Загально-методологічні основи наукових досліджень

Формою існування і розвитку науки є наукове дослідження, яке відображається у науковій (науково-дослідницькій) діяльності. Нау­кова діяльність — це діяльність, яка спрямована на отримання і засто­сування нових знань. Наукове дослідження — це діяльність, яка спря­мована на всебічне вивчення об'єкта, процесу або явища, їх структури і зв'язків, а також отримання і впровадження в практику корисних для людини і суспільства результатів. Його об'єктом є матеріальна або ідеальна системи, а предметом — структура системи, взаємодія її елементів, різні властивості, закономірності розвитку і таке інше.

Наукові дослідження класифікуються за різними підставами. За джерелом фінансування розрізняють наукові дослідження бюд­жетні, господарсько-договірні і такі, що не фінансуються. Бюджет­ні дослідження фінансуються із засобів різного виду бюджету. Господарсько-договірні дослідження фінансуються організаціями- замовниками за господарськими договорами. Дослідження, що не фінансуються, можуть виконуватися за ініціативою вченого, інди­відуальним планом викладача та таке інше.

У нормативних правових актах про науку наукові дослідження поділяють за цільовим призначенням на фундаментальні, приклад­ні, пошукові і розробки.

Фундаментальні наукові дослідження — це експерименталь­на або теоретична діяльність, яка спрямована на отримання нових знань про основні закономірності функціонування і розвитку лю­дини, суспільства та навколишнього природного середовища.

Прикладні наукові дослідження — це дослідження, які спрямо­вані переважно на застосування нових знань для досягнення прак­тичної мети і вирішення конкретних завдань. Іншими словами, вони спрямовані на вирішення проблем використання наукових знань, отриманих в результаті фундаментальних досліджень, в практичній діяльності людей.

Наукові дослідження у сфері психологічних наук часто є по­єднанням двох названих видів, і тому їх слід іменувати теоретико- прикладними.

Пошуковими називають наукові дослідження, які спрямовані на визначення перспективності роботи над темою, пошуку шляхів рішення наукових завдань.

Розробкою називають дослідження, яке спрямоване на впро­вадження в практику результатів конкретних фундаментальних і прикладних досліджень.

За тривалістю наукові дослідження можна розділити на довго­строкові, короткострокові і експрес-дослідження.

Залежно від форм і методів дослідження виділяють експери­ментальне, методичне, описове, експериментально-аналітичне, історико-біографічне дослідження і дослідження змішаного типу.

У теорії пізнання виділяють два рівні дослідження: теоретичний і емпіричний.

Теоретичний рівень дослідження характеризується переважан­ням логічних методів пізнання. На цьому рівні отримані факти до­сліджуються, обробляються за допомогою логічних понять, висно­вків, законів і інших форм мислення.

Тут досліджувані об'єкти в думках аналізуються, узагальню­ються, визначається їх суть, внутрішні зв'язки, закони розвитку. На цьому рівні пізнання за допомогою органів відчуттів (емпірія) може бути присутнім, але воно є підпорядкованим.

Будь-яке дослідження включає ряд необхідних етапів. На кож­ному етапі вирішується певне завдання. Дослідження починається з постановки завдання. На наступному етапі аналізується доступна інформація з проблеми, що вивчається. Може статися так, що ця проблема вже вирішена або існують аналогічні дослідження, які не привели до остаточного результату. Якщо є сумнів в результатах, отриманих раніше, то відтворюється дослідження за методикою, за­пропонованою раніше, потім аналізуються методи і методики, які застосовувалися для вирішення цих або аналогічних завдань. Най­більш творчий момент дослідження полягає у винаході оригіналь­ної методики. Часто методична знахідка перетворює наукову галузь і породжує новий напрям. Винахід Г. Єббінгауза «безглуздих скла­дів» сприяв відкриттю ряду цікавих закономірностей роботи довго­тривалої пам'яті. Запропонований Ф. Гальтоном метод порівняння психічних особливостей близнят поклав початок сучасним психо- генетичним дослідженням.

Наступним дуже важливим етапом є формулювання припущень — гіпотез. Для їх перевірки будується план наукового дослідження. Він включає вибір об'єкта — групи людей, з якими проводитиметь­ся експеримент або за якими вестиметься спостереження. Уточню­ється предмет досліджень — частина реальності, яка вивчатиметься. Вибирається місце і час досліджень і визначається порядок експе­риментальних проб, щоб зменшити вплив перешкод на результат експерименту.

