Лісостепова зона

Лісостепова зона простягається на схід від широколистянолісової зони до західних відрогів Середньоруської височини. Її північна мережа звивиста, але добре простежується за суцільним поширенням північнолісостепових ландшафтів, індикаторами яких служать сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, сформовані на лесових породах. У північну частину лісостепу по долинах річок, давніх улоговинах стоку проникають мішанолісові ландшафти.

Південна межа лісостепу проходить по лінії таких населених пунктів: на північ від Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Першотравневе, на північ від Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам'янку, Онуфрієвку, вздовж р. Ворскла на Кобеляки, Нові Санжари, на північ від Краснограда, через Балаклію, вздовж р. Оскіл до території Росії. Вона простежується по лінії суцільного поширення чорноземів глибоких середньогумусних, характерних для південнолісостепових ландшафтів. У цих межах знаходяться Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, південна частина Львівської, Волинської. Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, більша частина Сумської, північ Одеської і Кіровоградської областей.

Це зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва, урбанізації на базі промисловості, великих територіально-виробничих комплексів, переважного розвитку літніх видів оздоровчого і пізнавального відпочинку.

Формування і розвиток лісостепових ландшафтів зумовлені оптимальним балансом тепла і вологи, виявляються в тому, що випаровування вологи за вегетаційний період рослин майже дорівнює кількості атмосферних опадів, що випали, практично повсюдно поширені лесові відклади.

Своєрідність природи лісостепової зони — у поєднанні в її межах різних типів ландшафтів, розвинутих в однакових кліматичних умовах: 1) широколистянолісових із сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, що утворилися на її підвищеннях, високих схилах лівих приток Дніпра; 2) власне лісостепових з чорноземами опідзоленими і реградованими, які представлені фрагментарне збереженими широколистяними лісами, що виділяються на тлі сільськогосподарських угідь; 3) лучно-степових з чорноземами типовими (глибокими, лучно-чорноземними ґрунтами, цілком перетвореними в орні угіддя). У річкових долинах поширені лучні й болотні ландшафти, які займають порівняно з попередніми меншу площу.

Лісостеповий тип ландшафту почав формуватися вже в неогені. Це було пов'язано перш за все з посиленням континентальності клімату, що зумовило зміну колишніх тропічних і субтропічних лісів саванами. Пізніше, у зв'язку з похолоданням клімату, савани (тропічний лісостеп) еволюціонували і перетворились у лісостепові ландшафти помірних широт. Сучасна їх структура визначилась в основному історією розвитку території в антропогені. Лісостепові ландшафти значно змінили свій вигляд за історичний час у процесі їх господарського використання.

Первинні ліси і лучні степи збереглися мало. Залісеність зони становить у середньому 12,5 %. Орні землі займають близько 70-80 % площі сільськогосподарських угідь, де переважають посіви озимої пшениці й цукрового буряку. Лісостепові ландшафти сформувались на повсюдно поширених лесових породах, що легко піддаються розмиву дощовими і талими водами. Тому характерною рисою лісових ландшафтів є широкий розвиток балок і ярів, особливо на підвищеннях і крутих берегах річок.

Зі значними розмірами лісостепової зони пов'язана різноманітність властивостей природних компонентів ландшафтів, регіональні відміни в їх структурі, характері господарського використання.

Різноманітні рельєф цієї зони і процеси, що його формують. Великими орографічними одиницями є на заході східна і південно-східна частина Подільської височини. Придніпровська височина, а на сході — відроги Середньоруської височини. На лівобережжі великий простір займають Придніпровська низовина з широкими терасами Дніпра, Полтавська рівнина. Височини приурочені до позитивних, низини — до від'ємних тектонічних структур. Так Придніпровська височина приурочена до Українського щита. Придніпровська низовина знаходиться в межах Дніпровсько-Донецької тектонічної западини. Знижені західні відроги Середньоруської височини приурочені до схилу Воронезького масиву. З приуроченістю орографічних одиниць до певних тектонічних структур пов'язані різноманітність корінної основи лісостепових ландшафтів, значні коливання гіпсометричних рівнів, що зумовлює властиву європейському лісостепу вертикальну диференціацію ландшафтів.

