Геостратегічний аналіз зовнішньої політики Китаю

Аналіз геостратегії держави вимагає розгляду історії формування геополітичних кодів Китаю після Другої світової війни. Під геополітичними кодами (кодексами) зазвичай розуміють набір стратегічних пропозицій, які уряд складає про інші держави при формуванні своєї зовнішньої політики. Ці кодекси діють на трьох рівнях – місцевому, регіональному, глобальному. Кодекси місцевого рівня, що складаються з оцінок сусідніх держав, мають всі без винятку держави світу. Кодекси регіонального рівня складаються урядами регіональних держав або ж потенційними регіональними державами, що намагаються поширити свій вплив далі сусідів першого порядку. Головний зміст глобальних кодів визначається наявністю ядерної зброї, насамперед починаючи від 60-х років (початок "ери балістичних ракет"). Варто додати, що особливий статус таких держав, як США, Росія, Китай, у значній мірі базується на великих запасах ядерної зброї. Спираючись на це, Китай концептуально незалежний у питаннях внутрішньої і зовнішньої політики.

Виникнення КНР заклало внутрішню пружину в механізм розвитку воєнно-політичної ситуації в Азії, а також слугувало початком формування геополітичного коду місцевого рівня. Це, у свою чергу, передбачало возз'єднання Гонконгу, Макао, Тайваню з материковим Китаєм згідно з геополітичною програмою, висунутою Мао Цзедуном.

У 60-ті роки відбулося формування регіонального геополітичного коду Китаю. У геополітичній концепції Мао Цзедуна тих часів ішлося не лише про поділ світу на наддержави (СРСР і США) та проміжну зону, до якої входили розвинені капіталістичні країни й країни, які розвиваються, а й про поширення революційних війн під проводом Китаю. Китайське керівництво розглядало Африку, Азію та Латинську Америку як плацдарм для успішної реалізації концепції революційних війн. Проте практика довела її нежиттєздатність. Це свідчило про існування конфлікту між регіональним геополітичним кодом Китаю, який дозволяв йому вести суперництво з Індією та іншими країнами в ширшому азійському масштабі, і глобальним геополітичним кодом, котрий був того часу лише на стадії формування [61, c. 61-64].

Концепція революційних війн була розрахована більше на самих китайців, ніж на світову спільноту. Тут ми спостерігаємо один із суттєвих результатів прийняття в КНР традиційної догми про виняткове місце Китаю в навколишньому світі, а саме перетворення зовнішньополітичної доктрини на службу внутрішнім цілям – зміцненню провідної ролі КПК у китайському суспільстві. Цьому і слугувало декларування провідної ролі КНР серед постколоніальних країн, а також усі можливі пошуки суто формальних підтверджень існування такої ролі. Тому стає зрозумілим, чому не турбувало того часу китайське керівництво питання відповідності реальності створеної ним картини міжнародного положення Китаю. Достатньо було того, щоб ця картина сприймалася за реальність у самому Китаї.

На межі 60–70-х років ХХ століття почав формуватися геополітичний код Китаю глобального рівня, що пов'язано зі створенням національних ракетно-ядерних сил. Тоді ж була висунута Мао Цзедуном геополітична концепція "трьох світів", яка трансформувалась у подальшому в концепцію боротьби "світового міста" (усі розвинені країни) зі "світовим селом" (країни, які розвиваються на чолі з Китаєм).

Однак лише на межі 70–80-х років ХХ століття зі створенням значних запасів ракетно-ядерної зброї Китай насправді став державою глобального рівня, що й спонукало КНР перейти від "оборони" до "наступу" за всіма геостратегічними напрямами з метою становлення країни як провідної світової держави. При цьому геостратегія сучасного Китаю в АТР ґрунтується на концепції "стратегічних кордонів і життєвого простору", яка обґрунтовує необхідність поступового розширення сфер гарантованого політичного, економічного та військового впливу КНР в АТР. Ця концепція не виключає використання військової сили або загрози її застосування в інтересах Китаю і є продовженням геополітичних програм Мао Цзедуна [90].

