Розвиток принципів міжнародного права як основоположних норм

Всі принципи міжнародного права походять від звичаєвих норм. Перші договори, які були пов’язані з встановлення принципів міжнародного права беруть свій початок із стародавнього Риму, зазвичай ці договори були нерівноправними у більшості випадків сильнішій стороні діставалися вигідніші умови, та інтереси слабшої сторони утискалися.

З переходу від середньовіччя до індустріального часу, принципи міжнародного права становилися більш досконалими. У 1648р. на Вестфальському конгресі вперше за одним столом, були зібрані на рівних правах представники європейських держав, не бралося до уваги їхня релігія та форма державного ладу.

Основні принци міжнародного права полегшили формування нових галузь міжнародного права. Починаючи з 16 та 17 століть тільки почала свій розвитися сучасна система міжнародного права, автори такі як, Гроцій, зазвичай керувалися римським правом, походження багатьох норм ми й досі можемо помітити з римського права. Як сьогодні стали звичаєвим правом. У XIX ст. міжнародний арбітраж, який до того майже не використовувався, став більш поширеним, і потреба в нормах судочинства задовольнялася запозичанням принципів із внутрішньодержавного права (приміром, принцип, що у випад­ках сумнівів трибунал правоможний вирішувати, чи має він належну юрисдикцію, і принцип, що позови, вчинені перед трибуналом з невиправданою затримкою, мають відхилятися як неприпустимі) [1, с.103].

До 20-х рр. ХХ в. міжнародні принципи формувався в рамках двосторонніх договорів про третейський розгляд. Так, принцип невтручання формувався в рамках двосторонніх договорів про третейський розгляд, але ряд питань вилучалися з-під підсудності міжнародного арбітражу (Договір про арбітраж між Францією і Великобританією від 14 жовтня 1903 р., між Аргентиною і Венесуелою від 22 липня 1911 р.). З найбільш ранніх відомі рішення Любечського з'їзду 1097 р., Договір російських князів про мир 1389 р. У 1721 р. згідно Нештадтському мирному договору Петро I зобов'язався не втручатися у внутрішні справи, форму правління і порядок престолонаслідування Свейського королівства (Швеція). Ув'язнений в 1774 р. Кючук-Кайнарджійський договір закріпив зобов'язання Росії не втручатися у внутрішні справи турецького султана [1, с.131].

Розглянемо коротко розвиток та становлення основних принципів міжнародного права. Період становлення прин­ципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виво­дять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціо­нували понад три тисячі років тому. Історично принцип суверенної рівності склався і роз­вивався на основі двох нормативно-правових начал: по­ваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжна­родних відносинах.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою. В доктринах міжнародного права існують різні погля­ди на становлення цього принципу. Для одних учених (М. В. Філімонова, К. О. Бекяшев та ін.) „принцип забо­рони застосування сили або загрози силою має давню історію становлення і розвитку, починаючи з моральних викладених у ХІІІ - XIV ст. Яном А. Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом”. Для інших (І.І. Лука-Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров та ін.) — становлення цього принципу міжнародного права почалося після Жовтневої революції. Треті (Г.В. Ігнатенко, О.І. Тіунов та ін.) розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок. Четверті (Г.І. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) вважають, що „принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві у період між двома світовими війнами”. Численні автори (Ю. Колосов, В. Кузнецов, Б. Клименко та ін.) гадають, що) ще цей принцип з'явився у Статуті ООН [2, с34].

Становлення принципу незастосування сили або загрози силою з тих нор­мативне-правових актів, які вперше втілили цю вікову ідею в конкретне юридичне правило поведінки. Без сумніву, першим правовим внеском (на багато­сторонній основі) у становлення принципу незастосуван­ня сили або загрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конфе­ренція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму – Постійного Тре­тейського суду (заснований 1900 р.) [3, с.32].

Новим кроком у становленні зазначеного принципу слід вважати рішення Другої Гаазької мирної конференції, яка переглянула Конвенцію 1899 р., прийняла Конвенцію обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907) і укріпила судову систему і хоча Суд до 1920 р. здійснював трохи більше одного розгляду справи на рік, його вплив на мирне, несилове [вирішення справ був незаперечним. За цей час під впливом діяльності Суду було укладено понад 120 двосторонніх і регіональних міжнародних договорів, які по-новому під­ходили до розуміння «спору» та застосування сили [2, с.24].

Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухва­лений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: „Агресивна вій­на є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину” [5, с.77].

Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевсь­кий протокол про мирне врегулювання міжнародних кон­фліктів 1924 р. (не набрав чинності). У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамб­леєю Ліги Націй 22 вересня 1927 р., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин». Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана - Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що „ Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики” [3, с.33].

В універсальному міжнародному праві принцип тери­торіальної цілісності держав функціонує в основному у звичаєве-правовій формі. Історія його становлення така ж давня, як і історія ста­новлення принципу невтручання. Та й, по суті, ці проце­си майже збігаються. Спочатку принцип територіальної цілісності закріплювався у двосторонніх угодах. Потім до­лучилося конституційне законодавство, особливо активно в період буржуазних революцій. Французький декрет 22—27 травня 1790 р. (частково включений до гл. VI Кон­ституції від 3 вересня 1791 р.) проголошував: «Віднині фран­цузький народ забороняє собі розпочинати будь-яку вій­ну, спрямовану на збільшення його теперішньої тери­торії». Революційні події вплинули на активізацію доктринального обгрунтування необхідності визнання територі­альної цілісності держав.

Статут Ліги Націй (ст. 10) вимагав поваги до збере­ження територіальної цілісності держав. Але це не було проголошенням принципу хоча б тому, що прийняття са­мого Статуту відбувалося на тлі визнання територіальних змін у Європі (і часто далеких від добровільних).

Принцип мирного врегулю­вання спорів — один з небагатьох у сучасному міжнародному праві, історія за­гального визнання якого (на жаль, не загального дотри­мання) сягнула за вікову позначку. А в правосвідомості людей ця ідея закріпилася як імперативний постулат по­над два тисячоліття тому.

Античне та середньовічне міжнародне право не знало принципу мирного вирішення міжнародних суперечок. Воно виходило з того, що спори між державами можна вирішувати не тільки мирними, але і немирними засобами, включаючи війну. Наприклад, римляни укладали велике число різних міжнародних договорів. Одні з них встановлювали "вічний" мир і дружбу, інші лише тимчасове перемир'я. Існували договори про заступництво, про союз. Союзні договори були наступальними і оборонними. Розрізнялися договори рівноправні і нерівноправні. Останні переважали. Ними Рим закріплював своє панування над переможеними народами в результаті жорстоких воєн. Військові звичаї Стародавнього Риму були суворі. Хоча давньоримське правило свідчило, що "воюють зброєю, а не отрутою", вирішувалося винищування беззбройних і перетворення на рабів не тільки військовополонених, але і мирних жителів завойованої території, руйнування і повне знищення захоплених міст. Стали крилатими слова римського діяча Катона в епоху Пунічних воєн: "Карфаген повинен бути зруйнований!" В цьому випадку відпадала необхідність укладати мирний договір. Так трапилося і з Карфагеном, який Рим зрівняв із землею. Цицерон нічого но­вого не сказав, коли писав:” Спори вирішуються або об­говоренням, або фізичною силою. Останнє властиве для звірів, а до сили потрібно вдаватися у крайніх випадках” [6, с.39].

У більшій частині феодальні договори були двосторонніми. Але полягали і багатобічні, перш за все мирні, договори. Найважливішим таким договором феодальної епохи був Вестфальський трактат 1648 року, яким закінчилася Тридцятирічна війна. На Вестфальськом конгресі вперше за круглим столом зібралися як рівноправні учасники представники європейських держав незалежно від їх релігії і форм державного ладу. Тут були юридично закріплені територіальні зміни, була створена нова європейська політична карта. Конгрес визнав суверенітет за 355 князівствами, що входили до складу Німецької імперії, чим сприяв її подальшому ослабленню, а також визнав незалежність Швейцарії і Голландії. Була проголошена свобода плавання по Рейну для прибережних держав; стягування мит прибережними феодалами відмінялося. Визначивши межі європейських держав, Вестфальський конгрес і підписані на нім документи стали юридичною основою для багатьох подальших міжнародних угод аж до Великої французької буржуазної революції. Практично тут був сформульований принцип політичної рівноваги, покликаний увічнити статус-кво, що склався в результаті Тридцятирічної війни. Вестфальський конгрес поклав початок багатобічному узгодженню і рішенню європейських проблем не на релігійній, а на світській основі.

