Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Культура античного світу





Лекція 5.

1. Егейське мистецтво.

2. Мистецтво Стародавньої Греції.

3. Релігія і міфологія Стародавньої Греції.

4. Загадкові етруски та їхнє мистецтво.

5. Мистецтво та держава Стародавнього Риму.

 

Близько 5000 років тому на островах і узбережжі Егейського моря стала складатися самобутня культура, що її за назвою моря називають егейською чи за назвою головних центрів, кріто-мікенською. Вона проіснувала майже 2000 років, поки її не витіснили в 12 столітті до нашої ери греки, які саме в цей час прийшли з півночі. Разючі по красі і тонкості смаку пам'ятники залишила нам ця культура.

Розквіт мінойської культури припадає на XVI - першу половину XV ст. до н.е. Але в середині XV ст. до н.е. майже всі поселення та палаци острова були зруйновані внаслідок сильного виверження вулкана на острові Фера (сучасний Санторін), який знаходиться за 110 км на північ від Криту, а також вторгненням з материкової Греції войовничих греків-ахейців або мікенців. Вони в 1400 р. до н.е. завоювали Крит. В 1400-1100 рр. до н.е. ще процвітала спільна мінойсько-мікенська культура, але Крит уже став другорядною державою. До 1100 р. до н.е. мінойська цивілізація зникла зовсім.

Коли англієць Артур Еванс зі своїми помічниками почав у 1900 році розкопки на острові Кріт, його очікували тут цікаві знахідки. Вони підтвердили вірогідність історій, що розповідались у древніх міфах і в поемах давньогрецького співця Гомера. У них прославлялися пишнота критських палаців і могутність царя Міноса.

Найбільший палац - Кносський - зберігся лише частково. Він складався із сотень різних приміщень, згрупованих навколо великого парадного двору. У їхньому числі були тронний зал, колонні зали, оглядові тераси, навіть ванні кімнати. Їхні водопроводи і ванни збереглися до наших днів. Стіни ванних кімнат прикрашають такі придатні для цього місця розписи, що зображують дельфінів і летючих риб. Палац мав надзвичайно заплутаний план. Ходи і коридори раптово повертають, переходять у підйоми і сходові спуски, до того ж палац був багатоповерховий. Не дивно, що згодом виник міф про критський лабіринт, де жив дивовижний людинобик і звідкіля не можна було знайти виходу. Лабіринт пов'язували з биком, тому що він на Кріті вважався священною твариною і раз у раз потрапляв на очі - як у житті, так і в мистецтві. Оскільки велика частина кімнат не мала зовнішніх стін - тільки внутрішні простінки, - у них не можна було прорубати вікна. Приміщення освітлювалися через отвори в стелі, у деяких місцях це були "світлові колодязі", що проходили через кілька поверхів. Своєрідні колони розширювалися догори і були пофарбовані в урочисті червоний, чорний і жовтий кольори. Стінні розписи радували око веселими барвистими співзвуччями. Збережені частини розписів представляють важливі події, юнаків і дівчат під час священних ігор з биком, богинь, жриць, рослини і тварин. Стіни прикрашали також розфарбовані рельєфи. Зображення людей нагадують давньоєгипетські: обличчя і ноги - збоку, а плечі й очі попереду, але їхні рухи більш вільні і природні, ніж на єгипетських рельєфах.

На Кріті знайдено безліч невеликих скульптур, особливо статуеток богинь зі зміями: змії вважалися охоронницями домашнього вогнища. Богині в спідницях з оборками, вузькими відкритими ліфами і високими зачісками виглядають дуже кокетливо. Критяни були прекрасними майстрами кераміки: глиняні посудини красиво розписані, особливо ті, де з великою жвавістю зображені морські тварини, наприклад восьминоги, що охоплюють своїми щупальцями округлу вазу.

У 15 столітті до нашої ери з півострова Пелопоннес прийшли ахейці, З цього часу влада в районі Егейського моря перейшла в руки ахейців, поки їх не скорили інші грецькі племена - дорійці.

У XV ст. до н.е. центр цивілізації переміщається в материкову Грецію. Тут з'явився новий гегемон - ахейське місто Мікени що раніше було в підпорядкуванні в критян. Саме мікенці зруйнували Кносський палац. Вони створили власну своєрідну культуру, яка сформувалась близько 1700 р. до н.е.

Розквіт мікенської цивілізації припадає на XV-XIII ст. до н.е. Гомер назвав Мікени золоторясними. Це - справедливо. Археологи знайшли там чимало золотих предметів (ритуаль­них прикрас, зброї, золотих посудин). Близько 1250 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу. Агамемнон - один зголовних героїв «Іліади» Гомера.

На півострові Пелопоннес ахейці спорудили могутні фортеці Мікени і Тірінф. На материку небезпека нападу ворогів була куди більшою, ніж на острові, тому обидва поселення були побудовані на пагорбах і обнесені стінами з величезних каменів. Важко уявити, що людині під силу поратися з такими кам'яними велетами, тому наступні покоління створили міф про гігантів - циклопів, що допомагали людям будувати ці стіни. Тут теж були знайдені стінні розписи і художньо виконані предмети побуту. Однак у порівнянні з життєрадісним і близькими до природи критським мистецтвом мистецтво ахейців виглядає по-іншому: воно більш суворе і мужнє, прославляє війну і полювання.

Вхід у давно зруйновану мікенську твердиню дотепер охороняють два вирізаних у камені лева над знаменитими Левинимиворотами. Неподалік розташовуються гробниці правителів, що їх першим досліджував німецький купець і археолог Генріх Шліман (1822-1890). З дитинства він мріяв знайти і розкопати місто Трою; читаючи про війну троянців з ахейцями і загибель міста (12 століття до н.е.) у поемі "Іліада" давньогрецького поета-співця Гомера. Дійсно, Шліману вдалося знайти на північному березі Малої Азії (у нинішній Туреччині) руїни міста, яке вважають древньою Троєю. На жаль, через зайвий поспіх і нестачу фахової освіти він зруйнував значну частину того, що шукав. Проте Шліман зробив безліч коштовних знахідок і збагатив знання свого часу про цю далеку і цікаву епоху. Завдяки його розкопкам стало відомо, що Троя була побудована в III тис. до н.е., але перебудовувалася щонайменше вісім разів.

Крито-мікенська цивілізація припинила своє існування в ХІІ-ХІ ст. до н.е. Це пов'язано з тим, що в кінці XIII ст. до н.е. величезна маса північнобалканських варварських, не зачеплених крито-мікенською культурою племен, попрямували на південь. Провідне місце в цьому переселенні відігравало плем’я дорійців, що жили в умовах первіснообщинного ладу.

Без сумніву, найбільший вплив на наступні покоління зробило мистецтво Древньої Греції. Його спокійна і велична краса, гармонія і ясність служили зразком і джерелом для пізніших епох історії культури.

Грецьку стародавність називають античністю, до античності також відносять Древній Рим.

У сьогоднішнє життя органічно вплелися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли саме з культури Стародавньої Греції. Коли хочуть підкреслити величину предмета, то кажуть, що він «гігантських» розмірів. Коли наголошують на величі якоїсь роботи, то кажуть, що вона «титанічна», і навпаки - незначних людей називають «пігмеями». З грецького лексикону вирази: «панічний жах», «яблуко розбрату», «ріг достатку», «олімпійський спокій», «лебедина пісня», «гомеричний сміх», «ахіллесова п'ята», «муки Тантала», «Сізіфова праця», «троянський кінь», «Сцілла і Харібда». Із Стародавньої Греції походять такі слова: академія, ліцей, школа, демократія, деспотія, диктатура, монархія, олігархія, партія, політика, республіка, тиранія.

Треба було кілька сторіч, перш ніж дорійські племена, що з'явилися з півночі в 12 столітті до н.е., до 6 століття до н.е. створили високорозвинене мистецтво. Далі пішли три періоди в історії грецького мистецтва.

Традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються періоди:

· гомерівський або ранньоархаїчний (ХІ-IIІ ст. до н.е.),

· архаїчний (VIII-VI ст. до н.е.), коли греки відбили навалу персів і, звільнивши свою землю від загрози завоювання, одержали знову можливість діяти вільно і спокійно;

· класичний - час найвищого піднесення грецької культури - з 480 по 323 роки до н.е. - рік смерті Олександра Македонського, котрий скорив величезні області, дуже несхожі за своїми культурами; ця строкатість культур була однієї з причин занепаду класичного грецького мистецтва;

· елліністичний (остання чверть IV- I ст. до н.е.). Він закінчився в 30 році до н.е., коли римляни завоювали Єгипет, що знаходився під грецьким впливом

Кінцем давньогрецької культури вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І ст. до н.е.

Грецька культура поширилася далеко за межі своєї батьківщини - на Малу Азію й Італію, на Сицилію й інші острови Середземномор'я, на Північну Африку й інші місця, де греки засновували свої поселення. Грецькі міста знаходилися навіть на північному узбережжі Чорного моря.

Перший період грецької історії, як правило, називають гомерівським - на честь грецького епічного поета Гомера, автора слав­нозвісних епічних поем «Одіссея» та «Іліада». Це перші відомі нам грецькі літературні твори і, разом з тим, взагалі перші пам'ятки літе­ратури в Європі. Вони настільки досконалі, що до цього часу стоять в ряду найбільших досягнень світової літератури і являють собою неперевершені зразки світової епічної поезії. Ці твори називають перлинами світової літератури, і недаремно сім грецьких міст сперечаються за честь вважатися батьківщиною великого Гомера. Во­ни є свого роду кодексом моралі, яка утвердилась в античній культурі на багато століть. Вищою цінністю для знатного воїна, героя «Одіссеї» та «Іліади», є посмертна слава, вічна пам'ять про доблесні подвиги. Поеми Гомера - носії педагогічних принципів: якщо хочеш бути оспіваним, будь таким, як мудрі та мужні герої Гомера. Це тво­ри про людські стосунки, про добро і зло, про честь і безчестя, про свободу і долю. В усі часи вони читались як глибоко сучасні. Колись афінська молодь завчала їх напам'ять, що було частиною освіти.

Поеми створені близько середини VIII ст. до н.е. і є єдиним істо­ричним матеріалом, важливим джерелом інформації про історичні події ІХ-УПІ ст. до н.е. До нас повний текст гомерівської «Іліади» дійшов тільки в списку X ст. н.е., «Одіссеї» - у списку XII ст. Нині вже відомо, що в основі сюжету «Іліади» лежить справжній історичний факт. У 1240 р. до н.е. кілька грецьких племен об'єдналися для походу до північно-західних берегів Малої Азії з метою завоювання Троянського царства. Після десятилітньої облоги ахейці захопили Трою (Іліон) і зруйнували її. Події Троянської війни оспівані в «Іліаді» (від. слова Іліон).

«Іліада» містить близько 15700 віршів і охоплює 50-денний від останнього, десятого, року цієї війни. Але все-таки немає ніяких археологічних доказів, які підтверджували б, що Троянська війна відбувалася саме так, як описав її Гомер.

Ще з античних часів вважається, що «Одіссея» створена пізніше «Іліади». В «Одіссеї» розповідається про мандри та пригоди, переважно фантастичні, одного з визначних учасників, героя Троянської війни, царя, володаря острова Ітаки, Одіссея, його повернення додо­му після війни. Одіссей - втілення мудрості, розважності, хитрощів, що він їх успадкував від свого предка - бога Гермеса. Улюбленицею греків стала і вірна дружина Одіссея - Пенелопа. Описуючи події, які відносяться до крито-мікенської епохи, Гомер, як правило, переносить їх у більш пізніше історичне середовище. Близько 12000 віршів «Одіссеї» охоплюють події 40 днів, проте поет спромігся за допомогою складних композиційних прийомів розповісти, що сталось за десять років після того, як загинула Троя.

Завдяки «Одіссеї» та «Іліаді» Гомер став найпопулярнішим поетом античності, незаперечним авторитетом. Він стояв біля джерел грецької та всієї європейської літератури. Давньогрецький філософ Платон писав, що Гомер виховав усю Грецію. Античні храми прикрашали статуями героїв Гомера, рельєфами на сюжети його поем. Сцени з поем малювали на стінах, карбували на зброї. За словами українського філософа Григорія Сковороди, Гомер був першим пророком стародавніх греків. Коли греки казали: поет (творець), то мали на увазі Гомера. Визнаючи заслуги Гомера, великий афінський драматург Есхіл говорив, що всі його твори - це лише крихти з розкіш­ного стола Гомера.

Наслідуючи Гомера, римський поет Вергілій створив знамениту «Енеїду», національний римський епос. Інший римський поет Овідій сказав про епос Гомера такі слова: «Всі ми черпаємо натхнення із спільного джерела». З шануванням сприйняли Гомера видатні представники Відродження. Один з них, великий італійський поет Петрарка, якому в 1360 р. випало щастя придбати рукописний текст Гомера, притиснувши його до грудей, вигукнув: «О, великий муж, з якою радістю я вислухав би тебе!»

Незважаючи на те, що Гомеру присвячена велика кількість літе­ратури і навіть склалася особлива наука - гомерологія, даних про нього дуже мало. Відомо, що народився він на острові Хіос. Припускають, що час його життя між 850-750 рр. до н.е. Був Гомер аедом - співцем, який виконував свої поеми.

Антична традиція зображує його як сліпого діда (слово «гомер» інколи тлумачать як сліпий). Проте поеми Гомера свідчать, що принаймні від народження він не був сліпим. Зоровим образам в його поемах належить провідне місце. Він, як художник-живописець, передає найтонші відтінки барв. Палітра Гомера дуже цікава для спеціального аналізу.

Високої поетичної майстерності вимагають переклади творів Гомера. Над ними працювали такі велетні української літератури, як Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Леся Українка. Вагомим надбанням вітчизняної культури є повний український переклад «Одіссеї» та «Іліади», що його здійснив розмірами оригіналу (гекзаметр) видатний український перекладач, житомирянин Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Цей переклад відповідає всім вимогам сучасного гомерознавства і відзначається неабиякою поетичною майстерністю. Фахівці оцінили його як подію, що виходить за межі української літератури.

В цілому гомерівський період був часом занепаду, застою культури. Але якраз тоді створювались передумови стрімкого піднесення грецького суспільства в архаїчну і класичну епоху.

Архаїчний період грецької історії охоплює VІІІ-VІ ст. до н.е. В цей період, разом з остаточним розкладом родової общини, відбувається формування античного поліса - держави-міста. До його складу входила і територія з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. В полісах нуртувало політичне життя, де, за словами Гегеля, дух епохи постійно кував нове. Найбільшими полісами були Афіни, Спарта, Коринф, Аргос, Фіви.

Поліси приваблювали талановитих людей із всіх околишніх земель. Тут людина вперше відчула себе особистістю, вільною та незалежною істотою. Кожна людина прагнула до самовираження. Вона відчувала свою самоцінність. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління. Вона охороняла пра­ва кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Афінський громадянин міг критикувати кого завгодно. В афінському театрі в карикатурному вигляді зображалися не тільки політики, а й боги та герої.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку яскраву рису грецької культури, як антропоцентризм - обожнення людини. Саме в Афінах філософ Протагор із Абдер проголосив відомий вислів: «Людина є мірою всіх речей», а в софоклівській «Антігоні» найкраще показано захоплення звершеннями людини.

Головним життєвим центром в давньогрецьких містах-державах була агора (від грец. - площа) - місце публічних зборів і ринкова площа. Навколо агори розташовувались громадські споруди і храми. Вільний грек проводив тут більшу частину свого життя: спілкувався, продавав, купував, міняв, брав участь у розв'язанні політичних справ. На агорі виставлялися для публічного ознайомлення нові закони й урядові розпорядження.

Пізніше на агорах почали будувати криті галереї з колонами, які називались портиками. Вони служили укриттям від сонця і згодом стали улюбленим місцем для дрібних торговців, філософів, різних гультяїв.

