Культура нового часу

Лекція 9.

1. Культура часів Реформації і Просвітництва.

2. Література епохи Реформації.

3. Барокко. Рококо. Сентименталізм. Класицизм.

4. Промисловий переворот і урбанізація. Розвиток науки.

5. Критичний реалізм. Криза культури.

Важливим процесом, який сильно сприяв формуванню нової культури, стала Реформація - рух за реформу католицької церкви та її догматів. Поча­лася Реформація в Німеччині, де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбство і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.

Всередині самої церкви зародився могутній протест. Очолив йо­го Мартін Лютер (10.11.1483-18.02.1546) - німецький католицький священик, професор богослов'я в м. Віттенберзі. Він вважав себе послідовником Я.Гуса. 31 жовтня 1517 р. М.Лютер вивісив на две­рях своєї церкви в м. Віттенберзі 95 тез, спрямованих, насамперед, проти індульгенцій. В них він виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства. Цей день поклав початок Реформації і привів до появи нового напрямку в християнстві - протестантизму (лютеранства). Його можна розг­лядати як версію християнства епохи буржуазних відносин. Сам термін «протестантизм» виник у 1534 р. Тоді на Вселенському со­борі послідовники Лютера подали протест.

М.Лютер критикував духовенство і вважав, що воно не може бу­ти посередником у спілкуванні між Богом і людиною, тому що Бог в кожному з нас; рятує людину тільки щира віра, яка є її внутрішнім станом; спасіння людині дарується безпосередньо від Бога, тому пре­тензії церкви на пануюче становище в світі необгрунтовані; всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища.

М.Лютер проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обо­в'язком кожного віруючого. Було ліквідоване чернецтво (сам Лютер скинув монаший сан і в 1525 р. одружився на колишній монахині, яка народила шестеро дітей), спрощено богослужіння (воно було зве­дено до проповіді), відмінено шанування ікон. Священик в протес­тантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині, він наймається. Реформатори відкинули культ святих, цер­ковну ієрархію та світську владу папського престолу.

М.Лютеру належить ще одне велике досягнення: вперше перек­лавши в 1521-1534 рр. Біблію з латині на німецьку мову, він тим самим заклав основи літературної німецької мови. У своєму «По­сланні про переклад» (1530) Лютер писав, що звертається до живої народної мови і звідти бере своє словесне багатство. Він закликав вчитися мови «у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку». 3 січня 1521 р. папа римський Лев X відлучив Лютера від церкви і оголосив його єретиком.

Важливою тезою для дальшого розвитку культури стало те, що всі люди мають рівні стартові можливості. Місце людини в суспільстві залежить тільки від її зусиль, талану, уміння. Протестан­тизм відкрив прямі шляхи до розвитку капіталізму. Накопичення ба­гатства перестало бути гріхом.

У результаті Реформації від папства, католицької системи відме­жувався цілий ряд європейських країн: Німеччина, Англія, Шот­ландія, Данія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, Чехія, Угорщина та інші. В них виникли в XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви.

Реформація була найглибшою трансформацією християнської культури. Підсумком цієї трансформації стало не тільки релігійне оновлення, не тільки новий варіант християнського віросповідання - протестантизм, а й новий тип людини з новим ставленням до життя і до самої себе. Якраз цей тип людини став рушійною силою бурх­ливого розвитку західноєвропейської цивілізації. Саме країни, які стали на шлях Реформації, досягли найбільших успіхів у справі роз­витку цивілізації.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій по­ловині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось бага­то ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст. уже на французькому ґрунті. Завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Ця революція поховала віру просвітителів в «золотий вік» поступового ненасильницького прогресу. Крім Англії і Франції, одним з головних осередків Просвітництва була Німеччина.

У XVII ст. в Західній Європі почався загальний прогрес знань. Він був викликаний потребами матеріального виробництва, торгівлі та мореплавання. Наукові знання, які раніше були надбанням вузь­кого кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Цей період ознаменувався науковою революцією, відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами. Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608-1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології. Він відкрив і пояснив безповітряний простір над вільною поверхнею ріди­ни в закритій зверху посудині - Торрічеллієву порожнечу. На­прикінці XVI - у першій половині XVII ст. було винайдено теле­скоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник.

Підсумком у науковій революції XVII ст. стали відкриття вели­кого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727). Вихідні принципи нового наукового світогляду за Нью­тоном можна сформулювати так: час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; всі явища в світі перебувають у причишю-наслідковому зв'язку. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння.

Для більш ефективної організації наукових досліджень в країнах Західної Європи, разом з навчальними закладами, почали поширю­ватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп II заснував у Мадриді академію математичних наук. 2 січня 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку акаде­мію - об'єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У XVII ст. виникли і перші загальнонаціональні академії наук - славетне Лондонське ко­ролівське наукове товариство у 1662 р., до якого належало багато видатних вчених, у тому числі й І.Ньютон, і Академія наук в Парижі з 1699 р. Першою академією в галузі суспільних наук була Порту­гальська академія історії.

