ньому взяли участь Київ та чотири області України (постанова Кабміну України №1713 від 15.09.1999 р.). На 2000 р. у нашій державі вже майже 1000 дітей виховувалося в дитячих будинках сімейного типу та 43 дитини — в прийомних сім'ях. Тож постає питання: чи готові педагоги загальноосвітніх та професійних установ до навчання й виховання дітей цієї категорії? Завдання соціальних інститутів, серед них і сім'ї, школи та установ професійної освіти, полягає передовсім у забезпеченні умов для розвитку особистості й засвоєння нею соціального досвіду, не забуваючи при цьому, що діти, які частково або повністю втратили батьківську опіку, а також соціальні сироти в процесі свого розвитку мали обмежені можливості в задоволенні своїх базових потреб і здобутті соціального досвіду, що зумовило специфіку та проблеми їхнього особистого розвитку і становлення.

Соціально-психологічні й медичні дослідження розвитку дітей, позбавлених батьківської опіки, засвідчують:

- соціальний статус дитини-сироти (дитина-сирота, соціальна сирота, дитина-підкидьок, діти, що проживають в інтернатній установі державної опіки) вже сам по собі є чинником ризику. Його специфіка визначається насамперед видом сирітства, соціальним преморбітом та особливостями дії стресора, а також психікою дитини чи юнака;

- більшість дітей цієї категорії зазнала деприваційного впливу і психотравм, що зумовило їхні численні психічні й поведінкові розлади, найпоширенішими з-поміж яких є розлади управління поведінкою та статево-рольової ідентифікації, патологічні звички й стереотипні рухові порушення, нервові тики тощо;

- ситуація соціального сирітства дитини може бути обтяжена додатковими чинниками — проживанням у несприятливих соціально-побутових умовах, в дезінтегрованій сім'ї, патогенним впливом хронічних стрес-чинників, найгострішим і найпекучішим з яких є втрата біологічних батьків, що також обумовлює розвиток посттравматичних і психосоматичних розладів. Соціальні чинники потрібно враховувати в професійному підходів в процесі соціалізації й ресоціалізації таких дітей, а також під час коригуючих впливів, зокрема редидактивного навчання. На даний час стає актуальним питання навчання дітей — соціальних сиріт — по досягненню ними підліткового віку як таких, що ще ніколи не відвідували школи;

- обмеженість повсякденного досвіду і можливостей орієнтує цих дітей переважно на розваги й отримання задоволення, особливо в ситуації фрустрації різних потреб;

- дисгармонійний розвиток Я-концепції, звуженість саморефлексії, світу внутрішнього Я, слабкість вольової саморегуляції поведінки, проблемність статево-рольової ідентифікації, емоційна спрощеність, імпульсивність та залежність поведінки, примітивність бачення перспектив;

- дефіцит індивідуального спілкування з дорослими, брак емоційно-референтних стосунків, підвищена залежність власного емоційного стану від ставлення дорослого породжують прагнення отримати прихильність у будь-який спосіб, що спричинює недорозвиток уміння диференціювати міжособистісні стосунки, ідентифікувати лінію власної поведінки, захищати її від впливу навколишніх.

На основі порівняльного аналізу дослідних даних соціалізації дитини-сироти в соціальних інститутах — інтернатах та сім'ях — визначено напрями ресоціалізації депривованих дітей у прийомній сім'ї, а також відновлено такі поняття, як редукація та редидактивне навчання.

Прийомна сім'я забезпечує індивідуальний підхід до виховання біологічно нерідної дитини, наповнює спілкування з нею новим розвивальним змістом, створює оптимальні можливості для її адаптації до сімейного життя і соціального оточення.

Спостереження за адаптацією прийомних дітей протягом першого року до нових для них умов проживання дало змогу визначити деякі особливості проходження цього процесу. Зокрема було встановлено, що прийомні батьки та члени прийомної сім'ї мають високий рейтинг референтності у життєвих ситуаціях, значущих для прийомних дітей (дозвілля, навчання, спільні переживання тощо). Для дитини сфера навчання пов'язана передусім із впливом батьків; сферу ж побуту вони сприймають двозначно: з одного боку, як обов'язок, з другого — як можливість спілкуватися з батьками. Батьків та інших родичів діти оцінюють за видами діяльності. Скажімо, сферу емоційних станів і переживань вони співвідносять насамперед з прийомними батьками, особливо з мамою, тому бажання поділитися з ними своїми переживаннями є потребою не тільки в дитинстві, а й у дорослому віці. Сферу розваг діти співвідносять з однолітками, зі зведеними братами й сестрами. Сфера представленості індивідуальних інтересів дитини в структурі інтересів сім'ї подекуди залишається досить проблемною.