В період абсолютизму всього більшого значення набували ідеї суверенітету і рівноправ'я держав, хоча обидва принципи мали у той час династичне для феодала забарвлення. Суверенітет держави проголошувався у формі суверенітету монарха, оскільки монарх вважався його єдиним носієм (наприклад, Людовик XIV говорив: "Держава – це я"). Рівність держав також зводилася до рівності монархів ("рівний над рівним владі не має"). В той же час отримало розвиток посольське право. Обмін посольствами стає регулярним, а тимчасові посольства перетворюються на постійні. Значно розширюються їх привілеї: недоторканність розповсюджується на посольські приміщення, признається непідсудність послів перед місцевими судами за борги і злочину. Виникають цілі посольські квартали, вилучені з-під місцевої юрисдикції, в посольствах гарантується право притулку [3, с. 9].

В період пізнього середньовіччя і абсолютизму з'являються зачатки піклування про поранених і хворих. Строго починають визначатися має рацію і обов'язки нейтральних держав, гарантії їх нейтралітету під час війни. Істотний внесок до цієї області міжнародного права внесла Росія. Декларація Катерини II про озброєний нейтралітет 1780 року проголосила вільне плавання нейтральних судів у берегів воюючих держав, недоторканність ворожого вантажу на нейтральному судні і принцип ефективності морської блокади. Недоторканність торгівлі і мирних жителів під час війни стала передбачатися і договорами.

В 1899 р. 26 держав підписують у Гаазі Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних сутичок (згодом усіма, хто її підписав, було ратифіковано), в якій уже перша стаття проголошує: «З метою попередити по можливості звернення до сили у відносинах між державами Договірні Держави погоджуються докладати всіх зусиль для того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних незгод». 1907 р. на Гаазькій конференції така ж стаття вноситься в Конвенцію про обмеження застосування сили при від­шкодуванні боргових зобов'язань. У Статуті Ліги Націй ст. 12, 13, 15—17 не тільки фор­мулюють основні вимоги мирного вирішення спорів, а й уперше закріплюють їх як правові імперативні зобов'язання держав-членів між собою і щодо держав, які не є чле­нами Ліги Націй [7, с.98].

У період між двома світовими війнами вимога мирно­го розв'язання спорів закріплюється в Женевському про­токолі яро мирне вирішення міжнародних спорів (1924), у Паризькому пакті 1928 р. (ст. II пакту Бріана-Келлога проголошувала: «Високі договірні сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів та конфліктів, які можуть виникнути між ними, хоч би якого характеру чи походження вони були, завжди повинні здійснюватися тільки мирними засобами»), в Генеральному акті Асамб­леї Ліги Націй 1928 р. (акт складався із серії договорів, кожен з яких, зокрема, закріплював необхідність мирного розв'язання спорів), у Генеральній конвенції про міжаме­риканську процедуру примирення (1929), Міжамерикан­ському антивоєнному договорі про ненапад та процедуру примирення тощо [8, с.319].

Найактивніше питання прав людини розробляли буржуазні революції. Так, у США було прийнято конституційні положення стосовно прав людини, у Франції — Декларацію прав людини (1789). Робляться перші спроби відстояти права людини і в міжна­родному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками й дітьми, припинення обігу порнографічних ви­дань і торгівлі ними, попередження і припинення терориз­му та ін.

Створюються перші міждержавні об'єднання (наприк­лад, у 1919 р. Міжнародна організація праці) з метою по­кращання прав та умов життєдіяльності людини. Але Друга світова війна показала, що поодинокими заходами цієї проблеми не вирішити. Саме тому у Статуті ООН після завдання позбавити людство від війни постав­лено мету «знову утвердити віру в основні права люди­ни».

У своєму розвитку принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею пройшов чотири ос­новні етапи: 1) проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій); 2) визнан­ня як принцип самовизначення (період після Першої сві­тової війни); 3) проголошення у Статуті ООН як принци­пу рівноправності і самовизначення народів; 4) закріплен­ня в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею. Кожен із зазначених етапів являє собою не тільки зміну формулю­вання, а й певний напрям дії принципу, його наповнен­ня політичним або юридичним змістом тощо [9, с. 29].

У науці міжнародного права ставлення до цього прин­ципу неоднозначне: від визнання дії цього принципу сто­совно всіх народів до обмеження його сферою колоніаль­не залежних народів (Д. Саксена, А. Ейде та ін.) і до повно­го невизнання (М. Сібер, Д. Тіам, Ш. Вішер, А. Яковідес, К. Іглтон, А. Коббан та ін.). Остання думка широко пропагується фактично після завершення процесу деколонізації. А отже, це є своєрідною формою згортання принципу.

Ідея необхідності, обов'язку держав співпрацювати в на­уці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким вста­новлюється спілкування держав, випливає, зрештою, пра­во і обов'язок кожної держави підтримувати постійні від­носини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. З ст. 1 зобов'язують держави – члени ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціаль­ного, культурного і гуманітарного характеру». Обов'язок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. IX та ін.

На відміну від інших принципів, які складалися в процесі розвитку міжнародного права, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань затверджувався разом з цим правом. Без нього міжнародне право не було б правом, саме в нім поміщено джерело юридичної сили міжнародного права. Він відноситься до категорії необхідного має рацію. На рубежі ХХ ст. Л.А. Комаровський і В.А Уляніцький писали: "Обов'язковість договорів витікає прямо і з логічною необхідністю з основних положень має рацію, що забезпечує мирне співжиття народів" [10, с.67].

Принцип закріпив угоду держав про визнання юридично об'язкової сили за нормами міжнародного права. І для цього принципи зберігає своє значення загальне положення про те, що єдиним способом створення юридично обов'язкових норм для суверенних держав є їх угода.

Розвиток основних принципів міжнародного права у ХХ ст.

Радянська держава, яка щойно виникла, запро­понувала покласти принцип мирного співіснування в основу мирного врегулювання майбутніх міжнародних від­носин. Ось як визначався „принцип” мирного співіснування: „Відповідно до цих положень (маються на увазі положен­ня Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б) 1917 р.) Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, роз­раховуючи знищити нову систему. Необхідно ще раз під­креслити, що визначальним (у розвитку сучасного міжна­родного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем” [9, с. 41].

Недивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов'яз­ки: «вирішальної боротьби держав двох систем в еконо­міці», «політичної боротьби між державами двох проти­лежних суспільних систем», «мирне співіснування соціа­лістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними»². Отже, спочатку нав'язувався принцип, а потім придуму­валися його права та обов'язки.

Висунуті Росією в жовтні 1917 року ідеї протиправності і злочинності агресивної війни знайшли широку підтримку народів. Приклад першої світової війни показав безглуздя війни як засоби рішення міжнародних проблем.

Принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві в період між двома світовими війнами спочатку як принцип заборони агресивної війни. Цей принцип замінив те, що існувало раніше в міжнародному праві право держави на війну (jus ad bellum), у відповідності, з якою кожна держава могла удатися до війни проти іншої держави у разі будь-якої суперечки між ними.

Статут Ліги Націй обмежував традиційне право держави на війну. Члени Ліги у разі виникнення суперечки повинні були використовувати мирні засоби для його дозволу і лише у разі невдачі могли удатися до війни. Передбачалася можливість застосування санкцій до держав, що порушили це обмеження. На ділі, проте, дані ухвали Статуту Ліги залишилися мертвою буквою, оскільки для застосування санкцій було потрібне одноголосне рішення Ради Ліги [11, с. 43].

Ідеї заборони і злочинності агресивної війни знайшли віддзеркалення у ряді документів Ліги Націй, зокрема в проекті договору про взаємну допомогу, прийнятому Асамблеєю Ліги Націй в 1923 році (але що не отримав подальшого руху), в Декларації про агресивні війни, прийнятою Асамблеєю Ліги Націй в 1927 році, в яких агресивна війна кваліфікувалася "як міжнародний злочин".

Паризький договір (пакт Бріана – Келлога) від 27 серпня 1928 р. з'явився першим багатобічним міжнародним договором, який, не дивлячись на деяку недосконалість його ухвал, містив заборону агресивної війни. Стаття I Договору свідчила: "Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів по приналежності, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних суперечок і відмовляються від такої в своїх взаємних відносинах як знаряддя національної політики". Стаття II передбачала зобов'язання учасників вирішувати свої спори мирними засобами.

Приєднуючись до Паризького договору, СРСР заявив тоді ж, що "ідея усунення в міжнародній політиці воєн і озброєних конфліктів є основна керівна ідея радянської зовнішньої політики". Як би передбачаючи подальший розвиток цього принципу, Радянський уряд відзначив також, що "повинна бути заборонена усіляка міжнародна війна, як знаряддя так званої "національної політики", так і службовка іншим цілям (наприклад, цілям придушення визвольних народних рухів і т.п.). Повинні бути заборонені не тільки війни у формально-юридичному тлумаченні цього слова (тобто війни, що припускають "оголошення", і т.д.), але і такі військові дії, як, наприклад, інтервенція, блокада, військова окупація чужої території, чужих портів і т.д." [3, с. 9].

Статуті Ліги Націй була зроблена спроба зробити обов'язковим звернення держав до мирних засобів для вирішення суперечок, що "можуть спричинити за собою розривши". Проте застосування мирних засобів тут не виключало звернення держав до війни. І лише в 1928 році принцип мирного дозволу був зафіксований в багатобічному договорі – в Паризькому пакті про відмову від

війни (пакт Бріана – Келлога). У ст. II цього Договору сторони визнали, що врегулювання або дозвіл всіх розбіжностей або конфліктів, незалежно від характеру їх походження, повинні здійснюватися тільки мирними засобами.

Таким чином, ще до другої світової війни до міжнародного права увійшов новий принцип – принцип мирного вирішення міжнародних суперечок.

Принцип суверенної рівності держав. У 70-і роки ХХ сторіччя були відмічені початком процесу розрядки міжнародної напруженості і бурхливим розвитком регіональною, перш за все європейською, інтеграції. Завершальний акт Наради по безпеці і співпраці в Європі (Хельсінкі, 1975 р.) поклав початок процесу зближення європейських держав різних систем, формуванню системи заходів довіри [6, с.29].

Серйозні зміни в міжнародних відносинах відбулися в 90-х рр. На місці колишнього Союзу РСР виникли нові самостійні держави, було створено Співдружність Незалежних Держав. З припиненням існування Союзу РСР і розпадом соціалістичної системи в Європі і Азії запалали вогнища серйозних міжнародних конфліктів. Змінилося і співвідношення сил на міжнародній арені. США, що не стримуються більше діями Радянського Союзу, все активніше стали претендувати на роль світового уряду. Військовий блок західних держав – НАТО – привласнює собі повноваження по врегулюванню регіональних конфліктів, поступово відтісняючи ООН. Одночасно з деяким зниженням ролі ООН, що потребує серйозних реформ, можна відзначити тенденцію продовження зміцнення і розвитку регіональної співпраці держав. Великими темпами йде процес західноєвропейської інтеграції, об'єднуються арабські і африканські держави, удосконалюються зв'язки країн Південно-східної Азії.

Загострення суперечностей між капіталістичними державами в кінці XIX – початку XX століття, боротьба за розділ, а потім і переділ миру ознаменувалися відкритими порушеннями таких демократичних принципів міжнародного права, як принципи пошани суверенітету держав і націй, невтручання в їх внутрішні справи, недоторканності території відсталих і слабких країн і народів. Територіальні захоплення закріплюються у відповідних міжнародних актах. Особливим об'єктом колоніальної експансії держав в кінці XIX століття стала Африка (Завершальний акт Берлінської конференції 1885 р. про розділ Африки). У нім також встановлювалися нові правила первинної окупації в цілях придбання території: вона повинна бути дійсною, а не номінальною, як раніше (принцип ефективності), і визнана іншими державами (правило нотифікації). Широко розповсюдилася практика прямої анексії, тобто насильницького приєднання чужих земель. Для їх маскування застосовувалися і такі інститути, як оренда території (наприклад, в Китаї), заняття і управління (Боснія і Герцеговина в 1878 р.), кондомініум, співволодіння (у Судані), і ін. Плебісцит не застосовувався відносно народів Азії і Африки [8, с.427].

Значно зросло число нерівноправних договорів з країнами Азії і Латинської Америки як форми встановлення і утримання їх народів в колоніальній залежності.

Анексія, зокрема отримані шляхом воєн, вважалася законним способом придбання державної території. З анексією були тісно пов'язані контрибуції (дань, якою переможець мав право обкладати переможених і розмір якої цілком залежав від розсуду держави-переможця).

Зіткнення інтересів капіталістичних держав, боротьба всіх прогресивних сил привели до того, що ще в старому міжнародному праві з'явилися окремі норми про захист прав людини. До них відносилися заборона работоргівлі, ухвали деяких міжнародних договорів про захист національних меншин і ін. У 1919 році була створена Міжнародна організація праці, що оголосила своєю метою поліпшення умов праці [6, с.31].

Гітлерівські звірства поставили зі всією гостротою питання про необхідність міжнародного захисту прав людини. Принцип пошани основних прав і свобод людини був зафіксований, хоч і у вельми загальній формі, в Статуті ООН. У 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, і в рамках ООН почалася підготовка міжнародних Пактів про права людини, які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН в 1966 році.

Зародження принципу самовизначення народів (націй) відноситься ще до періоду буржуазних революцій. Проте цей принцип не став загальновизнаним навіть в рамках європейського міжнародного права. Існування колоніальної системи, а також деяких європейських багатонаціональних імперій знаходилося в різкій суперечності з принципом самовизначення націй. Висунутий Жовтневою революцією принцип самовизначення націй і народів був набагато ширшим. Він розповсюджувався на всі народи миру. Цей принцип реально був направлений, перш за все, проти колоніальної системи. Тому він зустрів рішучий опір колоніальних держав. В результаті даний принцип лише майже через 30 років став нормою загального міжнародного права [12, с.120].

Широкий демократичний і національно-визвольний рух, викликаний боротьбою проти фашизму в другій світовій війні, забезпечив включення принципу самовизначення народів в Статут ООН. Хоч і у вельми загальних формулюваннях, цей принцип знайшов віддзеркалення у ряді ухвал Статуту і, таким чином, був закріплений як один з основних принципів сучасного міжнародного права.

У післявоєнний період велася запекла боротьба за реалізацію даного принципу, за його конкретизацію і розвиток. Боротьба йшла широким фронтом, перш за все на обширних територіях Африки і Азії, де колоніальні народи один за іншим повставали проти іноземного панування, в Організації Об'єднаних Націй, в політичній і правовій доктринах.

Таким чином, принципи міжнародного права розвивалися впродовж багатьох століть.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН. Широко визнано, що принципи Статуту ООН носять характер jus cogens, тобто є зобов'язаннями вищого порядку, які не можуть бути відмінені державами ні індивідуально, ні за угодою між собою.

Найбільш авторитетними документами, що розкривають зміст принципів сучасного міжнародного права, є Статут про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970 р., і Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах, що міститься в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного права важливо пам'ятати, що всі вони взаємно зв'язані, і кожен з них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.

У науці міжнародного права панує думка, що основні принципи міжнародного права мають імперативний характер. Це, мабуть, близько до дійсності, хоча поки і ніким конкретно не доведено. Основні принципи сучасного міжнародного права закріплені, перш за все, в Статуті ООН. Проте деякі з них сформульовані в нім дуже стисло. Тому за ініціативою ряду європейських держав в 60-і роки в ООН була проведена робота по кодифікуванню основних принципів. Вона завершилася ухваленням в 1970 році Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Декларація містить сім принципів: принцип незастосування сили або загрози силою; принцип мирного дозволу міжнародних суперечок; принцип невтручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію держави; обов'язок держав співробітничати один з одним відповідно до Статуту ООН; принцип рівноправ'я і самовизначення народів; принцип суверенної рівності держав; принцип добросовісного виконання державами зобов'язань, прийнятих ними відповідно до Статуту ООН і Декларації про принципи міжнародного права. Це не означає, звичайно, що в міжнародному праві тільки сім основних принципів. Декларація не ставила своїм завданням дати повний їх перелік.

У Завершальному акті Наради Хельсінкі по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р. міститься десять основних принципів. До перерахованих в Декларації 1970 року додані принципи непорушності меж, територіальної цілісності держав, пошани прав людини і його основних свобод [13, с.92].

Зростання ролі міжнародних відносин в суспільстві і поява нових життєво важливих, глобальних проблем ведуть до збільшення числа основних принципів міжнародного права. Наприклад, з підвищенням міжнародного значення проблеми охорони навколишнього середовища в міжнародному праві виник і розвивається важливий принцип охорони навколишнього середовища як принцип загального міжнародного права.

У зв'язку з поняттям основних принципів міжнародного права необхідно згадати про концепцію "основних прав і обов'язків держав". Комісія міжнародного права ООН за дорученням Генеральної Асамблеї розробила і представила їй в 1949 році проект Декларації прав і обов'язків держав, що складається з 14 статей. Цей проект, не діставши остаточного схвалення Генеральної Асамблеї, був розісланий на відгук урядам; відгуків поступило дуже мало, і Генеральна Асамблея до нього більш не поверталася. Та в цьому і немає необхідності, оскільки основні права і обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права визначаються основними принципами міжнародного права.