Практичні завдання

1. Дайте правову оцінку акту відбору у продавця зразків товарів для перевірки їх якості.

2. Підберіть приклади про забезпечення торгуючими підприємствами прав споживачів на інформацію про товари і дайте їм правову оцінку.

3. Зробіть порівняльний аналіз прав споживачів і обов’язків продавців, виробників, закріплених в законодавстві.

Тема 13. Стандартизація і сертифікація

Державна система стандартизації. Основні принципи стандарти­зації. Поняття та види стандартів.

Галузеві стандарти, стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок.

Технічні умови і стандарти підприємств.

Види сертифікації та її мета.

Сертифікація продукції: обов'язкова та добровільна. Державна система сертифікації.

Правові способи і порядок захисту порушених прав споживачів.

Література [1,2,9,60,62,91,92,98].

Методичні вказівки:

Законом України «Про стандартизацію» дається визначення поняття стандартизації. Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію»] вимоги до якості товарів і послуг визначаються в нормативних документах зі стандартизації. Ці нормативні документи повинні ґрунтуватися на сучасних досягненнях науки, техніки і технології, міжнародних стандартах, правилах і рекомендаціях зі стандартизації, прогресивних національних стандартах інших держав; враховувати умови використання товарів, результатів роботи, послуг; умови і режим праці і не порушувати положення законодавства.

Дія зазначеного Декрету поширюється на всі підприємства, установи й організації незалежно від форм власності і видів діяльності, що діють на території України, а також на громадян-суб’єктів підприємницької діяльності.

Державну систему стандартизації створює Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики - національний орган зі стандартизації.

До нормативних документів зі стандартизації, що діють на території України відносяться: Державні стандарти України (ДСТУ); Галузеві стандарти (ГСТУ); Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і союзів; Технічні умови (ТУУ); Стандарти підприємств (СТП).

Крім того, до державних стандартів України прирівнюються державні будівельні норми і правила, державні класифікатори техніко-економічної і соціальної інформації, а також міжнародні державні стандарти, передбачені угодою про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, підписаним у м. Москві 13 березня 1992 р.

Державні стандарти України затверджуються і реєструються Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики, а державні стандарти в галузі будівництва і промисловості будівельних матеріалів - Міністерством України у справах будівництва й архітектури.

Що стосується галузевих стандартів (ГСТУ), вони розробляються і приймаються відповідними державними органами управління в межах їхньої компетенції на продукцію (товари, роботи, послуги) окремих видів, при відсутності державних стандартів України або в разі потреби встановлення вимог, що перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів.

Обов’язкові вимоги галузевих стандартів підлягають безумовному виконанню всіма підприємствами й організаціями, що входять у сферу управління органу, що їх затвердив.

Стандарти підприємств розробляються і затверджуються підприємствами самостійно. СТП розробляються на продукцію, яка використовується лише на конкретному підприємстві і тому порядок розробки, затвердження, обліку, зміни і скасування СТП також визначається підприємством самостійно.

У даний час у сфері товарного обороту продовжують діяти технічні умови (ТУУ), що містять вимоги, які регулюють відносини між постачальником (розроблювачем, виробником) і споживачем (замовником) продукції.

Для організації інформування споживачів (замовників) про номенклатуру і якість продукції, що випускається, контролю відповідності технічних умов обов’язковим вимогам державних, а в передбачених законодавством випадках - галузевих стандартів, технічні умови на продукцію і зміни до них підлягають державній реєстрації в територіальних органах Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Технічні умови і зміни до них, які не пройшли державну реєстрацію, вважаються недійсними. Тому ТУУ являють собою такий саме нормативний документ зі стандартизації, як галузеві стандарти і стандарти підприємств (ст. 7 Декрету).

Нормативні документи із стандартизації повинні застосовуватися державними органами управління, підприємцями на стадіях розробки, підготовки товарів до виробництва, виготовлення, реалізації, використання, збереження, транспортування й утилізації, при виконанні робіт і наданні послуг, розробці технічної документації (конструкторської, технологічної, проектної, у тому числі технічних умов на товари і послуги, що продаються). У договорі на постачання продукції повинні бути посилання на нормативні документи, які пройшли державну реєстрацію, і згідно з якими буде поставлятися продукція.

Таким чином, затверджуючи обов’язкові вимоги щодо якості товарів і послуг, спрямовані на забезпечення безпеки життя, здоров’я і майна, охорони навколишнього природного середовища, і зобов’язуючи підприємців застосовувати і дотримуватись їх, держава захищає права і законні інтереси споживачів, які використовують ці товари і послуги.

