Загальне визначення науки

До виникнення науки люди володіли відомостями про властивос­ті предметів і явищ, що оточували їх, проте ці знання були уривчасті і хаотичні. На відміну від буденних, наукові знання не можуть бути отримані лише шляхом накопичення фактів. Необхідно, щоб вони були взаємно узгоджені один з одним, тобто певним чином об'єднані в систему. Наукові знання є точною системою взаємопов'язаних по­нять, які відображають закономірний процес розвитку природи і людського суспільства. Поняття — це думка, яка відображає пред­мети в їх загальних і істотних ознаках. Розрізняють наукові і жит­тєві поняття. Прикладом наукових понять можуть служити такі, як «характер», «темперамент», «настанова» і таке інше. Система взаємопов'язаних понять утворює теорію. Теорія — це система знань, яка відображає об'єктивний навколишній світ у свідомості людини і спрямована на перетворення дійсності. Вона формується на основі узагальнення досвіду і наукової діяльності, описує і пояснює осно­вні закономірності розвитку навколишнього світу. Тільки за допо­могою теорії знання, складаючись у зв'язне ціле, стають науковими знаннями; систематизація фактичних знань складає науку.

Критерієм істинності теорії виступає практика. Практика — це чуттєво-предметна діяльність, спрямована на перетворення явищ і речей з метою надання їм форми і змісту, покликаних задоволь­няти людські потреби. До практики належать експериментальні дослідження. Розвиток системи наукових знань, її вдосконалення, перетворення, поповнення, систематизація і перевірка на практиці наукових результатів проводиться за допомогою дослідження. На­укові дослідження — це процес вивчення певного об'єкта (предмета або явища) з метою розкриття закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення на користь суспільства. Це дослідження проводиться на двох тісно взаємозв'язаних рівнях:

- емпіричному, в основі якого лежить процес накопичення но­вих фактів, їх аналіз, синтез і узагальнення для отримання

емпіричних закономірностей, придатних для практичних ці­лей;

- теоретичному, на якому проводиться синтез знань, формулю­ються загальні для конкретної галузі закономірності. У су­часній науці успішно використовуються обидва ці методи, які доповнюють і збагачують один одного.

Результати емпіричного дослідження служать початковим мате­ріалом для створення теорії, для перевірки її істинності та подаль­шого розвитку і вдосконалення. З другого боку, при емпіричному дослідженні теорія дозволяє виділити істотні зв'язки, пояснити і узагальнити результати, передбачити найбільш перспективні галу­зі дослідження. Теорія уточнює наукові знання, використовуючи більш вагомі поняття. Теорія служить і для інтерпретації результа­тів емпіричного дослідження.

Система наукових знань проходить перевірку в процесі прак­тичної діяльності людини. Зв'язок науки і практики є однією з основних закономірностей розвитку науки і не вичерпується тіль­ки перевіркою наукових знань. Наука походить з практики шляхом відділення процесу пізнання безпосередньо від процесу праці.

Наука не може розвиватися відособлено, оскільки відкриті нею закони знаходять застосування на практиці. Розвиваючись на осно­ві практики, «наука освітлює їй шлях», створюючи теоретичну базу для успішного вирішення практичних завдань. Таким чином, збли­ження теорії і практики дозволяє отримати сприятливі результати не тільки для практики, але і для самої науки, перед якою відкри­ваються все нові предмети дослідження або нові сторони у відомих предметах.

У той же час наука має ще одну важливу закономірність — від­носну самостійність її розвитку. Без такої самостійності наука не змогла б прокладати дороги практиці. Для розроблення теорій на­ука повинна випереджати практику, виробляти наукові прогнози для ефективного розвитку людського буття.

Розвиток науки відбувається безперервно, з використанням на­копичених раніше знань. У психології, соціології, механіці, фізиці, хі­мії, астрономії джерелом нових теорій завжди були старі. Нові теорії не створюються геніальними одинаками, а є цілеспрямованою пра­цею багатьох поколінь учених. І. Ньютон писав: «Якщо я бачив далі за своїх попередників, то тільки тому, що я стояв на плечах гігантів».

Таким чином, розвиток науки, як безперервний процес зростан­ня нових теорій, на ґрунті старих характеризується спадкоємністю наукових знань.

Безпосередні цілі науки — отримання знань про об'єктивний і про суб'єктивний світ, збагнення об'єктивної істини.

Завдання науки:

- добір, опис, аналіз, узагальнення і пояснення фактів;

- виявлення законів руху природи, суспільства, мислення і піз­нання;

- систематизація отриманих знань;

- пояснення суті явищ і процесів;

- прогнозування подій, явищ і процесів;

- встановлення напрямів і форм практичного використання отри­маних знань.

Структура (система) науки може бути представлена по-різному залежно від підстав поділу складових її елементів. Так, В.П. Кохановський розрізняє: а) науку, яка разом з істинним включає не­дійсні результати (релігійні, магічні уявлення, певні суперечності і парадокси, особисті пристрасті, антипатії, помилки і таке інше); б) ядро науки — достовірний, дійсний пласт знань; в) історію науки; г) соціологію науки.

Науку можна розглядати як систему, яка складається: з теорії; методології, методики і техніки досліджень; практики впроваджен­ня отриманих результатів.

Якщо науку розглядати з погляду взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, то вона включає такі елементи:

1) об'єкт (предмет) — те, що вивчає конкретна наука, на що спря­моване наукове пізнання;

2) суб'єкт — конкретний дослідник, науковець, фахівець науко­вої організації, організація;

3) наукова діяльність суб'єктів, що застосовують певні прийоми, операції, методи для збагнення об'єктивної істини і виявлення за­конів дійсності.

У наш час залежно від сфери, предмета і методу пізнання розрізня­ють науки: про природу — природничі; про суспільство — гуманітарні і соціальні; про мислення і пізнання — логіка, гносеологія та інші.

