Криза 13-14 років

Цей вік – це другий виток розвитку Я, але вже як егоїзм. Тобто Я направлене не в середину, а на зовні. Формування особистого Я приймає соціальний характер - хто Я у суспільстві? Відбувається переосмислення свого місця у суспільстві, свого значення, своєї позиції, своїх можливостей, ідентифікація себе із соціумом. Позиція "Я - головний" змінюється на позицію "Що Я означаю".

Враховуючи особливості та складності підліткового періоду, внутрішні зміни, емоційну нестабільність, психологічні зміни мають величезний вплив на формування світогляду. Дитина піддає сумніву всі цінності, які передали батьки, знаходиться у пошуку своєї особистості і самоусвідомлення, що впливає на її ставлення до оточуючих, особливо до близьких людей. Але ж діти у такому віці ще не здатні взяти відповідальність за своєжиття, тому мають величезну потребу у підтримці батьків та розумному ставленні до їх пошуків своєї особистості.

Центральне місце в житті підлітка займає спілкування з товаришами, яке набуває такої цінності, що нерідко відтісняє на другий план і навчання, і навіть стосунки з рідними, що і відіграє важливу роль у розвитку особистості підлітка. Невиконання розпоряджень дорослого, нехтування обов’язками, протест – усе це ніщо інше, як боротьба підлітка за зміну існуючого типу стосунків.

Вони вимагають поваги до власної особистості та людської гідності, довіри та самостійності, тобто істотно обмежують права дорослого та розширюють свої власні.

Характер спілкування з дорослими істотно впливає на особливості самооцінки підлітків. Цей вік характеризується емоційною нестабільністю та імпульсивністю поведінки. Підлітки часто спочатку діють, а вже потім думають про наслідки, хоча усвідомлюють при цьому, що варто було б вчинити навпаки.

Рання юність (від 14-15 до 18 років) – це період завершення фізичного дозрівання організму, завершальний етап початкової соціалізації особистості. У 15-18 років у більшості юнаків і дівчат завершується статеве дозрівання організму.

Одна з центральних проблем даного вікового періоду – перебудова взаємин із дорослими. Старшокласники прагнуть звільнитися від контролю та надмірної опіки зі сторони батьків і вчителів, а також від установлених ними норм і порядків. Властиві такі домагання підлітка:

-у сфері поведінки: потреба і право самостійно вирішувати особисті проблеми;

-емоційної автономії: потреба і право мати власні, самостійно обрані уподобання;

-нормативної автономії: потреба й право на власні норми й цінності (І.С.Кон).

-найлегше досягти незалежності у поведінці, зрозуміло, в певних рамках, передусім у сфері дозвілля.

Юнаки та дівчата дедалі частіше проводять вільний час поза домівкою й школою, віддаючи перевагу одноліткам як партнерам по спільному дозвіллю. (Доречно пригадати тут про батьківський контроль за дітьми).

Батьки, як правило, хворобливо реагують на емоційне відчуження з боку своїх дітей, скаржаться на їх черствість та байдужість. Проте це тимчасове явище, емоційний контакт із батьками відновлюється після завершення кризового періоду на новому рівні, якщо, звичайно, нетактовність і безцеремонність старших не закриють для них внутрішній світ молодої людини надовго, а то й назавжди.

Індивідуальний підхід – один з найважливіших принципів педагогіки, який передбачає посилену вагу до зростаючої особистості, підвищення індивідуалізації освітньо-виховного процесу, підсилення його інтенсивності. Індивідуалізація роботи педагога з дітьми передбачає, по-перше, визначення вікових і індивідуальних особливостей вихованців; по-друге, ефективну форму організації освітньо-виховної роботи з виділеними категоріями дошкільників; по-третє, перевірку результативності обраних методів, прийомів і засобів взаємодії з дітьми в процесі групової, індивідуальної роботи, варіативності розумового і психічного навантаження; наявності завдань різного ступеня складності на заняттях; розумінні педагогом інтересів дітей, їх здібностей, мотивів поведінки, тобто в створенні найсприятливіших умов для розвитку і виховання саме цієї дитини.
У кожному дитячого колективі можна зустріти дітей різних темпераментів, поведінки, характеру. Деякі дуже рано виявляють здібності, обдарованість до певного чи різних видів діяльності. Інші зовні замкнені, нерішучі, невпевнені, їх інтереси виражені менш яскраво.
Є діти непосидючі, гомінкі, енергійні, вони люблять ігри, пов”язані з бігом, не люблять тихих і спокійних занять. Є діти повільні, яким подобається довго сидіти, розглядати книжки, грати ляльками.
Деякі дуже образливі, найменша неувага до них, різке зауваження може викликати в них сльози та переживання.
Кожна дитина неповторна. Кожна дитина особлива. І всі вони потребують до себе уваги з боку дорослих. Від педагогів залежить, чи зможуть вони знайти ключик до кожного. А це можливо лише тоді, коли знатимеш, що собою являє дитина, чим цікавиться, чим живе, що їй дає радість, як до неї ставляться однолітки. А головне, коли зрозумієш, чому діє так, а не інакше.
З усього розмаїття індивідуальних проявів у практиці роботи враховуються індивідуально-психологічні відмінності: тип нервової системи, особливості пізнавального ставлення до оточуючого, до себе тощо. Вони виявляються у поведінці і діяльності дитини, а саме: як вона приймає та виконує доручення, відгукується на прохання однолітків, рідних незнайомих, як налагоджує контакти з іншими людьми, як поводиться у спільній діяльності з дорослими, з іншими дітьми, як реагує на труднощі і як долає їх, як переживає невдачі, успіхи тощо.
До природних індивідуальних особливостей належить тип нервової системи, темперамент. У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераментів: сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік. Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості. Під впливом умов життя, завдяки пластичності і сприйнятливості нервової системи вроджений тип вищої нервової діяльності обростає різними набутими рисами. У результаті утворюється сплав вродженого і набутого. Розмежувати ці складові надзвичайно складно, але і надзвичайно важливо. Адже, тільки виділивши природжені риси, ми отримуємо ключ до тренування типу нервової системи. Мова, звичайно, йде не про перероблення типу, а лише про маскування тих чи інших його рис, що має велике значення у вихованні. Педагогу необхідно вміти визначати тип нервової системи дитини, щоб правильно спрямувати розвиток дитячої особистості, зрозуміти і пояснити ті чи інші нюанси дитячої поведінки, швидко прийти на допомогу, коли треба, запобігти небажаним реакціям, тощо.