При цьому, тільки встановлення вимог до якості товарів не гарантує якості кожного окремого товару, тому товари і послуги, на які актами законодавства або інших нормативними документами встановлені обов’язкові вимоги щодо забезпечення безпеки життя, здоров’я споживачів, їхнього майна, природного середовища, підлягають обов’язковій сертифікації відповідно до діючого законодавства. Реалізація і використання таких товарів (у тому числі імпортних), виконання робіт і надання послуг без сертифіката відповідності забороняється (п. 4 статті 14 Закону України «Про захист прав споживачів»).

На даний момент в Україні роботи із стандартизації можуть проводити: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації Держспоживстандарт України), рада стандартизації, технічні комітети стандартизації, інші суб’єкти, що займаються стандартизацією. Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють:

- національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування;

- національні стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб’єктами, що займаються стандартизацією.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоздатності вітчизняної продукції та бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт, або надавати перевагу виробнику продукції чи продукції залежно від місця її виготовлення. Закон також встановлює, що об’єкт стандартизації може бути об’єктом інтелектуальної або промислової власності, якщо розробник стандарту в установленому законодавством порядку отримав дозвіл у власника прав на цей об’єкт.

Згідно з законом, центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизацій має право встановлювати знак відповідності продукції національним стандартам. Національний знак відповідності продукції національним стандартам - це знак, який засвідчує відповідність позначеної ним продукції всім вимогам стандартів, що поширюються на дану продукцію. Відповідність продукції національним стандартам підлягає добровільному підтвердженню.

Сертифікацію можна визначити як встановлення відповідності якості і безпеки продукції обов’язковим вимогам міжнародних і державних стандартів, норм і правил, на підставі якої видається офіційний документ, що носить назву сертифікат відповідності. Таким чином, сертифікація товарів (послуг) є важливим правовим інструментом, спрямованим на захист права споживача на безпеку та якість продукції.

Сертифікація - найважливіший засіб запобігання надходження продукції і послуг, що становлять небезпеку для навколишнього середовища, життя і здоров’я громадян, у товарний обіг, забезпечення єдиної технічної політики й економії ресурсів, конкурентоспроможність товарів (послуг) на внутрішньому і зовнішньому ринку і підвищення попиту на них.

Державну систему органів сертифікації створює Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі - Дерспоживзахист). Він проводить і координує роботу із забезпечення її функціонування шляхом: затвердження переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні; визначення термінів проведення обов’язкової сертифікації; призначення органів з сертифікації продукції, акредитації органів з сертифікації та іспитових лабораторій (центрів); атестації експертів-аудиторів; встановлення правил визнання сертифікатів інших країн, а також здійснення інших дій, що входять у його компетенцію (ст. 14 Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93 р. № 46-93 «Про стандартизацію і сертифікацію»).

Перелік продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затверджено наказом Держстандарту від 30.06.93 р. № 95 «Про введення обов’язкової сертифікації продукції в Україні» [62]. Даний перелік складається з 39 розділів, у яких згруповано продукцію і послуги, що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні.

Серед зазначених видів продукції і послуг можна виділити найбільш розповсюджені: електропобутове й аналогічне устаткування; апаратура радіоелектронна; побутова техніка; засоби обчислювальної техніки; спеціальні засоби самозахисту; миючі засоби; технічні засоби охоронної, пожежної й охоронно-пожежної сигналізації; засоби зв’язку; кіно-, фототехніка; дорожні транспортні засоби, їхні складові частини і пристосування; товари легкої промисловості; нафтопродукти; будівельні матеріали, вироби і конструкції; готельні послуги і послуги харчування, надані суб’єктами туристичної діяльності; послуги автомобільного транспорту тощо.

Внесення змін у затверджений Перелік здійснюється Держспоживстандартом України за пропозиціями міністерств, відомств, органів з сертифікації і технічних комітетів зі стандартизації.

Обов’язкова сертифікація в Україні провадиться винятково в державній системі сертифікації. Обов’язкова сертифікація повинна включати перевірку й іспит продукції для визначення її характеристик, а також подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією. Іспити з метою обов’язкової сертифікації проводяться акредитованими іспитовими лабораторіями (центрами) (ст. 15 Декрету № 46-93).

За результатами проведення сертифікації у випадку позитивного рішення заявнику органом з сертифікації видається сертифікат і право маркірувати продукцію спеціальним знаком відповідності.

