Методи і методологія наукових досліджень

Діяльність людей у будь-якій її формі (наука, практика і таке інше) визначається цілим рядом чинників. Кінцевий її результат залежить від того, як здійснюється даний процес, які способи, при­йоми, засоби при цьому застосовуються. Це і є проблеми методу.

Метод (грец. — спосіб пізнання) — в найширшому сенсі слова «шлях до чого-небудь», спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі.

Поняття «методологія» має два основні значення: система пев­них способів і прийомів, вживаних в тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і таке інше); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія у дії.

Історія і сучасний стан пізнання і практики переконливо по­казують, що далеко не кожний метод, не будь-яка система прин­ципів і інших засобів діяльності забезпечують успішне вирішення теоретичних і практичних проблем. Не тільки результат досліджен­ня, але і шлях, що веде до нього, повинні бути істинними.

Основна функція методу — внутрішня організація і регулюван­ня процесу пізнання або практичного перетворення того чи іншого об'єкта. Тому метод (у тій або іншій своїй формі) зводиться до су­купності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Він є система розпоряджень, принципів, вимог, які повинні орі­єнтувати у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного ре­зультату в тій чи іншій сфері діяльності. Він дисциплінує пошук іс­тини, дозволяє (якщо правильний) економити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом. Дійсний метод служить своєрідним компасом, по якому суб'єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, до­зволяє уникати помилок.

Ф. Бекон порівнював метод зі світильником, що освітлює ман­дрівникові дорогу в темноті, і вважав, що не можна розраховувати на успіх у вивченні якого-небудь питання, йдучи помилковим шля­хом. Філософ прагнув створити такий метод, який міг би бути зна­ряддям пізнання, забезпечивши людині панування над природою. Таким методом він вважав індукцію, яка вимагає від науки виходи­ти з емпіричного аналізу, спостереження і експерименту з тим, щоб на цій основі пізнати причини і закони.

Р. Декарт методом називав «точні і прості правила», дотриман­ня яких сприяє помноженню знання, дозволяє відрізнити помил­кове від істинного. Він говорив, що вже краще не подумувати про відшукування яких би то не було істин, ніж робити це без жодного методу, особливо без дедуктивно-раціоналістичного.

Проблеми методу і методології посідають важливе місце в су­часній філософії, особливо в таких її напрямах і течіях, як філосо­фія науки, позитивізм і пост позитивізм, аналітична філософія, гер­меневтика, феноменологія і в інших.

Кожен метод — безумовно важлива і потрібна річ.

Проте неприпустимо впадати в крайності: недооцінювати метод і методологічні проблеми, вважаючи все це незначною справою, «від­волікаючою» від справжньої роботи, справжньої науки і таке інше. («методологічний негативізм»); перебільшувати значення методу, вважаючи його важливішим, ніж той предмет, до якого його хочуть застосувати, перетворювати метод на якусь панацею до всього і вся, в простий і доступний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфорія»). Річ у тому, що жоден методологічний принцип не може виключити, наприклад, ризику зайти в безвихідь у ході наукового дослідження.

Кожен метод може виявиться неефективним і навіть даремним, якщо ним користуватися не як керівною ознакою в науковій або іншій формі діяльності, а як готовим шаблоном для перекручення фактів.

Головне призначення будь-якого методу — на основі відпо­відних принципів (вимог, розпоряджень і таке інше) забезпечити успішне вирішення певних пізнавальних і практичних проблем, на­копичення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих чи інших об'єктів.

Слід мати на увазі, що питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньонауковими рамками, а повинні ставитися в широкому соціокультурному кон­тексті.

Це означає, що необхідно враховувати зв'язок науки з вироб­ництвом на даному етапі соціального розвитку, взаємодію науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношення методоло­гічного і ціннісного аспектів, «особові особливості» суб'єкта діяль­ності і багато інших соціальних чинників.

Застосування методів може бути стихійним і свідомим. Зрозу­міло, що тільки усвідомлене застосування методів, засноване на ро­зумінні їх можливостей і меж, робить діяльність людей, за інших рівних умов, раціональнішою і ефективнішою.

Методологія як загальна теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів, засобів і прийо­мів, які були відкриті у філософії, науці і інших формах діяльності людей. Історично спочатку проблеми методології розроблялися в рамках філософії: діалектичний метод Сократа і Платона, індук­тивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, анти­тетичний метод Фіхте, діалектичний метод Г. Гегеля і К. Маркса, феноменологічний метод Є. Гуссерля і таке інше. Тому методологія (і до цього дня) тісно пов'язана з філософією, особливо з такими її розділами (філософськими дисциплінами), як гносеологія (теорія пізнання) і діалектика.

Методологія в певному значенні «ширша» за діалектику, оскіль­ки вона вивчає не тільки загальний (як остання), але й інші рівні методологічного знання, а також їх взаємозв'язок, модифікації і таке інше.

