Середньовічна культура Західної Європи 4 page

Визначним гуманістом Високого Відродження був Томас Мор (1478-1535) - видатний англійський письменник і політичний діяч. Він народився в сім'ї лондонського адвоката, освіту здобув в Окс­фордському університеті. Т.Мор вважається основоположником утопічного соціалізму В 1516 р. він опублікував свій найважливіший твір - книгу «Золота книга, така ж корисна, як і втішна, про найкра­щий лад держави і про новий острів Утопію», яка й поклала початок утопічному соціалізму.

У цій книзі Т.Мор змалював ідеальне, на його думку, людське суспільство, що нібито існує на фантастичному острові Утопія. В цьо­му суспільстві немає приватної власності. Утопійці живуть в бу­динках, міняючи їх за жеребкуванням кожні десять років. Всі носять плащі однакового кольору, які видаються на два роки. Золото і сріб­ло - презирливі метали, вони не є цінністю. З них виготовляють нічні горшки і посуд для інших брудних потреб. Ті, хто заплямував себе злочином, караються золотом. З нього роблять кайдани для зло­чинців. У вухах у них висять золоті кільця, на шиї - золотий ланцю­жок, на голові - золотий обруч.

Всі громадяни Утопії працюють, займаючись і ремеслами, і сільським господарством. Завдяки цьому жителі Утопії мають бага­то продуктів, які розподіляються за потребами. Державою керують виборні громадяни, які змінюються щороку на своїх постах. Найваж­ливіші справи розв'язують народні збори.

Своєрідним ґрунтом, на якому будується ідеальна держава Уто­пія, є родина. Утопійці живуть в умовах повної рівності, вони по­долали розбіжність між містом і селом, розумовою та фізичною пра­цею. Людина в державі Утопія працює лише 6 годин, а весь вільний час зайнята наукою та художньою діяльністю.

В «Утопії» Т.Мор висловив своє гуманістичне переконання, що людина народжена для щастя. Вся книга пронизана радістю любові до людей і ненавистю до пригноблення людини.

Життя Т.Мора закінчилося трагічно. В Англії він займав ряд ви­соких державних посад. Будучи лордом-канцлером (першим мініст­ром) короля Генріха VIII, Т.Мор виразив незгоду з королем з приво­ду Реформації. Це призвело до неминучого конфлікту між ним і королем. Його було звинувачено у зраді і страчено на ешафоті. Це сталося 6 липня 1535 р., через чотири дні після суду. В останню хвилину, поклавши голову на плаху, Т.Мор сказав кату: «Зачекай трохи, дай мені забрати бороду, адже вона ніколи не здійснювала ніякої зради».

Через 400 років, в 1935 р., католицька церква канонізувала Т.Мо­ра як святого, блаженного. В 1895 р. Карл Каутський зарахував його до прямих попередників марксизму й оголосив першим провісником комунізму. В 1901 р. молодий київський вчений Євген Тарле захистив магістерську дисертацію «Суспільні погляди Томаса Мора у зв'язку з економічним станом Англії того часу», видав її окремою книжкою.

Подальший розвиток утопічного соціалізму пов'язаний з іменем італійського філософа, поета, політичного діяча Томмазо Кампанелли (1568-1639). За спробу підняти повстання з метою визволення Італії від іспанського панування він 27 років провів у застінках папської в'язниці. Кампанелла - автор одного з найяскравіших творінь рене­сансної філософсько-політичної думки - книги «Місто Сонця» (1602 р.; опублікована в 1623 р.). У ній він змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, монарх обирається народом, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості, а релігія відіграє важливу роль.

Ідеальний державний устрій учений бачив у теократичній ре­спубліці. Загальнообов'язкова трудова повинність, колективна пра­ця як джерело радості, свідоме ставлення до праці всіх громадян, чотиригодинний робочий день, розподіл матеріальних благ за потре­бами, доступність освіти для кожного, громадське виховання дітей, вибір професії за здібностями і покликанням, обов'язковий для всіх режим дня - такі основні риси суспільного життя соляріїв - меш­канців міста Сонця.

Кампанелла в своєму прагненні до абсолютної рівності пропону­вав навіть установити контроль з боку держави за тим, щоб однолітки були зачаті при однаковому розташуванні зірок. Керівникам общин і держави ставилось за обов'язок визначати, зокрема, які юнаки з якими саме дівчатами повинні вступати в статеві зв'язки, щоб їх результатом було найбільш здорове потомство. В «Місті Сонця» запе­речується необхідність сім'ї, тому що вона є нібито джерелом при­ватновласницьких прагнень, проповідується спільність жінок і дітей. Суспільна гармонія уявлялась домініканському монаху Кампанеллі в дусі суворих монастирських порядків.