17. Степова́ зо́на Украї́ни — степова природна зона в Україні, розташована на південь від лісостепової й простягається на південь до Азово-Чорноморського узбережжя та Кримських гір майже на 500 км. Степ збігається приблизно з Південною Україною (крім Кримських гір) та їх продовженням на південний схід — Передкавказзям. Степ займає майже 300 000 км² (40%) української суцільної етнічної території і 460 тисяч км² (48%) всіх українських земель. На території сучасної України степ займає 240 тисяч км², або 40% від усієї території країни,^[1] є найбільшим зональним природним комплексом.

Степ майже цілком розораний, залишки колишньої рослинності збереглися у заповідниках і частково на схилах балок ідолин річок.

Для степової зони характерна трав'яна степова рослинність. Весною, коли в ґрунті ще достатньо вологи, з'являються ефемерні рослини:півники, гіацинти, крокуси, горицвіт, тюльпани, півонії, маки. До настання спеки рослини відцвітають і дають насіння, їх наземна частина відмирає. У ґрунті залишаються бульби, цибулини, кореневища, де накопичуються поживні речовини. Завдяки цим речовинам рослини виростуть і розквітнуть наступної весни. Ранньоквітучі рослини змінюються такими, які пристосувалися до спеки й нестачі вологи. Улітку в степу з'являються полин, типчак, ковила. Одні рослини мають довге коріння, яким з глибини дістають воду, в інших — жорсткі або вузькі опушені листки, через які випаровується мало води. У середині літа від спеки починають висихати всі рослини. Вітер підхоплює їх і котить клубками по степу (рослини-перекотиполе), витрушуючи дозріле насіння.

Дерева і кущі зустрічаються на берегах водойм і в балках. Тільки там їм вистачає вологи влітку, тільки там вони захищені від зимових морозівта весняних приморозків під час цвітіння. У степах іноді можна зустріти зарості тернику, шипшини, мигдалю, степової вишні. Природні ліси в степах займають невелику площу. У балках та ярах трапляються байрачні ліси, у заплавах річок заплавні. Вододільні простори позбавлені природної деревної рослинності, але в багатьох районах степової зони є штучно створені лісові масиви: Великоанадольський масив уДонецькій області, Великомихайлівський, Грушуватський у Дніпропетровській області. Середня лісистість зони становить 3%. Деревна рослинність поряд з трав'янистою збереглася у Чорноморському біосферному заповіднику та в Дунайських плавнях.

Луки в зоні степів здебільшого прилягають до заплав річок.

Для захисту полів від ерозії було започатковано лісорозведення. Ліси посеред степу залишили по собі відомі вчені Г. Висоцький та В. Докучаєв, лісівники В. Графф, В. Скаржинський. Ліс-парк створив на своєму хуторі Надія, поблизу Кіровограда, видатний письменник Іван Карпенко-Карий. Вдовж доріг та полів насаджено захиснілісосмуги^[2].

20. Кри́мські го́ри (крим. Qırım dağları) — гірська система на півдні Кримського півострова. Простягається вздовж чорноморського узбережжя на 180 км із південного-заходу на північний-схід, від мису Айя на околицях Балаклави до мису Іллі біля Феодосії. Ширина гірської смуги до 60 км (між Сімферополем і Ялтою). Площа — близько 10 тис. км² (менше відсотка площі України). Переважні висоти 700–1200 м. Західна частина великої Кримсько-Кавказької гірської країни.