У класифікаторі напрямів і спеціальностей вищої освіти виді­ляють такі напрями освіти:

- природничі науки і математика (механіка, фізика, хімія, біо­логія, ґрунтознавство, географія, гідрометеорологія, геологія, екологія і таке ін.);

- гуманітарні і соціально-економічні науки (культурологія, тео­логія, філологія, філософія, лінгвістика, журналістика, книго­знавство, історія, політологія, психологія, соціальна робота, со­ціологія, менеджмент, економіка, мистецтво, фізична культура, комерція, статистика, мистецтво, юриспруденція і таке ін.);

- технічні науки (будівництво, поліграфія, телекомунікації, ме­талургія, гірська справа, електроніка і мікроелектроніка, гео­дезія, радіотехніка, архітектура і таке ін.);

- сільськогосподарські науки (агрономія, зоотехніка, ветерина­рія, лісова справа, рибальство і таке ін.)

Звернемо увагу на те, що в цьому класифікатор технічні і сіль­ськогосподарські науки виділені в окремі групи, а математика не віднесена до природничих наук.

Деякі учені не вважають філософію наукою (тільки наукою) бо ставлять її в один ряд з природничими, технічними і суспільними науками. Це пояснюється тим, що вона розглядається ними як сві­тогляд, знання про світ в цілому, методологія пізнання або як наука всіх наук. Філософія, на їх думку, не спрямована на добір, аналіз і узагальнення фактів, виявлення законів руху дійсності, вона лише користується досягненнями конкретних наук. Залишивши осто­ронь суперечку про співвідношення філософії і науки, відзначимо, що філософія все ж таки є наукою, яка володіє своїми предметом і методами дослідження загальних законів і характеристик всього нескінченного у просторі та часі об'єктивного світу.

Кожна з перелічених груп наук може бути піддана подальшому розчленовуванню.

Існують і інші класифікації наук. Наприклад, залежно від зв'язку з практикою науки поділяють на фундаментальні (теоретичні), які з'ясовують основні закони об'єктивного і суб'єктивного світу і пря­мо не орієнтовані на практику, і прикладні, які спрямовані на вирі­шення технічних, виробничих, соціально-технічних проблем.

Оригінальну класифікацію наук запропонував Л.Г. Джахая. По­діливши науки про природу, суспільство і пізнання на теоретичні і прикладні, він усередині цієї класифікації виділив філософію, осно­вні науки і приватні науки, що відбрунькувалися від них. Наприклад, до основних теоретичних наук про суспільство він відніс історію, політекономію, правознавство, етику, мистецтвознавство, мовоз­навство. Ці науки мають більш дробове розподілення, наприклад, історія поділяється на етнографію, археологію і всесвітню історію. Державознавству як основній прикладній науці кореспондують політика, управлінська справа, судочинство, криміналістика, вій­ськова справа, архівна справа. Крім того, він дав класифікацію так званих «стикових» наук: проміжні науки, що виникли на межі двох наук, які були сусідами (наприклад, математична логіка, фізична хі­мія); суміжні науки, які утворилися шляхом з'єднання принципів і методів двох віддалених одна від одної наук (наприклад, геофізика, економічна географія); комплексні науки, які утворилися шляхом схрещування ряду теоретичних наук (наприклад, океанологія, кі­бернетика).

У статистичних збірниках, як правило, виділяють такі сектори науки: академічний, галузевий, вузівський і заводський.

Наш час характеризується диференціацією наук, тобто розчле­новуванням і поглибленням наукових знань. Виникають науки, об'єднуючі розрізнені раніше ділянки пізнання. Це — процес синте­зу, інтеграції наук, який нині є переважаючим.

Про таке багатофункціональне явище як наука можна сказати, що це: галузь культури, спосіб пізнання світу, спеціальний інсти­тут.

По кожній з даних номінацій наука співвідноситься з іншими формами, способами, галузями, інститутами. Для того щоб ці взає­мини прояснити, потрібно виявити специфічні риси науки, перш за все, ті, які відрізняють її від іншого. Властивості науки утворюють шість діалектичних пар, що співвідносяться одна з одною: універ­сальність — фрагментальність, загальнозначущість — знеособле- ність, систематичність — незавершеність, спадкоємність — критич­ність, достовірність — аморальність, раціональність — чуттєвість. Крім того, для науки характерні свої особливі методи і структура досліджень, мова, апаратура та таке інше. Всім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значення науки. Наука відріз­няється від буденної свідомості тим, що є теоретичним та практич­ним освоєнням дійсності.

У далеку давнину, так само як і в наш час, відкриття нового в при­роді речей переживалося окремим індивідом як соціальна цінність, що перевершує будь-які інші. Результат, досягнутий завдяки вну­трішній мотивації, сприймався як вища винагорода. Якщо зверну­тися до стародавніх часів, то чинник колективності виробництва знань вже тоді отримав концентрований вираз в діяльності дослід­ницьких груп, які прийнято називати школами.

Багато проблем відкривалися і розроблялися саме в цих школах, які стали центрами не тільки навчання, а й творчості. Наукова твор­чість і спілкування взаємопов'язані, змінюється лише, від однієї епохи до іншої, тип їх інтеграції. Проте у всіх випадках спілкування виступало невід'ємною компонентою. Потреба в дослідженні цього аспекту породила спеціальну методологію «дискурс — аналізу».

Жодного речення не залишив Сократ, але він створив школу сумісного, колективного мислення, культивуючи мистецтво «пови­вального мистецтва» як процесу народження в діалозі виразного і зрозумілого знання.

Ми не втомлюємося дивуватися з багатства ідей Аристотеля, за­буваючи, що ним зібрано і узагальнено створене багатьма дослідни­ками, які працювали за його програмами. Інші форми зв'язку піз­нання і спілкування затвердилися в Середньовіччі, коли домінували публічні диспути, що йшли по жорсткому ритуалу (його відгомони в процедурах захисту дисертацій). їм на зміну прийшов невимуше­ний дружній діалог між людьми науки в епоху Відродження.

У новий час з революцією в природознавстві виникають і перші неформальні об'єднання вчених, створені на противагу офіційній університетській науці. Нарешті в XIX ст. виникає лабораторія як центр досліджень і вогнище наукової школи.

Історики науки новітнього часу свідчать про виняткову ефек­тивність наукової творчості в невеликих групах учених. Енергією цих груп були народжені такі, що радикально змінили загальний склад наукового мислення.