Тісний зв'язок методології з діалектикою не означає тотожності цих понять і того, що матеріалістична діалектика виступає як фі­лософська методологія науки. Матеріалістична діалектика — одна з форм діалектики, а остання — один з елементів (рівнів) філософ­ської методології разом з метафізикою, феноменологією, герменев­тикою і інше.

Методологія в певному значенні це теорії пізнання, оскільки остання не обмежується дослідженням форм і методів пізнання, а вивчає проблеми природи пізнання, відношення знання і реальнос­ті, суб'єкта і об'єкта пізнання, можливості і межі пізнання, критерії його істинності. З другого боку, методологія ширша за гносеологію, оскільки її цікавлять не тільки методи пізнання, але і всі інші фор­ми людської діяльності.

З нефілософських дисциплін методологія найтісніше пов'язана з логікою (формальною), де головна увага спрямована на прояснен­ня структури готового знання.

Таким чином, логічне дослідження науки — це засоби сучасної формальної (математичної або символічної) логіки, які використо­вуються для аналізу наукової мови, виявлення логічної структури наукових теорій і їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів і таке інше), вивчення можливостей і повноти формалізації наукового знання і таке інше.

Традиційно-логічні засоби застосовувалися в основному до аналі­зу структури наукового знання, потім центр методологічних інтересів змістився на проблематику помноження, зміни і розвитку знання.

Цю зміну методологічних інтересів можна розглянути в таких двох ракурсах.

По-перше, як тільки логічна теорія вийшла за рамки статичного світу до світу дії і зміни, тут же поняття часу викликало новий, і по­силений, інтерес у логіків: виникли логіка часу (тимчасова логіка) і логіка зміни, тісно пов'язані між собою.

Завданням логіки часу є побудова штучних (формалізованих) мов, здатних зробити зрозумілими і точнішими, а отже, пліднішими міркування про предмети і явища, що існують в часі.

Завдання логіки зміни — побудова штучних (формалізованих) мов, здатних зробити зрозумілими і точнішими міркування про зміну об'єкту, — переході його від одного стану до іншого, про ста­новлення об'єкту, його формування.

По-друге, зріс інтерес до діалектики як логіки, яка розглядає не стільки формальні, скільки змістовні аспекти пізнання і інших форм освоєння навколишнього світу людиною. Причому не тільки в їх готовому вигляді, але і генетично, конкретно-історично, в роз­витку.

Разом з тим слід сказати, що дійсно великі досягнення формаль­ної логіки породили ілюзію, ніби тільки її методами можна виріши­ти всі без виключення методологічні проблеми науки. Особливо довго цю ілюзію підтримував логічний позитивізм, крах якого по­казав обмеженість, однобічність подібного підходу.

Говорячи про особливості філософських і логічних методів до­слідження, необхідно визначитися з загальнонауковими методами дослідження.

Загальним методом наукового мислення, що охоплює всі явища матеріального і духовного світу, є матеріалістична діалектика. її за­гальний характер виявляється в тому, що вона адекватна вимогам до теоретичних форм мислення.

Спираючись на визнання об'єктивного характеру загального зв'язку, взаємозв'язку і взаємообумовленості предметів, явищ, про­цесів, діалектика вимагає від дослідника розглядати об'єкт, який вивчається, як обов'язкова і визначена ланка в нескінченному лан­цюзі зв'язків, вивчати відносини і залежність предмета від інших предметів.

Діалектика застерігає дослідника від того, щоб розглядати пред­мет, який вивчається, як щось постійне і незмінне, а не в процесі його розвитку — виникнення, становлення, функціонування з визначен­ням можливих перспектив його майбутнього. Тільки володіючи цим загальним методом, дослідник бачитиме суперечливу суть явищ, процесів, предметів, виразно розрізняти в мисленні суперечності, суперечності досліджуваного об'єкта, які об'єктивно відображають, і суперечності суб'єктивні, пов'язані з порушенням законів логіки мислення; розуміти, чому єдність і боротьба протилежностей є дже­релом, рушійною силою розвитку природи, суспільства, мислення.

Ці методологічні норми, якими діалектика озброює дослідника, можуть бути сформульовані так: для дійсного знання предмета по­винні бути охоплені, вивчені всі його закони, всі зв'язки.

Таким чином можливо визначити загальні вимоги до наукового методу:

- науковий метод повинен бути відносно точним. Він викорис­товується для отримання певних знань і вирішення цілком певних завдань. Такими особливостями метод пізнання во­лодітиме тоді, коли загальні закономірності будуть рекон­струйовані у вигляді системи категорій і законів відповідної науки;

- однозначність. Знання, які отримують за допомогою конкрет­ного методу, не повинні бути логічно суперечливими. Одно­значність методу не виключає можливості різних поглядів зо одного і того ж питання;

- стійкість. Методи повинні бути відносно постійними, стійки­ми. Ця постійність зберігається в його основних рисах, хоча один і той же метод, досягнув істини, може найбільш рельєфно виступати в якійсь із сторін;

- ефективність. Ефективність методів виражається в можливос­ті досягти мети з мінімальними зусиллями і максимальним ре­зультатом за певну кількість кроків;

- економічність. Якщо метод економний, то мета в пізнанні до­сягається без введення ряду додаткових допоміжних правил, понять, принципів;

- простота. Метод науки повинен бути простим, тобто доступ­ним для розуміння і використання в пізнанні. Метод простий, якщо він сам по собі, або без істотних змін і доповнень достат­ній для пізнання предмету;

- плідність. Плідність методу означає, що метод повинен давати можливість отримувати знання, організовані в систему, де ко­жен елемент виразно позначений і може бути охарактеризова­ний за місцем, яке він посідає в системі.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної тео­рії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.

