Факти у системі доказового права цивільного кодексу

Зміст

Вступ…………………………………………………………………….……. 3

Факти у системі доказового права цивільного кодексу……….……. 5

Різновиди фактів, що звільнені від доказування………………….… 11

Визнані факти………………………………………………..…. 11

Загальновідомі факти………………………………………..… 15

Преюдиційні факти…………………………………………….. 17

Факти, що не підлягають доказуванню, у цивільному процесі

Іноземних держав……………………………………………………………. 22

Висновки……………………………………………………………………... 28

Список використаних джерел……………………………………………... 30

Вступ

Визначення предмету доказування в цивільному процесі є складною проблемою в науці процесуального доказування. Щодня вона постає перед сотнями практикуючих юристів та не є новою для вчених-процесуалістів. Це і не дивно, так як дана категорія має не лише теоретичне, а й значне практичне значення – своєчасне та повне з’ясування судом обставин справи та правильне вирішення цивільних спорів.

За часів існування радянського союзу даним питанням займалися такі вчені, як: Звягінцева Л. М., Клєйман А. Ф., Плюхіна М. А., Решетнікова І. В., Трєушніков М. К., Штутін Л. Я., Юдельсон К. С. та інші. Сьогодні ж робляться окремі спроби дослідити питання предмету доказування в цивільному судочинстві у рамках більш загальних понять «докази і доказування», так би мовити «мимохідь», не вдаючись до глибокого аналізу.

Разом з тим, проблеми реально існують, а всю їх сукупність можна звести до такого:

- визначення поняття предмету доказування в цивільному процесі;

- спірні питання суб’єктів формування предмету доказування в цивільному судочинстві;

- проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі;

- факти, що не підлягають доказуванню в цивільній справі.

З огляду на те, що дані питання актуальні і мають особливо важливе практичне значення, вважаємо за доцільне дослідити тему «Факти, що не підлягають доказуванню. Цивільне право».

Дослідження ставить на меті визначення особливостей використання фактів, що не потребують доказування, у цивільному правовому полі України.

Для досягнення мети висуваються такі завдання:

- дослідити доказову систему Цивільного кодексу України;

- проаналізувати проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі;

- визначити специфіку фактів, що не підлягають доказуванню.

Об’єктом роботи є доказове право, а предметом – процес використання звільнених від доказування фактів у цивільному процесі.

Зміст роботи складається з таких розділів: «Вступ», «1.Факти у системі доказового права цивільного кодексу», «2. Різновиди фактів, що звільнені від доказування» («2.1. Визнані факти», «2.2. Загальновідомі факти», «2.3. Преюдиційні факти»), «3. Факти, що не підлягають доказуванню, у цивільному процесі іноземних держав», «Висновки», «Список використаних джерел».

Дослідження базується на емпіричному (опис) та теоретичних методах (аналіз, синтез, узагальнення, пояснення, класифікація).

Теоретичне значення роботи полягає в аналізі сучасного доказового права. Матеріали дослідження можуть бути використані при вивченні студентами тем з цивільного права. У цьому полягає практичне значення роботи.

Факти у системі доказового права цивільного кодексу

Нормативну базу доказового права у нашій державі становлять Конституція України та міжнародно-правові акти у цій сфері — Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. та інші.

Законодавчими актами, що встановлюють правила доказування, є процесуальні закони у відповідній частині (Кримінальний процесуальний кодекс України — глава 4 Розділу І; Господарський процесуальний кодекс України — Розділ V; Кодекс адміністративного судочинства України — глава 6 Розділу ІІ; Цивільний процесуальний кодекс України — глава 5 Розділу І [4]; Закон України «Про третейські суди» — стаття 38 [3]; Закон України «Про міліцію» [1]; Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» [2] тощо.

Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.

Ознаки процесуальної форми доказування: законодавча урегульованість процесу доказування; дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права); універсальність процесуальної форми доказування; імперативність процесуальної форми доказування: підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу [4].

Принципами судового доказування є такі: обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); належність доказів; допустимість доказів; вільна оцінка доказів.

Збирання доказів — процес, що складається з таких стадій: а) виявлення доказів — їх відшукування; б) фіксація (закріплення) доказів: зберігання фактичних даних у встановленому законом порядку; в) вилучення доказів: дії, що забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи, а також їх дослідження; г) зберігання доказів, що полягає у вжитті заходів щодо збереження самих доказів. Збирання доказів є першим етапом роботи з доказами [8: 23].

Дослідження доказів — це безпосереднє сприйняття і вивчення в судовому засіданні інформації про фактичні дані, надані суб'єктами доказування, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності [11: 324]. Дослідження доказів повинне бути всебічним, повним, об'єктивним та безпосереднім.