Ряд основоположних пунктів в розвитку психології визначила діяльність наукових шкіл, лідерами яких були В. Вундт, І.П. Павлов, З. Фрейд, До. Льовін, Же. Піаже, Л.С. Виготський та інші. Між самими лідерами і їх послідовниками велися дискусії, які служили каталізаторами наукової творчості, що змінювала загальні поло­ження психологічної науки. Вони виконували особливу функцію в частках науки як форми діяльності, представляючи її комунікатив­не «вимірювання». Воно, як і особове «вимірювання», невіддільне від предмета спілкування — тих проблем, гіпотез, теоретичних від­криттів, з приводу яких воно виникає і розвивається.

Кажучи про соціально-психологічну обумовленість життя на­уки, слід розрізняти декілька аспектів. Особливості суспільного розвитку в певну епоху заломлюються крізь призму діяльності на­укового співтовариства (особливого соціуму), що має свої норми і правила. У нім когнітивне невіддільне від комунікативного, пізнан­ня від спілкування. Коли йдеться не тільки про схоже осмислення термінів (без чого обмін ідей неможливий), але і про їх перетворен­ня (бо саме воно здійснюється в науковому дослідженні як формі творчості). Спілкування в цьому разі виконує особливу функцію. Воно стає творчим.

Спілкування учених не вичерпується обміном інформацією. Ілюструючи важливі переваги обміну ідеями в порівнянні з обміном товарами, Бернард Шоу писав: «Якщо у вас яблуко і у мене яблуко, і ми обмінюємося ними, то залишаємося при своїх — у кожного по яблуку. Але якщо у кожного з нас по одній ідеї і ми передаємо їх один одному, то ситуація міняється. Кожний з нас стає багатшим, а саме — володарем двох ідей».

Ця наочна картина переваг інтелектуального спілкування не враховує головної цінності спілкування в науці як творчого проце­су, в якому виникає «третє яблуко», коли при зіткненні ідей відбу­вається народження нових шляхів і способів. Процес пізнання при­пускає трансформацію значень.

Якщо спілкування виступає як неодмінний чинник пізнання, то така інформація не може інтерпретуватися тільки як продукт зу­силь індивідуального розуму. Вона породжується перетином дум­ки, що йде з багатьох різноманітних джерел.

Реальний рух наукового пізнання виступає у формі досить на­пружених діалогів, що тягнуться в часі і просторі. Адже дослідник ставить запитання не тільки природі, але також іншим її випро­бувачам, шукаючи в їх відповідях інформацію (прийнятну або не­прийнятну), без якої не може виникнути його власне рішення. Це спонукає підкреслити важливий момент. Не слід, як це, як правило, робиться, обмежуватися вказівкою на те, що значення терміна (або вислови) само собою «нічого не значить» і повідомляє щось істотне тільки в цілісному контексті всієї теорії. Такий висновок лише част­ково правильний, бо неявно припускає, що теорія є чимось відносно замкнутим. Звичайно, будь-який термін позбавлений історичної достовірності поза контекстом конкретної теорії, зміна постулатів якої міняє і його значення.

Простежуючи соціально-психологічний аспект науки як ді­яльності, ми бачимо різноманіття його різновидів. Ця діяльність вписана в конкретно-історичний соціокультурний контекст. Вона підпорядкована нормам, які встановлюються співтовариствами вчених. (Зокрема, якщо увійшов до цього співтовариства, поклика­ний створювати нове знання і над тобою незмінно тяжіє «заборона на повтор».) Ще один рівень представляє причетність до школи або напряму, до кола спілкування, увійшовши в який індивід стає лю­диною науки.

Наука, як жива система, — це виробництво не тільки ідей, але і людей, які творять їх. Усередині самої системи йде незрима безпе­рервна робота по побудові наукових ідей, здатних вирішувати про­блеми, що назрівають. Школа як єдність дослідження, спілкування і навчання творчості є однією з основних форм науково-соціальних об'єднань, притому якнайдавнішою формою, характерною для піз­нання на всіх рівнях його еволюції. На відміну від науково-дослід­ницької установи, школа в науці є неформальною, тобто така що не має юридичного статусу об'єднання. її організація не планується наперед і не визначається регламентом.

Не всяка школа лідирує в перспективному напрямі досліджень. Можливі ситуації, коли програма себе вичерпала, але школа про­довжує її відстоювати. У цих випадках школа об'єктивно стає пе­решкодою на шляху дослідження проблем, в яких вона раніше успішно просувалася. Проте і ці випадки втрати колись життєздат­ним науковим колективом своєї продуктивності заслуговують сер­йозного аналізу, оскільки вони дозволяють виявити чинники, від дії яких ця продуктивність залежала (подібно до того, як вивчення патологічних станів може прояснити механізм діяльності здорового організму).

У такому разі вона подібна до таких неформальних об'єднань учених, як «незримі коледжі». Цим терміном позначена та, що не має чітких меж мережа особистих контактів між ученими і проце­дур взаємного обміну інформацією. «Незримий коледж» належить до вторинного — екстенсивному — періоду об'єднання наукового знання. Він об'єднує учених, орієнтованих на вирішення сукупності взаємопов'язаних проблем після того, як в надрах невеликої ком­пактної групи складеться програма досліджень.

До соціально-психологічних чинників наукової творчості на­лежить коло опонентів ученого. Поняття про нього введене з ме­тою аналізу комунікацій ученого під кутом зору залежності ди­наміки його творчості від конфронтаційних відносин з колегами. З етимології терміна «опонент» виявляється, що мається на увазі «той, хто заперечує», хто виступає, заперечуючи чию-небудь дум­ку. Мова піде про взаємини учених, що заперечують, спростовують чиї-небудь уявлення, гіпотези, висновки. У кожного дослідника є «своє» коло опонентів. Його може ініціювати учений, коли кидає виклик колегам. Але його можуть створювати і самі ці колеги, які не поділяють ідеї того чи іншого вченого.

Оскільки конфронтація і опанування відбуваються в зоні, яку контролює наукове співтовариство, яке чинить суд над своїми чле­нами, учений вимушений не тільки враховувати думку і позицію опонентів, але і відповідати опонентам. Полеміка, хоч би і прихова­на, стає каталізатором роботи наукової думки.