Хоч у політичному відношенні Греція ділилась на безліч самостійних міст-держав, але якраз в архаїчну епоху активна взаємодія греків з іншими народами пробудила в них почуття єдності, яке охопило грецький світ у цілому. Все населення Греції приблизно з VII ст. до н.е. стало називати себе еллінами, а свою країну - Елладою. Спочатку еллінами називалось грецьке плем'я, яке оселилося на півночі Греції - в районі Південної Фессалії. Слово «еллін» виникло від імені легендарного героя Елліна, який, за переказом, був прабатьком грецького роду.

Характерною рисою античної культури є антропоморфізм - перенесення властивих людині рис на природу, наділення людськи­ми властивостями явищ природи, тварин, предметів і фантастич­них створінь. Крім того, антропоморфізм передбачає поклоніння богам у людській подобі. Боги мали людську подобу: їх уявляли як молодих, прекрасних і безсмертних людей, наділяли вищою тілес­ною красою. Вони володіли людськими достоїнствами і людськими слабостями. Боги кохалися, одружувались, мали дітей, помилялися, сварилися, ревнували, хитрували, зводили один на одного наклепи, обманювали.

Для грецької релігії, як і для стародавньосхідних, характерний політеїзм - багатобожжя. За легендою, боги жили на найвищій горі Греції - Олімп (2927 м), яка знаходилась у Фессалії - області на північному сході Стародавньої Греції. Фессалію вважають колискою грецької міфології. Якраз тут, на думку греків, відбувалась боротьба титанів проти Зевса. Богів греки називали олімпійцями. Верховним богом у грецькій міфології, володарем світу був Зевс. Найповажнішою серед богинь, володаркою неба, покровителькою родинного життя та шлюбу була Гера - Зевсова сестра і дружина, старша дочка Кроноса і Реї. Вона відзначалася владністю, жорстокістю та ревни­вою вдачею. Свого брата Посейдона Зевс зробив могутнім богом моря. Його також називали хитачем землі, тому що вважали, що він викликає землетруси.

Інший брат Зевса - Аїд (букв. - безвидний, страхітливий) після розподілу світу між трьома братами одержав підземне царство, став його володарем, підземним божеством. У грецьких міфах Аїдом час­то зветься саме царство мертвих (звідси російське слово «ад» - пек­ло, куди нібито потрапляють душі грішників). За легендою, вартовим підземного царства є триголовий пес Кербер (Цербер), який всіх туди пропускає, але нікого звідти не випускає. В Аїді знаходилась річка забуття - Лета. Мерці, напившись води з цієї річки, забували про своє минуле, про все, що сталося з ними за життя. Канути в Лету - бути забутим на землі.

Одним з найважливіших богів грецької міфології був Аполлон - син Зевса й титаніди Лето, брат-близнюк Артеміди - богині мислив­ства, покровительки звірів. Спершу він був богом скотарства і рільництва, згодом - опікуном мистецтва і муз, покровителем співаків і музикантів, богом Сонця і світла (звідси його друге ім'я - Феб, що означає «блискучий»). Аполлон уособлював, втілював раціональну ясність, гармонію, художнє натхнення, впорядкованість, пластичну досконалість, помірність, красу і спокій. Зображався він прекрасним юнаком з кіфарою і луком.

Аполлона, як правило, супроводжували богині, покровительки поезії, мистецтв і наук - музи. Звідси і його друга назва - Музагет. Ці красномовні дочки Зевса і богині пам'яті Мнемозіни були джере­лом поетичного натхнення, творчості людей. В давньогрецькій міфо­логії муз було дев'ять, кожна з яких опікувалась якимось одним ви­дом творчості та інтелектуальної діяльності. Кліо була музою історії, Евтерпа - поезії та музики, Талія - комедії, Мельпомена - трагедії, Терпсіхора - танків, Ерато - любовної лірики, Полігімнія - свя­щенних гімнів, Уранія - астрономії, Калліопа - епосу.

Найстаршою з дев'яти муз, покровителькою епічної поезії, була Калліопа. Вона вважається матір'ю уславленого, натхненного давньогрецького співця, віртуозного музики - Орфея. Його часто згадують найславетніші поети і музиканти. В останньому розділі «Євгенія Онєгіна» О.С.Пушкін порівняв з ним славнозвісного італійського композитора Россіні. Микола Вороний у вірші «Іван Франко» порівняв з Орфеєм великого українського поета, а Леся Українка розповіла про міфічного співця в поезії «Орфеєве чудо».

За легендою, коли Орфей співав, перебираючи золоті струни своєї кіфари, його слухала вся природа. Дикі звірі виходили з лісових нетрів і печер, щоб послухати Орфея. Звідусіль до нього зліталися птахи - вони хотіли навчитися краще співати. Навіть дерева схо­дили зі своїх місць і оточували Орфея уважною юрбою.

Одним з улюблених місць перебування Аполлона та муз був гірський масив у центральній частині Греції, який називався Парнас. Між його вершинами било Кастальське джерело, з якого пили музи і яке давало натхнення поетам. Тому інше значення слова Парнас -світ поезії та поетів.

За грецькою міфологією, це джерело вибив копитом казковий птахокінь (крилатий кінь) - Пегас. Він жив на горі серед муз. Колись Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку, а потім став конем поетів, символом поезії. «Осідлати Пегаса» означає стати по­етом, писати вірші.

Загальногрецьким релігійним центром з храмом і оракулом Аполлона було місто Дельфи. На храмі Аполлона був напис: «Нічого понад міру». Цей афоризм приписують Солону (близько 640-558 рр. до н.е.) - напівлегендарному законодавцю, якого вважають одним із семи мудреців стародавнього світу.

Аполлоновим сином, богом лікування в стародавніх греків був Асклепій. Греки зображали його з палицею, навколо якої обвилася змія. У Римі Асклепія називали Ескулапом.

Богинею кохання та вроди була Зевсова дочка Афродіта. За однією з версій, вона народилася, виникла з морської піни біля острова Кіпр, тому і звалася часто Кіпрідою. Афродіта стала матір'ю Ероса - бога кохання, вродливого крилатого хлопчика, що вражає серця людей і богів своїми стрілами, викликаючи кохання.

Богом вогню та ковальської справи в грецькій міфології вважався Гефест - син Зевса і Гери, опікун ремісників. Він єдиний із богів не цурався фізичної праці: кував блискавки для Зевса, зробив для нього золотий трон, будував палаци на Олімпі. Незважаючи на кульгавість на обидві ноги, потворний зовнішній вигляд, Гефест взяв в жінки прекрасну богиню Афродіту, яка любила Ареса, приносячи Гефесту страждання.

Однією з найголовніших богинь грецької міфології, улюбленою дочкою Зевса була Афіна Паллада. Вона народилася в повному озброєнні (шоломі та панцирі) з голови батька, яку за наказом останнь­ого розколов сокирою Гефест. Афіна - богиня війни і перемоги, а також мудрості, знання, наук і мирної праці, покровителька Афін. Греки зображали Афіну Палладу величавою жінкою у військовому вбранні, із щитом, списом і в шоломі. Грізним богом війни, симво­лом войовничості був Арей (Арес) - син Зевса і Гери.

Кожна галузь господарської діяльності мала свого бога-покровителя. Деметра, рідна сестра Зевса, Посейдона і Аїда, дружина Зевса, була богинею родючості, хліборобства та шлюбу («Мати хлібів»). Во­на подарувала людям зерно і навчила їх вирощувати хліб. Богом родючості, живих сил природи, розкутості і свободи, помірності, інстинктів, неспокою та надмірності, виноградарства, Інша, радісного сп'яніння був Діоніс (Вакх). Він навчив людей вирощувати виноград і робити вино. В античних народів на честь богів вина і весе­лощів відбувалися святкування та обряди - оргії. Інше значення цього слова - бучний, розгульний бенкет. Звідси відповідник Діоніса в римській міфології Бахус інколи вживається як синонім пияцтва. Вісником богів, богом торгівлі та ремісництва, опікуном подорожніх, гімнастів, провідником душ померлих до підземного царства Аїда став Гермес - син Зевса і німфи Майї. Він вважався неперевершеним у спритності та красномовстві. За легендою, Гермес винайшов азбуку, математику, астрономію та бокс. У Гермеса і Афродіти був син незвичайної краси - Гермафродит. Він злився в одне ціле з німфою Солмакідою і став двостатевою істотою - напівчоловіком-напівжінкою, особою з ознаками чоловічої та жіночої статі.

