Визнані факти

Обов'язок щодо доказування не є безмежним. Згідно зі ст. 61 ЦПК України сторони, та інші особи, які беруть участь у справі, не повинні доказувати визнані, загальновідомі та преюдиційні факти.

Даний підрозділ коментує ці групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі.

Підстави звільнення від доказування [4]:

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи (ст.61 Цивільного процесуального кодексу України) (прим. автора: далі – ЦПКУ).

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленого є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов'язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати докази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим слід звернути увагу, що відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПКУ в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров'ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову. (Більш детальну інформацію про визнання можна віднайти у коментарі до статті 62 Кодексу).

На сьогодні, згідно з принципом диспозитивності сторона має право визнавати чи не визнавати обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення стосовно прав, які є в повному розпорядженні сторони. Для уникнення помилки з боку сторони, яка визнає певні обставини, суд повинен роз’яснити цій стороні наслідки визнання нею обставини.

Позитивно оцінюючи визнання обставин як підставу звільнення від доказування, все ж доцільно зазначити, що відомий російський професор Ю. С. Гамбаровський ще у ХIХ ст. висловив слушну думку про те, що є виняткові ситуації, коли визнання стороною певного факту не звільняє обидві сторони від обов’язку довести існування цього факту. Так, визнання стороною факту її недієздатності через психічне захворювання суд не може прийняти бездоказово [15: 158].

Сторона, яка визнала обставини в попередньому судовому засіданні, може відмовитись від цього визнання під час розгляду справи по суті. Відмова від визнання буде прийнята судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПКУ). Тобто, відмова від визнання входить до предмета доказування по справі. Про прийняття судом відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Варто зазначити, що на підставі ст. 61 ЦПКУ всі особи, які беруть участь у справі, мають право визнавати обставини, що мають значення для справи. Проте, відмовитись від визнання обставин під час розгляду справи по суті на підставі ст. 178 ЦПК можуть лише сторони. Видається за необхідне усунути цю прогалину в законодавстві і надати право відмовитись від визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а і іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.

ЦПК відомо визнання фактів (ст. 40) і визнання позову (ст. 103). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією з сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 29 ЦПКУ), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПКУ). При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін.

Визнання стороною в цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-небудь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту.

Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими у справі доказами, одержаними від інших осіб й інших засобів доказування.