Подібно до того, як за кожним продуктом наукової праці знахо­дяться незримі процеси, які відбуваються в творчій лабораторії уче­ного, до них, як правило, відносять побудову гіпотез, діяльність уяви, силу абстракції і таке інше, у виробництві цього продукту незримо бе­руть участь опоненти, з якими він веде приховану полеміку. Очевид­но, що прихована полеміка набуває найбільшого напруження в тих випадках, коли висувається ідея, яка претендує на радикальну зміну сталого знання. І це не дивно. Співтовариство повинне володіти свого роду «захисним механізмом», який перешкоджав би «всеїдності», не­гайній асиміляції будь-якої думки. Звідси і той природний опір сус­пільства, який доводиться випробовувати кожному, хто домагається на визнання за його досягненнями новаторського характеру.

Визнаючи соціальність наукової творчості, слід мати на увазі, що разом з макроскопічним аспектом (який охоплює як соціаль­ні норми і принципи організації світу науки, так і складний комп­лекс відносин між цим світом і суспільством) є мікросоціальний. Він представлений, зокрема, як коло опонентів. Але в ньому, як і в інших мікросоціальних феноменах, виражено також і особовий по­чаток творчості. На рівні виникнення нового знання — чи йдеть­ся про відкриття, факт, теорію або дослідницький напрям, в руслі якого працюють різні групи і школи, — ми виявляємося віч-на-віч з творчою індивідуальністю ученого. Наукова інформація про речі зливається з інформацією про думки інших з приводу цих речей. У широкому сенсі і добування відомостей про речі, і добування ві­домостей про думки інших з приводу цих речей може бути названо інформаційною діяльністю. Вона така ж стародавня, як сама наука. Для того щоб успішно виконати свою головну соціальну роль, яка полягає у виробництві нового знання, учений повинен бути інфор­мований про те, що було відоме до нього. Інакше він може опинити­ся в положенні відкривача вже встановлених істин.

Значення науки неухильно зростало аж до XX століття, і віра в науку підтримувалася її величезними досягненнями. В середині XX століття в результаті зв'язку науки з технікою відбулася подія, яка рівна за масштабом науковій революції XVII століття, і отримала назву науково-технічної революції. Саме це і ознаменувало новий, третій етап в розвитку наукового знання.

Як правило, таким чином можна простежити взаємозв'язок роз­витку науки і суспільства.

Соціально-психологічним стимулом розвитку науки стало капіта­лістичне виробництво, яке вимагало нових природних ресурсів і ма­шин. Для здійснення цих потреб і знадобилася наука як продуктивна сила суспільства. Тоді ж були сформульовані і нові цілі науки, які істотно відрізнялися від тих, на які орієнтувалися вчені того часу.

Наука в її сучасному розумінні є принципово новим чинником в історії людства, який виник в надрах новоєвропейської цивіліза­ції в XVI-XVII століттях. Він з'явився не на порожньому місці. Ні­мецький філософ К. Ясперс говорить про два етапи становлення та розвитку науки. Перший етап: «Становлення логічно і методично усвідомленої науки — грецька наука і паралельно зачатки науково­го пізнання в Китаї та Індії». Другий етап: «виникнення сучасної науки, яка бере свій початок з кінця середньовіччя, стверджується з XVII сторіччя. Розкривається у всій своїй широті з XIX ст.».

Саме у XVII сторіччі відбулося те, що дало підставу говорити про наукову революцію — радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висунення нових принципів пізнання, категорій і методів.

Грецька наука була умоглядним дослідженням (саме слово те­орія в перекладі з грецького означає умогляд), мало пов'язаним з практичними завданнями. У цьому Стародавня Греція і не мала по­треби, оскільки всі важкі роботи виконували раби. Орієнтація на практичне використання наукових результатів вважалася не тільки зайвим, але навіть непристойним, і така наука визнавалася низо­винною.

Тільки у XVII столітті наука стала розглядатися як спосіб збіль­шення добробуту населення і забезпечення панування людини над природою. Декарт писав: «Можливо замість спекулятивної філосо­фії, яка лише заднім числом розчленовує істину, знайти таку, яка безпосередньо приступає до сущого і наступає на нього, з тим, щоб ми добули пізнання про силу і дії вогню, води, повітря, зірок і всіх інших тіл, що оточують нас, причому це пізнання (елементів, сти­хій) буде таким же точним, як наше знання різноманітних видів ді­яльності наших ремісників. Потім ми таким же шляхом зможемо реалізувати і застосувати ці пізнання для всіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці пізнання (ці нові способи уявлення) зро­блять нас господарями і володарями природи».

Сучасник Декарта Ф. Бекон, також багато сил витратив для об­ґрунтування необхідності розвитку науки як засобу підкорення при­роди. Він висунув знаменитий афоризм: «Знання — сила». Ф. Бекон пропагував експеримент як головний метод наукового досліджен­ня, націлений на те, щоб катувати матір-природу. Саме катувати. Визначаючи завдання експериментального дослідження, Ф. Бекон використовував слово «inquisition», що має цілком певний ряд зна­чень: від «розслідування», «слідства» до «тортур», «муки». За допо­могою такої наукової інквізиції розкривалися таємниці природи.

Стиль мислення в науці з тих пір характеризується такими дво­ма рисами: 1) опора на експеримент, констатуючий і перевіряючий результати; 2) панування аналітичного підходу, що спрямовує мис­лення на пошук простих, далі неподільних елементів реальності (редукціонізм). Завдяки з'єднанню цих двох основ виникло поєд­нання раціоналізму і чуттєвості, що зумовило грандіозний успіх на­уки. Відзначимо, що наука виникла не тільки в певний час, але і у визначеному місці — в Європі XVI століття. Причина виникнення науки — своєрідний тип новоєвропейської культури, що поєднала в собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, що не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у стародавніх греків). Ніколи раніше в історії культури химерне поєднання особливої чуттєвості, що не зустрічалося, з особливою раціональністю і породило науку як фе­номен західної культури.

