Тема 6. Літературна критика в Україні на сучасному етапі

Ключові слова: динаміка літературного життя, індивідуальний смак критика, дилетантська критика, споживацька, групова (салонна), есеїстична, університетська, консервативно-есхатологічна, консервативно-національна.

У 90-х роках ХХ століття у зв’язку з проголошенням державної незалежності України, що зумовило її самостійне представництво на світовій арені, літературно-мистецьке життя вперше за великий проміжок часу мало змогу: а) звільнитися з-під тиску марксистсько-ленінської методології; б) відкрито відмовитися від теорії генетичної та еволюційної залежності від російського мистецтва; в) повернути собі всі творчі та наукові здобутки репресованих та незаслужено забутих митців та літературознавців (С.Єфремов, М.Зеров, М.Драй-Хмара та багато інших); г) прямо, без російського посередництва та цензурних купюрувань оволодівати і теоретико-науковим, і творчо-практичним досвідом цілого світу, набутим протягом цілого ХХ століття, використовувати його у власній науці та художній практиці; д) відновити органіку взаємопереживання досвіду закордонної, емігрантської та материкової україністики тощо.

Проте відкриті можливості перш за все були підпорядковані політиці, тепер уже українській. „Останні, ще „горбачовські”, 1990-1991 роки принесли передруки безлічі „патріотичних (часто вельми малохудожніх) текстів зі „спецсховів”. „Герметики”-„естети” якщо й не вмовкли зовсім, то їхній голос майже загубився в загальному войовничо-„індепендистському” хорі”, – писав М.Стріха.

Далі подаємо кілька витягів із цієї ж статті, що стосуються динаміки літературної критики останнього п’ятнадцятиліття.

„...в 1992-93-х роках... економічний обвал спаралізував державні видавництва. Розвалилася струнка й централізована книготорговельна мережа... Зубожілі інтелігенти втратили можливість передплачувати літературні часописи, наклади яких упали до однієї-двох тисяч.

...А питання естетичних вартостей втратили вагу для громадян, заклопотаних фізичним виживанням.

Певне відродження літературної критики розпочалося допіру з другої половини 90-х, коли закордонні ґранти та поїздки на семестр до заокеанських університетів забезпечили хоч якийсь статус представникам нової, доволі вузької літературної еліти. Але знаменно, що в числі провідних постатей цієї критики вже практично не виявилося „володарів дум” сімдесятих-вісімдесятих років. Вадим Скуратівський веде сьогодні „колонку про все” в російськомовній київській газеті з виразно ”олігархічним” корінням. Микола Рябчик зосередився на проблемах „українського креолізму”. Нові публікації Олександра Грищенка присвячено не так літературі, як зведенню порахунків із сьогоднішніми провідниками „наукового українознавства”.

Полишене старшими місце посіли Костянтин Москалець (безумовний лідер за якістю текстів, і до того ж єдиний із чільних критиків нової генерації, чий формальний дебют припадає ще на вісімдесяті), „станіславці” Іздрик та Єшкілєв (вони практично відродили давню дискусію про „метафоризм” і „сповідальництво”, оперуючи, щоправда, вже новою термінологією „постмодерного” й „тестаментарно-рустикального” дискурсів), харків’янин Ігор Бондар-Терещенко та киянин Михайло Бриних (готові з невимовною легкістю писати в будь-якому обсязі й на будь-які теми). Нарешті, маємо буяння текстів на ґендерну тематику – адже ця сфера найохочіше фінансується різноманітними західними фундаціями.

...”Книжник-review” (подвійне відсилання – до взірцевого Зеровського „Книгаря” й до новітніх „євро стандартів” усіляких „Review of Books”) вже за своїм форматом не надає достатньо поля для власне літературної критики”. Анотацій ні ж огляди цього видання незрідка рясніють речами, які можна пояснити чи то необізнаністю, чи то цілковитим „пофіґізмом” рецензентів. Втім, не можна не сказати доброго слова про оперативність і заповзятливість дітища Костянтина Родика, яке намагається бути для читачів компасом у дедалі більш повноводному потоці книжкових новин.

Звісно, літературна критика знаходить місце на сторінках „товстих” часописів. І вряди-годи по-справжньому добрі статті й рецензії можна знайти і в „сучасності”, і в „Березолі”, і в „Кур’єрі Крив басу”, і в „Кальміусі” (донедавна – „Кальміусі”), і навіть у відверто академічних „УГО” та „СіЧ”... Але в око водночас впадає принагідний характер портфеля, брак навіть спроби системного погляду на те, чим є сьогоднішня українська література.

Усе це легко пояснити „фрагментацією” літературного процесу, неможливістю стежити за всіма новинами за відсутності загальнонаціональної системи дистрибуції книжок (вони доходять сьогодні лише до головних „університетських” центрів), зрештою браком (поки що?) навіть того тонкого прошарку навколо університетських філологів-професіоналів та аматорів, які є споживачами цього штибу літератури у „велферному” світі.

...Очевидно, має проминути ще певний час. Має сформуватися загальнонаціональний книжковий ринок. Мають здобути авторитет видання, які стануть еталоном смаків та очікувань саме в цій сфері. Має з’явитися й достатнє число авторів, здатних писати не огляди, відгуки чи есеї, а саме літературну критику, – і то не лишень фахову, але й цікаву”.

Літературна критика 90-х років ХХ – початку ХХІ століття окреслюють як постколоніальну. М.Павлишин, досліджуючи процес виникнення й розвитку постколоніальної критики, зазначає: „Від закінчення другої світової війни до приблизно 1970-го року більшість заокеанських колоній країн Західної Європи стали незалежними. У зв’язку з цим процесом в англійській мові поширився прикметник „постколоніальний” у значенні: „такий, що стосується періоду після здобуття незалежності” (цитуємо М.Павлишина й подаємо тут інформацію про постколоніальну критику за працею О.Федунь „Постколоніальна критика в українському літературознавстві”). До терміна „постколоніалізм” вдаються для позначення теоретичної та критичної методології, що застосовується у вивченні (літератури, політики, історії тощо) колишніх колоній європейських імперій. Тут доцільно розрізняти два види протистояння колоніалізму в культурі – постколоніальний та антиколоніальний.

Антиколоніальним варто вважати звичайний опір колоніалізму, спробу перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних цінностей, щоб на місце імперських міфів поставити ідеї національного визволення. М.Павлишин, аналізуючи постколоніальні риси в сучасній українській культурі, також звертає увагу на те, що „антиколоніальні стратегії об’єднує структура заперечення... колишніх колоніальних аргументів та цінностей. Анти колоніалізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник”.

Постколоніалізм розуміє, що антиколоніальне кредо повторює з протилежним знаком елементи колоніалізму і, таким чином, парадоксально зберігає їх. Постколоніальним можна вважати протистояння не на рівні простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного, а на рівні усвідомлення. Постколоніальному ставленню притаманне використання досвіду як колоніального, так і антиколоніального, й розуміння відносності цих двох історичних структур. Пост колоніалізм більш оригінальний і творчий, він використовує досвід колоніалізму не заради відштовхування від нього, а для формування власної свідомості. Постколоніальна свідомість не позбавлена політичної заангажованості, але їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії. Постколоніалізм формується під впливом пост структуралізму й постмодернізму, де префікс пост - не виключає паралельного існування в часі й виражає не так заперечення, як діалектичне зняття модернінізму й структуралізму. М.павлишин вважає, що „на практиці критику, яка вважає себе постколоніальною, сьогодні загалом пишуть з таких позицій, хоч самому терміну „постколоніальний” вона продовжує надавати різноманітні, не погоджені між собою значення”. За визначенням М.Зубрицької, постколоніальна критика порушує проблеми етнічності, національної ідентичності, культурної універсальності, культурної гібридності та культурної відмінності, проблеми мови, історії. Особливо важливою для критиків-речників постколоніальної тенденції в культурі стала деконструктивістська ідея де центрування та культурної маргінальності. Серед українців цю тенденцію представляють С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва, Р.Голод, Р.Чопик.

Постколоніальна критика віддає перевагу мистецькій інтерпретації тексту, з підозрою розглядає великі завдання та цілі, вдається до постмодерного сприйняття літератури. Українську постколоніальну критику відзначає бажання подолати комплекс меншовартості національної культури. Розгляд літературного процесу тут здійснюється крізь призму питань національної самокритики, ментальності, світового контексту розвитку українського письменства.

Н.Зборовська характеризує сучасний літературний процес відсутністю в нім стратегії творення величного націостверджуючого міфу. „Україна сучасна, йдучи в світ без власного сакрального ядра, стає імітацією держави, а українська література – імітацією літератури”. Вихід із цього глухого кута, на її думку, могла б забезпечити академічна високопрофесійна критика: психокритика, міфокритика та філологічна критика. Саме у сфері наукової критики можуть розгорнутися компенсаторні механізми творення сакрального наративного ядра нації.

І.Фізер на близьке майбутнє передбачив для літературної критики тяжіння до академізму, науковості, проте її концептуальна настанова мусить лишатися незмінною: критерієм оцінки виступатиме індивідуальний смак критика.

В.Моренець бачить у молодій літературній критиці тенденцію „скидання з п’єдесталів сучасності” художньої спадщини. „У ширшому полі критичних публікацій (І.Бондар-Терещенко, В.Єшкілєв та ін.) подібна тотальна „відцентровість” часто обертається звичайною нігілістичною зверхністю і снобізмом [у тому ж напрямку розмірковує й Н.Зборовська в уже згаданій праці – Т.Ш.], що вносить додаткове сум’яття в і без того суперечливий критичний дискурс про українську літературу ХХ століття”. Натомість критика, охоплюючи якнайширші читацькі маси, має сприяти утвердженню сучасного літературного канону, який залежить від „новітніх уявлень про темпоральність літературних явищ”.

Т.Гундорова вказує на зміну соціокультурного горизонту літературної критики, який, на її думку, створюється різними типами критики. Серед них – дилетантська критика, споживацька, групова (салонна), есеїстична, університетська (зайнята пошуками „ідеалів національної органіки”), консервативно-есхатологічна (з наголосом на пізнанні християнських цінностей), консервативно-національна („схильна ототожнювати критику з політикою, вбачаючи нового ворога, скажімо, в постмодернізмі”). Перспективи розвитку критики окреслені цією дослідницею у формі питання: „Може, екзистенційна інтерпретація літератури, себто аналіз літератури під оглядом естетики, що несе в собі моральне знання і водночас реформістський поклик, запропонує вихід із теоретичної кризи, про яку говорить і західне літературознавство?”

Як бачимо, окреслені міркування погоджені в розумінні критики як важливого компоненту сучасної національної культури, що й надалі покликаний надавати літературним творам широкого читацького розголосу, активізуючи духовно-інтелектуальне життя всередині суспільства.

Питання для самоконтролю:

1. Розкажіть про динаміку літературного життя на зламі ХХ – ХХІ століть.

2. Що таке постколоніальна критика?

3. Перерахуйте Вам відомих сучасних літературних критиків (на підставі розгляду літературно-критичних рубрик сучасної періодики)

4. Перерахуйте й прокоментуйте окреслені Т.Гундоровою горизонти сучасної літературної критики.