Проведення досліджень за наміченим планом — наступний етап. У ході реального експерименту завжди виникають відхилення від задуму, які необхідно врахувати при інтерпретації результатів і повторному проведенні досліду.

Після фіксації результатів експерименту проводиться первин­ний аналіз даних, їх математична обробка, інтерпретація і узагаль­нення. Початкові гіпотези перевіряються на достовірність. Форму­люються нові факти або закономірності. Теорії уточнюються або відкидаються як непридатні. На основі уточненої теорії робляться нові висновки і прогнози.

Дослідження за метою їх проведення можна розділити на декіль­ка типів. До першого типу відносяться пошукові дослідження. Хоча назва звучить тавтологічно, мається на увазі спроба розв'язання проблеми, якої ніхто не ставив або не розв'язував подібним мето­дом. Наукові роботи такого роду спрямовані на отримання принци­пово нових результатів в малодослідженій галузі.

Другий тип — критичні дослідження. Вони проводяться в цілях спростування існуючої теорії, моделі, гіпотези, закону і таке інше або для перевірки того, яка з двох альтернативних гіпотез точніше прогнозує реальність. Критичні дослідження проводяться в тих галузях, де накопичений багатий теоретичний і емпіричний запас знань і є апробовані методики для здійснення експерименту.

Більшість досліджень, які проводяться в науці, належать до тих, що уточнюють. Як правило, порівняно з первинним експери­ментальним зразком, змінюються умови проведення дослідження, об'єкт, методика. Тим самим реєструється, на яку сферу реальності розповсюджується отримане раніше теоретичне знання.

І, нарешті, останній тип — відтворююче дослідження. Його мета — точне повторення експерименту попередників для визна­чення достовірності, надійності і об'єктивності отриманих резуль­татів. Результати будь-якого дослідження повинні повторитися в ході аналогічного експерименту, проведеного іншим науковцем, який володіє відповідною компетенцією. Тому після відкриття но­вого ефекту, закономірності, створення нової методики і таке інше виникає лавина відтворюючих досліджень, покликаних перевірити результати першовідкривачів. Відтворююче дослідження — основа всієї науки. Отже, метод і конкретна методика експерименту пови­нні бути інтерсуб'єктивними, тобто операції, які проводяться в ході дослідження, повинні відтворюватися будь-яким кваліфікованим дослідником.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є пробле­ма, гіпотеза і теорія.

Проблема — це складне теоретичне або практичне завдання, спо­соби вирішення якої невідомі або відомі не повністю. Розрізняють проблеми нерозвинені і розвинені. Нерозвинені проблеми характе­ризуються такими рисами: вони виникли на базі певної теорії, кон­цепції; це важкі, нестандартні завдання; їх вирішення направлене на усунення виниклої в пізнанні суперечності; шляхи вирішення проблеми не відомі. Розвинені проблеми мають більш менш кон­кретні вказівки на шляху їх вирішення.

Постановка проблеми — початок будь-якого дослідження. На­укова проблема формується в термінах певної наукової галузі. По­становка проблеми тягне за собою формулювання гіпотези. У науці формулювання проблеми — це виявлення «дефіциту», браку інфор­мації для опису або пояснення реальності. Здатність виявити «білу пляму» в знаннях про світ — один з головних проявів таланту до­слідника. Отже, можна виділити такі етапи породження проблеми:

- виявлення браку в науковому знанні про реальність;

- опис проблеми на рівні буденної мови;

- формулювання проблеми в термінах наукової дисципліни.

Другий етап необхідний, оскільки перехід на рівень буденної

мови дає можливість перемикатися з однієї наукової галузі (зі своєю специфічною термінологією) в іншу. Наприклад, причини агресив­ності поведінки людей можна шукати не в психологічних чинниках, а в біогенетичних і вирішувати проблему методами загальної або молекулярної генетики. Можна зануритися в астрологічне знання і спробувати сформулювати проблему в інших термінах — у термінах впливу планет на характер і поведінку людини.

Таким чином, вже формулюючи проблему, ми звужуємо діапа­зон пошуку її можливих вирішень і в неявному вигляді висуваємо гіпотезу дослідження.