Західну культуру недарма називали раціональною. Вона дозво­лила все багатство навколишнього світу звести в однозначно де­терміновану систему, яка забезпечує за рахунок розподілу праці і технічних нововведень (теж наслідок раціоналізму) максимальний прибуток. У видатного вченого XX століття П. Сорокіна були під­стави і для того, щоб назвати західну культуру плотською, оскільки вона прагнула міцно спиратися на досвід. Обидві межі західної куль­тури знадобилися для розвитку науки разом з ще однією, також для неї характерною. За визначенням К. Ясперса «У грецькому мисленні відповідь на поставлене запитання дається в результаті переконання в його прийнятності, в сучасному — за допомогою дослідів і прогре­суючого спостереження. У мисленні стародавніх вже простий роз­дум називається дослідженням, у сучасному мисленні дослідження має бути діяльністю». У науці знайшла свій вираз ще одна специфіч­на межа західної культури — її діяльнісна спрямованість.

Наука є однією з визначальних особливостей сучасної культури і, можливо, найдинамічнішим її компонентом. Сьогодні неможли­во обговорювати соціальні, психологічні, культурні, антропологічні проблеми, незважаючи на розвиток наукової думки. Жодна з най­більших філософських концепцій XX століття не могла обійти фе­номена науки, не виразити свого ставлення до науки в цілому і до тих світоглядних проблем, які вона ставить. Що таке наука? Яка го­ловна роль науки? Чи існують межі наукового пізнання і пізнання взагалі? Яке місце заснованої на науці раціональності в системі ін­ших способів ставлення до світу? Чи можливе позанаукове пізнан­ня, який його статус і перспективи? Чи можна науковим способом відповісти на принципові питання світогляду: як виник Всесвіт, як з'явилося життя, яке місце посідає феномен людини в загальній космічній еволюції?

Обговорення всіх цих і багатьох інших світоглядно-філософських питань супроводжувало становлення і розвиток сучасної науки і було необхідною формою усвідомлення особливостей як самої науки, так і тієї цивілізації, в рамках якої наукове ставлення до світу стало мож­ливим. Сьогодні ці питання стоять в новій і надто гострій формі. Це пов'язано, перш за все, з тією ситуацією, в якій опинилася сучасна цивілізація. З одного боку, виявилися небачені перспективи науки і заснованої на ній техніки. Сучасне суспільство вступає в інфор­маційну стадію розвитку, раціоналізація всього соціального життя стає не тільки можливою, але і життєво необхідною. З другого боку, виявилися межі розвитку цивілізації односторонньо технологічного типу: і у зв'язку з глобальною екологічною кризою, і як наслідок не­можливості тотального управління соціальними процесами.

Оскільки основне значення прикладних наук є дослідження дій­сності, то залишається відкритим питання про її результати. Питан­ня про включення науки в різноманітні сфери практичної діяльнос­ті людини нині характеризуються як питання технології. Коли нині розглядаються проблеми технології, то неминуче постає питання про спрямованість її розвитку, її дії на життя суспільства. Як іноді говорять, кожне технологічне досягнення з потреби амбівалентне, тобто воно може служити залежно від підходу до нього або ситуації, яка склалася, на користь або ж на шкоду людині. Більше того, техно­логії, задіяні в благо людини, можуть мати в ході свого розвитку по­бічні наслідки, так що технологічний розвиток потребує постійного розуміння і контролю. Останнє стало більш ніж очевидним у наш час, в період стрімкого технологічного розвитку суспільства. За­вдяки сучасним досягненням фізики цивілізована частина людства опанувала могутніми інструментами, дія яких за силою порівнянна з природними і загрожує людству самознищенням. Наукові дослі­дження проникли в якнайтонші механізми генетичного управління живими організмами, що може привести до корінних, незворотних змін в ході еволюційних процесів.

Людина все більше усвідомлює не тільки те, що вона «володар навколишнього світу», але також і те, наскільки хитке саме її існу­вання. Про це свідчать ті глобальні проблеми, які виникли у наш час, і зокрема екологічна криза. Звідси виникають питання про спрямо­ваність технологічного розвитку суспільства і про відповідальність за наслідки цього розвитку. При відповіді на ці питання існує думка, що сама наука відповідальна за негативні наслідки технологічного розвитку. Подібна критика науки набула достатнього поширення. Виходить, що саме виробництво знань шкідливе для людини. Спря­мованість міркувань тут достатньо проста: оскільки наука є теоре­тичним базисом сучасних науково-технічних досягнень і визначає можливість останніх, то вона, як джерело, несе відповідальність за появу технологічних нововведень як позитивних, так і негативних. Подібна точка зору вкрай сумнівна.

Вибір основних напрямів в суспільному розвитку безпосеред­ньо зачіпає самі основи організації життя людей. Відповідно цьо­му корінні питання розвитку суспільства визначаються інтересами певних груп, прошарків, класів, політичних сил. Більше того, всі найбільш значущі науково-технічні програми (розвиток ядерної енергетики, електроніки і таке інше) приймаються на рівні урядів, парламентів. Звідси випливає, що відповідальність за технологіч­ний розвиток лягає, перш за все, на політичні сили і організаторів виробництва.

До найважливіших функцій науки належить передбачення. Свого часу з цього питання висловився В. Оствальд: «... наука — це мистецтво передбачення. Вся її цінність в тому, якою мірою і з якою достовірністю вона може передбачати майбутні події. Мертве всяке знання, якщо нічого не говорить про майбутнє, і такому знанню по­винно бути відмовлено в почесному званні — наука».

На передбаченні фактично ґрунтується вся практика людини. Включаючись в будь-який вид діяльності, людина наперед припус­кає (передбачає) отримати деякі цілком певні результати. Діяль­ність людини в своїй основі організована і цілеспрямована, і в та­кій організації своїх дій людина спирається на знання. Саме знання дозволяють їй розширити межі свого існування, без чого не може продовжуватися життя. Знання дозволяють передбачати хід подій, оскільки вони незмінно включаються в структуру самих методів дії. Методи характеризують будь-який вид діяльності людини, і в їх основі лежить вироблення особливих знарядь, засобів діяльності. Як вироблення знарядь діяльності, так і їх застосування засновані на знаннях, що і дає можливість успішно передбачати результати цієї діяльності.

Кажучи про прогноз, необхідно також мати на увазі його віднос­ний характер. Досяжне майбутнє достатнє прозоро, воно завжди в чомусь непередбачуване. Як говорять, дорога в майбутнє вимощена випадковостями, і його аналіз вимагає безперервних зусиль, постій­ного оволодіння все новими випадковостями. Наявне знання скла­дає основу прогнозу, а практика веде до безперервного уточнення, розширення цих знань. Освоєння нової практики включає і лінію спадкоємності, і облік новизни.

Первинною в розумінні природи науки є її дія на саму людину, на систему її інтересів, потреб і можливостей дій, в організації свого буття і свого вдосконалення. Наука не є щось зовнішнє стосовно суті людини, вона, ймовірніше, пов'язана, так би мовити, з самою її суттю. Наука виражається, перш за все, в потребах людини. Саме потреби, їх так чи інакше впорядковані системи визначають те, що можна назвати феноменом людини. Потреби людини надто різно­манітні, ієрархічно організовані і історично багато хто з них онов­люється. У наш час прийнято виділяти три види основних потреб: біологічні, соціальні і потреби пізнання. Останню групу потреб, — як зазначають П.В. Сімонов, П.М. Єршов, — складають ідеальні по­треби пізнання навколишнього світу і свого місця в нім, пізнання сенсу і призначення свого існування на землі як шляхом привлас­нення вже наявних культурних цінностей, так і за рахунок відкрит­тя абсолютно нового, невідомого попереднім поколінням. Пізнаючи дійсність, людина прагне визначити правила і закономірності, яким підпорядкований навколишній світ. Його загадковість так важко переноситься людиною, що вона готова нав'язати світу міфічне, фантастичне пояснення, з метою позбавитися від тягаря невизна­ченості, навіть якщо це нерозуміння безпосередньо не загрожує їй небезпекою для життя.

Важливо відзначити, що потреба пізнання не є об'єднанням біо­логічної або соціальної потреб, а веде своє походження від універ­сальної, властивої всьому живому потреби в інформації. Останнє знаходить своє віддзеркалення, наприклад, в тому, що В.А. Енгель- гардт відносить до атрибутів життя. Якщо не визнавати прагнен­ня до пізнання як базису потреб людини, то їх місце посядуть інші, допоміжні потреби, серед яких особливо агресивна воля до влади. «Поки ми не визнаємо, — пише Р. Башляр, — що в глибинах люд­ської душі присутнє прагнення до пізнання, що розуміється як борг, ми будемо схильні розчиняти це прагнення в волі до влади».

Задовольняючи і розвиваючи потреби пізнання, людина робить можливим свій комплексний, цілісний розвиток. Наука створює ідеальний світ, систему ідеальних уявлень про світ, передуючи цим практичним діям. Тим самим наука характеризується низкою вза­ємодоповнюючих функцій в життєдіяльності і особистості, і сус­пільства. При загальній оцінці ідеального світу, світу знань осо­блива увага звертається на два аспекти. Перш за все, наголошується на тому, що залучення до наукової діяльності, залучення до сфери знань підвищує і загальну культуру людини. Як вказував О. Пуан­каре: «Людина не може відмовитися від знання, тому-то інтереси науки священні». Дана оцінка науки доповнюється її характерис­тикою як стратегічного ресурсу суспільства. «Як показник націо­нального багатства, — пише О.Б. Мігдал, — виступають не запаси сировини або цифри виробництва, а кількість здібних до наукової творчості людей».

У розвитку науки втілена, перш за все, еволюція мислення лю­дини, її інтелекту. Саме наука радикальним чином сприяє станов­ленню і збагаченню абстрактно-логічного мислення, роблячи його все більш витонченим. Разом з тим природа людини далеко не зво­диться тільки до розумової діяльності. Найважливішою характе­ристикою життєдіяльності людини є її емоційно-етичний аспект, уявлення про який втілені головним чином в мистецтві. Відповідно до цього взаємодію науки і мистецтва обумовлює якнайповніший розвиток людської особистості, принаймні, її духовного світу.

Історія науки знає немало видатних дослідників окремих га­лузей знань, але значно рідше зустрічалися вчені, які своєю дум­кою охоплювали всі знання про природу своєї епохи і намагалися надати їм системності. Такими були в другій половині XV століт­тя і на початку XVI століття Леонардо да Вінчі, в XVIII — сто­річчі М.В. Ломоносов (1711-1765) і його французький сучасник Ж.Л. Бюффон (1707-1788). А також наш найбільший природодос­лідник Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) за складом думок і широтою охоплення природних явищ стоїть в одному ряду з цими великими ученими. В.І. Вернадський працював не набагато пізніше О. Гумбольдта, коли об'єм точних відомостей в усіх галузях природознавства невимірно зріс, стали абсолютно іншими техніка і методика досліджень, а багато наукових напрямів з'явилися впер­ше, значною мірою за ініціативою, або за активної участі В.І. Вер- надського. Учений був виключно ерудованим, він вільно володів багатьма мовами, стежив за світовою науковою літературою, лис­тувався з найвидатнішими зарубіжними діячами культури. Це до­зволяло йому завжди бути в курсі подій у науковому світі, а в своїх висновках і узагальненнях заглядати далеко вперед.

Німецький філософ Альберт Швейцер у своїй Нобелівській про­мові (Осло, 1952) дуже чітко охарактеризував стан людства на даний момент: «Людина перетворилася на надлюдину... Але людина, наділе­на надлюдською силою, ще не піднялася до рівня надлюдського розу­му... Наша совість повинна прокинутися від свідомості того, що чим більше ми перетворюємося на надлюдей, тим ймовірніше втрачаємо людяність». Альберт Швейцер вважав, що люди зможуть досягти ро­зуміння тільки тоді, коли в державі пануватиме нова мораль.

Отже, науково-технічні досягнення йдуть не тільки на благо лю­дям, іноді вони шкодять і створюють нові проблеми. Але життя су­часної людини неможливе без науки. Напевно, люди неспроможні зупинити прогрес, навіть якщо дуже цього захочуть. Необхідно ви­користовувати його досягнення в ім'я миру і взаємної пошани всіх людей.

