Філософська система Г. Сковороди

1. Українська філософія — один з національних різновидів філосо­фії, поряд із французькою, англійською, німецькою тощо.

Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української ду­ші»):

а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «го­ловою» (мисленням), скільки «серцем» — емоціями, почуттями;

б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізацію та щастя в житті;

в) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «прав­ду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропуска­ються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життє­вий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття;

г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію. Наприклад, затятий полеміст Іван Вишенський, релігійно-соціальний мислитель і пись­менник кінця XVI ст., в одному зі своїх трактатів — «Зачіпка мудрого латинника з дурним русином» — автор надзвичайно завзято обстоює хибність духовних орієнтирів Заходу. Проте, наприкінці, «дурний ру­син», словами якого виголошував власну позицію автор полемічного твору, виголосив: «Будьте собі, мудрий латиннику, зі своєю вірою та мудрістю окремо від нас, а ми зі своєю вірою й апостольським глупством — окремо від вас».

В історії української філософії виділяються 4 основні етапи: І етап — філософія періоду Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Він роз­починається з появи першої оригінальної пам'ятки філософської думки — «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона Київського, а закінчується з переходом українсь­ких земель під владу Литовсько-Польської держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблеми, пов'язаних із взаєми­нами між Богом і світом. Богом і людиною.

II етап — період українського бароко (початок ХVII-ХVIIІ ст.) — час національно-культурного відродження, початок тривалої бо­ротьби українського народу за відтворення власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення центру уваги на взаємовідносини «людина — світ»;

III етап — етап самобутньої національної філософії, формуван­ня якої припадає на XIX - початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина — нація» і формуванням філософії національної ідеї;

IV етап — українська філософія XX ст. (до здобуття Україною неза­лежності у 1991 р.).

Вона представлена удвох основних різновидах:

• філософія в Радянській Україні. Головною особливістю радянської філософії є її ідеологічний характер. З кінця 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму»;

• філософія української діаспори. Вона відома перш за все своїми оригінальними концепціями української національної ідеї (В. Липинський, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський) розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх резуль­татами ми користуємось досі.

Слід зазначити, що протягом усіх періодів українська філософсь­ка думка часто існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу ідей. Вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і катего­рій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами ху­дожньої виразності.

2.Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794) створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Основні ідеї своєї філософії Г. Сковорода виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософ­ських діалогів.

Особливості творчого стилю Г. Сковороди:

— діалогізм. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якої на­бувають його твори: діалогічним, за суттю, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів досягнення людського щастя;

— символічність та образність.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі, Сковорода розробляє й своє розуміння філосо­фії, яка усвідомлюється ним як любов до мудрості. Мудрість є невід­дільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя.

Центральне місце у філософському вченні Г. Сковороди посідає принцип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східно-християнської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шля­хом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна нав­колишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

Основні елементи філософської системи Г. Сковороди:

1) учення про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»):

• великий (макрокосм) — це світ речей, Всесвіт;

• малий (мікрокосм) — це людина;

• символічний — це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Саме людина, мікрокосм с центром, у якому сходяться і набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії. У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: «видима» і «невидима». Для великого світу — це зовнішній

вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини — це тіло і душа; для символічного світу Біблії — відповідно текст і прихова­ний в ньому Божественний сенс;

2) учення про споріднену працю та «нерівну рівність». Г. Сковоро­да вважав, що для кожної людини існує «споріднена праця» — заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконан­ня — це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії — ма­теріальні достатки, високий статус — тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної Людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей;

3) учення про самопізнання. На думку Г. Сковороди, самопізнан­ня — це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов'яза­не притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як ру­шія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх жит­тєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення;

4) учення про щастя. Г. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знай­ти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею».

Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода прова­див мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.