Рослинність Кримських гір характеризується значним розвитком лісів; У розподілі рослинності проявляється вертикальна поясність. Передгір'я — це смуга кримського лісостепу, яка являє собою чергування степу з ділянками лісу. Тут росте дуб пухнастий, скельний і звичайний, клен польовий, берест, з чагарників — дерен, граб східний, глід, шипшина, з трав - ковила, типчак.

На північному схилі Головного пасма до 700 м над рівнем моря переважають дуб скельний, клен, ясен, липа, граб. Вище, до висоти 1300 м,- букові ліси з домішками граба, берези, липи. Біля верхньої межі зустрічаються невеликі ділянки соснових лісів. На гірських плато-яйлах збереглися лише невеличкі ділянки лісу з бука і сосни. Основна площа яйл зайнята гірськими луками та лучними степами. Тут значно поширені альпійська фіалка, звіробій, безсмертник, осока, типчак.

Для Південного берега Криму характерні чагарникові зарості, які складаються з "держидерева", чагарникових форм дуба пухнастого і граба східного. Сучасний краєвид утворюють кипарис, кедр, лавр, магнолія. Завдяки сприятливим ґрунтово-кліматичним умовам можна вирощувати субтропічні культури: мигдаль, інжир, хурму, гранат.

Тваринний світ Кримських гір різноманітний. У лісах живуть олень, козуля, муфлон (дикий родич домашньої вівці з о. Корсика), куниця кам'яна, борсук, лисиця" заєць, білка. З птахів: гриф чорний, пугач, сойка, синиця, кропивник, соловей, чайка, лебідь, чапля.

Надзвичайно гарна природа, теплий клімат і море роблять Південний берег Криму одним із найкращих курортних районів.

Найвідомішими природозаповідними об'єктами Гірського Криму є заповідники: Кримський, Ялтинський, Карадазький, "Мис Мартьян", а також Нікітський ботанічний сад.

21. Причини сезонних змін. Сезонними змінами в природі називають періодичні явища, повторювані щорічно в одній і тій же послідовності. Пори року характеризуються різними світловими і температурними умовами, що визначають хід змін життєвих процесів рослин і тварин.

Кожен з періодів пір року обумовлений географічним положенням і кліматичними условіямі. Смена пір року відбувається завдяки річного обігу Землі навколо Сонця при незмінності нахилу земної осі до площини орбіти. Положення Землі на її орбіті визначає настання астрономічних пір року. Яскравість і тривалість щоденної сонячної радіації в різний час року впливає на температуру повітря і грунту, на вологість, що тягне за собою зміни в житті рослин і тварин. Але у зв’язку з непостійністю періодичних змін погоди астрономічні початку часів року не збігаються з термінами настання періодичних явищ у живій природі. Так, наприклад, астрономічна весна настає в день весняного рівнодення (21 березня); натуралісти ж вважають початком весни 19 березня середній термін прильоту грачей. Срокі настання сезонних явищ та їх тривалість відносні, наприклад термін прильоту граків коливається між 7 і 31 марта. Ізученіе сезонних явищ. Закономірності періодичних сезонних змін у житті рослин і тварин вивчає наука фенологія; спостереження за настанням цих явищ називають фенологічними. Сутність цих спостережень полягає в тому, щоб стежити за ходом сезонних явищ і записувати дати їх настання, а в деяких випадках і закінчення. На підставі багаторічних фенологічних спостережень краєзнавчі організації складають календарі природи, які відображають час настання сезонних явищ в тій чи іншій местності. Значеніе вивчення сезонних явищ. Потреба у вивченні сезонних явищ виникла у людини дуже давно у зв’язку з розвитком землеробства, рибальства, охоти. Определяя щорічно дати настання сезонних змін і зіставляючи їх з часом сільськогосподарських робіт, можна встановити кращі терміни обробки грунту, посіву насіння і тим підвищити врожай. Так, наприклад, за даними агробіостанції імені К. А. Тімірязєва, найбільший урожай огірків одержують при посіві їх під час зацвітання лілового бузку та жовтої акації. Кращий термін посіву ріпи час цвітіння осіни. Параллельние спостереження за ходом розвитку рослин і харчуються ними комах полегшують встановлення термінів боротьби з шкідниками культурних растеній. Фенологіческіе спостереження дають багатий фактичний матеріал, який служить доказом вчення Ч. Дарвіна про природний добір і допомагає зрозуміти сутність основного закону біології єдність організму і необхідних йому умов життя. Спостереження розширюють кругозір людини, підвищують його інтерес і любов до природи. У той же час вони не вимагають складного обладнання та доступні будь человеку. Календарь пріроди Каждий вихователь дитячого саду повинен навчитися вести фенологічні спостереження і складати календар природи. Тільки в цьому випадку він зможе правильно намітить терміни доступних дітям спостережень і навчить їх бачити і чути те що в пріроде. Календарь природи і сільського господарства середньої смуги Європейської частини Росії може служити коротким посібником при організації фенологічних спостережень майже по всій країні, за винятком місць, що мають іншу рослинність.