У ХVІ-ХVІІ ст. почали виникати перші мистецькі об'єднання. В 1585 р. брати Каррачі заснували Болонську академію мистецтв в Італії, а у 1648 р. створюється Королівська академія живопису та скульптури у Франції.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості, що, на їх думку, випливає з самої природи, прав людини. Просвітителі проголосили культ розуму і природи. Вони були переконані в тому, що у світі все можна поясни­ти розумом, що розвиток розуму і, насамперед, прогрес науки і про­світництво народу, зможуть вирішальним чином вплинути на всі сторони життя суспільства і перебудувати його на засадах загальної рівності, яка відповідає законам природи. Діячі Просвітництва боро­лися за утвердження «царства розуму», яке буде ґрунтуватися на «природній рівності» людей, оцінці їх за особистими заслугами. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політич­ному розкріпаченню. Людина розумілась як чиста дошка, на яку можна записати все розумне. Проголошується рівність не тільки перед Богом, а й перед законом. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення мораль­ного стану суспільства. Головний шлях до прогресу, універсальний засіб удосконалення людини й суспільства вони вбачали в поширенні освіти, вихованні та самовихованні. На їх думку, зло у світі існує через неосвіченість людей, помилки розуму. Коли їм пояснити, що таке добро, - все буде гаразд. Просвітителі вірили, що знання про добро вже гарантує вчинки за законами добра. Вони переконували, що просвітництвом мас виховані монархи приведуть до знищення безправ'я і несправедливості.

Одним з напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній світських засад, незалежних від церкви. Це знайшло своє відобра­ження у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, за право люди­ни на вибір релігії. Просвітителі заперечили головний постулат теологічного світобачення - про божественну напередвизначеність усього сущого. Просвітителі намагались довести, що суб'єктом історії є не Бог, а сама людина.

Але ідея Бога не була відкинута. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Раціоналізм (як світог­лядний принцип) передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму. Ця форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва, визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі. Провідна теза деїзму - «Закон природи є закон Божий». Характерна риса Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, між наукою та релігією.

Просвітителі походили з різних соціальних прошарків, класів і станів: аристократії, дворян, духовенства, службовців, представників торгово-промислових кіл. Але їх об'єднала ненависть до пережитків феодально-абсолютистського ладу, вимога рівності, оцінки людини за її особистими заслугами. Просвітницька ідеологія мата антикріпо­сницький, антифеодальний, антирелігійний характер. Цій ідеології були властиві історичний оптимізм, віра в прогрес людини і люд­ства, в основоположну роль знання. Важливим стало усвідомлення можливості існування різних поглядів на світ, філософію, мистецт­во, мораль, толерантність по відношенню до інших.

Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів. Вони ставали більш прагматичними, позбавлялися героїко-романтичного забарв­лення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Самі діячі Просвітництва довгий час віддавали перевагу назива­ти свою епоху віком розуму, віком філософів, хоча термін «про­світництво» зустрічається в таких видних його представників, як Вольтер і Гердер. Остаточно затвердив його в правах громадянства і запровадив у повсякденний обіг німецький філософ Іммануїл Кант. На самому завершенні Просвітництва, у 1784 р., він пише невелику статтю «Що таке Просвітництво?» У ній Кант пропонував розгляда­ти Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. В статті міститься характерний зак­лик до читача: «Майте мужність користуватись власним розумом». Канту належить знаменита фраза: «Праця - кращий спосіб насоло­ди життям».

У XVII ст. з ідеями Просвітництва виступили філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (5.04.1588-4.12.1679) і Джон Локк (1632-1704) в Англії, Гоббс вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а нерівність сприяє взаємній недовірі, яка призводить до війни. При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об'єднались у дер­жаву, щоб цим самим одержати захист і можливість гуманного жит­тя. Гоббс підтримував гасло: «Мета виправдовує засоби».

Локк виступив теоретиком англійського раціоналізму. У своїх пра­цях він дотримувався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доводили попередні філософи, а добуває його з практичної дії. Локк був прихильником конституційної монархії і за мету держави вважав охорону свободи й природного права людини на життя.

До невід'ємних прав людини Локк відносив три основні права: на життя, свободу і власність. Правопорядок, за Локком, повинен забезпечити можливість одержання вигоди кожним, але так, щоб при цьому зберігались також свобода і приватний інтерес всіх інших.

Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого твор­чого зусилля кожної людини, її знань та досвіду. Це сприяло закрі­пленню в характері англійців таких рис, як підприємливість, ви­нахідливість, практицизм.

Великий суспільний резонанс одержало Просвітництво у Фран­ції, яка у XVIII ст. стала гегемоном духовного життя Європи. Найвидатнішим діячем французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (21.11.1694-29.05.1778). Тому все XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Воль­тер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах - трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті. Йому належить знаменита фраза: «Всі жанри гарні, крім нудного».

У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та ре­лігійний фанатизм. Йому належить вислів, який був спрямований проти католицької церкви: «Розчавіть потвору». Цю вимогу він по­єднував із закликом до віротерпимості у «Філософських листах» (1734) і відмовою від атеїзму. Останній загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. «Якби Бога не було, - писав Вольтер, - його належало б вигадати».

Як історик, автор ряду історичний праць («Історія Російської імперії в царювання Петра Великого», «Історія царювання Людовика XIV і Людовика XV», «Філософія історії») Вольтер вимагав опори на точні джерела, намагався вивчати культуру, взагалі історію народу, а не тільки життя королів і полководців. Він вірив у історичний про­грес, але не пов'язував його з політичним розвитком мас. Звідси у нього виникла ідея так званого просвітницького абсолютизму, тобто свої надії просвітитель покладав на «освіченого монарха».