Перебування в прийомній сім'ї відкриває нові можливості для соціалізації й ресоціалізації дитини через її інтеграцію в різні сфери сімейної життєдіяльності. Задоволення потреб в афіліації є обов'язковою умовою відродження почуття базової довіри дитини до навколишніх, встановлення гармонійних взаємин як з прийомними батьками, так і з їхніми рідними дітьми. Депривовані діти схильні виявляти надмірну афектацію навіть за найменшого незадоволення, обмеження будь-яких їхніх потреб чи регламентацій їхньої поведінки, що пояснюється тривалою залежністю від інших та несформованістю власних засобів досягнення бажаного, хронічною фрустрованістю різного виду потреб, зокрема й життєво важливих, а також браком саморефлексії.

На початкових етапах створення прийомної сім'ї дитина приймає спрямовуючу роль батьків щодо неї тільки тоді, коли ті зможуть звільнити її (дитину) від відчуття тривоги, дискомфорту, поділяючи її інтереси, розширюючи сферу її можливостей і волевиявлення в межах родини. Аналіз малюнків дітей засвідчив залежність рівня тривожності від їхнього віку й терміну перебування в прийомній сім'ї: чим вони менші, тим вищий рівень тривожності, напруженості. Такі діти потребують посиленої уваги прийомних батьків до їхнього внутрішнього світу, важлива спрямованість батьківських зусиль на їхню інтеграцію в родинне життя. Проте поквапливо вводити дитину з перших днів її перебування в макросоціум прийомної сім'ї недоцільно.

Дослідженнями встановлено, що на сприйняття нової сім'ї впливає травматичний досвід дитини. Збереження її минулого, усвідомлення й переосмислення нею свого травматичного досвіду сприяють повноцінному входженню в нове середовище. Написання "Книги життя" дитини, зустрічі з біологічною родиною, бесіди на цю тему — важливі складові усвідомлення дитиною свого минулого.

Зміст спонукань прийомних дітей до спілкування з батьками певною мірою залежить від статі. Матір вони сприймають передусім як особу, здатну підтримати їхній Я-образ, активізувати в них відчуття самоцінності. Від батька діти очікують одержати нові знання, навчитися нових видів діяльності, з його допомогою здобути успіх. Ступінь інтегрованості дитини в нову сім'ю визначається референтністю прийомних батьків та членів їхньої сім'ї в різних сферах життєдіяльності, залученістю до занять сім'ї, усвідомленням значущості батьків для дитини, її ідентифікацією як члена родини.

Мотивація поведінки прийомних дітей розвивається на тлі формування більш зрілих особистісних спонук мораль-но-психічного характеру і проходить шлях від орієнтації на задоволення вузько ситуативних, імпульсивно зумовлених потреб та інтересів (приміром, купити щось яскраве, велике, незвичне) до появи потреби у спільних заняттях, грі, здобутті успіхів в освіті, набутті навичок, статусу "рідні". Чим ширше коло занять, що інтегрують дитину в нову родину через спілкування, тим більші можливості сім'ї в її соціалізації й ресоціалізації. На відміну від звичайних сімей, в яких зміст вимог до синів та дочок зазвичай визначають зовнішні або ситуативні фактори, у прийомних сім'ях домінує свідомо вольовий, ціннісносмисловий рівень активізації поведінки дитини.

Соціально-психологічний супровід дає змогу збільшити значення соціально адекватних мотиваційних настанов прийомного батьківства, а також узгодити соціальні питання з ресоціалізації дітей-сиріт різного соціального статусу: організувати навчання, медичний огляд та лікування, визначити доцільність зустрічей з біологічними родичами прийомних дітей, узгодити роботу всіх служб і організацій, причетних до розв'язання проблем дітей, що потребують державної опіки, забезпечити їхні права на сімейне оточення, адаптацію в суспільстві.