Ден Сяопін висунув концепцію "миру й розвитку", у якій визначені головні світові проблеми – проблема миру (проблема Схід-Захід) і економічні проблеми (проблема розвитку Північ-Південь). Згідно з цією концепцією найважливішою зовнішньополітичною метою сучасного Китаю є боротьба за створення сприятливих міжнародних умов для виконання завдань модернізації КНР. Ця політика отримала назву "незалежність і самостійність" і, як уже зазначалось, є реалізацією принципу опори на власні сили. Нині вступ Китаю до будь-яких воєнно-політичних союзів з провідними державами світу офіційно не передбачається. Проте, використовуючи власний потенціал стратегічної культури – триєдність дезінформації, дезорганізації та оперативної дезорієнтованості противника, геостратегія КНР реалізується непомітно й потаємно згідно до древньої традиції – "чорне поступово переходить у біле і навпаки". Хоч до тепер Китай не відмовився від територіальних претензій до сусідніх країн, основним засобом геополітичної боротьби Китаю в сучасних умовах є "мирна" геополітична експансія – демографічна. Цей факт набуває особливої ваги, зважаючи не тільки на колосальні темпи й масштаби природного приросту китайського населення, а й спеціальну політику Пекіну щодо "хуацяо" (китайської діаспори в багатьох країнах світу). Від кінця ХХ століття "хуацяо" продовжують відігравати найважливішу роль як у розвитку економічних перетворень у Китаї, так і в поширенні його політичного впливу у світі [85].

Механізм демографічної експансії, за допомогою якої здійснюється розширення життєвого простору китайців, працює так:

1) демографічна експансія в простір, який контролюється іншим народом з будь-якого приводу і на будь-яких умовах навіть до формальної відмови від своєї національності (деідентифікації);

2) формування могутньої діаспори і створення механізмів впливу на культурне й економічне життя чужого народу, розвиток ідеології єдності народу або їхньої спорідненості, встановлення "прозорих" кордонів зі своєю історичною батьківщиною для "зміцнення" культурних та економічних зв'язків;

3) за допомогою історичної батьківщини оволодіння політичним життям чужого народу і перетворення його в слухняну зброю процесу возз'єднання з іншим народом і ліквідації формальних кордонів [52, c. 22-28].

Проблема Китаю полягає і в тому, що його забезпеченість ресурсами, земельними і мінеральними, значно нижча, ніж у середньому у світі. Китайський учений З. Йі зазначав, що в його країні: "Площа території на душу населення становить 1/3, пасовиськ – 1/4, лісів – 1/9 і водної поверхні – 1/4. А якщо порівняти лише зі Сполученими Штатами, ці показники будуть ще значно нижчими. На душу населення в Китаї припадає одних земель лише 1/8, а лісів – 1/9 від наявних у США. З урахуванням існуючого нині в Китаї рівня продуктивності населення це неминуче загострить і без того напружену ситуацію у сферах екології та ресурсів".

Дуже важливо пам'ятати, що ресурси розвитку в Китаї в значній мірі вичерпані. Надлишкове населення буде вимушене залишати країну.

Із зазначеного випливає, що проблема кордонів у китайській геостратегії при економічній і демографічній експансії не так загострюється, як це уявляється більшості. Однак не варто думати, що Китай у перспективі не застосує силове розширення життєвого простору, точніше, закріплення після проведення демографічної експансії. Тобто чинник військової сили КНР не буде винесеним "за межі" майбутніх геополітичних перетворень в АТР і загалом у світі. Оскільки згідно з теорією "переходу впливу" Дж. Куглера й А. Органського нерівномірність економічного розвитку і пов'язані з цією обставиною зміни у розподілі військової могутності зазвичай призводять до війни за лідерство, яку розв'язує гегемон (США) з метою запобігання переходу впливу, або ж претендент (КНР). Тому не випадково С. Хантігтон (США) найімовірнішим районом початку третьої світової війни вважає Південно-Китайське море [76, c. 10].

Зважаючи на сучасну стратегічну ситуацію, Китай змінив воєнну стратегію, переорієнтувавши свої збройні сили з північного напрямку на південний. При цьому акцент розвитку зроблено на військово-морські й військово-повітряні сили, а також здійснюється цілеспрямована стратегія освоєння цілої низки наукоємних технологій у ракетно-космічній і ядерній галузях за допомогою Росії, а в галузі інформаційних технологій за участю США.

1987 року КНР підняла питання про права на великий архіпелаг з малих островів Спратлі, повторюючи тезу про тисячолітнє володіння цими островами Китаєм. 1988 року китайські сили окупували острів Хайкань, перетворивши його в особливу економічну зону і створивши на ньому військово-морську базу. 1992 року був прийнятий "Закон Китайської Народної Республіки про внутрішнє море і суміжну зону", створивши свого роду легальну базу для зазіхань на острови Південно-Китайського моря. Приєднавшись у 1996 році до Конвенції ООН з морського права, Пекін семикратно, на два з половиною мільйони квадратних кілометрів розширив економічну зону в Південно-Китайському морі.

Китайські військові теоретики, зважаючи на геополітичну концепцію "стратегічних кордонів і життєвого простору", стверджують, що локальні війни являються єдино можливим видом війн у теперішньому і майбутньому, бо вони запобігають накопиченню гострих суперечностей і не доводять їх до переростання у світову війну. А також допускають, що на початку ХХІ століття Китай у випадку наявності ускладнень стратегічного характеру на шляху забезпечення його "законних прав та інтересів в АТР" може вступати в різні локальні війни та збройні конфлікти вздовж периметру своїх кордонів, причинами яких, на наш погляд, можуть бути [86]:

1) загострення проблеми незалежності Тайваню, що може призвести до серйозної військової конфронтації між КНР і США;

2) союз Росії з Європою та США, спрямований проти безпеки Китаю, що спонукатиме останнього до контракції "Східного Дракона" з усіма негативними наслідками для російського Далекого Сходу і регіону Центральної Азії;

3) реакція Китаю на спроби російської влади зупинити силою китаїзацію Далекого Сходу, що спричинить розширення "життєвого простору" за рахунок "раніше втрачених земель".

Отже, можлива агресія Китаю буде спрямована проти безпосередніх і близьких сусідів.

Аналітики, приділяючи велику увагу Пекіну в зоні АТР і загалом у світі, констатують, що зростаюча китайська могутність складається з транснаціональної взаємодії капіталу: а) КНР; б) китайських НІК (нових індустріальних країн, до яких належать Тайвань, Гонконг, Сінгапур); в) китайської діаспори, що призведе до створення "величезної економічної сфери", яка простягнеться від Пекіну до Джакарти. Композицію даного задуму Рахманін О. (Росія) визначав як "стратегію трьох трикутників". За даним сценарієм спочатку розвиваються відносини взаємозалежності в "малому трикутнику" (КНР-Гонконг-Тайвань); далі зміцнюється співробітництво в "середньому трикутнику" (КНР-НІК-АСЕАН) і потім формується "великий трикутник" (КНР-Японія-США). Це свідчить про перехід КНР у формуванні геостратегії з геополітичної на геоекономічну парадигму міжнародних відносин, у межах якої реалізовується "стратегія трьох трикутників".

Однак при реалізації даної стратегії Китай, відкриваючись зовнішньому світу як господарське утворення, у відносному розумінні замикається, відводячи зовнішнім зв'язкам суто допоміжну роль. Отже, системність Китаю, його зовнішньополітична та зовнішньоекономічна повноцінність і самодостатність дозволяють допустити, що подальший розвиток цієї країни буде зберігати значну специфіку - тобто базуватися переважно на внутрішніх потребах. Навряд чи КНР буде повторювати відомі траєкторії постіндустріальності, хоч в окремих частинах системи схожість виявляється значною [66, c. 1].

Китайський варіант геостратегії базується на переконанні, що світ розвивається за об'єктивними законами, з його неминучими причинно-наслідковими зв'язками, відповідно до яких слід формувати зовнішньополітичну стратегію КНР. Вона позбавлена елементів наступальності й нав'язування, оскільки об'єктивні закони (наприклад, ідея про неминучість багатополярності) збігаються зі стратегічними інтересами Китаю. Слід зазначити, якщо США як світова держава мріє як геополітичний приз "отримати" Євразію, сподіваючись на добре "травлення", то Китай реально проводить економічну й демографічну експансію в Південно-Східну Азію і пострадянський простір.

А також озброюючи новими видами зброї і надаючи ракетно-ядерні технології Ірану та іншим країнам, які виступають проти позиції США на Близькому Сході, Китай настирно виштовхує Сполучені Штати з Азії. У такий спосіб КНР сприяє формуванню багатополярності сучасного світу, що є, на думку китайського керівництва, однією з передумов досягнення стратегічної мети – стати провідною державою світу. Також аналітики стверджують про існування між Китаєм, Пакистаном та Іраном неофіційного геополітичного союзу, що впливає на баланс сил не лише в регіоні, а й у світі загалом.

Отже, можна допустити, що в наступні десятиліття підйом Азії та ісламу призведе до гігантських зрушень на геополітичній карті світу в ХХІ столітті, які будуть визначатися новими расовими й культурними силами [43, c. 67-76].