Ефективність того чи іншого методу обумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка відображається в методі.

У свою чергу, «метод розширюється в систему», тобто вико­ристовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і роз­гортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об'єктивізації в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. їх схожість полягає в тому, що вони взаємопов'язані, і в своїй єдності відобра­жають реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремле­ні жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одним і тим же.

Вони взаємооб'єднуються: теорія, відображаючи дійсність, пе­ретворюється, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правил, прийомів і таке інше, які повер­таються в теорію (а через неї — в практику).

Таким чином, твердження про те, що метод — це теорія, зверне­на до практики наукового дослідження, не є точним, тому що метод обернений також і до самої практики як соціально-перетворюючої діяльності.

Метод — та ж теорія, приведена в дію і повернена не тільки на подальше, глибше пізнання дійсності, але і на її зміну в ході прак­тики.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і пере­творення дійсності, по суті, один і той же процес з цими двома не­розривно пов'язаними сторонами. Не тільки теорія резюмується в методах, але і методи розгортаються в теорію, істотно впливаючи на її формування і на хід практики.

Проте не можна повністю ототожнювати наукову теорію і мето­ди пізнання і стверджувати, що будь-яка теорія і є разом з тим метод пізнання і дії. Метод не тотожний прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є безпосередньо методом, бо не вона є методом пізнання, а необхідно, випливаючи з неї, робити методологічні установки та вимоги.

Основні відмінності теорії і методу полягають в наступному:

- теорія — результат попередньої діяльності, метод — початко­вий пункт і передумова подальшої діяльності;

- головні функції теорії — пояснення і прогноз (з метою відшу­кання істини, законів, причини і таке інше), головна функція методу — регуляція і орієнтація діяльності;

- теорія — система ідеальних образів, які відображають суть, за­кономірності об'єкта, метод — система регуляторів, правил, розпоряджень, що виступають як знаряддя подальшого піз­нання і зміни дійсності;

- теорія спрямована на вирішення проблеми, що собою являє даний предмет, метод — спрямований на виявлення способів і механізмів його дослідження і перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії й інші абстракції ще не складають методу. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з по­яснювальних положень теорії в орієнтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, розпорядження, установки) методу.

Будь-який метод детермінований не тільки передуючими і спі­віснуючими одночасно з ним іншими методами, і не тільки тією те­орією, на якій він заснований.

Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об'єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження іншої діяльності не може залиша­тися незмінним, завжди рівним самому собі в усіх відношеннях, а повинен змінюватися в своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинні бути не тільки кінцевий результат пізнання, але і шлях, що веде до нього, тобто метод, що осягає і утримує саме специфіку даного предмета.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки чисто теоре­тичний, але і практичний характер: він виникає з реального життє­вого процесу і знову йде в нього.

Метод не може бути даний цілком до початку дослідження, він повинен значною мірою формуватися щоразу наново відповідно до специфіки предмета.

Як показує досвід розвитку науки, у кожній значній науково- теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливають­ся з наочно-змістовними. Слід мати на увазі, що в сучасній науці по­няття предмет пізнання вживається в двох основних значеннях.

По-перше, як наочна сфера — сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і які протистоять суб'єктові в його діяльності (об'єкт пізнання). Напри­клад, наочна сфера в зоології — це безліч тварин. Різні науки про один і той же об'єкт мають різні предмети пізнання (наприклад, анатомія вивчає будову організмів, фізіологія — функції його орга­нів і таке інше).

Предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеаль­ними (сам процес пізнання, його форми рівні і таке інше, різного роду абстракції, духовна культура або такі стани, як «дух народу», «дух часу» і таке інше).

По-друге, як система законів, яким підпорядковується даний об'єкт. Не можна «розводити» предмет і метод, бачити в останньому тільки зовнішній засіб стосовно предмета.

Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюєть­ся відповідно до їх специфіки. Дослідження припускає ретельне знання фактів і інших даних, що стосується предмета. Воно здій­снюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв'язків, відносин і таке інше.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження має де­тально освоїтися з конкретним матеріалом (фактичним і концепту­альним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкувати їх внутрішній зв'язок.