Обов’язкова сертифікація товарів передбачена нормами наступних законодавчих документів: ст. 15 Закону України «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»; ст. 14 Закону України «Про захист прав споживачів»; ст. 10 Закону України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловими, коньячними і плодовим, алкогольними напайками і тютюновими виробами», ст. 10 Закону України «Про транспорт»; ст. 12 Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів»; ст. 25 Закону України «Про зв’язок»; ст. 20 Закону України «Про лікарські засоби»; ст. 4 Закону України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції»; ст. 9 Закону України «Про металобрухт».

Після одержання сертифіката виробники, постачальники, виконавці або продавці товарів або виконавці послуг, що підлягають сертифікації (залежно від того, хто подавав заяву на сертифікацію), зобов’язані забезпечувати виготовлення товару (надання послуг) відповідно до вимог нормативного документа, на відповідність якому товар (послуга) сертифікована.

Продукція (товар), завезена і реалізована на території України, повинна відповідати вимогам норм і стандартів, які діють в Україні. Відповідність підтверджується сертифікатом або свідченням про визнання іноземного сертифікату, який видається Держспоживстандартом України або уповноваженим ним органом. На їхній підставі Держспоживстандарт включає сертифіковану продукцію до Єдиного реєстру сертифікованої продукції в Україні. Порядок ввозу на територію України імпортованої продукції, та такої, що підлягає в Україні обов’язковій сертифікації, встановлюється Державним митним комітетом України і Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Законодавством передбачена також можливість проведення добровільної сертифікації товарів, робіт, послуг. Вона може проводитися з ініціативи виробника, продавця, споживача, органів державної виконавчої влади, громадських організацій або окремих громадян з метою перевірки відповідності продукції (послуг) вимогам, не віднесеним нормативними документами до обов’язкових.

Добровільна сертифікація здійснюється на підставі договору між замовником і органом з сертифікації. Добровільну сертифікацію, на відміну від обов’язкової, яка здійснюється тільки в державній системі сертифікації, можуть проводити підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, акредитовані в державній системі сертифікації. Органи з добровільної сертифікації повинні бути зареєстровані в Держспоживстандарті України.

Правила здійснення добровільної сертифікації встановлюються самими органами з добровільної сертифікації, а правила, що визначають порядок і вимоги до здійснення обов’язкової сертифікації, встановлюються нормативними актами Держстандарту, такими, наприклад, як накази Держстандарту від 13.09.96 р. № 378 «Про затвердження Правил обов’язкової сертифікації тютюнових виробів», від 13.09.96 р. № 379 «Про затвердження Правил обов’язкової сертифікації алкогольних напоїв», від 24.01.97 р. № 37 «Про затвердження Правил обов’язкової сертифікації піднімальних споруджень і кранової продукції», від 16.01.97 р. № 19 «Про затвердження Правил обов’язкової сертифікації нафти і нафтопродуктів» та ін.

Визнанню в системі сертифікації підлягають сертифікати і протоколи іспитів продукції, видані уповноваженими органами інших держав, за умови дотримання сукупності наступних правил:

- укладено двосторонню угоду про взаємне визнання результатів робіт із сертифікації з національним органом з сертифікації тієї країни, з якої постачається продукція, завезена в Україну;

- іноземний сертифікат виданий у державній системі сертифікації тієї країни, з якої постачається й у якій виготовлена продукція, завезена в Україну;

- продукція, завезена в Україну, може бути ідентифікована за супровідною документацією (маркірування, етикетка) як виготовлена згідно з міждержавним (ДСТ) або іншими нормативними документами, що діють в Україні;

- представлені або зазначені в іноземному сертифікаті документи, передбачені відповідним пунктом Правил;

- номенклатура всіх обов’язкових вимог до продукції, зазначених в іноземному сертифікаті, і норми цих вимог цілком відповідають номенклатурі обов’язкових вимог і нормам, що діють в Україні.

У чинному законодавстві також існує таке поняття як атестовані виробництва. Атестація виробництва - це обстеження технологічних процесів виробництва, що дозволяє зробити висновок про те, що продукція, яка випускається, відповідає стандартам і нормам безпеки, а внутрішня система контролю якості здатна ефективно знаходити будь-які відхилення від встановлених норм.

Технічний нагляд за сертифікованою продукцією під час її виробництва у випадку, якщо сертифікат відповідності виданий підприємству-виробнику на відповідний термін і надане право самостійно застосовувати його до кожної одиниці виготовленої продукції, здійснюється, насамперед, шляхом періодичних контрольних перевірок зразків продукції, відібраних у виробника або в торговельних організаціях.