Важливим процесом, який сильно сприяв формуванню нової культури, стала Реформація - рух за реформу католицької церкви та її догматів. Поча­лася Реформація в Німеччині, де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбство і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.

Всередині самої церкви зародився могутній протест. Очолив йо­го Мартін Лютер (10.11.1483-18.02.1546) - німецький католицький священик, професор богослов'я в м. Віттенберзі. Він вважав себе послідовником Я.Гуса. 31 жовтня 1517 р. М.Лютер вивісив на две­рях своєї церкви в м. Віттенберзі 95 тез, спрямованих, насамперед, проти індульгенцій. В них він виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства. Цей день поклав початок Реформації і привів до появи нового напрямку в християнстві - протестантизму (лютеранства). Його можна розг­лядати як версію християнства епохи буржуазних відносин. Сам термін «протестантизм» виник у 1534 р. Тоді на Вселенському со­борі послідовники Лютера подали протест.

М.Лютер критикував духовенство і вважав, що воно не може бу­ти посередником у спілкуванні між Богом і людиною, тому що Бог в кожному з нас; рятує людину тільки щира віра, яка є її внутрішнім станом; спасіння людині дарується безпосередньо від Бога, тому пре­тензії церкви на пануюче становище в світі необгрунтовані; всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища.

М.Лютер проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обо­в'язком кожного віруючого. Було ліквідоване чернецтво (сам Лютер скинув монаший сан і в 1525 р. одружився на колишній монахині, яка народила шестеро дітей), спрощено богослужіння (воно було зве­дено до проповіді), відмінено шанування ікон. Священик в протес­тантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині, він наймається. Реформатори відкинули культ святих, цер­ковну ієрархію та світську владу папського престолу.

М.Лютеру належить ще одне велике досягнення: вперше перек­лавши в 1521-1534 рр. Біблію з латині на німецьку мову, він тим самим заклав основи літературної німецької мови. У своєму «По­сланні про переклад» (1530) Лютер писав, що звертається до живої народної мови і звідти бере своє словесне багатство. Він закликав вчитися мови «у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку». 3 січня 1521 р. папа римський Лев X відлучив Лютера від церкви і оголосив його єретиком.

Важливою тезою для дальшого розвитку культури стало те, що всі люди мають рівні стартові можливості. Місце людини в суспільстві залежить тільки від її зусиль, талану, уміння. Протестан­тизм відкрив прямі шляхи до розвитку капіталізму. Накопичення ба­гатства перестало бути гріхом.

У результаті Реформації від папства, католицької системи відме­жувався цілий ряд європейських країн: Німеччина, Англія, Шот­ландія, Данія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія,.Чехія, Угорщина та інші. В них виникли в XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви.

Реформація була найглибшою трансформацією християнської культури. Підсумком цієї трансформації стало не тільки релігійне оновлення, не тільки новий варіант християнського віросповідання - протестантизм, а й новий тип людини з новим ставленням до життя і до самої себе. Якраз цей тип людини став рушійною силою бурх­ливого розвитку західноєвропейської цивілізації. Саме країни, які стали на шлях Реформації, досягли найбільших успіхів у справі роз­витку цивілізації.

Великим гуманістом XVI ст. був французький письменник Франсуа Рабле (1494-1553) - один з найбільш освічених людей свого часу. Його твори «Повість про прежахливе життя великого Гаргантюа, Пантагрюелевого батька» (видана в 1534 р.) та «Книги героїчних діянь і висловлювань доброго Пантагрюеля» (видана в 1532 р.) вис­міювали середньовічну богословську науку, все те, що суперечило духовному прогресові людства. Автор нещадно бичує католицьку церкву за вади її служителів, висміює невігластво, святенництво, раболіпство. Ці твори можна віднести до вершини гуманістичної літе­ратури у Франції, до художніх вершин європейського Відродження взагалі.

У цих творах Ф.Рабле проголошує важливий маніфест французь­кого гуманізму - свободу розуму і гімн наукам. Рабле закликає весь час удосконалюватись, у програму гуманістичного виховання він включає вивчення філологічних дисциплін, історії, природознавства, астрономії.

Герої Рабле - добрі та мужні велетні Гаргантюа й Пантагрюель, мандрівний філософ Панург, чернець брат Жан, який втік з монас­тиря, щоб приєднатися до Пантагрюеля та його друзів. Над усе вони цінують мирну працю, вірну дружбу, дотепну думку, веселу розмо­ву. Наприкінці твору вони рушають у далеку мандрівку в пошуках істини. Розкріпачена людина жадібно кинулася до максимальної свободи. Рабле «обмежує» гуманістичну утопію лише одним: «Роби, що хочеш».

Невід'ємною частиною культури Пізнього Відродження (друга третина XVI - перші два десятиліття XVII ст.) була творчість фран­цузького філософа-гуманіста Мішеля де Монтеня (1533-1592). В своїй книзі «Проби» (1580-1588) він замислив пізнати самого себе («Зміст моєї книги - я сам»). Монтень зміцнював у людини віру в себе і в своє майбутнє, розглядав її як найбільшу цінність. Він виступав проти схоластики, догматизму і підкорення авторитетам, проти віри в чу­деса і будь-які прояви неосвіченості, на захист вільної думки. Най­вищий критерій для людини - її розум. Монтень доводить, що лю­дей потрібно цінувати тільки в залежності від їх особистих достоїнств і заслуг перед суспільством. «Той, хто почуває власну гідність, - писав він, - зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе». Монтень є родоначальником літературної форми - есе.

У другій половині XVI ст. формувались погляди англійського фі­лософа Френсіса Бекона. Здобувши освіту в Кембріджі, він мав юри­дичну практику в Лондоні, у 1584 р. став членом парламенту, а при королі Якові І Стюарті - хранителем печаті, лорд-канцлером Англії.

В своїх філософських працях, головна з яких «Новий органон» (1620), Бекон стверджував, що почуття людини є недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здат­ності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Він об­ґрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостере­ження, експеримент.

Наукова концепція Бекона ґрунтується на переконанні, що знан­ня - сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. В трактаті «Новий органон» Бекон проголосив метою науки збільшення влади людини над природою, щоб наука була дослідною наукою. Він кри­тикував попередню науку, філософію за споглядальний підхід до світу і настоював на конкретній результативності, яку повинна давати наука. Англійський філософ сформував новий погляд на призначення наукового пізнання - допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кож­ною конкретною людиною.

Основа етичних поглядів Бекона - індивідуалізм, «Людина -майстер своєї долі», - вважав він і радив індивіду спрямувати свій розум на пізнання всіх речей з точки зору власного щастя. При цьо­му, як гуманіст, він стверджував, що для досягнення щастя голов­ним є не гроші, а душевні якості людини - ЇЇ талант, мужність, скромність, працелюбство.

Раціоналізм знайшов розробку у вченні французького філософа Рене Декарта (1596-1650). Принцип декартівського раціоналізму - «Я мислю - отже, існую». Для Декарта тільки розум, мислення, а не чуттєвий досвід, надають людському існуванню справжнього сенсу.

В епоху Відродження самостійним видом мистецтва стає театр. Цьому процесу сприяла орієнтація гуманістів на античність. З праць Аристотеля вони почерпнули основні принципи організації театраль­ного дійства і теорію таких драматичних жанрів, як комедія і траге­дія.

Зародження нового театру зв'язане з Італією. Якраз тут з'являються перші трагедії та комедії. Тут же виникають перші професійні трупи, які орієнтувалися на античні принципи організації спектаклю.

Утвердження театру як повноправного виду мистецтва відбува­лось у Англії. В Лондоні в кінці XVI ст. було декілька театральних приміщень. Найбільшим серед них був театр «Глобус» (або «Всесвіт»), заснований в 1599 р. на пайових засадах. Найяскравішою постаттю ренесансного театру став, безумовно, Уїльям Шекспір (23.04.1564 - 23.04.1616) - геніальний драматург, режисер і організатор театру, гуманіст пізнього Відродження.

Син ремісника з англійського містечка Стратфорда-на-Ейвоні, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, Шекспір в 1585 р. переїхав до Лондона, де став актором, а потім пайовиком театру «Глобус». Для цього театру він писав п'єси. Його діяльність як драматурга тривала з 1590 до 1612 р. Помер Шекспір в день, коли йому виповнилось 52 роки - 23 квітня 1616 р. Похований він на батьківщині, в красивій старовинній церкві у Стратфорді. На його могилі написано: «Доро­гий друже, заради Ісуса утримайся від відкопування пилу, що міститься тут. Благословенна буде людина, яка щадить це каміння, і про­клятий буде той, хто зрушить мої кістки». Тіла багатьох великих англійців перепоховані у Вестмінстерському абатстві в Лондоні, але завдяки цим рядкам могила Шекспіра залишилась на своєму місці. Перу титана англійського Ренесансу належить 37 п'єс, більшість з яких вважаються шедеврами світової драматургії. Серед них - все­світньо відомі драматичні твори «Гамлет принц Датський», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», історичні хроніки «Річард III», «Генріх IV». П'єси Шекспіра написані білим віршем з вкрапленнями прози. Вони засновані на трагічних або трагікомічних конфліктах між героїчною особистістю та негідною людини систе­мою суспільного життя.

Своїми трагедіями і комедіями Шекспір дав новий напрямок світовій літературі. Він з величезною силою висловив думки і почуття людей свого часу. Його творчість проникнута високими гуманіс­тичними ідеями поваги до людини незалежно від походження, статі, раси, вірою в необмежені здібності людини. Як гуманіст, Шекспір вірив в перемогу добра, в інтелектуальну і моральну силу людей, го­ловне джерело якої - розум і добра воля. Люди з їх високими і убо­гими пристрастями, глибокими думками й таємними порухами душі заговорили в його драмах на повний голос. Герої творів Шекспіра - прекрасні люди, що прагнуть свободи, добра й справедливості. Се­ред них - благородний Отелло, ніжна Корделія, полум'яний Ромео, шукач істини Гамлет. Твори Шекспіра — найвищий злет пізнього Відродження, найвищі здобутки світової культури.

Завдяки творчості Шекспіра одержує розвиток театральне мис­тецтво Англії, яке відігравало значну просвітницьку роль. «Шекспіризація» сприяла також розквіту театрального мистецтва в більшості країн Європи, а п'єси Шекспіра стали своєрідним критерієм сценіч­ної майстерності багатьох великих акторів. У комедії Шекспіра «Як вам це сподобається» є вислів: «Весь світ - театр». Дійсно, для ми­стецтва того часу був характерний своєрідний погляд на людину і світ - як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага­тий порт Амстердам відкрив у 1638 р. міський театр, над входом до якого можна було прочитати рядки великого голландського поета Вонделла: «Наш світ - сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться за заслугою».

До пізнього Відродження належить творчість великого іспансько­го письменника-гуманіста Мігеля Сервантеса де Сааведра (1547-1616). Виходець із збіднілої дворянської сім'ї, він пройшов повний прикростей і пригод життєвий шлях. Сервантес заробляв на життя як секретар папського нунція (посла), пізніше служив у війську і в битві під Лепанто, де об'єднаний флот Іспанії та Венеції 7 жовтня 1571 р. розгромив турецький флот, знаходячись на борту галери «Маркіза», втратив ліву руку. Вона назавжди залишилася нерухо­мою, він втратив здатність нею володіти. До речі, це була остання в історії битва гребних флотів. Під час повернення з походу на кораблі «Сонце» Сервантес попав до рук піратів і прожив п'ять років у тяжкій неволі в Алжирі, аж поки не був викуплений. Пізніше служив збирачем податків, армійським постачальником. Це дало можливість Сервантесу ознайомитись з усіма прошарками іспанського суспіль­ства, глибоко вивчити його побут і вдачу, збагатити життєвий досвід. Внаслідок несправедливих, безпідставних звинувачень Сервантес кілька разів сидів у в'язниці. Письменник жив бідно. Бідним і помер у монастирі, де й похований разом з іншими безталанними. Історія так розпорядилася, що Сервантес пішов з життя в один день і в один рік з Шекспіром - 23 квітня 1616 р.

Сервантес є автором роману «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» - одного з найславетніших творів світової літерату­ри. В 1605 р. з'явилась перша частина його великого творіння, а в 1615 р. - друга частина. Цей твір став справжньою енциклопедією тодішнього життя. В ньому виведені всі прошарки іспанського сус­пільства: дворяни, селяни, солдати, купці, студенти, бродяги.

Сюжет твору має специфічний іспанський колорит. Двоє благо­родних романтиків - бідний дворянин Алонсо Кіхана під прибра­ним ім'ям Дон Кіхот ата його зброєносець Санчо Панса вперто нама­гаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.

Образ Дон Кіхота - складний. По-перше, він - благородний фан­тазер, який вирушає на бій за справедливість проти сил, незмірно могутніших за нього. По-друге, Дон Кіхот - відірваний від життя мрійник, неспроможний зробити нічого корисного. Його слуга Сан­чо Панса - тверезо мислячий, але обмежений та хитрий селянин. Широко відоме стало й ім'я Дон Кіхотового коня Росінанта - старої худющої шкапи, яку мандрівний рицар змусив виконувати обов'язки бойового коня. Образ Дон Кіхота став співзвучним своїми певними рисами багатьом людям, ім'я його стало загальним.

Ще за життя Сервантеса роман «Дон Кіхот» користувався вели­чезною популярністю. За шість років початку XVII ст. він видавався дев'ять разів. Розповідають, що коли один з іспанських королів поба­чив якось з балкона студента з книгою в руках, який нестямно рего­тав, він сказав: «Ця людина або дурень або читає «Дон Кіхота».

Сучасником Сервантеса, визначним представником Відроджен­ня був Лопе Фелікс де Вега Карпьо (1562-1635) - великий іспансь­кий драматург, основоположник іспанської національної драми. Він народився в Мадриді в скромній сім'ї селянського походження. Лопе де Вега, як казали, вчився одночасно говорити і віршувати. В одинад­цятирічному віці він писав перші поеми.

Величезний літературний талант, добре знання народного життя та історичного минулого своєї країни дозволили йому створити ви­датні твори в усіх жанрах: поезії, драматургії, романі, релігійних місте­ріях. Ним написано близько двох тисяч п'єс, з яких до нас дійшло чотириста. Деякі з них Лопе де Вега писав впродовж 24 годин. Май­стерність інтриги доведена у нього до досконалості. Його вважають творцем особливого жанру - комедії «плаща і шпаги». Лопе де Вега був єдиним драматургом епохи Відродження, який звертався до се­лянської тематики.

Одночасно з розквітом літератури в Іспанії відмічається велике піднесення в галузі образотворчого мистецтва. Воно зв'язане з іме­нем видатного іспанського художника Доменіко Теотокопулі (1541-1614), грека за походженням, який увійшов в історію світового живопису під іменем Ель Греко. Таке прізвисько він отримав в Іспанії. Уродженець острова Крит, останній з критських живописців, він вимушений був покинути батьківщину, тому що перенесене на Афон і на Крит візантійське мистецтво розвиватись далі не змогло. Переїхавши до Італії, Ель Греко глибоко вивчав там мистецтво. Його учителем в Італії був художник Тіціан. Будучи уже відомим художником, Ель Греко близько 1577 р. переїхав з Італії до Іспанії, де провів більшу частину свого життя. Якраз в Іспанії він створив свої найкращі твори, тут його мистецтво досягло справжнього розквіту.

Значною сторінкою творчості Греко були портрети. Рідко кому з художників вдавалося в одному зображенні передати стільки граней духовного складу моделі, як це зробив Греко в портреті головного інквізитора дона Фернандо Нуньо де Гевара. Він показав його спо­кійно сидячим у кріслі, але за зовнішньою стриманістю вгадується жорстока натура людини, яка, придушивши в собі все людське, по­роджує навколо себе атмосферу страху, забобонів і догідливості. Творчість Греко в ХVIII-ХІХ ст. була забута і заново відкрита лише на початку XX ст.

В історії культури не було іншої епохи, яка б з такою силою ут­верджувала красу і велич людини, як епоха Відродження. І саме ця епоха вбачала необхідність заміни індивідуальної та ізольованої людської особистості історично зумовленим колективом, з яким по­в'язувалися перспективи історичного прогресу.

ЛІТЕРАТУРА:

· Античное наследие в культуре Возрождения. - М.,1984.

· Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле й народная культура Средневековья й Ренессанса. - М, 1990.

· Бернсон Б. Живописцы итальянского Возрождения. - М., 1965.

· Виппер Б.Р. Итальянский ренессанс ХІП-ХУІ веков. - М., 1977.

· Голованов С.О. Крижанівська В.В. Історія культури стародавнього світу, середніх віків та відродження: Лекції для вищих навчальних закладів. - К, 1997.

· Гуковский М.А. Итальянское Возрождение. - 2-е изд. - Л., 1990.

· Культура Возрождения й общество. - М., 1986.

· Культура зпохи Возрождения. —Л., 1986.

· Культура зпохи Возрождения й Реформации. - М., 1981.

· Леонардо да Винчи. Микеланджело. Рафазль. Рембрандт. Биогра-фические очерки. - М., 1993.