Таким чином, істинність методу завжди детермінована змістом предмета. Тому метод завжди був і є «свідомість про форму вну­трішнього саморуху її змісту», «сам себе конструюючий шлях на­уки». Таке розуміння завжди було і залишається дуже важливим і актуальним, у тому числі і для розвитку сучасної науки.

Отже, неприпустимо розглядати метод, як якийсь механічний набір розпоряджень, правил, на основі яких можна нібито вирішити будь-які питання, що виникають в житті.

Крім того, він не є жорсткий алгоритм, за яким суворо регламенто­вано здійснюються пізнання або інші форми діяльності. Застосуван­ня ж того або іншого методу в різних сферах не є формальне зовнішнє накладення системи його принципів на об'єкт пізнання або дії, а необ­хідність використання цих принципів не привноситься ззовні.

У цьому сенсі не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення мети. Дослідник пови­нен вивідати у природи чітко формульовані загальні принципи, які відображають певні загальні риси сукупності безлічі експеримен­тально встановлених фактів.

Метод не є способом, який однозначно визначає шляхи і форми діяльності, дозволяє вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не в свідомості, а в матеріальній дійсності.

Таким чином, метод існує, розвивається тільки в складній діалек­тиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього.

У цьому сенсі будь-який метод перш за все об'єктивний, зміс­товний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як чисте свавілля, суб'єктивність, а як продовження і завершення об'єктивності, з якої він зростає.

Суб'єктивна сторона методу виражається не тільки в тому, що на основі об'єктивної сторони (пізнані закономірності реальної дій­сності) формулюються певні принципи, правила, регулятиви.

Кожен метод суб'єктивний і в тому сенсі, що його носієм є кон­кретний індивід, суб'єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений.

Метод не є застиглим списком абстракцій, або закостенілих за­гальних формул-розпоряджень. Він не існує поза його конкретним реальним носієм — особи ученого, філософа, наукового співтовари­ства, колективного суб'єкта і таке інше. їх роль в реалізації методо­логічних принципів виключно велика.

Будь-який метод (навіть найважливіший) — лише один з бага­тьох чинників творчої діяльності людини. Остання не обмежуєть­ся тільки сферою пізнання і не зводиться лише до логіки і методу. Вона включає й інші чинники — силу і гнучкість розуму дослідни­ка, його критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції і таке інше.

Таким чином, будь-який метод не є щось безсуб'єктне, він фоку­сується на реальній людині. Тим самим рух методу з необхідністю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини — суб'єкта, який творить перш за все своє суспільне буття і на цій основі — інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, мислення, прин­ципи і методи своєї діяльності.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатообраз­ний спектр методів, які можуть бути класифіковані за найрізнома­нітнішими ознаками (критеріями).

Перш за все слід виділити методи духовної, ідеальної (зокрема наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

Нині стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна вихо­дити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то підстав їх поділу на групи може бути декілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження і ви­кладу і таке інше.

Зміст об'єктів, що вивчаються наукою, служить критерієм для від­мінності методів природознавства і методів соціально-гуманітарних наук. У свою чергу, методи природничих наук можуть бути поді­лені на методи вивчення неживої природи і методи вивчення жи­вої природи і таке інше. Виділяють також якісні і кількісні методи, однозначно-детерміністські і ймовірнісні, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні та похідні і таке інше.

До характерних ознак наукового методу (до якого б типу він не відносився) найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність і таке інше.

У сучасній науці достатньо успішно використовується багато­рівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі ме­тоди наукового пізнання можуть бути поділені на наступні основні групи (за ступенем спільності і широтою застосування).

1. Філософські методи, серед яких найбільш стародавніми є діа­лектичний і метафізичний. По суті, кожна філософська концепція має методологічну функцію, є своєрідним способом розумової ді­яльності. Тому філософські методи не вичерпуються двома назва­ними. До їх числа також відносяться такі методи, як аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, фе­номенологічний, герменевтика (розуміння) і таке інше.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці. Вони виступають як своє­рідна методологія між філософією і фундаментальними теоретико- методологічними положеннями спеціальних наук.

До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі понят­тя, як «інформація», «модель», «структура», «функція», «система», «елемент», «оптимальність», «вірогідність» і таке інше.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, поєднання в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять ряду окремих наук і філософських категорій. По-друге, можливість (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами матема­тичної теорії, символічної логіки.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які і забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально науковим знанням і його методами.

До загальнонаукових принципів і підходів належать системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, моде­лювання, формалізація і ряд інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загально- наукова дисципліна як синергетика — теорія самоорганізації і роз­витку відкритих цілісних систем будь-якої природи — природни­чих, соціальних, когнітивних (пізнавальних).

Серед основних понять синергетики такі поняття як «порядок», «хаос», «нелінійність», «невизначеність», «нестабільність» та інші.

Синергетичні поняття тісно пов'язані і переплітаються з рядом філософських категорій, особливо таких як «буття», «розвиток», «становлення», «час», «цілий», «випадковість», «можливість» та інші.

Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що че­рез свій об'єднувальний характер вони опосередковують взаємопе- рехід філософського і суто наукового знання (а також відповідних методів).

Річ у тому, що перше не накладається чисто зовнішнім, безпосе­реднім чином на друге. Тому спроби відразу виразити спеціально- науковий зміст мовою філософських категорій бувають, як прави­ло, неконструктивними і малоефективними.

3. Суто наукові методи — сукупність способів, принципів піз­нання, дослідницьких прийомів і процедур, вживаних в тій або ін­шій науці.

4. Дисциплінарні методи — система прийомів, вживаних в тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь на­уки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука є комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

5. Методи міждисциплінарного дослідження — сукупність ряду синтетичних, інтеграційних способів (які виникли як результат по­єднання елементів різних рівнів методології), спрямованих голо­вним чином на різні наукові дисципліни. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось од­ного, навіть дуже важливого методу.

Методологія не є також проста сума окремих методів, їх меха­нічна єдність. Методологія — складна, динамічна, цілісна система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямова­ності, евристичних можливостей, змісту, структур і таке інше. Як вже зазначалося вище, для вирішення конкретних завдань у різних науках використовуються спеціальні методи дослідження, які базу­ються на загальнонаукових.

Загальнонаукові методи охоплюють лише певні аспекти нау­ково-пізнавальної діяльності, будучи одним із засобів вирішення дослідницьких завдань. До загальнонаукових методів належать:

- загальні прийоми (узагальнення, аналіз, синтез, абстракція, моделювання, порівняння, аналогія, індукція, дедукція, класи­фікація і таке інше);

- методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірюван­ня, експеримент);

- методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, експеримент, математичні методи і таке інше).

Розглянемо загальнонаукові методи пізнання, які найчастіше застосовуються в практиці дослідження.

Аналіз (грецьк. analysis — розкладання) — метод дослідження, суть якого в тому, що предмет вивчення в думках практично роз­членовується на складові елементи (частини об'єкта або його озна­ки, властивості, відносини) і кожна з частин досліджується окремо. Застосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяль­ності. Види аналізу: механічне розчленовування; визначення дина­мічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знахо­дження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури і таке інше.

Аналіз повинен враховувати якість предметів. У кожній галузі знання є як би своя межа розчленовування об'єкта, за яким ми пе­реходимо в інший світ властивостей і закономірностей. Різновидом аналізу є також розділення класів (множин) предметів на підкласи — класифікація і періодизація.

Синтез (грецьк. synthesis — з'єднання) — цей метод дослідження дозволяє здійснювати з'єднання елементів (частин) об'єкта, роз­членованого в процесі аналізу, встановлювати зв'язки між ними і пізнавати об'єкти дослідження як єдине ціле. Синтез — це не до­вільне з'єднання частин, шматочків цілого, а діалектичне ціле з виділенням суті. Для сучасної науки синтез характерний не тіль­ки всередині, а і міждисциплінарний синтез, а також синтез на­уки та інших форм суспільної свідомості. Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивості якого не є тільки зовніш­нє об'єднання властивостей компонентів, але також і результат їх внутрішнього взаємозв'язку і взаємозалежності. Аналіз і синтез діа­лектично взаємозв'язані: але деякі види діяльності є за перевагою аналітичними, або синтетичними.

Індукція (лат. inductio — наведення) — це такий метод пізнання, при якому за окремими чинниками і явищами виводяться загальні принципи і закони. Це висновок від фактів до деякої гіпотези (за­гальним твердженням). У такому висновку загальний висновок про ознаки сукупності елементів робиться на основі дослідження час­тини елементів цієї сукупності. При цьому досліджувані факти від­бираються за заздалегідь виробленим планом.

Розрізняють такі різновиди індукції:

Повна індукція — узагальнення відноситься до звичайно- осяжної сфери фактів і зроблений при цьому висновок вичерпно розглядає явище, що вивчається. В такого роду індукції робиться висновок про те, що всім представникам множини, яка вивчається, належить властивість Р на підставі отриманої при дослідженні ін­формації. Розглядаючи повну індукцію, необхідно мати на увазі що: по-перше, вона не дає нового знання і не виходить за межі того, що міститься в її посиланнях. Проте загальний висновок, отриманий на основі дослідження окремих випадків, підсумовує інформацію, що міститься в них, дозволяє узагальнити, систематизувати її; по­друге, хоча висновок повної індукції має здебільшого випадків до­стовірний характер, але і тут іноді припускаються помилки. Остан­ні пов'язані головним чином з пропуском якого-небудь окремого випадку (іноді свідомо, навмисне, — щоб «довести» свою правоту), унаслідок чого висновок не вичерпує всіх випадків і тим самим є необґрунтованим.