Проблема — це риторичне питання, яке дослідник ставить при­роді, але відповідати на нього повинен він сам. Наведемо і філософ­ське трактування поняття «проблема». «Проблема» — це питання, яке об'єктивно виникає в ході розвитку пізнання, або комплекс пи­тань, вирішення яких представляє істотний практичний або теоре­тичний інтерес.

Проблеми підрозділяються на реальні проблеми і «псевдопро- блеми», які здаються як значущими. Крім того, виділяється клас нерозв'язних проблем (перетворення ртуті на золото, створення «вічного двигуна» і таке інше).

Гіпотеза — це наукове припущення, яке походить з теорії, воно ще не підтверджене і не спростоване.

У методології науки розрізняють теоретичні гіпотези і гіпотези як емпіричні припущення, які підлягають експериментальній перевірці. Перші входять в структури теорій як основні частини. Теоретичні гіпотези висуваються для усунення внутрішніх суперечностей в теорії або для подолання розузгоджень теорії і експериментальних резуль­татів і є інструментом вдосконалення теоретичного знання. Наукова гіпотеза такого типу повинна задовольняти два основні принципи фальсифікації (якщо в ході експерименту вона спростовується) і ве­рифікації (якщо в ході експерименту вона підтверджується). Прин­цип фальсифікації абсолютний, оскільки спростування теорії завжди остаточне. Принцип верифікації відносний, оскільки завжди є віро­гідність спростування гіпотези в наступному дослідженні.

Гіпотези — це припущення, які висуваються для вирішення про­блеми методом експериментального дослідження. Це експеримен­тальні гіпотези, які не обов'язково повинні ґрунтуватися на теорії. Точніше, можна виділити, принаймні, три типи гіпотез за їх поход­женням. Гіпотези першого типу ґрунтуються на теорії або моделі ре­альності і є прогнозами, наслідком цих теорій або моделей (так звані теоретично обґрунтовані гіпотези). Вони служать для перевірки на­слідків конкретної теорії або моделі. Другий тип — наукові експери­ментальні гіпотези, які також висуваються для підтвердження або спростування тих чи інших теорій, законів, раніше виявлених зако­номірностей або причинних зв'язків між явищами, але не засновані на вже існуючих теоріях, а сформульовані за принципом Фейєрабен- да: «все підходить». їх виправдання — в інтуїції дослідника: «А чому б не так?». Третій тип — емпіричні гіпотези, які висуваються безвід­носно якій-небудь теорії, моделі, тобто формулюються для даного випадку. Після експериментальної перевірки така гіпотеза перетво­рюється на факт, знову ж таки — для даного випадку. Разом з тим основна особливість будь-яких експериментальних гіпотез полягає в тому, що вони операціональні. Простіше кажучи, вони сформульо­вані в термінах конкретної експериментальної процедури. Завжди можна провести експеримент по їх безпосередній перевірці.

За змістом гіпотез їх можна розділити на гіпотези про наявність: явища; зв'язків між явищами; причинному зв'язку між явищами.

Готтсданкер виділяє такі варіанти експериментальних гіпотез:

- контргіпотеза — експериментальна гіпотеза, альтернативна основному припущенню; виникає автоматично;

- третя конкуруюча експериментальна гіпотеза — експеримен­тальна гіпотеза про відсутність впливу незалежної змінної на залежну; перевіряється тільки в лабораторному експерименті;

- точна експериментальна гіпотеза — припущення про відно­шення між одиничною незалежною змінною і залежною в ла­бораторному експерименті; перевірка вимагає виділення неза­лежної змінної і «очищення» її умов;

- експериментальна гіпотеза про максимальну (або мінімальну) величину — припущення про те, при якому рівні незалежної змінної залежна приймає максимальне (або мінімальне) зна­чення. «Негативний» процес, заснований на уявленні про два базисні процеси, що надають протилежну дію на залежну змін­ну, досягши певного (високого) рівня незалежної змінної, стає сильнішим «позитивного»; перевіряється тільки в багаторів­невому експерименті;

- експериментальна гіпотеза про абсолютні і пропорційні відно­сини — точне припущення про характер поступової (кількіс­ної) зміни залежної змінної з поступовою (кількісною) зміною незалежної; перевіряється в багаторівневому експерименті;

- експериментальна гіпотеза з одним відношенням — припущен­ня про відношення між однією незалежною і однією залежною змінними. Для перевірки експериментальної гіпотези з одним відношенням може бути використаний і експеримент чинни­ка, але друга незалежна змінна і є при цьому контрольною;

- комбінована експериментальна гіпотеза — припущення про відношення між певним поєднанням (комбінацією) двох (або декількох) незалежних змінних, з одного боку, і залежною змінною — з другого; перевіряється тільки в експерименті чин­ника.

Дослідники розрізняють наукові, статистичні, описові, поясню­вальні та прогностичні гіпотези.

Наукові гіпотези формулюються як передбачуване вирішення проблеми.

Статистична гіпотеза — як твердження стосовно невідомого па­раметра, сформульоване мовою математичної статистики. Будь-яка наукова гіпотеза вимагає підтвердження мовою статистики. Для доказу будь-якою із закономірностей причинних зв'язків або будь- якого явища можна навести безліч пояснень.

Описова гіпотеза — це припущення про істотні властивості об'єктів, характери зв'язків між окремими елементами об'єкта, що вивчається.

Пояснювальна гіпотеза — це припущення про причинно-наслід- кові залежності.

Прогностична гіпотеза — це припущення про тенденції і законо­мірності розвитку об'єкта дослідження.

У ході організації експерименту кількість гіпотез обмежують до двох: основної і альтернативної, що і втілюється в процедурі ста­тистичної інтерпретації даних. Ця процедура зводиться до оцінки схожості і відмінностей.

Після проведення конкретного експерименту перевіряються чис­ленні статистичні гіпотези, оскільки в кожному психологічному до­слідженні реєструється не один, а безліч поведінкових параметрів. Ко­жен параметр характеризується декількома статистичними заходами: центральної тенденції, мінливості, розподілу. Крім того, можна обчис­лити заходи зв'язку параметрів і оцінити значущість цих зв'язків.

Отже, експериментальна гіпотеза служить для організації екс­перименту, а статистична — для організації процедури порівняння реєстрованих параметрів. Тобто статистична гіпотеза необхідна на етапі математичної інтерпретації даних емпіричних досліджень. Природно, велика кількість статистичних гіпотез необхідна для підтвердження або, точніше, спростування основної — експеримен­тальної гіпотези. Експериментальна гіпотеза — первинна, статис­тична — вторинна.

Гіпотези, які не спростовані в експерименті, перетворюються на компоненти теоретичного знання про реальність: факти, закономір­ності, закони.

Процес висунення і спростування гіпотез можна вважати осно­вним і найбільш творчим етапом діяльності дослідника. Встановле­но, що кількість і якість гіпотез визначається креативністю (загаль­ною творчою здатністю) дослідника.

Підведемо проміжний підсумок. Теорію в експерименті безпо­середньо перевірити не можна. Теоретичні вислови є універсальни­ми; з них виводяться приватні наслідки, які і називають гіпотезами. Вони повинні бути змістовними, операціональними (потенційно за­перечуваними) і формулюватися у вигляді двох альтернатив. Тео­рія спростовується, якщо приватні наслідки, що виводяться з неї, не підтверджуються в експерименті. Висновки, які можливо зробити за результатами експерименту, асиметричні: гіпотеза може спросту­ватися. Будь-яка гіпотеза відкрита для подальшої перевірки.

Теорія — це логічно організоване знання, концептуальна систе­ма знань, яка адекватно і цілісно відображає певну дійсність. Вона має такі властивості:

- теорія є однією з форм раціональної розумової діяльності;

- теорія — це цілісна система достовірних знань;

- вона не тільки описує сукупність фактів, але і пояснює їх, тобто виявляє походження і розвиток явищ і процесів, їх внутрішні і зовнішні зв'язки, причинні та інші залежності і таке інше.

Теорія є внутрішньо несуперечливою системою знань про будь- яку частину реальності (предмет теорії). Елементи теорії логічно залежать один від одного. її зміст виводиться за певними правила­ми з деякої початкової безлічі думок і понять — базису теорії.