За грецькою міфологією, всі олімпійські боги зберігали вічну молодість та безсмертя. Підтримували вони це за допомогою нектару - напою богів і амброзії (амвросії) - їжі богів.

Крім загальногрецьких богів, свого бога-покровителя мав кожний поліс. Як вважалось, такий бог захищає певну місцевість. Наприклад, Афіна, як вже згадувалось, була богинею-покровителькою Афін. Храм бога-покровителя споруджувався, як правило, в міській фортеці.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв, титанів - дітей богів і смертних. Найбільшою пошаною користу­вався син Зевса і смертної жінки Алкмени – Геракл. Наділений незвичайною силою, мужністю, відвагою, всіма найкращими рисами грецького народу, він уславився своїми неймовірними подвигами, зокрема звільнив землю від чудовиськ. Геракл переміг, умертвив Гідру - потвору, дракона з дев'ятьма головами. Це був один з перших його подвигів. Інший подвиг Геракла полягав в тому, що він за один день вичистив занедбані, брудні стайні, що належали царю Авгію, який мав дуже багато худоби. Його бать­ком був бог Сонця Геліос, так зване «усевидюще божество». У сучасній мові зберігся вислів «авгієві стайні», тобто вкрай занедбана справа, що потребує великих зусиль. Геракл здолав велетня Антея - найвродливішого і наймогутнішого серед гігантів. Антей був сином бога морів Посейдона і богині землі Геї, яка давала йому невичерпну силу. Антей був непереможним, доки торкався матері-землі, беручи від неї нові сили. Геракл відірвав Антея від землі і задушив у повітрі. Образ Антея став символом людини, яка черпає силу в своєму на­роді. Одним з Гераклових подвигів є приборкання триголового пса Кербера, який стеріг підземне царство мертвих. Всього Геракл здійснив дванадцять подвигів, чим здобув вічну славу й безсмертя.

Багато грецьких героїв були учасниками Троянської війни. Про це описує в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомер.

Одним з найхоробріших, найвизначніших грецьких героїв, учасником Троянської війни був Ахіллес (Ахілл) - син царя Пелея і і морської богині Фетіди. В єдиноборстві з ним загинув один з голо­вних троянських героїв - Гектор. Ахіллес мстився Гектору за вбив­ство свого друга. Мати Ахіллеса, бажаючи зробити сина безсмерт­ним, скупала його в священних водах підземної річки Стікс. Вода ця робила людину невразливою. Але п'ята, за яку в дитинстві богиня його тримала, не торкнулась води і залишилась єдиним вразливим місцем. Ахіллес загинув від стріли, яка вразила його п'яту. Звідси вислів «ахіллесова п'ята» (вразливе місце).

Багатьох смертних дітей мала богиня вроди і кохання Афродіта. Одним з них був троянський герой, міфічний предок, прабатько рим­лян Еней. Онуком бога Гермеса є й інший троянський герой - Одіссей.

Створена греками надзвичайно багата і захоплююча міфологія стала найважливішим елементом грецької культури. На її основі, пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури. Грецька міфологія зробила великий вплив на інші народи і є вже протягом багатьох століть джерелом натхнення поетів і художників.

Міфологічні оповідання стародавніх греків систематизував перший відомий нам по імені давньогрецький поет Гесіод, який жив у VIII-VII ст. до н.е. і став відомим рапсодом. Зробив він це на межі VIII—VII ст. до н.е. в поемі «Теогонія», тобто родовід богів. Крім родоводу богів, в ній розповідається про походження світу з хаосу.

Гесіод є автором повчальної поеми «Труди і дні», в якій розвиваєть­ся думка про необхідність чесно трудитись та жити по справедливості, даються поради приватного і суспільного характеру, настанови по господарству (коли краще всього сіяти, косити, жати, як готувати начиння, якого наймати працівника) і правила житейської мудрості. Серед найкращих чеснот виділяються обачливість, уникнення ризику, прагнення відвернути від себе небезпеку на все життя, береж­ливість. Гесіод протиставляє свою поезію героїчному епосу як тверезу «правду» гарній «неправді». В VII ст. до н.е. творила Сапфо - лірична поетеса з острова Лесбосу, яка вважається першою жінкою в історії літератури. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, сильні, поривисті, палкі почуття. Особливої слави набули її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їх подругу, вихваляння краси нареченої.

Приблизно в VI ст. до н.е. жив грецький байкар Езоп. До нас дійшло 426 його байок, не враховуючи різних варіантів.

Рубежем в історії Стародавньої Греції стали греко-перські війни (500-449 рр. до н.е.). Ними закінчується період формування антично­го поліса - архаїчний і починається період розквіту - класичний. Перемога греків у греко-перських війнах, остаточне оформлення кла­сичного рабовласництва, розвиток полісної демократії сприяли підне­сенню економічного і політичного життя Греції в V ст. до н.е. і роз­квіту грецької культури, її центром стали Афіни, особливо під час правління Перикла. Талановитий, добре освічений Перикл (близько 490-429 рр. до н.е.) був політичним і військовим діячем Афін, видатним оратором. У 444-429 рр. до н.е. (15 років) він - перший стратег і керівник Афінської держави, глава демократичної партії. Правління Перикла - «золотий вік» афінської демократії - позначилося демо­кратизацією Афінської держави, зміцненням її економіки і військо­во-політичної могутності, бурхливим розвитком мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. При ньому Афіни стали центром освіти Еллади. Перикл був у дружніх стосунках з Геродотом, Софоклом і Фідієм. Цілком заслужено Вольтер назвав цей період «Добою Перикла».

Давньогрецький історик Фукідід вкладає в уста Перикла такі знамениті слова: «Я тримаюсь тієї думки, що благополуччя держави, як­що вона іде по вірному шляху, більш вигідне для приватних осіб, ніж благополуччя окремих громадян при занепаді всієї держави в її сукупності. Бо якщо громадянин сам по собі благоденствує між тим як вітчизна руйнується, він все одно гине разом з державою...».

На підготовку вільних громадян, здатних в повній мірі брати участь в управлінні державою, була орієнтована освіта в Греції. Фізичне здоров'я вважалось такою ж важливою справою, як і успіхи в оволодінні шкільними дисциплінами. Навчання хлопчиків почина­лося, як правило, з семи років і могло тривати до початку військової підготовки у вісімнадцять років. Освіта була платною. Дівчатка до школи не ходили, їх учили вдома матері. В багатьох сім'ях часто наймали спеціальних рабів, яких називали педагогами. Такий раб супроводжував хлопчика до школи, залишався з ним під час уроків і слідкував за його поведінкою та успіхами в класі.

У школі хлопчик вивчав три групи предметів. Першу вів учитель, який називався граматик. Він учив читанню, письму і арифметиці. Музику і поезію викладав кіфаред. Хлопчиків учили грі на трубах і лірі. Діти заучували напам'ять уривки з поем, оскільки освічена людина повинна була цитувати в бесідах великих поетів. Педотриб учив танцям і атлетиці. На практичні заняття дітей води­ли в палестру (школа боротьби) або в гімнасій. Учні брали участь в змаганнях. Вищої освіти не існувало.

В Стародавній Греції зародилась більшість сучасних наук, зокрема філософія. Це слово грецьке і означає любов до мудрості. В це загальне поняття об'єднувалися різні галузі знання, які у давніх греків не були спочатку розчленованими на окремі науки. Першими філософами були вчені, які вивчали всі сторони життя навколо них. Але пізніше філософія стала спеціальною наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства і мислення.