Андре Мішель Левін (1902) — французький генетик і вірусолог, лауреат Нобелівської премії в інтерв'ю, даному в 1991, вказував на те, як наука впливає на життя суспільства: «Наука і її застосування радикально міняють долі і людей і структуру суспільства. У розви­неному суспільстві частка часу, яку люди витрачають на задоволен­ня матеріальних потреб, значно зменшилася і продовжує зменшу­ватися. Людина може більше часу приділяти власним інтересам. Наука не є чимось постійним і незмінним, її розвиток приводить до постійної зміни концепцій. Всі твердження в науці щодня піддають­ся строгій критиці». Андре Левін вважає, що наука, як і мистецтво, повинні розвиватися вільно, будь-яке втручання в неї некомпетент­них осіб позначається не тільки на її якості, але і на житті всього суспільства. Продовжував він «...Щоб вижити, людство повинне виробити своє нове політичне мислення, новий погляд на відноси­ни людини з людиною, держави з державою. У зв'язку з цим відкри­ваються нові можливості розширення діалогу, співпраці і взаєморо­зуміння про ряд важливих питань. Без такої співпраці не зберегти миру, не вирішити глобальних проблем сучасності. Масова комуні­кація має пряме відношення до всіх цих проблем і сама є однією з найважливіших глобальних проблем».

Мета науки — зберігати і примножувати знання для суспільства і подальших поколінь. Знання дозволяють людині, знаючи природу речей, робити правильний вибір з наявних варіантів, тим самим ро­блячи своє життя багатшим у всіх сенсах.

Роль науки в житті сучасного суспільства важко переоцінити. Науково-технічний прогрес має великий вплив на підвищення добробуту народів. В країнах, де він набуває свого поширення, істот­но знижена дитяча смертність і одночасно зросла тривалість життя. Відбулися кардинальні зміни в побуті. Життя стало зручніше і ком­фортніше. Ступені розвитку будь-яких країн оцінюють по тому, на­скільки в них використовуються сучасні наукові досягнення.

Технічні засоби надають можливість вибору, і чим з більшої кіль­кості варіантів можна вибирати, тим вище міра індивідуальної сво­боди. Людина в змозі створювати і вибирати з альтернатив майбут­нього ту, яка більшою мірою відповідає її цілям і потребам. Виникає проблема психологічної адаптації людського організму до створюва­ного штучного навколишнього середовища. Звичайно, було б непра­вильно думати, що прогрес сам собою, незалежно від його співвід­ношення із структурою суспільства і особистості, здатний зробити людину щасливою, забезпечуючи її все більшими матеріальними благами. Прогрес дав людині атомну енергію, але як вона скориста­ється нею — залежить від суспільства. Вона може бути використана в благо людини, а може привести до непоправних наслідків.

Науково-технічний прогрес нерозривно пов'язаний з людиною, його потребами і надіями. З одного боку, наука дає людині бажа­не, а з другого, — сама впливає на неї певним чином. Людину епохи науково-технічного прогресу може супроводжувати зменшення фі­зичної активності. До тези про те, що наука виконує бажання людини, слід зробити одне серйозне доповнення. Застосовуючи яке-небудь досягнення науки і отримуючи при цьому певний результат, часто вслід за очікуваною користю людина знаходить небажані наслідки.

Роль науки в житті суспільства неухильно зростала впродовж останніх сторіч. Відповідно, можна говорити і про зростання сві­тоглядного значення науки. Наука і науково-технічний прогрес в цілому продовжують визначати величезну дію на формування сві­тогляду людей. Причому як самі наукові досягнення, наприклад си­нергетика, так і їх застосування в традиційних напрямах наукового пошуку (інформатика). Наукові досягнення мають як позитивний, так і негативний вплив, про що свідчить сучасна екологія. Світо­глядне значення мають і нові науково-методичні засоби, як, напри­клад, системний підхід. Є всі підстави вважати, що і в осяйному майбутньому світоглядне значення науки зростатиме. Не тільки науково-технічний прогрес впливає на світогляд, але і світогляд людини має вплив на напрям наукових досліджень.

Підвищується добробут населення, головним чином, розвине­них країн, і в той же час мільйони людей у всьому світі щорічно вми­рають з голоду. Дуже багато сили наука витрачає не на поліпшення умов існування людей, а на підготовку нових засобів їх знищення. Неможливо серйозно міркувати про соціально-етичні проблеми су­часної науки, не враховуючи, що сьогодні в світі, за даними ООН, у військовій сфері зайнято більше 25% загального числа науковців і на неї припадає 40% всіх витрат на наукові дослідження. Це негатив­ні наслідки науково-технічного прогресу соціально-психологічного плану. Є і суто психологічні. Наука і техніка є способом і засобом становлення людської суті в природі і не можуть бути пояснені у вузько прагматичному аспекті, як інструмент адаптації людини в навколишньому середовищі.

Пагубні для людини і природного середовища наслідки виника­ють не тільки внаслідок власне науково-технічного прогресу, а при масовому тиражуванні і розповсюдженні вже створених науково- технічних новинок, що робить життя людини надмірно стандарти­зованим і одноманітним.

Ще один негативний психологічний наслідок науково-технічного прогресу пов'язаний з тим, що, сприяючи зростанню знань, наука призводить в той же час до відчуження людини від природи. В ре­зультаті застосування досягнень сучасної науки в традиційних рам­ках загострюється весь комплекс глобальних проблем і перш за все у взаєминах між суспільством і природою.

Із зростанням науково-технічних можливостей людини зростає і ризик негативних наслідків її діяльності, і складність адекватної оцінки цього ризику. Тому будь-які спроби поліпшення природних процесів повинні проводитися з найбільшою обережністю. Немож­ливість передбачення фундаментальних відкриттів у науці і всіх на­слідків, що випливають з них, лежить в самій їх природі. Потрібно бути готовими до того, щоб постійно оцінювати цінність науково- технічних нововведень і вчасно відмовитися від них, якщо отриму­ваний результат буде далекий від сподівань.

Всесвітній характер науково-технічного прогресу вимагає розви­тку міжнародної науково-технічної співпраці. Це диктується як тією обставиною, що сучасні глобальні науково-технічні проекти вимага­ють величезних фінансових витрат, так і тим, що цілий ряд наслідків науково-технічного прогресу далеко виходить за національні рамки.

Міжнародна науково-технічна співпраця разом із створюваною на­укою, єдиною для всіх націй, універсальною науковою мовою, ство­рює основу для зближення народів.

Науково-технічній революції в сучасному суспільстві властиві надзвичайно широкі масштаби, накопичення і інтенсивне викорис­тання наукових знань. За даними ООН, у всьому світі щорічно ви­дається близько 50 тисяч наукових журналів, в яких публікується більше мільйона наукових статей. Важливою характеристикою су­часного розвитку науки є не тільки швидке отримання нових науко­вих даних і результатів, але і значне скорочення термінів від момен­ту отримання нових знань, які, на перший погляд, можуть носити чисто теоретичний характер, до їх практичного втілення.

Науково-технічний прогрес не тільки набув статусу перевороту в структурі міжнародного розподілу праці, але і розширив сферу його розвитку. З'явилася нова форма співпраці держав — науково- технічна співпраця. Розподіл праці в галузях науки і техніки є пря­мим наслідком розвитку науково-технічної революції. Важливим стимулом поглиблення всіх форм розподілу праці в галузі науки і техніки є значне подорожчання наукових і технічних розробок. Тен­денція в розвитку цього процесу така, що кожні 7-10 років відбува­ється подвоєння витрат на наукові розробки. Найбільш дорогими є не стільки самі наукові дослідження, скільки доведення їх роз­робок до безпосереднього застосування. За розрахунками фахівців, витрати на наукові розробки співвідносяться таким чином: 1: 3: 6: 100, де: 1 — витрати на чисто наукові фундаментальні досліджен­ня, розробку загальної теорії того чи іншого питання; 3 — витрати на фундаментальні дослідження, орієнтовані в практичні сфери за­стосування; 6 — прикладні дослідження; 100 — конкретні техноло­гічні розробки. Такі зростаючі витрати непосильні навіть потужно фінансовій державі особливо в період глобальних проблем: напри­клад, екологічних — у всьому їх широкому спектрі: від збережен­ня ґрунту, води, внутрішніх водоймищ, річок, океанів до космосу; політичних — вирішення проблем країн третього світу; енергетич­них — створення нових джерел енергії і таке інше. Реалізація вже наявних наукових відкриттів і нових технологічних ідей вимагає величезних витрат на створення нових виробничих потужностей, на корінну реконструкцію існуючого устаткування, освоєння нової продукції. Витрати на наукові дослідження в даний час досить вагомі і практично сьогодні не існує жодної держави, яка могла б собі до­зволити розвивати власні наукові розробки, не враховуючи переваг міжнародного розподілу праці у сфері науки і техніки, можливості об'єднаних зусиль в рамках світової спільноти.

Науково-технічна співпраця різноманітних країн світу повинна обумовлювати взаємодію наявних в країнах науково-технічних по­тенціалів по всьому циклу наука — техніка — виробництво. Форми такої співпраці можуть бути досить різноманітними та багатоплано­вими і включати: координацію наукових досліджень; договірну коо­перацію; проведення сумісних досліджень і розробок та ін. Першою, найбільш простою формою, є координація. Вона будується на осно­ві робочих планів, в яких визначаються терміни і етапи в проведен­ні спільної наукової роботи, ступінь участі в ній наукових установ, що співпрацюють, і очікувані результати. Така форма дозволяє зна­чною мірою уникнути дублювання при проведенні наукових роз­робок, але матеріальної або юридичної відповідальності між учас­никами співпраці не виникає. Кооперація при проведенні наукових розробок припускає договірний розподіл взаємної відповідальнос­ті між партнерами по співпраці. У договорах також відбиваються такі питання, як фінансування, розподіл прибутку, який може бути отриманий в результаті використання науково-технічних розробок, передбачається матеріальна відповідальність сторін за невиконан­ня своїх зобов'язань. Одним з важливих завдань завжди вважала­ся координація сумісних досліджень. Для її успішного здійснення були створені спеціальні інституційні форми, основними функці­ями яких виступали питання координації робіт. У цих цілях були створені науково-дослідницькі координаційні центри. Поширення в останній час набула і така форма організації науково-технічної співпраці, як створення тимчасових колективів учених для ведення сумісної розробки наукових проблем. Сумісні дослідження прово­дяться в спеціально створених для цих цілей міжнародних науко­вих центрах, які володіють значною матеріальною базою, високок­валіфікованими кадрами, сучасним устаткуванням.

Особливо важливе значення має обмін науково-технічною інфор­мацією. Науково-технічна інформація може бути передана партнерам по співпраці повністю як ліцензія, ноу-хау, технологія і таке інше.

Для того, щоб науково-технічний обмін здійснювався більш менш змістовно, розроблялися різні форми планів. Це і довгострокові прогнози розвитку науки по всій співдружності в цілому і по краї­нах окремо, і прогнози розвитку окремих галузей науки і техніки з урахуванням світових тенденцій і таке інше.

Важливою особливістю науково-технічного обміну є те, що він, на відміну від обміну продуктами, припускає неодноразове вико­ристання об'єкту обміну. Можливість багатократного використан­ня науково-технічних досягнень є однією з важливих передумов для укорінення прогресу науки і техніки.

Наука є надбанням світу, в якому ми живемо. Відповідно науку прийнято визначати як високоорганізовану і високоспеціалізова- ну діяльність по виробництву об'єктивних знань про світ. Разом з тим виробництво знань в суспільстві не самодостатнє, воно необ­хідне для підтримки і розвитку життєдіяльності людини. Щоб зна­йти тверду життєву базу, людина повинна продемонструвати повне і живе знання того, що і як робиться прямо зараз у вибраній нею галузі людської активності. Індивідуум повинен бути фундамен­тально освіченим у тім, щоб на цьому фундаменті уміти побудувати нову будівлю нового конкретного знання відповідно до нових ви­мог дня. Щоб через десять — п'ятнадцять — двадцять років зберіга­ти лідируючу позицію.

Сучасна Україна може мати гідне майбутнє лише рухаючись по шляху збереження і розвитку освіти та створення нових технологій. Всебічна освіта населення — головне підґрунтя науки.