Політика українізації в УРСР у 1920-ті рр.. Її вплив на розвиток культури

3 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК відбулося національне районування території республіки. Було організовано національні райони та сільради, побудовані школи з рідною мовою викладання для національних меншин. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.

Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою "націонал-ухильництва" і націоналізму.