Існує безліч форм неемпіричного (теоретичного) знання: за­кони, класифікації і типології, моделі, схеми, гіпотези і таке інше. Теорія виступає як вища форма наукового знання. Кожна теорія включає такі основні компоненти:

- початкову емпіричну основу (факти, емпіричні закономір­ності);

- базис — безліч первинних умовних допущень (аксіом, постула­тів, гіпотез), які описують об'єкт теорії, що ідеалізується;

- логіку теорії — безліч правил логічного висновку, які допусти­мі в межах теорії;

- безліч виведених в теорії тверджень, які складають основне теоретичне знання.

Компоненти теоретичного знання мають різне походження. Емпі­ричні підстави теорії мають початок у результаті інтерпретації даних експерименту і спостереження. Правила логічного виведення даної теорії є похідними метатеоріями. Постулати і припущення — наслі­док раціональної переробки продуктів інтуїції, що не зводяться до емпіричних підстав. Імовірніше, постулати служать для пояснення емпіричних підстав теорії.

Об'єкт теорії, що ідеалізується, є знаково-символічною модел­лю частини реальності. Закони, що формуються в теорії, насправді описують не реальність, а об'єкт, що ідеалізується.

За способом побудови розрізняють аксіоматичні і гіпотетико- дедуктивні теорії. Перші будуються на системі аксіом, необхідних і достатніх, недоказових в рамках теорії; другі — на припущеннях, які мають емпіричну, індуктивну основу.

Розрізняють теорії: якісні, побудовані без залучення матема­тичного апарата; формалізовані; формальні. До якісних теорій у психології можна віднести концепцію мотивації А. Маслоу, тео­рію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, екологічну концепцію сприйняття Дж. Гібсона та інші. Формалізовані теорії, в структурі яких використовується математичний апарат, — це теорія когнітив- ного балансу Д. Хоманса, теорія інтелекту Ж. Піаже, теорія моти­вації Д. Льовіна, теорія особових конструктів Дж. Келлі. Формаль­ними теоріями (у психології їх небагато) є, наприклад, теорія тесту Д. Раша та інші.

Теорія створюється не тільки для того, щоб описати реальність, яка послужила основою для її побудови. Цінність теорії полягає в тому, які явища реальності вона може передбачити і наскільки цей прогноз буде точним. Найслабшими вважаються теорії, які дозво­ляють зрозуміти лише ті явища і закономірності, для пояснення яких вони були розроблені.

Експериментальні результати, які суперечать прогнозам теорії, повинні привести учених до відмови від неї. Проте на практиці ем­піричні дані, не відповідні теоретичним прогнозам, можуть спону­кати теоретиків до вдосконалення теорії — створення «прибудов».

Як правило, в певний час існує не одна, а дві або більше теорій, які однаково успішно пояснюють експериментальні результати (в межах погрішності досвіду). Наприклад, в психофізиці існують як рівні теорія порогу і теорія сенсорної безперервності. У психології особистості конкурують і мають емпіричні підтвердження декіль­ка моделей складових чинників особи (модель Р. Айзенка, модель Р. Кеттела і таке інше). У психології пам'яті аналогічний статус мають модель єдиної пам'яті і концепція, заснована на вичлененні сенсорної, короткочасної і довготривалої пам'яті.

Відомий методолог П. Фейєрабенд висуває «принцип завзятос­ті»: не відмовлятися від старої теорії, не ігнорувати навіть факти, які явно суперечать їй. Другий його принцип — принцип методоло­гічного анархізму: «Наука є по суті анархістським підприємством: теоретичний анархізм гуманніший і прогресивніший, ніж його альтернативи, які спираються на закон і порядок... Це доводиться і аналізом конкретних історичних подій, і абстрактним аналізом відношення між ідеєю і дією. Єдиний принцип, що не перешкоджає прогресу, називається «Допустимо все». Наприклад, ми можемо використовувати гіпотези, що суперечать добре підтвердженим те­оріям або обґрунтованим експериментальним результатам. Можна розвивати науку, діючи конструктивно».

Теорії класифікують за предметом дослідження. За цією під­ставою розрізняють психологічні, соціальні, математичні, фізичні, хімічні, етичні та інші теорії. Існують і інші класифікації теорій.