Одним з найглибших і гостросатиричних творів Вольтера є повість «Кандід, або Оптиміст» (1759), в якій розповідається про казкову країну Ельдорадо. Доля головного героя складається непро­сто, роки жорстоких розчарувань стали потрібними йому для того, щоб прийти до власного світосприйняття. Довго мандруючи по світу і зневірившись у гонитві за багатством та славою, він побачив турка, який обробляв разом із своєю сім'єю ділянку землі. І Кандід зро­зумів, що людина може знайти щастя тільки у впертій та корисній праці. Виразом цієї думки є вислів: «Треба доглядати свій сад», яким закінчується повість Вольтера. У цьому вислові вся життєва мудрість, смисл і призначення людського життя. Якраз праця, на думку авто­ра, позбавляє від «трьох великих бід: нудьги, пороку і нужди». Про себе Вольтер писав: «Я гнучкий, як в'юн, меткий, як ящірка, і завж­ди за роботою, як білка».

Гостре перо Вольтера здобуло йому всесвітню славу, його бояли­ся навіть королі. Недаремно самого Вольтера сучасники називали «некоронованим королем Європи», «королем філософів». Він вважав­ся першим поетом Франції XVIII ст. Слава Вольтера була така вели­ка, що він якось одержав листа, на якому замість прізвища адресата стояло: «Трибуну вітчизни, натхненникові громадян, співцю героїв, ворогові фанатизму, захиснику пригноблених». Саме таким уявляли його собі французи, таким він і був. Власне, слово «вольтер'янство» стало синонімом вільнодумства, не обмеженого впливом влади і за­бобонами натовпу. Вольтеру належать слова: «Я ніколи не погоджусь з вашими переконаннями, але віддам життя за те, щоб ви могли їх вільно висловлювати».

Сам Вольтер найбільше цінував у своїй діяльності практичний захист прав конкретних людей. Уже на схилі літ, здобувши широку славу, він писав: «Я зробив немало добра, і це найкраще з усього, що я зробив». Вольтера перезахоронювали в 1791 р. На катафалку, на якому перевозили його прах, були написані слова: «Він підготував нас до свободи».

До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав Дені Дідро (1713-1784). Він прославився не тільки як критик і гро­мадський діяч, а й як талановитий літератор і теоретик мистецтва, яке, на його думку, «повинно учити любити доброчесність і ненави­діти порок».

Дідро - автор численних філософських творів, головними з яких є «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Розмова д'Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774-1780) та інші. Філософ виступив з ідеями про незалежність матерії від руху, єдності органічної та неор­ганічної природи. Задовго до Чарльза Дарвіна він висловив здогад про біологічну еволюцію. Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Він вірив у сус­пільство, життєвим принципом якого мала стати доброта й народ­жувана нею самопожертва.

Дідро - головний редактор і натхненник знаменитої 35-томної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780), яка здобула всесвітню славу. Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і філософів, блискучу плеяду публіцистів: Вольтера, Монтеск'є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д'Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших. При всій різноманітності просвітницької діяльності важко пе­реоцінити роль видання, якому судилося стати одним з найбільших культурних здобутків XVIII ст.

Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії», полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, а й спря­мувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відноси­ни. Французькі просвітителі вказували шлях всім, хто шукав сус­пільного порядку. Для свого часу «Енциклопедія», що охопила увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки, зводом найпередовіших знань XVIII ст. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера. зробилися енциклопедистами.

Представником радикального крила французького Просвітницт­ва був Жан Жак Руссо (28.06.1712-02.07.1778). Він виступав побор­ником права людини на свободу, рівність, щастя. В його трактаті «Суспільний договір» (1762) на весь світ прозвучала репліка: «Лю­дина народжена вільною, а разом з тим вона скрізь в кайданах». Рус­со є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка пе­редбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадя­нин передає свою волю іншій особі

Вчення Руссо зводилось до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості моралі. Вихід він бачив не тільки в правиль­ному вихованні, матеріальній та політичній рівності, а й у прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу. На про­тивагу філософам, які вважали себелюбство та егоїзм сумісними з суспільним благом, Руссо вимагав підкорення особистості благу суспільства. Він протиставляв зіпсованості, моральній деградації «культурних націй» чистоту і простоту вдачі народів, які знаходились на архаїчному ступені розвитку.

Поруч з Вольтером «патріархом» французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск'є (18.01.1689-10.02.1755). У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на за­конодавчу, виконавчу і судову. Монтеск'є належить вислів: «Кож­ний народ має той уряд, який заслуговує».

Друга половина XVIII ст. стала добою бурхливого пробудження в масовій свідомості інтересу до історії. З'являється цілий ряд спе­ціальних історичних праць просвітителів, які започаткували «філо­софію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) - німецько­го просвітителя, великого дослідника національних культур, визнач­ного історіософа, літературознавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов'язував з розвитком куль­тури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні сто­сунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засуджує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, зак­ликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільно­го прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське суспільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Китаю та Індії, через Грецію та Рим, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія народів - це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.

Гердер заперечив правомірність тези про існування «класичних» народів як єдиних носіїв нормативних правил культури і мистецтва та дав теоретичні підстави історичного права поневолених слов'янсь­ких народів на самостійне історичне буття, на розвиток їх мови, культури й літератури. Вражаюче звучать написані в 1769 р. слова Гердера про Україну: «Україна стане колись новою Елладою. Пре­красне підсоння цієї країни, весела вдача народу, його музичний хист, плодовита земля колись прокинеться і подібно, як з багатьох племен, якими колись були греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля - ген у широкий світ».

Цікаве висловлювання залишив Гердер про мову: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі її думки, її тра­диції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбави­ти народ мови - значить позбавити його єдиного вічного добра».