Неповна індукція — узагальнення стосується нескінченної або звичайно неозорої сфери фактів, а зроблений при цьому висновок дозволяє скласти лише орієнтовну, попередню думку про об'єкт, що вивчається. Ця думка може бути недостовірною. Робиться висновок про те, що всім представникам множини, що вивчається, належить властивість Р на тій підставі, що Р належить деяким представникам цієї множини. При використанні методу неповної індукції можуть виникнути помилки, причинами яких є: поспішність узагальнення; узагальнення без достатньої підстави за другорядними або випад­ковими ознаками; підміна причинного зв'язку звичайною послідов­ністю в часі; необґрунтоване розповсюдження отриманого висновку за межі конкретних умов, в яких він був отриманий, тобто підміна умовного безумовним.

Індукція популярна, коли властивості, що регулярно повторю­ються, спостерігаються у деяких представників множини (класу), що вивчається, і такі, що фіксуються в посиланнях індуктивного висновку, переносяться на всіх представників множини (класу), — у тому числі і на недосліджені його частини. Отже, те, що правиль­не у випадках, що спостерігалися, правильне в наступному або у всіх випадках, що схожі з ними. Проте отриманий висновок часто виявляється помилковим (наприклад, «всі лебеді білі») унаслідок поспішного узагальнення. Цей вид індуктивного узагальнення іс­нує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить йому (наприклад, факт наявності чорних лебедів). Популярну індукцію нерідко називають індукцією через перелік випадків.

Індукція наукова, в якій, окрім формального обґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності — зокрема за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висно­вок завдяки тому, що тут акцент робиться на необхідні, закономірні і причинні зв'язки.

Індукція математична — використовується як специфічний ма­тематичний доказ, де органічно поєднуються індукція з дедукцією, припущення з доказом.

Дедукція (лат. deductio — виведення) — це такий метод пізнання, при якому окремі положення виводяться із загальних. За допомогою дедукції висновок про окремий елемент деякої сукупності робиться на основі знань про ознаки всієї сукупності, тобто вона є методом переходу від загальних уявлень до окремих. Для підвищення віро­гідності висновків необхідно прагнути до того, щоб: були охоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об'єктів, що зіставляються; ці об'єкти були подібні в найважливіших і істотніших ознаках, а не у випадкових і другорядних; коло ознак, що збігаються, було якнай­ширше; враховувалася не тільки схожість, але і відмінності — щоб останні не перенести на інший об'єкт. Незважаючи на свою проти­лежність, індукція і дедукція в процесі наукового пізнання завжди використовуються спільно, представляючи різні сторони єдиного діалектичного методу пізнання — від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку, до перевірки висновку і глибшого узагаль­нення — і так до безкінечності.

Аналогія (грецьк. analodgia — відповідність, схожість) — це ме­тод наукового пізнання, за допомогою якого досягається знання про одні предмети, або явища на підставі їх схожості з іншими. Ви­сновок аналогічний — це коли знання про який-небудь об'єкт пере­носиться на інший менш вивчений об'єкт, але схожий з першим за істотними властивостями, якостями. Такі висновки є одним з осно­вних джерел наукових гіпотез. Завдяки своїй наочності метод ана­логій набув значного поширення в науці. Метод аналогій є основою іншого методу наукового пізнання — моделювання.

Моделювання (лат. modulus — міра, зразок) — це метод науково­го пізнання, що полягає в заміні об'єкта, його спеціально створеним аналогом або моделлю, за якими визначаються або уточнюються характеристики оригіналу. При цьому модель повинна містити іс­тотні риси реального об'єкта. Моделювання є однією з основних ка­тегорій пізнання, на його ідеї базується практично будь-який метод наукового дослідження як теоретичний, при якому використову­ються різні абстрактні (ідеальні) моделі, так і експериментальний, такий, що використовує наочні (матеріальні) моделі. До абстрак­тних моделей відносять уявні, логічні, уявні (логіко-математичні) і математичні моделі. Останні описуються тотожними з оригіналом рівняннями. Метод моделювання спирається на змістовне знання об'єкта дослідження і передбачає вирішення таких важливих пи­тань, як відношення моделі і об'єкта дослідження, ступінь схожості моделі з оригіналом, правомірність перенесення отриманої при ви­вченні моделі інформації на об'єкт.

Абстрагування. Абстракція: сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось нерозвинене, одностороннє, фрагментар­не (абстрактне); процес уявного відвернення від ряду властивостей і відносин явища, що вивчається, з одночасним виділенням тих, що цікавлять суб'єкт; результат абстрагуючої діяльності мислення (аб­стракція у вузькому сенсі). Це різного роду «абстрактні предмети», якими є як окремо взяті поняття і категорії («білизна», «розвиток», «мислення» і таке інше), так і їх системи (найбільш розвиненими з них є логіка і філософія). З'ясування того, які з даних властивостей є істотними, а які другорядними, — головне питання методу абстра­гування. Питання про те, що в об'єктивній дійсності виділяється аб­страгуючою роботою мислення, а від чого мислення відволікається, у кожному конкретному випадку вирішується залежно, перш за все, від природи предмета, що вивчається, а також від завдань пізнання. В ході свого історичного розвитку наука походить від одного рів­ня абстрактності до іншого, вищого. Існують різні види абстракцій: абстракція ототожнення, в результаті якої виділяються загальні властивості і відносини предметів, що вивчаються (від решти влас­тивостей при цьому відволікаються). Тут утворюються відповідні ним класи на основі встановлення рівності предметів в даних влас­тивостях або відносинах, здійснюється облік тотожного в предметах і відбувається абстрагування від всіх відмінностей між ними. Ізо­лююча абстракція — акти, при яких виділяються деякі властивості і відносини, які починають розглядатися як самостійні індивідуальні предмети («доброта», «білизна» і таке інше). Абстракція потенційної здійсненності — заснована на тому, що може бути здійснене будь- яке, але кінцеве число операцій у процесі математичної діяльності.

Абстракції розрізняються також за рівнями (порядками). Аб­стракції від реальних предметів називаються абстракціями першо­го порядку. Абстракції від абстракцій першого рівня називаються абстракціями другого порядку і тому подібне. Найвищим рівнем абстракції характеризуються філософські категорії. Ідеалізація найчастіше розглядається як специфічний вид абстрагування. Іде­алізація — це уявне конструювання понять про об'єкти, які не іс­нують, але такі, для яких є прообрази в реальному світі. В проце­сі ідеалізації відбувається граничне відвернення від всіх реальних властивостей предмета з одночасним введенням в зміст утворю­ваних понять ознак, що не реалізовуються насправді. В результаті утворюється так званий «об'єкт», що ідеалізується, яким може опе­рувати теоретичне мислення при віддзеркаленні реальних об'єктів. У результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якої характеристики і сторони пізнавального об'єкта не тільки відвер­нуті від фактичного емпіричного матеріалу, але і шляхом уявного конструювання виступають різкіше і в повно вираженому вигляді, ніж насправді. Об'єкт, що ідеалізується, кінець кінцем виступає як віддзеркалення реальних предметів і процесів. Утворивши за допо­могою ідеалізації про такого роду об'єктах теоретичні конструкти, можна і надалі оперувати з ними в міркуваннях, як з реально існу­ючою річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів. Таким чином, предмети, що ідеалізуються, не є чистими фікціями, а є ре­зультатом надто складного і опосередкованого її віддзеркалення. Об'єкт, що ідеалізується, представляє в пізнанні реальні предмети, але не за всіма, а лише за деякими жорстко фіксованими ознаками. Він є спрощеним образом реального предмета, що схематизував. Те­оретичні твердження, як правило, безпосередньо стосуються не ре­альних об'єктів, а об'єктів, що ідеалізуються, пізнавальна діяльність з якими дозволяє встановлювати істотні зв'язки і закономірності, недоступні при вивченні реальних об'єктів, узятих у всьому різно­манітті їх емпіричних властивостей і відносин. Об'єкти, що ідеалі­зуються, — результат різноманітних розумових експериментів, які спрямовані на реалізацію деякого випадку, що не реалізовується насправді. У розвинених наукових теоріях, як правило, розгляда­ються не окремі об'єкти, що ідеалізуються, і їх властивості, а цілісні системи об'єктів, що ідеалізуються, і їх структури.

Узагальнення — процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів. Тісно пов'язане з абстрагуванням. Гносеологіч­ною основою узагальнення є категорії загального і одиничного. Загальне — філософська категорія, яка відображає схожі риси і ознаки, які належать декільком одиничним явищам або всім пред­метам даного класу, що повторюються. Необхідно розрізняти два види загального: абстрактно-загальне як проста подібність, зовніш­ня схожість, поверхнева подібність ряду одиничних предметів (так звана «абстрактно-загальна ознака». Даний вигляд загального, ви­діленого шляхом порівняння, відіграє в пізнанні важливу, але обме­жену роль; конкретно-загальне як закон існування і розвитку ряду одиничних явищ в їх взаємодії у складі цілого, як єдність в різнома­нітті. Даний вигляд загального виражає внутрішню, глибинну, таку, що повторюється у групи схожих явищ основу — суть в її розвине­ній формі, тобто закон. Загальне невідривне від одиничного (окре­мого) як своїй протилежності, а їх єдність — особливе. Одиничне (індивідуальне, окреме) — філософська категорія, яка виражає спе­цифіку, своєрідність саме даного явища (або групи явищ однієї і тієї ж якості), його відмінність від інших. Тісно пов'язана з категоріями загального і особливого. Відповідно до двох видів загального розріз­няють два види наукових узагальнень: виділення будь-яких ознак (абстрактно-загальне) або істотних (конкретно-загальне, закон). За іншою підставою можна виділити узагальнення: від окремих фак­тів, подій до їх виразу в думках (індуктивне узагальнення); від од­нієї думки до іншої, більш загальної думки (логічне узагальнення). Уявний перехід від більш загального до менш загального є процес обмеження. Узагальнення не може бути безмежним. Його межею є філософські категорії, які не мають родового поняття і тому уза­гальнити їх не можна.