У сучасній методології науки виділяють такі структурні елемен­ти теорії:

- початкові підстави (поняття, закони, аксіоми, принципи і таке інше);

- об'єкт, що ідеалізується, тобто теоретичну модель якоїсь час­тини дійсності, істотних властивостей і зв'язків явищ і пред­метів, що вивчаються;

- логіку теорії — сукупність певних правил і способів доведення;

- філософські установки і соціальні цінності;

- сукупність законів і положень, виведених як наслідок з даної теорії.

Структуру теорії утворюють поняття, думки, закони, наукові положення, учення, ідеї та інші елементи.

Поняття — це форма знання, яка відображає одиничне і особливе, таке, що є одночасно і загальним. Поняття одночасно виступає і як форма віддзеркалення матеріального об'єкта, і як засіб його уявного відтворення, побудови, тобто як особлива розумова дія. Перший мо­мент є пасивною, споглядальною, залежною від об'єктивного зміс­ту передумовою діяльності. Разом з тим існує внутрішній зв'язок справжнього змісту поняття із способом його конструювання, іде­алізації (абстракції і узагальнення). Через поняття відбувається реалізація змістовного узагальнення, здійснюється перехід від суті до явища. Воно фіксує в собі умови і засоби такого переходу і виве­дення приватного із загального. За кожним поняття прихована осо­блива наочна дія (або їх система), відтворююча предмет пізнання. Історично склалося в суспільстві, що поняття об'єктивно існують у формах діяльності людини і в її результатах — доцільно створених предметах. Індивід засвоює їх раніше, ніж навчається діяти з при­ватними проявами. Засвоєне загальне — прообраз, міра, масштаб для оцінки речей, що емпірично зустрічаються. Поняття залежно від типу абстракції і узагальнення, що лежать в основі його піз­нання, виступає як емпіричне або теоретичне. Емпіричне поняття фіксує щось однакове в кожному окремому предметі класу на осно­ві порівняння. Специфічним змістом теоретичного поняття висту­пає об'єктивний зв'язок загального і одиничного (цілісного і від­мінного); воно відображає перехід, ототожнення різного в єдиному, що відбувається в самій дійсності, відтворює розвиток, становлення системи цілісності конкретного і лише усередині цього розкриває особливості і взаємозв'язок одиничних предметів.

Категорія — загальне, фундаментальне поняття, що відображає найбільш істотні властивості і відносини предметів і явищ. Катего­рії бувають філософськими, загальнонауковими і такими, які нале­жать окремій галузі науки.

Науковий термін — це слово або поєднання слів, що позначає поняття, вживане в науці.

Сукупність понять (термінів), які використовуються в певній науці, утворює її понятійний апарат. У психологічних науках засто­совуються спеціальні психологічні поняття і існує свій понятійний апарат.

Наукова думка — це думка, в якій щось стверджується або за­перечується.

Принцип — це керівна ідея, основне початкове положення теорії. Так наприклад, принцип специфічного кодування (Е. Tulving) — озна­ка, за якою відбувається відтворення інформації з пам'яті, ефектив­ний тільки в тому разі, якщо він був присутній і був закодований при заучуванні матеріалу. Принципи бувають теоретичними і ме­тодологічними.

Закон — це об'єктивний, істотний, внутрішній, необхідний і стійкий зв'язок між явищами, процесами. Закони можуть бути кла­сифіковані за різними підставами. Так, за основними сферами ре­альності можна виділити закони природи, суспільства, мислення і пізнання; за об'ємом дії — загальні і приватні.

Закономірність — це: сукупність дії багатьох законів; система іс­тотних, необхідних загальних зв'язків, кожна з яких складає окре­мий закон.

Положення — наукове твердження, сформульована думка.

Учення — сукупність теоретичних положень про яку-небудь га­лузь дійсності.

Ідея — це: нове інтуїтивне пояснення події або явища; визна­чальне стрижневе положення в теорії.

Концепція — це система теоретичних поглядів, об'єднаних на­уковою ідеєю (науковими ідеями).

Взаємодія емпіричного і теоретичного рівнів дослідження поля­гає в тому, що:

- сукупність фактів складає практичну основу теорії або гіпотези;

- факти можуть підтверджувати теорію або спростовувати її;

- науковий факт завжди пронизаний теорією, оскільки він не може бути сформульований без системи понять, тлумачиться без теоретичних уявлень;

- емпіричне дослідження в сучасній науці зумовлюється, прямує теорією.