Оцінка доказів — визначення вірогідності та сили доказів [6: 283]. Оцінку доказів проводить широке коло учасників процесу, проте лише оцінка доказів з боку суду носить владний характер, оскільки судові рішення, у яких відбивається ця оцінка, є обов'язковими.

«Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили» [4]. «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті» [15: 152].

Суб'єктами доказування, тобто учасниками процесу, які здійснюють доказову діяльність, є органи досудового розслідування і суд.

Обов'язок доказування обставин, що становлять предмет доказування, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, — на потерпілого. «Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (стаття 62 Конституції України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що в діючому Цивільному процесуальному кодексі України (№ 1618-IV від 18 березня 2004 року (редакція від 04.07.2013 року) (прим. автора: далі – ЦПК України) немає визначення поняття «предмет доказування». Але даний термін вживається в окремих статтях кодексу (наприклад: ст.ст. 58, 179 ЦПК України). Це призводить до плюралізму думок серед науковців стосовно того, що потрібно розуміти під предметом доказування в цивільному процесі, а також до неоднозначного сприйняття і розуміння сторонами і судом даного поняття.

Штефан М. Й. вважає, що предмет доказування – це юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі [19: 76].

Клєйман А. Ф. визначає предмет доказування в цивільному процесі як спірні юридичні факти, що мають значення для вирішення спору, так як вони пов’язані з підставами позову і з мотивацією рішення суду [8: 25].

Штутін Л. Я. вважав, що «під предметом доказування в цивільному процесі слід розуміти обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін» [5: 184].

Отже, предмет доказування — це коло фактів об'єктивної дійсності, необхідних для вирішення справи по суті і які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення [7: 139]. Як видається, аналіз ст.ст. 58, 60, 130 та 179 ЦПК України дає підстави стверджувати, що предмет доказування – це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, та з приводу яких між сторонами існує спір.

Позивач розпочинає формування предмета доказування під час складання позовної заяви, у якій він вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 ЦПК України). Відповідач долучається до процесу формування предмета доказування, висловлюючи і обґрунтовуючи свої заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України). Тому факти підстави позову чи заперечення проти нього є основою предмета доказування. Проте, остаточне судження про належність тих чи інших фактів до предмета доказування належить суду, оскільки відповідно до ст. 130 ЦПК України суд під час попереднього судового засідання визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору. Розширене тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що суд має право відносити до предмета доказування обставини, якими сторони не обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, але повинні були це зробити, бо на думку суду, ці обставини мають суттєве значення для ухвалення рішення по справі. Отже, остаточне значення у формуванні предмета доказування відіграє суд, за яким останнє слово в цьому питанні [5: 190].

Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.

Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.

Також доцільним буде визнання специфіки предмета доказування залежно від функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 ЦПК України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.

Особливістю предмета доказування є можливість змінювати об’єм фактів, що входять до його складу.

Зокрема, ця зміна може бути пов’язана з диспозитивним правом позивача протягом усього розгляду справи на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 ЦПКУ). Визнання відповідачем певних фактів, що входять до підстави позову, також призводить до зміни предмета доказування.

Предмет доказування може змінитись внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні обставин, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнано в результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК України).

Також зміни в предметі доказування можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 ЦПК України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 ЦПК України).

Аналізуючи цивільне процесуальне законодавство окремих країн, можна зробити висновок, що визнанню стороною обставини надається різне значення. Так, на підставі ч. 3 ст. 68 ЦПК Російської федерації суд не приймає визнання стороною обставин, що мають значення для справи, якщо в нього є підстави вважати, що визнання вчинено з метою приховати дійсні обставини справи чи під впливом обману, насильства, погрози, добросовісної помилки.

Ще одним спірним питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [13: 193].

Прихильники ж широкого розуміння предмета доказування вважають, що до нього мають входити факти, які мають матеріально-правове значення, так і факти процесуально-правового характеру, оскільки останні є підставою для вирішення питань, що належать до можливості і допустимості судового захисту, а також до належного порядку його здійснення.

Видається, що прихильники широкого розуміння предмета доказування більш послідовні, оскільки без доказування фактів процесуально-правового значення неможливо ухвалити рішення по справі. Зокрема, відповідач, який заявив заперечення проти позову в зв’язку з тим, що тотожна справа вже розглядалась судом, повинен довести цей процесуально-правовий факт.

Крім того, пропонують відносити до предмету доказування і так звані перевірочні факти, які підтверджують чи спростовують достовірність доказів.

Ще однією проблемою, що безпосередньо стосується предмета доказування в цивільному процесі, на яку варто звернути увагу, є перелік фактів, що не підлягають доказуванню у цивільній справі.