Міжнародно-правові стандарти прав людини. Роль Організації Обєднаних Націй в їх формуванні

Будь-яка держава регламентує та забезпечує права й свободи особистості за допомогою норм національного права, різноманітних внутрішніх механізмів і процедур. Проте силами однієї держави важко їх захистити, тому необхідні міжнародні гарантії.

В ході своєї діяльності ООН прийняла і проголосила ряд міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема:

1. Загальну декларацію прав людини (10 грудня 1948 p.), що має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 p.);

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 р.) Ці два Пакти та Декларація стали складовими частинами Хартії прав людини. На відміну від Декларації, кожен Пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. За обсягом - Пакти не відрізняються від Декларації, а лише розширюють та конкретизують її положення;

4. Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (прийнята Рада Європи у 1950 p.);

5. Європейську соціальну хартію (Турін, 1961 p.);

6. Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі /НБСЄ/, підписаний у Хельсінкі у 1975 p.;

7. Конвенцію про права дитини (1989 р.) та ряд інших.

Міжнародні документи про права людини не є застиглими стандартами, вони виникають за конкретних умов і можуть уточнюватися, змінюватися, розвиватися.

О рганізація Об'єднаних Націй (ООН), згідно зі ст. 13 Статуту ООН,

покликана сприяти міжнародному співробітництву в галузі прав людини і

основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. ООН

приймає рекомендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції,

готує проекти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та

технічну допомогу окремим країнам. Фактично усі головні і значна частина

допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав

людини.