Найбільшим досягненням грецького будівельного мистецтва були храми. Найдавніші руїни храмів відносяться до епохи архаїки, коли замість дерева як будівельний матеріал стали використовувати жовтуватий вапняк і білий мармур. Думають, що прообразом для храму послужило стародавнє житло греків - прямокутна в плані будівля з двома колонами перед входом. З цієї простої будівлі виросли згодом різні більш складні за своїм плануваням типи храмів. Звичайно храм стояв на східчастій підставі. Він складався з приміщення без вікон, де знаходилася статуя божества, будинок оточували в один чи два ряди колони. Вони підтримували балки перекриття і двосхилий дах. У напівтемному внутрішньому приміщенні поблизу статуї бога могли бувати лише жерці, народ же бачив храм тільки ззовні. Очевидно, тому головна увага древніми греками приділялась красі і гармонії зовнішнього вигляду храму.

Будівництво храму підлегало визначеним правилам. Розміри, відношення частин і кількість колон були точно встановлені.

У грецькій архітектурі панували три стилі: доричний, іонічний, корінфський. Найдавнішим з них був доричний стиль, що склався вже в епоху архаїки. Він був мужнім, простим і могутнім. Назву він одержав від дорійських племен, що його створили. Дорична колона важка, трохи нижче середини небагато розширена - вона немов би злегка роздалася, стиснута під вагою перекриття. Верхню частину колони - капітель - утворюють дві кам'яні плити; нижня плита кругла, а верхня квадратна. Спрямованість колони нагору підкреслюють вертикальні жолобки. Перекриття, що спирається на колони, у своїй верхній частині оточено по всьому периметру храму смугою прикрас - фризом. Він складається з пластин, що чергуються: на одні нанесені два вертикальних поглиблення, на інших звичайно поміщені рельєфи. По краю даху проходять виступаючі карнизи: на обох вузьких сторонах храму під дахом утворюються трикутники - фронтони, що прикрашались скульптурами. Сьогодні збережені частини храмів білого кольору: їхні фарби, що покривали стіни храмів, з часом обсипалися. Колись фризи і карнизи були розфарбовані в червоний і синій кольори.

Іонічний стиль виник у Іонійській області Малої Азії. Звідси вже він проникнув у власне грецькі області. У порівнянні з доричними колони іонічного стилю більш ошатні і стрункі. Кожна колона має свою підставу - базу. Середня частина капітелі нагадує подушку із закрученими в спіраль кутами, т.зв. волютами.

В епоху еллінізму, коли архітектура стала прагнути до більшої пишності, найчастіше стали використовувати корінфські капітелі. Вони багато прикрашені рослинними мотивами, серед яких переважають зображення листів аканта.

Трапилось так, що час помилував найстарші доричні храми головним чином за межами Греції. Кілька таких храмів збереглося на острові Сицилія й у Південній Італії. Найвідоміший з них - храм бога моря Посейдона в Пестумі, неподалік від Неаполя, що виглядає трохи важким і приземистим. З ранніх доричних храмів у самій Греції найбільш цікавий храм, що стоїть нині в руїнах,- верховного бога Зевса в Олімпії - священному місті греків, відкіля ведуть свій початок Олімпійські ігри.

Розквіт грецької архітектури почався в 5 столітті до н.е. Ця класична епоха нерозривно пов'язана з ім'ям знаменитого державного діяча Перікла. Під час його правління були початі грандіозні будівельні роботи в Афінах - найбільшому культурному і художньому центрі Греції. Головне будівництво велося на древньому укріпленому пагорбі - Акрополі. Навіть по руїнах можна уявити, яким прекрасним був у свій час Акрополь. Вгору на пагорб вели широкі мармурові сходи. Праворуч від них на узвишші, як дорогоцінна скринька, стояв невеликий витончений храм богині перемоги Ніке. Через ворота з колонами відвідувач потрапляв на площу, у центрі якої височіла статуя покровительки міста, богині мудрості Афіни; далі виднівся Ерехтейон, своєрідний і складний за планом храм. Його відмітна риса - виступаючий збоку портик, де перекриття підтримували не колони, а мармурові статуї у вигляді жіночих фігур, так звані каріатиди.

Головне спорудження Акрополя - присвячений Афіні храм Парфенон. Цей храм - найбільша споруда в доричному стилі - був завершений майже дві з половиною тисячі років тому, але нам досі відомі імена його творців: їх звали Іктін і Калікрат. У храмі стояла статуя Афіни, виготовлена великим скульптором Фідієм; один із двох мармурових фризів, що оперізував 160-метровою стрічкою храм, представляв святковий хід афінян. У створенні цього чудового рельєфу на якому були зображені близько трьохсот людських фігур і двохсот коней, також брав участь Фідій. Парфенон уже майже 300 років стоїть в руїнах - з тих пір, як у 17 столітті, під час облоги Афін венеціанцями, турки, що правили тоді в Греції, влаштували в храмі пороховий склад, який вибухнув при обстрілі міста. Велику частину рельєфів, вцілілих після вибуху, на початку 19 століття вивіз у Лондон, в Британський музей, англієць лорд Ельджин.

В результаті завоювань Олександра Македонського в другій половині 4 століття до н.е. вплив грецької культури і мистецтва поширився на великі території. Виникали нові міста; найбільші центри складалися, однак, поза межами Греції. Такі, наприклад, як Олександрія в Єгипті і Пергам у Малій Азії, де будівельне мистецтво переживалосправжній розквіт. У цих областях віддавали перевагу іонічному стилю; цікавим його зразком був величезний надгробок малоазійському царю Мавсолу, який відносили до семи чудес світу. Це була похоронна камера на високій прямокутній підставі, оточена колонадою, над нею піднімалася кам'яна східчаста піраміда, увінчана скульптурним зображенням квадриги, якою керував сам Мавсол. За цією спорудою згодом стали називати мавзолеями й інші великі урочисті похоронні споруди.

В епоху еллінізму храмам приділяли менше уваги, а будували огорожені колонадами площі для прогулянок, амфітеатри під відкритим небом, бібліотеки, різного роду суспільні будівлі, палаци і спортивні споруди. Вдосконалені були житлові будинки: вони стали дво- і триповерховими, з великими садами. Розкіш стала метою, в архітектурі змішували різні стилі.

Грецькі скульптори дали світу твори, що викликали замилування багатьох поколінь. Найдавніші відомі нам скульптури виникли ще в епоху архаїки. Вони трохи примітивні: їхня нерухома поза, щільно притиснуті до тіла руки, спрямований уперед погляд продиктовані вузьким довгим кам'яним блоком, з якого статуя була висічена. Одна нога в неї звичайно винесена вперед - для збереження рівноваги. Археологи знайшли багато таких статуй, що зображують оголених юнаків і одягнених у спадаючі вільними складками вбрання дівчат. Їхні обличчя нерідко оживляє таємнича "архаїчна" посмішка.

У класичну епоху головною справою скульпторів було створювати статуї богів і героїв і прикрашати храми рельєфами; до цього додавалися світські образи, наприклад, статуї державних діячів чи переможців на Олімпійських іграх.

У віруваннях греків боги схожі на звичайних людей як своєю зовнішністю, так і способом життя. Їх і зображували як людей, але сильними, добре розвинутими фізично і з прекрасними обличчями. Часто людей зображували оголеними, щоб показати красу гармонійно розвинутого тіла.

У V столітті до н.е. великі скульптори Мирон, Фідій і Поліклет, кожний по-своєму, обновили мистецтво скульптури і наблизили його до реальності. Молоді оголені атлети Поліклета, наприклад його "Дорифор", спираються тільки на одну ногу, інша - вільно відставлена. У такий спосіб можна було розвернути фігуру і створити відчуття руху. Але мармуровим фігурам, що стоять, не можна було додати більш виразні жести чи складні пози: статуя могла звалитися, а тендітний мармур - зламатися. Цих небезпек можна було уникнути, якщо відливати фігури з бронзи. Першим майстром складних бронзових відливків був Мирон - творець знаменитого "Дискобола".

Безліч художніх досягнень пов'язано зі славним ім'ям Фідія: він керував роботами по прикрашанню Парфенона фризами і фронтонними групами. Чудові його бронзова статуя Афіни на Акрополі і 12-метрова, вкрита золотом і слоновою кісткою статуя Афіни в Парфеноні, що пізніше безвісти пропали. Подібна доля чекала і виготовлену з тих же матеріалів величезну статую Зевса, що сидить на троні, для храму в Олімпії - ще одне із семи чудес древнього світу.