Структуру емпіричного рівня дослідження складають факти, емпіричні узагальнення і закони (залежності).

Поняття «факт» вживається в декількох значеннях: об'єктивна подія, результат, що відноситься до об'єктивної реальності (факт дійсності) або до сфери свідомості і пізнання (факт свідомості); знання про події, явища, достовірність яких доведена (істина); про­позиція, що фіксує знання, отримане в ході спостережень і експери­ментів.

Емпіричне узагальнення — це система певних наукових фактів.

Емпіричні закони відображають регулярність в явищах, стій­кість у відносинах між спостережуваними явищами. Ці закони не є теоретичним знанням. На відміну від теоретичних законів, які роз­кривають істотні зв'язки дійсності, емпіричні закони відображають більш поверхневий рівень залежностей.

Для успіху наукового дослідження його необхідно правильно організувати, спланувати і виконувати в певній послідовності.

Планування експериментального дослідження є центральним етапом всієї процедури. В першу чергу йдеться про виділення зо­внішніх змінних, які можуть впливати на залежну змінну. Плану­вання необхідне для забезпечення зовнішньої і внутрішньої валід- ності експерименту.

Наступним кроком є вибір експериментального плану. Який план кращий? Відповідь на це запитання залежить від того, яка експериментальна гіпотеза, яке число зовнішніх змінних ви пови­нні контролювати в експерименті, які можливості надає ситуація для проведення досліджень і таке інше. За обмеженості часу і ресурсів (зо­крема фінансових) вибирають максимально прості експериментальні, плани. Для перевірки складних гіпотез, що вимагають управління декількома незалежними змінними і (або) обліку багатьох додатко­вих змінних, використовують відповідні ускладнені плани.

Дослідник може проводити експеримент за участю одного ви­пробовуваного. В цьому разі він застосовує який-небудь з планів дослідження для одного випробовуваного (single-subject research). Якщо дослідник працює з групою, то він може вибрати ряд планів з використанням експериментальної і контрольних груп. Простими є плани для двох груп (основної і контрольної). Якщо необхідний складніший контроль, застосовуються плани для декількох груп. Інший варіант, часто використовуваний в психології, — плани чин­ників. Вони використовуються, якщо потрібно виявити вплив двох і більше незалежних змінних на одну залежну. При цьому незалеж­ні змінні можуть мати декілька рівнів інтенсивності. Прості плани чинників типу 2 x 2 або 2 x 2 x 2 припускають використання двох і, відповідно, трьох незалежних змінних з двома рівнями градації. Іс­нують і складніші експериментальні плани.

Як вже наголошувалося раніше, методологія є сукупністю сис­темних методів і засобів, спрямованих на вирішення складних на­укових проблем.

Методологію можна розділити на дві частини:

- вчення про початкові основи (принципи) пізнання;

- вчення про способи і прийоми дослідження, що спираються на ці основи.

У вченні про початкові основи пізнання аналізуються і оціню­ються ті філософські уявлення і погляди, на які дослідник спира­ється в процесі пізнання. Отже, ця частина методології безпосеред­ньо пов'язана з філософією, зі світоглядом, а вони є початковими основами і принципами наукового дослідження.

У вченні про способи і прийоми дослідження розглядаються за­гальні сторони приватних методів пізнання, складових загального напряму дослідження. До них можна віднести прийоми і способи емпіричного і теоретичного досліджень, які спираються на почат­кові основи і принципи.

Значення методологія наукового пізнання полягає в тому, що вона дозволяє:

- по-перше, з'ясувати справжню філософську основу наукового пізнання;

- по-друге, на цій основі систематизувати весь обсяг наукових знань;

- по-третє, створити умови для розробки нового, ще більш ефек­тивнішого напряму подальшого дослідження.

Головним завданням методології наукового пізнання є ство­рення сучасного синтезу всіх накопичених наукових знань, що дозволить забезпечити всебічне використання досягнень розви­тку науки в практичних цілях і подальший розвиток методів піз­нання.

Отже, методологія науки вивчає ті методи, засоби і прийоми, за допомогою яких отримується і обґрунтовується нове знання в науці. Окрім цього, методологія вивчає також структуру науково­го знання взагалі, місце і роль в ньому різних форм пізнання, ме­тоди аналізу і побудови різних систем знання, тому в методології наукового дослідження виділяються динамічний і статичний ас­пекти. Динамічний аспект методології представлений зростанням і розвитком наукового знання, а статичний — має справу з готовим, наявним знанням. Тому динамічний аспект розкриває методологію наукового дослідження, орієнтовану на пошук нового знання, а ста­тичний — методологію структури існуючого знання.

Проводячи класифікацію методології наукових досліджень, можна виділити їх три види:

- методологію як науку про загальний метод дослідження (за- гальнофілософська);

- методологію як науку про загальнонаукові методи досліджен­ня (загальнонаукова);

- методологію як науку про загальнонаукові методи пізнання (конкретної галузі науки).

Загальнофілософську методологію наукових досліджень слід трактувати як систему загальних умов і орієнтирів в пізнавальній діяльності.

Загальнонаукова методологія представлена напрямами, кон­цепціями і системами наукового знання, які через універсальність свого характеру використовуються як засіб пізнавальної діяльності в самих різних галузях науки.

Разом із загальнофілософською і загальнонауковою слід ска­зати і про методологію конкретної галузі науки як третій різновид методології.

Кожна галузь знання накопичує власний арсенал засобів науко­вого пізнання наукових об'єктів, що в цілому складає методологію конкретної галузі науки.

Таким чином, методологія наукового дослідження — це найза- гальніша форма організації наукового знання (науково-пізнавальної діяльності), що містить в собі принципи побудови наукового зна­ння, забезпечує відповідність його структури і змісту завданням до­слідження, включаючи його методи, перевірку істинності отрима­них результатів і їх інтерпретацію.

Можна виділити такі найбільш істотні зони використання мето­дології в науковому дослідженні:

- постановка проблеми;

- побудова предмета дослідження;

- створення наукової теорії;

- перевірка істинності теорії шляхом звернення до практики;

- використання даної теорії для створення інших теорій;

- інтерпретація отриманих результатів.

Методологію наукового пізнання іноді ототожнюють з логікою наукового дослідження. Таке ототожнення не правомірне. Зміст ме­тодології наукового пізнання ширший, ніж зміст логіки наукового дослідження. Разом з тим логіка наукового пізнання є спільно з ме­тодологією основним елементом процесу пізнання.

Під логікою наукового дослідження розуміється певний порядок руху наукового пошуку. Дослідження вимагає певної логічної послі­довності, основу якої складає раціональне мислення, яке є віддзерка­ленням закономірностей реальної дійсності. Для того щоб мислення було таким, воно повинне відповідати трьом основним вимогам:

- бути визначеним, тобто бути точним, вільним від всякої плу­таності;

- бути послідовним, тобто бути вільним від внутрішніх супер­ечностей, які руйнують зв'язки між ними;

- бути обґрунтованим, тобто не просто формулювати істину, але і вказувати на ті підстави, за якими вона за необхідності пови­нна бути визнана істинною.

Логіка (греч. logos — мова, думка, розум) — наука про закони, форми і прийоми правильної побудови думки, тобто мислення, спрямованого на пізнання об'єктивної дійсності. Основні завдання логіки наукових досліджень визначаються таким чином:

- виявлення умов досягнення дійсних знань;

- вивчення внутрішньої структури розумового процесу;

- вироблення логічного апарата і правильного методу пізнання.

Отже, вона закономірно виражає стійкі риси будь-якого пра­вильного мислення.

Виділяють такі типи мислення:

- інтуїтивне — характеризується швидкістю протікання, відсут­ністю чітко виражених етапів, мінімальною усвідомленістю;

- логічне (аналітичне) — пов'язане з аналізом дій;

- практичне — пов'язане з постановкою цілей, виробленням пла­нів і проектів;

- теоретичне — спрямоване на відкриття законів, властивостей об'єкта.

Раціональне мислення підпорядковане певним законам. Побу­дова думок обумовлюється конкретною логічною формою. Тому дотримання законів логіки є необхідною, неодмінною умовою до­сягнення істини в процесі конкретного пізнання.

Логічні закони діють незалежно від волі і бажання людей. Вони є віддзеркаленням дійсності зв'язків і відносин речей. Тому вони універсальні і необхідні. Універсальність їх витікає з самої істоти мислення. Це такі закони: закон тотожності; закон суперечності; за­кон виключеного третього; закон достатньої основи.