Чинним законодавством передбачені міри відповідальності, згідно з якими орган з сертифікації може тимчасово припинити або зупинити дію сертифіката у випадку:

- виявлення невідповідності продукції вимогам, які встановлені під час сертифікації;

- порушення вимог технології виготовлення, правил приймання, методів контролю й іспитів, маркірування продукції і т. п.;

- зміни виробником нормативних документів, методів іспитів, складових і та ін., що можуть вплинути на відповідність сертифікованої продукції встановленим вимогам, без попереднього узгодження з органом сертифікації.

Рішення про тимчасове припинення дії сертифіката відповідності може бути скасоване в тому випадку, якщо проведенням коригувальних мір виробник може усунути невідповідності і запобігти їх виникненню в місячний термін і без проведення іспитів в акредитованій іспитовій лабораторії підтвердити відповідність продукції встановленим вимогам. Коригувальні міри здійснюються виробником продукції негайно при одержанні рішення відповідного органу з сертифікації.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України [20] її норми є нормами прямої дії, що надає право для звертання в суд для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції. Так, згідно з ч. 4 ст. 42 Конституції України споживач, права якого порушені, має право звернутися безпосередньо до суду за їхнім захистом, минаючи всі інші інстанції. У даному випадку в споживача є право вибору, за винятком випадків стосовно вимог споживача про відшкодування моральної шкоди. Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», Постанов Пленумів Верховного Суду України «Про судову практику з питань відшкодування моральної шкоди» і «Про практику розгляду справ за позовами про захист прав споживачів», а також Цивільному кодексу України (далі ЦК України), розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом, отже дана вимога може бути заявлена і задоволена тільки в судовому порядку.

Ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» також передбачає судовий захист прав споживачів. Крім того, ст. 16 ЦК України передбачає захист цивільних прав у встановленому порядку судом. Таким чином, фраза «права споживачів захищаються судом» означає, що будь-яка зацікавлена особа має право в порядку, установленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного права, або охоронюваного законом інтересу (ст. З Цивільного Процесуального Кодексу Україна (далі ЦПК України)). Право на звертання до суду - один із засобів захисту цивільних прав, передбачених Цивільним Кодексом України.

Таким чином, з позовом про захист прав споживачів можуть звернутися не тільки споживач, але й органи й організації, зазначені в ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів». Дані органи можуть звернутися з позовом про захист не тільки конкретного, але і необмеженого числа споживачів, у випадку, коли виявлені порушення, а коло споживачів не встановлено, наприклад продаж контрафактної продукції.

Основний документ з яким споживач звертається до суду – це позовна заява, під якою розуміється письмове звертання до суду за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу. Можливі наступні варіанти позовних заяв при порушенні прав споживачів:

1) про усунення недоліків товару;

2) про заміну товару неналежної якості на аналогічний товар належної якості;

3) про розірвання договору і відшкодування понесених збитків;

4) про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної товаром неналежної якості.

Зміст позовної заяви повинний відповідати вимогам ст. 119 ЦПК України і повинен містити:

1) найменування суду в який подається позовна заява;

2) прізвище, ім’я, по батькові споживача - позивача, його місце проживання;

3) найменування продавця, виконавця, виробника - відповідача, його місце перебування (для юридичної особи) або місце проживання (для фізичної особи - приватного підприємця);

4) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази що їх підтверджують;

5) вимоги споживача;

6) ціну позову, якщо позов підлягає оцінці;

7) підпис позивача або його представника з вказівкою часу подачі заяви і доручення або інший документ, що підтверджує повноваження останнього;

8) перелік доданих до заяви документів.

Після закінчення судового розгляду суд виносить рішення. Рішення викладається в письмовому вигляді і підписується суддею або суддями, що беруть участь у справі. У результаті розгляду спору суд повинний чітко розподілити між сторонами їхні права й обов’язки. Рішення суду першої інстанції набуває законної сили після закінчення терміну на оскарження днів з наступного дня після проголошення рішення).

Вищестоящий суд в апеляційному порядку має право залишити рішення суду в силі, змінити або скасувати його цілком або частково. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, вищестоящий суд може передати справу на новий розгляд у той же суд першої інстанції або сам винести нове рішення, або припинити справу, або залишити позов без розгляду. Якщо рішення суду скасовується за касаційною скаргою, то питання про зворотне стягнення виплачених сум у порядку повороту виконання дозволяється судом у всіх випадках.