Системний підхід — сукупність загальнонаукових методоло­гічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. Система (грецьк. — ціле) — загальнонаукове поняття, що виражає сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним і з середовищем, що утворюють певну ціліс­ність, єдність. Типи систем досить різноманітні: матеріальні і духо­вні, неорганічні і органічні, біологічні і соціальні, статичні і дина­мічні, відкриті і замкнуті і таке інше. Будь-яка система є безліччю різноманітних елементів, які мають певну структуру і організацію. Структура — сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність; відносно стійкий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієн­тує дослідження на розкриття цілісності об'єкта і механізмів, які за­безпечують її, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину. До основних ви­мог системного підходу належать такі:

- виявлення залежності кожного елемента від його місця і функ­цій в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зво­дяться до суми властивостей його елементів;

- аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як осо­бливостями її окремих елементів, так і властивостями її струк­тури;

- дослідження механізму взаємозалежності, взаємодії системи і середовища;

- вивчення характеру ієрархічності, властивого даній системі;

- забезпечення множинності описів з метою багатоаспектного охоплення системи;

- розгляд динамізму системи, подання її як цілісності, що роз­вивається.

Важливим поняттям системного підходу є поняття «самооргані­зація». Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або вдосконалення організації складного, відкритого, динамічного, саме системи, яка розвивається, зв'язки між елементами якої мають не жорсткий, а ймовірнісний характер.

У сучасній науці саме системи, що організовуються, є спеціаль­ним предметом дослідження синергетики — загальнонаукової теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих систем будь-якої природи, — природничих, соціальних, когнітив- них (пізнавальних).

Орієнтація системного підходу на структуру, зв'язки і відноси­ни не означає, що він несумісний з принципом історизму. Навпа­ки, він дуже тісно пов'язаний з ним через, перш за все, «антологічні обставини». Річ у тому, що системний підхід має справу, головним чином із системами, що розвиваються, тобто які мають свою най­важливішу характеристику — час. Кажучи про єдність генетичного (історичного) і системно структурного підходів, треба мати на увазі наступне: по-перше, положення обидва неоднакові, бо провідною стороною (і за рівнем, і за значущістю) тут є історизм. Даний прин­цип вимагає навіть «стійке» розкривати через «змінне» (хоча аналіз історії того чи іншого предмета може не бути в даних умовах спеці­альним завданням дослідження) і подавати структурну характерис­тику як динамічної, тобто досліджувати структуру в її історичному розвитку, а не спочатку структуру, а потім історію. По-друге, вивча­ючи структуру цілісності, що «склалася», її сьогодення (а тим біль­ше її генезис і еволюцію), треба виходити з того, що ця структура не статична, а процес.

Імовірнісні (статистичні) методи — засновані на обліку дії без­лічі випадкових чинників, які характеризуються стійкою частотою. Це і дозволяє розкрити необхідність, яка відображається через су­купну дію безлічі випадковостей. Імовірнісні методи спираються на теорію вірогідності, яку часто називають наукою про випадковий, а в уявленні багатьох учених вірогідність і випадковість практично нероздільні.

Для розуміння істоти названих методів необхідно розглянути поняття «динамічні закономірності», «статистичні закономірності» і «вірогідність». Зазначені два види закономірностей розрізняються за таким критерієм, як характер прогнозів, що випливають з них.

У законах динамічного типу прогнози мають точний, певний, однозначний характер. Динамічні закони характеризують поведін­ку щодо ізольованих об'єктів, які складаються з невеликого числа елементів, в яких можна абстрагуватися від цілого ряду випадкових чинників. У статистичних законах прогнози носять не достовірний, а лише ймовірнісний характер. Подібний характер прогнозів обу­мовлений дією безлічі випадкових чинників, які мають місце в ста­тистичних колективах або масових подіях (число людей в певних колективах і таке інше). Статистична закономірність виникає як ре­зультат взаємодії великого числа елементів, складових колективу і тому характеризує не стільки поведінку окремого, скільки колекти­ву в цілому. Необхідність, що виявляється в статистичних законах, виникає внаслідок взаємної компенсації і урівноваження безлічі випадкових чинників. Статистичні закони, хоч і не дають однознач­них і достовірних прогнозів, проте є єдино можливими при дослі­дженні масових явищ випадкового характеру. За сукупною дією різних актів випадкового характеру, які практично неможливо охо­пити, статистичні закони розкривають щось стійке, необхідне, що повторюється. Вони служать підтвердженням діалектики перетво­рення випадкового в необхідне. Динамічні закони виявляються гра­ничним випадком статистичних, коли вірогідність стає практично достовірністю. Вірогідність — поняття, яке характеризує кількісну міру (ступінь) можливості появи деякої випадкової події за певних умов, які можуть багато разів повторюватися. Одне з основних за­вдань теорії вірогідності полягає в з'ясуванні закономірностей, які виникають при взаємодії великого числа випадкових чинників.