23.Сезонність — це загальне явище в живій природі, зумовлене змінами факторів неживої природи протягом року. Сезонність особливо чітко проявляється в регулярній зміні пір року в помір­них і північних широтах. Навесні й улітку більшість тварин розмножуються, дають потомство, а наприкінці літа й восени готуються до суворих умов зими.

Пристосування холоднокровних тварин до зимівлі. Холодно­кровні тварини (наприклад, комахи, земноводні, плазуни) переносять зиму в активному, стані. У їхньому організмі відбуваються зміни, ще починаючи з літа. На осінь у них збільшуються запаси поживних речовин, за рахунок яких повільно підтримується обмін речовин. У їхніх клітинах зменшується кількість води. І все-таки, незважаючи на таку підготовку, чимало холодно­кровних тварин зимують у схованках, де суворі умови зими виявляються не так різко.

Пристосування теплокровних тварин до зимівлі. Теплокровні тварини — це птахи і ссавці. Вони менше переохолоджуються, ніж холоднокровні. Стала температура тіла забезпечується в них високою інтенсивністю обміну речовин. Для підтримки темпе­ратури тіла на одному рівні в них виникли такі особливості, як теплоізоляційні покриви (пух, пера, волосся), жирові нагромад­ження тощо. Щоб зменшити віддачу тепла в зимових умовах, вони восени линяють — ссавці змінюють літнє хутро, а птахи оперення на густіше, зимове.

Теплокровні тварини, здатні прогодувати себе, не втрачають своєї активності й узимку. А ті ссавці, які не можуть здобути собі корм у зимових умовах, залягають у сплячку. Сплячка — це стан зниженої життєдіяльності, який настає в теплокровних тварин при недостатній кількості їжі, коли вони не можуть зберігати високу активність. Перед сплячкою тварини нагромад­жують в організмі поживні речовини, в основному жири (до 40 % маси тіла), і влаштовуються у схованку.

Птахи, які не можуть забезпечити себе їжею в зимових умовах, відлітають у вирій (у теплі краї), де є достатня кількість корму.

Регуляція сезонних змін у житті тварин. На перший погляд здається, ніби сезонні зміни в житті тварин повністю залежать від сезонних змін температури повітря. Адже навесні, коли тепліє, повертаються з вирію перелітні птахи, прокидаються від сплячки ссавці, виходять із стану заціпеніння холоднокровні тварини. А восени, коли похолодає, усе відбувається навпаки. Насправді ж тварини починають готуватися до зимівлі ще влітку, коли температура повітря цілком сприятлива для них. Отже, не темпе­ратура регулює сезонні зміни в організмі. Доведено, що основним регулятором складних сезонних змін у житті тварин і рослин є сезонні зміни в тривалості дня, які не можуть бути випадковими, як, скажімо, зміни температури повітря. Зміна тривалості дня протягом року є сигналом, що визначає майбутні сезонні зміни в організмі.