Як би не захоплювали нас скульптури, створені греками в епоху розквіту, у наші дні вони можуть показатися трохи холодними. Правда, відсутнє розфарбування, що оживляло їх у свій час; але ще більш для нас далекі їх байдужі і схожі одне на одне обличчя. Дійсно, грецькі скульптори тієї пори не намагалися виразити на обличчях статуй якісь почуття, переживання. Їхньою метою було показати тілесну красу. Тому ми любуємося навіть тими статуями - і їх чимало, - які протягом століть були сильно пошкоджені: деякі навіть втратили значні частини.

Якщо в V столітті до н.е. були створені піднесені і серйозні образи, то в ІV столітті до н.е. художники схилялися до вираження ніжності і м'якості. Тепло і трепет життя додав гладкій мармуровій поверхні Праксітель у своїх статуях оголених богів і богинь. Він також знайшов можливість урізноманітити пози статуй, створюючи рівновагу за допомогою відповідних опор. Його Гермес, молодий посланець богів, спирається на стовбур дерева.

Дотепер скульптури були розраховані на розглядання спереду. Лісіпп виготовив свої статуї так, щоб їх можна було розглядати з усіх сторін - це було ще одне нововведення.

В епоху еллінізму в скульптурі посилюється тяга до пишності і перебільшень. В одних виробах показані надмірні пристрасті, у других - помітна зайва близькість до натури. В цей час починають старанно копіювати статуї минулих часів; завдяки копіям ми сьогодні знаємо багато пам'ятників,що або безповоротно загинули, або ще не знайдені. Мармурові статуї, що передавали сильні почуття, створював в ІV столітті до н.е. Скопас. Найбільша відома нам його робота - участь у прикрасі скульптурними рельєфами мавзолею в Галікарнасі. Серед найвідоміших творів епохи еллінізму - рельєфи великого вівтаря в Пергамі із зображенням легендарної битви; знайдена на початку минулого століття на острові Мелос статуя богині Афродіти, а також скульптурна група "Лаокоон". Вона зображає троянського жерця і його синів, що були задушені зміями; фізичні муки і страх передані автором з безжалісною правдоподібністю.

У творах античних письменників можна прочитати про те, що в їхні часи процвітав також живопис, але від розписів храмів і житлових будинків майже нічого не збереглося. Ми знаємо також, що й у живописі художники прагнули до піднесеної краси.

Особливе місце в грецькому живописі належить розписам на вазах. У найдавніших вазах на оголену червону поверхню наносили чорним лаком силуети людей і тварин. На них прошкрябували голкою обриси деталей - вони проступали у вигляді тонкої червоної лінії. Але цей прийом був незручний і пізніше стали залишати фігури червоними, а проміжки між ними зафарбовували чорним. Так було зручніше прорисовувати деталі - їх робили на червоному тлі чорними лініями.

Сюжети для вазопису черпали з гомеровського епосу, численних міфів про богів і героїв, зображували на вазах свята і спортивні змагання. Розписи на вазах, виконані часто майстрами-керамістами з великим мистецтвом, цікаві ще і тим, що вони розповідають про життя древніх греків, про їхню зовнішність, предмети побуту, звичаї і багато чого іншого. У цьому вони повідомляють нам навіть більше, ніж скульптури.

У другій половині V-ІV ст. до н.е. сягає найвищого розквіту ораторське мистецтво, передусім судове. Розквітові красномовства сприяло те, що в грецькому суді заборонялося говорити, користуючись писаним текстом. У другій половині V ст. до н.е. виникла наука про ораторське мистецтво - риторика.

Над усіма грецькими ораторами височить постать Демосфена - одного з найвидатніших ораторів усіх часів і народів (близько 384-322 рр. до н.е.). Як політичний діяч, Демосфен був вождем демократичного антимакедонського угруповання. Він захищав афінську демократію, закликав греків до боротьби проти загарбницької політики Філіппа II (близько 382-336 рр. до н.е.) - македонського царя з 359 р., батька Олександра Македонського. Його гнівні, пристрасні, звинувачувальні, викривальні промови, виступи проти Філіппа на захист свободи Афін широко відомі під назвою «філіппіки». Навіть Філіпн нібито говорив, що якщо б він чув промови Демосфена, то голосував би за війну проти себе. Демосфен відстоював ідею панеллінізму - єдності греків, усвідомлюючи, що окремий поліс не може вижити самостійно. Він очолював союз грець­ких держав у боротьбі проти македонського засилля. Після підко­рення Греції Македонією Демосфен отруївся. Наступні покоління називали його просто Оратором. Відомим афінським оратором був Ісократ (436-338 рр. до н.е.).

Велику роль у розвиткові культури Стародавньої Греції відігравали Олімпіади, Олімпійські змагання, за якими греки вели літочислен­ня. Це було головне загальноеллінське свято на честь Зевса, яке відбу­валося кожні чотири роки в одному і тому ж місті Олімпія на півдні Греції, у північно-західній частиш Пелопоннесу. Олімпія, Олімпійські ігри не мають ніякого відношення до священної гори Олімпу - гірського масиву на північному сході Греції, в Фессалії, де, за легендою, уявленнями давніх греків, була оселя, місце перебування Зевса та інших грецьких богів.

Олімпія розташована серед мальовничої природи. Місто було центром образотворчого мистецтва і архітектури. Тут знаходився храм богині Гери - жінки Зевса. Пізніше, в 468-460 рр. до н.е., під керівництвом архітектора Лібона на честь перемоги над персами греки побудували грандіозний храм Зевса, який став головною спорудою всього архітектурного ансамблю Олімпії. Храм був прикраше­ний статуями грецьких героїв і горельєфами, які зображали подвиги Геракла.

Роком першої Олімпіади вважається 776 р. до н.е., але історичні хроніки говорять, що ця Олімпіада була не першою, а тільки вперше зафіксованою Олімпіадою. Учасники змагань складали присягу, за­певняючи, що вони сумлінно готувалися до ігор, що будуть дотримуватись правил і змагатись чесно та що вони нічим не заплямували себе в житті. Цій вимозі греки надавали, принаймні в класичний період, виняткового значення. Так, наприклад, свого часу вони не допустили до участі в змаганнях могутнього тирана Сіракуз Гієрона за те, що він відмовився брати участь у війні проти персів і тому «скомпрометував себе з політичного боку». Ігри починалися наприкінці липня і тривали п'ять днів. До програми Олімпійських змагань входили біг, стрибки, метання диска, кулачний бій, і з 408 р. до н.е. - змагання колісниць, запряжених парою коней. Найпочеснішою у греків вважалась боротьба, яка нині називається класичною або греко-римською боротьбою. Поєдинки борців і кулачних бійців часом не обмежувались. Вони тривали до повного знесилення одного із спортсменів.

Одним із видів змагань були перегони на конях на дистанцію близько 1200 метрів. Наїзники мчали без сідла, тому нерідко трапля­лися нещасні випадки. Як правило, в кінних перегонах, в гонках колісниць переможцями визнавалися не атлети, які безпосередньо брали участь у змаганнях, а власники коней і колісниць, які наймали наїзників.

Для кінних змагань призначався величезний іподром, який знаходився в Олімпії. Довжина його була 730 метрів, ширина - 336 метрів. Неподалік, в долині річки Алфей, серед горбів священного місця Алтис, розташувався великий мармуровий олімпійський стаді­он. На його трибунах і на схилах, що оточували їх, розміщалось близько 50 тисяч глядачів, які за вхід не платили. Спортивна доріжка, на якій проводились змагання з бігу, була довжиною в один стадій - 192,27 метра (600 ступнів) і шириною 20 метрів. Доріжка була посипана приблизно чвертьметровим шаром піску. Учасники змагань бігли групою й босі. Стадій в Олімпії був більшим, ніж на інших античних стадіонах: за легендою, його виміряв своїми ступнями велетень Геракл. Від слова стадій і виникло слово стадіон.