XVII ст. є часом видатних досягнень в європейському мистецтві. Пануючими в ньому стали два великі загальноєвро­пейські стилі: бароко і класицизм. Терміном «бароко» (від італ. «дивний, химерний»), введеним швейцарським істориком та філософом Буркхардтом наприкінці XIX ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався, виник у 80-90-х рр. XVI ст. в Італії після кризи Відродження на основі творчого переосмислення його естетичних принципів. Бароко увійшло в архітектуру й музику, живопис й літературу, декора­тивне мистецтво.

Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Ба­рочні будівлі відрізняються грандіозністю, урочистістю, для них ха­рактерна складна, примхлива, пишна декоративність. Для бароко притаманна здатність поєднувати непоєднуване - умовність та на­туралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість, фан­тазії та реальності. Барочному стилю властиві зовнішній блиск, парадність, декоративність, театральність, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного. Прагнення до помпезності приводило до того, що міські брами (ворота) ставали античними тріумфальними арками, на ринкових площах з'являлись статуї відомих міфологіч­них героїв. Навіть кондитери робили торти із зображенням міфоло­гічних персонажів. Бароко як художньо-естетична течія проіснувало до середини XVIII ст.

Видатними представниками бароко у живописі були італієць Мікеланджело Караваджо (1573-1610) і голландець Пітер Пауль Рубенс (28.06.1577-30.05.1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності. Сміливі реалістичні спостереження характерні і для творчості Рубіна.

Як антитеза бароко виступає класицизм (від лат. «зразковий») - напрям у європейській літературі та мистецтві у XVII - на початку XIX ст. Він є естетичним вираженням ідей абсолютизму, тому склався і основний розвиток одержав у Франції. Основні прин­ципи класицизму такі: ментальність, наслідування античних зразків, нормативність творчості, раціоналізм, моралізаторство. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспіль­ства. Визначними діячами класицизму були драматурги П'єр Корнель (6.06.1606-30.09.1684), Жан Расін (21.12.1639-21.04.1699), Жан Батіст Мольєр (15.01.1622-17.02.1673), поет Школа Буало (1636-1711). Драматургія та театр провідними жанрами в мистецтві зали­шаються і в XVIII ст., яке часто називають «золотим віком театру». В архітектурі найяскравішим зразком класицизму є ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668-1689 рр. за наказом фран­цузького короля Людовіка XIV. Головними авторами цієї пам'ятки французького класицизму були архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні спору­ди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з ве­личезними колонами, портиками, скульптурами.

У сфері живопису класицизм набуває провідного значення у твор­чості видатного французького майстра XVII ст. Ніколя Пуссена (1594-1665). Він є творцем найбільш універсальної доктрини класи­цизму, фундаментом якого вважав раціоналізм. У своїй творчості художник пов'язував ідеали краси, істини і добра з розумом, закономірністю, доцільністю та справедливістю. Одна з найвідоміших його картин - «Смерть Германіка».

Взагалі XVII ст. увійшло в історію як золоте століття живопису. Крім згадуваних Караваджо, Рубенса, Пуссена в цей час працюють у Фландрії Антоніс Ван Дейк (1599-1641), в Іспанії Дієго Сільва де Веласкес (5.06.1599-6.08.1660), в Нідерландах - Рембрандт Гарменс ван Рейн (15.07.1606-4.10.1669). Ці великі майстри живопису втіли­ли в своїй творчості нові пошуки. Рембрандт по праву вважається справжньою вершиною голландського реалізму. Син мельника, він став автором 600 картин, 300 гравюр і близько 2 тисяч малюнків. Живопису навчався у своєму рідному місті Лейдені, а потім - в Ам­стердамі, де в 25 років став найзнаменитішим художником.

Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, у глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу. Будучи геніальним митцем світлотіні, Рембрандт відкрив у живописі світло. У славнозвісній картині мит­ця «Повернення блудного сина» (1668-1669) саме світлом змальована вся гама людських почуттів - пошуки, досягнення, зневіра, втрати, знахідки. Цю картину можна розглядати як заповіт Рембрандта-людини і як втілення досвіду Рембрандта-художника. Вона проникнута незгасною вірою в людину і в силу її кращих почуттів.

Загальновідомим шедевром художника є картина «Даная» (1636). У ній Рембрандт відтворив покинуту Данаю її коханим - богом Зевсом. Складна гама почуттів у Данаї: чекання, надія та майже благаю­ча посмішка. Ніколи ще і ніхто не писав оголеного жіночого тіла з більшою безпосередністю та теплотою, повністю порвавши з класич­ною традицією ідеальної жіночої краси. Головний зміст його поло­тен («Святе сімейство», «Пристрасті Св.Маврикія», «Есполіо») - протиставлення духовної досконалості та благородства низьким при­страстям, жорстокості та злості.

Нідерланди стали батьківщиною двох самостійних жанрів живо­пису - натюрморту та пейзажу. їх розквіт був викликаний тим, що Реформація заборонила художникам писати картини на релігійні те­ми, і їм прийшлось шукати нові напрямки.

Взагалі витіснення релігійних засад мистецтва світськими стало однією з важливих характеристик культури епохи Просвітництва. Світська архітектура у XVIII ст. вперше бере верх над церковною практично на території всієї Європи. Очевидне і вторгнення світських засад в релігійний живопис тих країн, де він раніше відігравав го­ловну роль - Італії, Австрії, Німеччині.

В епоху Просвітництва в Європі влаштовуються перші публічні виставки - салони. Вони являли собою новий вид зв'язку мистецтва і суспільства. У Франції салони відіграють надзвичайно важливу роль не тільки в житті інтелектуальної еліти, художників і глядачів, цінителів творів мистецтва, а й стають місцем для диспутів з питань державного устрою.

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків - рококо і романтизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецт­ва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Рококо (від фр. «подібний до черепашки») - художній стиль, що відрізняється вишуканою складністю форм і вигадливими орнаментами у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков. Характерним для нього є застосування великої кількості дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками.

Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, у наслідках антифеодальних ре­волюцій, в можливостях існуючої цивілізації.

Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикаль­ного оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні леген­ди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Характерним для ро­мантизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особис­тості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Романтизм характерний для творчості великого іспанського ху­дожника Франсіско Хосе де Гойї (30.03.1746-16.04.1828), діяльність якого припадає і на XIX ст. Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, а й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу, здоров'я, мораль­ну силу. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема карти­на «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року» (іспанець у білій сорочці відчайдушне розкинув руки назустріч смерті). Художник створив і другу графічну серію «Страхіття війни» - це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу проти французької інтервенції (кінь, який відбивається від зграї собак, - це Іспанія се­ред ворогів; темні силуети старої та старого, які шукають тіло сина серед білих плям мерців). Тут Гойя беззастережно став на бік наро­ду, який боровся з Наполеоном. В гой же час він створив картини, сповнені злої, викривальної іронії. Широко відомий портрет «Сімейство короля Карла IV». на якому художник реалістично зобразив обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злоб­не обличчя королеви.

Важливу віху залишили ХVІІ-ХVІІІ ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів, зокрема опери, синте­тичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини. Батьків­щиною опери є Флоренція. Там на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. створюються перші «драми з музикою». В 1637 р. у Венеції відкрито перший плат­ний оперний театр. До того опери ставились у приватних театрах. Тепер же кожний за гроші міг прийти і послухати виставу. Саме слово «опера» вперше згадується в 1639 р.

Найвиразнішою італійською музичною формою, провідним жанром у музичному мистецтві залишалась опера і в XVIII ст. Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. 2 серпня 1778 р. свою першу виставу дав один із найзнаменитіших опер­них театрів світу - Ла Скала в Мілані. У другій половині XVIII ст. опера досягає розквіту у Франції. В Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія і меса (в церковній культурі) і концерт (у світській культурі).

Вершиною музичної культури епохи Просвітництва, безперечно, є творчість Баха і Моцарта. Великий німецький композитор і органіст Йоганн Себастьян Бах (21.03.1685-28.07.1750) створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німець­ких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Його твори відрізняються глибиною та силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед. Інший великий німецький компози­тор Бетховен сказав про Баха: «Не струмок! - Море повинно бути йому ім'я».

Життєстверджуючою за характером і демократичною за спрямуванням була творчість великого австрійського композитора, представника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (27.01.1756-5.12.1791). Творчість Моцарта - вершина європейської музики XVIII ст., що відобразила передові ідеї епохи Просвітництва. Про талант, геніальність композитора свідчить те, що славетна Музична академія в Болоньї визнала його академіком у 14 років. Він почав писати музику і грати на скрипці та клавесині в такому віці, коли інші діти ще не вміють складати букви.

Моцарт - автор опер «Одруження Фігаро» (1786), «Дон Жуан» (1787), «Чарівна флейта» (1791), інструментальних творів (симфо­ній, концертів, сонат, варіацій, фантазій), пісень, вокальних ансамблів. Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був «Реквієм». Завершив цей твір його учень Ф.К.Зюсмайр. У своїх операх Моцарт з дивовижною майстерністю створює різнобічні та живі людські характери, показує життя в його контрастах, переходячи від жарту до глибокої серйозності, від веселощів до тонкої поетичної лірики.

Творча спадщина митця - понад 600 творів - охоплює всі жанри й форми музики; 16 опер, близько 50 симфоній, 23 концерти для фортепіано, 7 скрипкових, 4 валторнові, 2 флейтові, 7 струнних квін­тетів, 23 квартети, тріо, дуети тощо; для скрипки та фортепіано - 34 сонати, варіації: для фортепіано - 18 сонат, фантазії, фуги, варіації, сольні пісні, вокальні ансамблі.

Одним з основоположників віденської класичної школи, видат­ним композитором-новатором був Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Його справедливо вважають «батьком» симфоній і квартетів, заснов­ником класичної інструментальної музики, родоначальником сучас­ного оркестру. П.І.Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його - не було б ні Моцарта, ні Бетховена».

Видатним симфоністом, творцем героїчного музичного стилю, піаністом і диригентом був німецький композитор Людвіг ван Бетховен (17.12.1770-26.03.1827). Завоювання свободи в результаті на­полегливої боротьби - головна ідея його творчості. Бетховен нади­хався героїчними сюжетами. Такі його єдина опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан», «Егмонт». Безкінечно багатий світ його сонат. Лірично-драматичні образи Чотирнадцятої «Місячної» і Сімнадця­тої сонат відобразили відчай композитора в найважчий період жит­тя, коли Бетховен був близьким до самогубства через втрату слуху.

Але криза була подолана: поява Третьої симфонії ознаменувала пе­ремогу людської волі над страшною недугою.

Одним з наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка зайняла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерні поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (близько 1660 - 26.04.1731 рр.). Світову славу приніс йому написаний у 1719 р. роман «Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо». В основу твору автор поклав пригоди шотландського моря­ка Селькірка, який завдяки мужності, наполегливості, копіткій праці, винахідливості перемагає несприятливі обставини. Дефо прославляє людину, її велич і невичерпні можливості. Цей роман викликав у ХVІІІ-ХІХ ст. численні наслідування, а ім'я Робінзона стало загаль­ною назвою людини, що живе в безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають «робінзонадою».

Інший англійський письменник і політичний діяч Джонатан Свіфт (30.11.1667-19.10.1745) видав у 1726 р. роман «Мандри Гуллівера». Герой роману - капітан Лемюель Гуллівер - потрапляє в імпе­рію Ліліпутів, що її населяють людці як палець завбільшки. Під виг­лядом казкових подорожей свого героя письменник-сатирик висміяв вади сучасного йому англійського суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. У су­часній літературній мові Гуллівера й ліліпутів згадують, коли треба образно протиставити щось величне й могутнє чомусь мізерному, не­значному. Свіфту належить вислів: «Гарні манери має той, хто най­меншу кількість людей ставить у незручне становище».

На епоху Просвітництва припадає творчість великого шотландсь­кого поета Роберта Бернса (25.01.1759-21.07.1796). У своїх поезіях він змалював образи селян («Був бідний фермер батько мій»), вис­тупав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду Французької буржуазної революції - «Дерево свободи», «Чесна бідність».

Глибоким соціальним змістом сповнені твори великого французь­кого драматурга і публіциста П'єра Огюстена Карона де Бомарше (24.01.1732-18.05.1799). Світову славу принесли йому комедії «Се­вільський цирульник» (1755) і «Одруження Фігаро» (1784). У них автор висміяв нікчемність та розпусту аристократів, зловживання владою напередодні Французької буржуазної революції, створив образ повного енергії та розуму слуги Фігаро, який став втіленням загальнонародної опозиції старому режиму - тієї самої опозиції, яка привела до революції. Своєму панові графу Альмавіві цирульник Фігаро говорить: «Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в темній юрбі, мені лише тільки для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма Іспаніями. І ви хочете змагатися зі мною?» Недарма Людовик XVI заборонив ставити «Одруження Фігаро» у театрі. На сюжети цих комедій композитори Джоаккіно Россіні (29.02.1792-1868) і Моцарт написали опери.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Важливу роль у ньому, в розвитку німецького Просвітництва взагалі відіграли видатний письменник, мислитель та природодослідник Йоганн-Вольфганг Гете (28.08.1749-22.03.1832), великий поет і драматург, теоретик мистецтва Просвітництва, автор праць з естетики Йоганн-Фрідріх Шіллер (10.11.1759-9.05.1805), згадуваний вже філософ і письмен­ник Йоганн Готфрід Гердер. Німецькі просвітителі вперше протис­тавили літературу, театр, музику традиційно панівному образотвор­чому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві гли­бокі почуття.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера - од­ному з основоположників німецької класичної літератури. Він є авто­ром багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. Серед його творів - драми «Розбійники», «Вільгельм Тель», трилогія «Валлешнтейн». У драматичному творі «Розбійники» (1781) в об­разі Карла Моора Шіллер втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драмі «Вільгельм Тель» звеличено швейцарського народного героя, бор­ця за свободу та визволення країни з-під австрійського гніту. Драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Поруч з Й.Г.Шіллером основоположником німецької літератури нового часу, найвидатнішим її представником кінця XVIII - почат­ку XIX ст. був Гете, - «універсальний геній», що став одним з найосвіченіших людей свого часу. За 82 роки життя він написав десятки літературних творів - романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також наукових праць з природознавства. Велетенський доробок Гете складається із 143 томів, серед них - 3150 віршів. До його думки прислухалась уся Європа, і навіть всемогутній Наполеон вважав за честь побачитися і поговорити з ним.

Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, вій, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був пе­реконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому філософському творі, книзі всього його життя, безсмертній трагедії, драматичній поемі «Фауст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.

В драматичній поемі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст - герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедії Гете - це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна й щира. Наприкінці трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та боротьбі на користь народу:

Служить цій справі благородній –

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі годний,

Хто б'ється день у день за них.

У літературі ХІХ-ХХ ст Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу

Фауста в усіх його мандрах супроводить Мефістофель. Його образ не менш складний, ніж образ Фауста, і часом Мефістофель вис­ловлює дуже глибокі думки. Ось одна з них:

Теорії, мій друже, завжди сірі:

Зелене тільки дерево життя.

На сюжет гетевського «Фауста» французький композитор Ш.Гуно (1818-1893) створив однойменну оперу, яка користується ве­личезною популярністю.

Секретар Гете, письменник Еккерман мав звичку щодня запису­вати почуті від нього думки та міркування. Згодом ці записи склали чималу книжку - «Розмови з Гете». В одній з таких розмов Гете го­ворив про архітектуру, що це - застигла музика. Цей вислів вжива­ють і нині, коли мова заходить про уславлені пам'ятники мистецтва.

Один з кращих театральних творів Гете п'єса «Егмонт». На дум­ку письменника, найвеличніша мета полягає в утвердженні людя­ності, втіленням якої є Егмонт. Гете писав: «Щоби мати дійсне уявлення про людей, треба їх знати на схилі життя».

Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа револю­ційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців люд­ство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. В цілому епоха Просвітництва була важливим етапом у роз­витку світової культури.

Дев'ятнадцяте століття характеризується могутнім розвитком виробничих сил, остаточним об'єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. У розвинутих європейських краї­нах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та ур­банізація. Це потребувало нових науково-технічних знань. Як показа­ли підрахунки П.Сорокіна, «лише тільки одне XIX століття принесло відкриттів і винаходів більше, ніж всі попередні століття разом взяті», а саме - 8527. Внаслідок цього технічне панування над простором, часом і матерією виросло безмежно.

Практично єдиним універсальним двигуном до кінця XIX ст. була парова машина, яку в 1784 р. створив і запатентував видатний англійський винахідник Джеймс Уайт (19.01.1736-19.08.1819). Революційна подія відбулася в історії судноплавства. У 1807 р. американський ви­нахідник Роберт Фултон (14.11.1765-24.02.1815), чия діяльність по­в'язана і з Англією, і з Францією, збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої машини і 11 лютого 1809 р. запатентував його. 18 червня 1819 р. до Ліверпуля (Англія) прибула «Саванна» - перший пароплав, який перетнув Атлантичний океан. Англієць Джордж Стефенсон (1781-1848) в 1814 р. став автором па­ровоза «Ракета». В 1814-1825 рр. в Англії була побудована перша залізниця загального користування Стоктон - Дарлінгтон.

1839 рік вважають датою виникнення фотографії. Тоді французький художник і винахідник Луї Жак Манде Дагер (1787-1851) роз­робив перший практично придатний спосіб фотографування - даге­ротипію, і доповів про це Паризькій академії.

24 травня 1844 р. американський художник і винахідник Самюель Морзе (1791-1872) передав уперше телеграфне повідомлення електричним способом на відстань 65 км. Німецький винахідник К.Ф.Дрез (1785-1851) сконструював транспортну машину на заліз­ничному ходу, яка приводиться в рух вручну або двигуном внутріш­нього згорання - дрезину. Американський винахідник і промисловець Джордж Вестінгауз (1846-1914) в 1869 р. одержав патент на пнев­матичне залізничне гальмо - гальмо Вестінгауза. В 1863 р. в Лон­доні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) - метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на Європейсько­му континенті - Будапештський (1896), Віденський (1898) і Паризь­кий (1900).

В 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну - 22 м, первісна глибина - 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.

Різке зростання попиту на метали призвело до винаходу англійцем Генрі Бессемером (1813-1898) конвертерного способу переробки ча­вуну на сталь, так званого бессемерівського процесу (патент 1856 р.). В 1864 р. французький металург П'єр Мартен (1824-1915) для ви­робництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких мате­ріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем. У 70-ті рр. XX ст. будівництво марте­нівських печей практично припинилося. Був розроблений більш прогресивний киснево-конвертерний процес.

З кінця 70-х рр. XIX ст. почав поширюватись телефонний зв'язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Томас Едісон (1847-1931) у своїх майстернях, які ста­ли пізніше основою знаменитої «Дженерал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення. В 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція - Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з'являються перші трамваї. В 1897 р. німецький інженер Рудольф Дізель (1858-1913) реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем. Почалася історія автомобіля, трактора, комбайна, літака.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Гульєрмо Мар-коні (1874-1937) одержав патент на винахід радіоприймача.

Період 1895-1916 рр. можна характеризувати як переворот у на­уковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген (1845-1923) повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. За­лишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901), засновником яких був шведський винахідник і промисловець Альфред Нобель (25.10.1833-10.12.1896). Раніше за Рентгена «х -промені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений Іван Пулюй (2.02.1845-31.01.1918). Він став піонером у їх вивченні і ви­готовив скляну лампу для світлоскопії.

В кінці XIX ст. почалося становлення як самостійної науки атом­ної фізики. В 1896 р. французький фізик Антуан Беккерель (1852-1908) вперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П'єр Кюрі (1859-1906) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867-1934). Саме вона запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Склодовська-Кюрі керувала Радіє­вим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р., відкрила нові елементи: полоній та радій.

За свої винаходи Беккерель, П'єр Кюрі та Марія Склодовська-Кюрі в 1903 р. одержали Нобелівську премію. Склодовська-Кюрі бу­ла першою жінкою в світі, яка отримала таку високу нагороду. Крім того, вона була першою жінкою, яка завідувала кафедрою в Сорбонні. В 1911 р. Склодовська-Кюрі отримала другу Нобелівську премію. Пізніше радіоактивність вивчали такі вчені, як англієць Ернест Резер­форд (1871-1937) і данець Нільс Бор (1885-1962). Обидва вони є лауреатами Нобелівської премії відповідно за 1908 і 1922 рр.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкрит­тя кінематографа, який винайшли, а в 1895 р. запатентували брати Луї та Огюст Люм'єри в Парижі. Внаслідок цього була вироблена система фотографічної фіксації реально ті в русі й подальша її про­екція на великий екран. 28 грудня 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із заводу Люм'єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота», «Политий поливальник». Всього фірма Люм'єра випус­тила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети. Уже XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кіно мало переваги перед інши­ми видами мистецтва в тому, що могло досягти найбільш віддалених куточків будь-якої країни, легко знаходило шлях до глядачів інших країн, тим більше, що до 1926 р. воно було німе.

Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX - на почат­ку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалюва­лась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епо­ха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали роз­маїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.

У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. доміну­вав романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголо­сив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є та­кож оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуття­ми захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мис­тецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейсь­ких країнах.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноель Гордон Байрон (22.01.1788-19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багат­ство і покинув сім'ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілив­ся в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою - куль­гавістю.

Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прий­шла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я прокинувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийш­ли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда». Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його по­коління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Вели­чезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Кор­сар», філософські драми «Манфрід», «Каїн». Його перу належить од­на з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.

В 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільсь­кій церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.

Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмо­гильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».

Романтики активно звертались до народної творчості, використо­вували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771-1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літера­турі. Творчості В.Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться описання життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін по­рівнював В.Скотта з Шекспіром, а О.Бальзак вважав його своїм учителем.

Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французь­кий письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802-5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько - наполеонівський генерал. Після смерті батька сім'я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змог­ла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, причому слава прийшла до нього рано.

Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845-1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження цього роману - «Двадцять років потому» (1845) і «Віконт де Бражелон, або Десять років потому» (1848-1850), ще одна трилогія - «Ко­ролева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п'ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850-1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг - д'Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».

Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор-Марі Гюго (26.02.1802-22.05.1885). В своїх творах він виступав проти дес­потизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір - роман «Собор Паризької Богоматері» (1831). Собор для В.Гюго - це не лише величний пам'ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов'язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає пе­ред читачем мов жива істота.

Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президен­тові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошу­ру М.Драгоманова французькою мовою «Українська література, за­боронена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.

Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був фран­цузький письменник Жюль Верн (1828-1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867-1868), «20000 льє під водою» (1869-1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода - ось що я люблю і що хотів би пос­тійно виражати у своїх творах», - писав Жюль Верн.

У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані бра­тами Грімм - Якобом (1785-1863) та Вільгельмом (1786-1859).

Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Роман­тики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її про­відне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали ав­стрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797-1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810-1856), чеський композитор Бедржих Сметана (1824-1884), польський композитор Фредерік Шопен (1810-1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини - від ліричних роздумів до буремної пристрасті.

«Новоромантичною трійцею» називають французького компози­тора Гектора Берліоза (1803-1869), угорського композитора й піані­ста Ференца Ліста (1811-1886) і німецького композитора та музично­го теоретика Ріхарда Вагнера (1813-1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького ком­позитора Карла Вебера (1786-1826) - основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.

До романтиків відноситься і німецький композитор, піаніст, ди­ригент Йоганнес Брамс (7.05.1833-3.04.1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфоніз­му, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.

В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мис­тецтві оформляється реалізм (від лат. «речовинний, дійсний»). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об'єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797-17.02.1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і пер­шим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком рево­люції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово ро­мантичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою дво­юрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лятошинський.

Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість - це не вік, а стан душі».

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатно­го французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.1799-18.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., неза­довго до смерті, в Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було більше праці, ніж днів.

Практично все життя видатний романіст працював над створен­ням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під на­звою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов'яза­них між собою творів, понад дві тисячі персонажів - такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів - банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів ство­рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Бальзак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяс­кравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи го­ловні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французь­кого суспільства», «доктором соціальних наук».

Риси реалізму знайшли відображення в музиці. Одним з найбіль­ших оперних композиторів-реалістів був італійський композитор Джузеппе Верді (10.10.1813-27.01.1901). Його творчість - вершина реалізму в музичному оперному мистецтві XIX ст. Шедеврами оперного реалізму є опери композитора «Аїда» (1870), «Отелло» (1886), «Фальстаф» (1892). Проблеми соціальної нерівності – зміст опер Верді «Ріголетто» (1851). «Трубадур» (1853), «Травіата» (1853). Героїко-історична тема реалістично втілена в операх «Бал-маскарад» (1859), «Сила долі» (1861), «Дон Карлос» (1867).

Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому світову славу. Його опери користуються великою популярністю. Во­ни не сходять зі сцен оперних театрів світу. З 1961 р. в Буссето (Іта­лія) проводиться конкурс вокалістів «Вердієвські голоси».

Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнана опе­ра «Кармен» (1874), яка стала однією з найпопулярніших у світо­вому оперному мистецтві. П.І.Чайковський визнавав її «в повному розумінні слова шедевром». Автором цієї опери є всесвітньо відо­мий французький композитор Жорж Бізе (25.10.1838-3.06.1875). Вирішальний вплив на формування його таланту мав видатний фран­цузький композитор і диригент Шарль Франсуа Гуно (17.06.1818-18.10.1893), який створив відому оперу «Фауст» (1859). За одной­менним романом В.Скотта Бізе написав оперу «Перська красуня» (1866).

Середина XIX ст. стала часом народження нового музичного жан­ру - оперети - легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьків­щина оперети - Франція. В останній третині XIX ст. отримала роз­виток віденська оперета в Австрії. Одним з її основоположників став Йоганн Штраус (син: 25.10.1825-03.06.1899) - австрійський компо­зитор, скрипаль і диригент. Кращими його творами є оперети «Летю­ча миша» (1874), «Циганський барон» (1885). Всесвітню славу Штраусу принесли також віденські вальси («Голубий Дунай», «Казки віденського лісу»). Завдяки їм він здобув ім'я «король вальсів».

В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізм (від лат. «природа»). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об'єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (02.04.1840-29.09.1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації. В 70—80-і рр. натуралізм піднімав дуже важливі теми: ретельно показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу на ролі несвідомих моментів у людській психіці.

Такий підхід привів врешті-решт до кризи натуралізму. На це звернув увагу відомий російський філософ XX ст. Микола Бердяєв (1874-1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він, зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибо