Проблема доведення буття Божого

У середні віки було сформульовано шість основних доведень Бут­тя Божого: перше належало теологові- Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта — Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського: Бог існує, оскільки'в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись узятися.

Німецький філософ Імануїл Кант багатьма віками пізніше спросту­вав це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші грошові запаси анітрохи не збільшаться.

Доведення Фоми Аквінського:

• усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

• неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож пер­шопричиною є Бог;

• випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; перша неодмінність — це Бог;

• міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

• усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випад­ковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці доводи, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих.

У сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплід­ними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.

3. Відродження (фр. Ренесанс) охоплює ХІУ-ХУІ ст., хоча перші ознаки нового історичного періоду почали проявлятися в деяких містах Північної Італії наприкінці XII—XIII ст, (Проторенесанс).

Орієнтація на прироДно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійснос­ті виявилися співзвучними з античними.цінностями, через це епоха й дістала назву Відродження (мається на увазі: відродження антич­ної гармонії..

У філософському аспекті доба Ренесансу поділяється на:

— гуманістичний період (ХІУ-середина XV ст.), позначений підви­щеною увагою до людини та розробкою на цьому підґрунті нового світобачення — антропоцентричного, чи то пак гуманістичного. Найвидатніші діячі цього періоду — Данте А볥єрі, Джузеппе Петрарка, Лоренцо да Валла;

— неоплртонічний період (середина ХУ-ХУІ ст.), характерний намаганнями відродити вчення давньогрецького мислителя Платона. Цей період позначений містицизмом; уславлені діячі — Микола Ку­занський, Піко дела Мірандола, Теофраст Парацельс;

— натурфілософський період (кінець XVI ст.), що характеризувався зміщенням центру філософської уваги до натурфілософії (філософії природи). Найвідоміші вчені й мислителі Цього часу — Микола Копер­нік, Ґалілео Ґалілей, Джордано Бруно.

У натурфілософії епохи Відродження утверджується принцип пан­теїзму; відповідно до якого Бог не перебуває над світом, а розчинений у самому світі. Упровадження цього принципу сприяло поверненню філософської думки від розгляду абстрактних теологічних питань, якими так захоплювалася схоластика (чи може Бог створити камінь, більший за Нього Самого?), до виведення закономірностей функціо­нування природи.

Микола Кузанський пропонував досліджувати світ, спираючись на теорію «вченого невідання»: людина повинна пізнавати світ розумом, але при цьому мати на увазі, що до кінця йото пізнати неможливо. Кузанський порівнював світ (Божественну природу) з колом, а людське пізнання — з багатокутником: скільки б не множилися грані багатокутника, йому не вдасться ототожнитися з колом. Таким чином, ідея відносності, обмеженості знання спонукає розум людини до ненастанного руху вперед.

Найбільшим досягненням натурфілософської думки епохи Відрод­ження було створення геліоцентричної картини світу. Ця честь нале­жить польському астрономові Миколі Коперніку (1473-1543). Отже, згідно з відкриттями М. Коперніка: ^;

• у центрі Сонячної системи перебуває не Земля, як уважали з часів античності (геоцентрична система Арістотеля-Птолемея), а Сонце. Земля — лише одна з планет, які обертаються навколо Сонця;

• Земля має форму кулі та обертається навколо власної осі. Свою систему М. Копернік виклав у трактаті «Про обертання не­бесних тіл».

Італійський вчений Ґалілео Ґалілей (1564-1642) винайшов те­лескоп і завдяки цьому дослідним шляхом довів правильність теорії М. Коперніка. Ґ. Ґалілей зробив багато астрономічних відкриттів (го­ри на Місяці, супутники Юпітера), які підтверджували єдність земних та небесних явищ, ставили під сумнів релігійне вчення про абсолют­ність і «обраність» Землі як умістища Божого світу.

До вершини філософської думки Ренесансу належить пантеїстична філософія природи Джордано Бруно (1548-1600). Його найеідоміша робота — «Про нескінченність Космосу у світах». На думку Дж. Бруно, космос є структурою, що складається із дискретних частин, атомів. Він не має ані меж, ані центру, а кількість світів у ньому — нескінченна. Поза космосом немає нічого, він є усім Буттям, вічним, рівним Богові. Наслідком концепції фізичної єдності Всесвіту у Бруно стає гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах. Дж. Бруно при­пускав, що мешканці інших світів можуть бути не схожими на землян, Якщо в їхніх системах переважає якийсь інший елемент (наприклад, вогонь).

4. Суспільну проблематику розробляли такі діячі Відродження, як Л. да Валла, Т. Кампанелла, Т. Мор, Н. Макіавеллі.