Проведення ігор доручалось спеціальним уповноваженим - елланодикам, які одночасно були і суддями на змаганнях. Правила забороняли убивати свого супротивника, вдаватися до недозволених засобів, сперечатися з суддями, їхні повноваження були досить широкими. Так, наприклад, вони могли піддати тілесним покаранням учасників змагань, які провинилися. Причому шмагання, биття проводилися публічно. Елланодики мали право позбавити атлета перемоги, якщо вона була досягнута нечесним шляхом. Слабких спортсменів до змагань не допускали.

В Олімпійських іграх могли брати участь тільки вільнонароджені елліни. Раби та іноземці на ігри не допускались. Історії відома участь в Олімпійських іграх державних діячів, письменників, поетів, істориків, філософів. Видатний математик і філософ Піфагор брав участь і перемагав у кулачних боях. Відвідували Олімпійські ігри Олександр Македонський, Нерон, філософи Аристотель і Сократ, оратор Демосфен, письменник Лукіан, поет Піндар.

В 444 р. до н.е. на конкурсі мистецтв, який був складовою частиною Олімпійських ігор, удостоївся найвищої олімпійської нагороди давньогрецький історик Геродот. Він виступив перед слухачами, які зібралися в храмі Зевса, з уривками із своїх творів, що прославляли мужність та сміливість грецьких бійців у війнах з Персією. З V ст. до н.е. учасниками Олімпійських ігор стали поети. Вони читали свої вірші. Широке визнання здобули на олімпіадах різні - музичні конкурси, виголошування ораторами урочистих промов.

Переможці ігор називались олімпіоніками. Вони одержували вінок з гілок священного оливкового дерева, яке росло в Олімпії. На честь переможців складалися гімни. Той, хто одержував три перемоги, мав право поставити в Олімпії своє зображення - мармурову статую, а інколи зображення найзнаменитіших олімпійських переможців карбувались на монетах. Усе життя переможець був центром загальної уваги і користувався шаною у співвітчизників, його іменем називали чотирирічний період грецького календаря. За словами Ціцерона, шана, яку віддавали олімпійському переможцеві, дорівнювала римському тріумфу - урочистому в'їзду полководця до Риму після переможної битви. До V ст. до н.е. деякі атлети заробляли собі на життя виступами за місто-державу. Місто вважало за честь опікуватись видатним атлетом і у випадку перемоги щедро нагороджува­ло його. Оспівував олімпійських переможців грецький ліричний поет Піндар (522-447 рр. до н.е.).

Під страхом смертної кари жінкам заборонялось не тільки брати участь, а навіть бути присутніми на змаганнях, взагалі в цей час з'являтися в Олімпії. Історія зберегла оповідь про єдиний випадок, коли жінка наважилась на таке нечуване зухвальство. За переказами, це сталося 396 р. до н.е. на 96 Олімпійських іграх. Жінка з острова Родос на ім'я Калліпатерія, син якої мав змагатися в кулачному бою, вдалася до омани: вона в чоловічому вбранні, з прив'язаною бородою з'явилася серед глядачів. Та коли її улюблений син переміг, жінка не втрималася - кинувшись до юнака, почала обіймати та цілувати його. Тут її штучна борода відпала і порушницю закону чекала смертна кара. Та судді все ж таки змилувалися над нею - їх розчулила така самовіддана материнська любов. До того ж вона виявилася дочкою уславленого кулачного бійця Діагора і, до того, що, напевно, було вирішальним фактором, сама тренувала свого сина.

Для жінок в тій же Олімпії влаштовували окреме свято - Герайю. Воно проводилося кожні чотири роки на честь богині Гери. В програму цих святковостей входили змагання з бігу для дівчаток трьох вікових груп.

У Стародавній Греції на весь період підготовки і проведення Олімпійських змагань припинялися війни і встановлювалось «священне перемир'я» між еллінами - екехейрія, порушники якого піддавались суворому покаранню та великим грошовим штрафам. Стародавні греки суворо дотримувались цієї олімпійської заповіді. З історії відомо всього лише декілька фактів її порушення. Так, спартанський цар в 420 р. до н.е. під час священного перемир'я почав бойові дії. За це спартанці не були допущені на ігри, а на Спарту був накладений грошовий штраф. В іншому випадку афінянина Фрінона, який направлявся на Олімпійські ігри, затримали і пограбували солдати македонського царя Філіпа. І Філіпп, і спартанці навіть не спробували заперечувати свою вину, а лише виправдовувались тим, що не знали про встановлення священного перемир'я. Найбільшого розквіту Олімпійські ігри досягли в часи так званого „золотого віку» Греції (500-400 рр. до н.е.). Але поступово, з розпадом давньогрецького суспільства, Олімпіади все більше і більше втрачали своє значення.

З виникненням християнства і перетворенням його в державну релігію Римської імперії, Олімпійські ігри почати розглядатись як язичницькі святкування, язичницьке священнодійство, несумісне з християнством. З цього приводу в 394 р. н.е. римський імператор Феодосій І Великий (379-395 рр. н.е.) заборонив проведення Олімпійських ігор і відправлення язичницьких культів. Язичництво опинилося поза законом, але зберігалося у сільській місцевості й у колах давньої аристократії.

На догоду християнській церкві Олімпія зі всіма її храмами, вівтарями, портиками і стадіонами піддалася пограбуванню та руйнуван­ню. Численні бронзові статуї олімпіоніків були вивезені в Рим, де їх переплавили. В 426 р. за наказом візантійського імператора Феодо­сія II було спалено храм Зевса в Олімпії. Довершив руйнування Олімпії сильний землетрус.

Після перерви у півтора тисячоліття Олімпійські ігри відродилися, знову запалав священний вогонь благородних спортивних зма­гань. Це сталося в Афінах 6 квітня 1896 р. Засновником, організатором цих перших сучасних Олімпійських ігор вважається француз П'єр де Кубертен (1863-1937). Він відродив ідею стародавніх змагань і домігся втілення її в життя. У наш час Олімпійські ігри проводяться з 1896 р. раз на чотири роки у різних країнах, їх організовує Міжна­родний Олімпійський Комітет.

Приблизно в 8 столітті до н.е. Північну Італію населяли етруски. Минуле цього народу покрито таємницею, тому що вчені дотепер не цілком розуміють їхню писемність, а римляни, звільнившись від влади етрусків у 4 столітті до н.е., стерли з обличчя землі їхні міста. Однак вони залишили недоторканими "міста мертвих" - цвинтарі, що часом перевершували своїми розмірами міста живих. В етрусків існував культ мертвих: вони вірили в загробне життя і хотіли зробити його за можливістю приємним для померлих. Тому їхнє мистецтво, що служило смерті, було повне життя і світлої радості. У розписах на стінах гробниць були зображені кращі сторони життя – святкування з музикою і танцями, спортивні змагання, сцени полювання чи приємне перебування в сімейному колі. Саркофаги з теракоти, тобто обпаленої глини, нагадували тодішні ложа. На них лежать скульптурні зображення подружніх пар за дружньою бесідою чи за трапезою - на античних бенкетах їли в такій незручній позі.

Етруски рано познайомилися з грецьким мистецтвом. У їхніх містах працювали майстри з Греції, що навчали молодих етрусків. Від греків, очевидно запозичена характерна посмішка на обличчях етруських статуях - вона надзичайно нагадує "архаїчну" посмішку ранніх грецьких статуй. І все-таки ці розмальовані теракоти зберегли властиві етруським скульптурам риси обличчя - великий ніс, злегка розкосі мигдалеподібні очі під важкими повіками, повні губи. Етруски добре володіли технікою бронзового лиття. В Етрурії була створена знаменита статуя Капітолійської вовчиці, що вигодувала нібито своїм молоком двох дітей - легендарного засновника Рима Ромула і його брата-близнюка Рема.

Храми етруски будували з дерева. Перед прямокутним будинком знаходився портик із простими колонами. Дерев'яні балки перекриття дозволяли ставити колони на значній відстані одна від одної. Дах мав сильний нахил, роль фриза виконували ряди розписаних глиняних плит. Найсвоєріднішою рисою храму був високий фундамент, який успадкували і римські будівельники. Ще одну важливу новинку етруски залишили в спадщину римлянам - техніку виведення склепінь.

Правда, склепіння з'явилися вперше на сході; але в етрусків навчилися цьому римляни, що досягли в будівництві склепінних перекриттів небачених висот. Етрускам належить винахід римських цифр. Етруського походження і латинський алфавіт. Етруски були вмілими ремісниками і володіли досить високими технологіями обробки заліза, бронзи та дорогоцінних металів.

Етруське панування закінчилось в 510 році, коли проти останнього з семи римьких царів Тарквінія Гордого відбулося повстання і Рим став рабовласницькою аристократичною республікою.

У І тисячолітті до н.е. навколо міста Рим виникла протодержава, що стала розширювати свої володіння за рахунок сусідніх народів. Ця світова держава, що проіснувала близько тисячі років, жила експлуатацією рабської праці і завойованих країн. В часи розквіту Риму належали всі прилягаючі до Середземного моря землі - як у Європі, так і в Азії та Африці. Для керівництва такою неосяжною державою були потрібні строгі закони і сильне військо. Мистецтво, особливо архітектура, теж було покликане показувати усьому світу непорушну міць державної влади.

Часом заснування Риму традиційно вважається 753 р. до н.е. Культурний рівень серцевини держави, що розташовувалася на території нинішньої Італії, був нижче рівня культури деяких підкорених народів. Багато чого римляни запозичали в етрусків, але більше всього - у греків. З їхньою культурою римляни познайомилися дуже рано в грецьких поселеннях Південної Італії. Навіть багато своїх вірувань і міфів римляни запозичали в греків.

Великого впливу з боку грецької релігії зазнала римська. Це особливо помітно з III ст. до н.е., коли почалася епоха пізньої Республіки (III - кінець І ст. до н.е.). Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їх імена на латинський лад. Відбулося ототожнення римсь­ких богів з грецькими: Юпітера - з Зевсом, Нептуна - з Посейдоном, Амура - з Еросом, Плутона - з Аїдом, Марса - з Аресом, Юнони - з Герою, Мінерви - з Афіною, Церери - з Деметрою, Венери - з Афродітою, Вулкана - з Гефестом, Меркурія - з Гермесом, Діани - з Артемідою, Вести - з Гестією (покровителькою домашнього вогнища), Вакха - з Діонісом. Від греків до римлян прийшов Аполлон - бог Сонця, музики, але римського еквіваленту його імені не існувало.

Більшість римлян вірили, що кожним з них опікується свій особливий бог чи богиня. Вони вважали, що боги також опікуються різ­ними явищами життя. Наприклад, Венері молилися, бажаючи завоювати серце коханого, до Марса звертались з молитвами про перемоги в битвах і війнах.

Богом часу, якому поклонялися у Стародавньому Римі, був дволикий Янус. Він зображався з двома обличчями - молодим, що дивило­ся вперед, у майбутнє, і старим, яке споглядало минуле. Януса вважали також богом всякого початку, входів і виходів. Згодом ім'я дволикого Януса набуло переносного значення - нещира, лукава людина.

У ІІ-І ст. до н.е. в Римі утверджується грецька система освіти, правда з деякими особливостями. Діти з більш багатих сімей починали відвідувати школу, досягнувши шестирічного віку. Поступали вони в так званий лудус - початкову школу. Більшість дітей закінчували лудус у віці 11 років і подальшу освіту здобували уже вдома.

Досягнувши одинадцятирічного віку, деякі хлопчики переходили до граматика (середня школа), де вони вивчали такі предмети, як історію, філософію, географію, геометрію, музику і астрономію. Важливими предметами були також латинська і грецька мови. Твори римських і грецьких письменників вивчались дуже ретельно. Вважалось, що учні повинні вміти імітувати стиль знаменитих авторів. Грецька мова була необхідна римлянам тому, що більшість кращих книг з різних галузей знань були написані греками. На завершальному етапі навчання нерідко здійснювались освітні поїздки в грецькі культурні центри, особливо в Афіни,

На вищій стадії навчання особлива увага, на відмінну від Греції, приділялась не філософії, а риториці. В Римі замість математичних наук на перше місце вийшли юридичні. Одним із завдань середньої освіти була підготовка учнів до занять з учителем красномовства -так званим ритором. Кожний, хто хотів стати політичним, державним діячем або юристом, повинен був учитись умінню красиво і ви­разно говорити перед публікою. Навчання ораторському мистецтву починалось з 13 або 14 років і могло продовжуватись дуже довго. Так, наприклад, Цицерон учився цьому мистецтву до 30 років. У стародавньому Римі система ораторських шкіл, де виховували ораторів, філософів-полемістів, була дуже розгалуженою. До цих шкіл юнаки вступали після закінчення граматичної школи.

Сильного впливу з боку грецької зазнала римська література. Першими творами на латині були переклади з грецької мови. Першим римським поетом, основоположником римської літератури був грек Лівій Андронік (помер в кінці III ст. до н.е.). Разом з багатьма іншими полоненими греками він прибув до Риму після завоювання грецького міста Тарента у Південній Італії в 272 р. до н.е. Відпущений на волю сім'єю Лівіїв, він прийняв ім'я Тіт Лівій Андронік. Він був учителем і з навчальною метою переклав на латинську мову «Одіссею» Гомера - перший в європейській літературі переклад і одночасно перший пам'ятник римської літератури. Протягом двох століть «Одіссея» Лівія Андроніка залишалась в Римі шкільною кни­гою. Андронік перекладав на латинь також грецькі трагедії та комедії, переважно Софокла і Еврипіда. Причому його переклади були дуже вільними, допускали включення нових уривків, зміну імен. Сучасну ж йому елліністичну поезію Андронік знав мало і її вплив ніяк не позначився на його творчості.

На культуру Риму у великій мірі впливало грецьке мистецтво. Греки визнавали могутність гармонії, пропорційності та краси. Римляни не визнавали іншої могутності, крім могутності сили. Особисті таланти не висувались і не культивувались - соціальна установка була зовсім інша. Звідси і формула дослідників римської культури - «великі діяння були здійснені римлянами, але серед них не було ве­ликих людей» - великих художників, архітекторів, скульпторів, не було рівних за значенням геніям античної Греції. Римські скульпто­ри та художники намагалися старанно копіювати грецькі зразки. Поети і драматурги переспівували сюжети грецької поезії і драми.

Починаючи з III ст. до н.е., широкого розповсюдження набув у Римі театр. Це сталося після того, як між Римом і Грецією встанови­лись тісні зв'язки. Перша п'єса була представлена в Римі в 240 р. до н.е. Це була грецька драма, яку переклав на латинську мову Лівій Андронік. Спочатку вистави відбувались в примітивних дерев'яних театрах, але в 55 р. до н.е. Помпей побудував у Римі перший кам'яний театр, який вміщав до 27 тис. глядачів. Пізніше такі театри були побудовані по всій Римській імперії. В цілому римляни незмінно розглядали театр насамперед як засіб розваг, як предмет розкоші, а не частину внутрішнього світу.

Від греків римляни здобули більшість своїх пізнань у медицині. Гіппократ склав опис всіх відомих тоді хвороб і вказав, як їх потрібно лікувати. Його праці були покладені в основу медичної освіти в Греції, а потім і в Римі. В республіканську епоху в Римі були відкриті ме­дичні школи і почалося організоване навчання мистецтву лікування.

Вплив грецької культури був настільки сильним, що на початку, після завоювання Еллади, римська наука стала двомовною. Лише з часом римські філологи розробили лексичну та синтаксичну систему латині настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі всебічно розвинутої грецької мови.

В кінці І ст. до н.е. Римська держава із аристократичної республіки перетворилась в імперію. Ця імперія, яка включала в себе Східне Середземномор'я, Північну Африку, більшу частину Європи, проіснувала п'ять століть - від 27 р. до н.е. до 476 р. н.е. В епоху імперії робляться спроби «створити культуру, гідну величі Риму. Провідні політики Риму швидко зрозуміли, що без культурного панування державне, політичне панування не буде надійним. Не можна було посісти чільне місце, стати визнаним гегемоном, залишаючись «варварами».

З 27 р. до н.е. в період правління першого римського імператора, внучатого пле

Date: 2015-09-03; view: 736; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию