Поняття виконавчої влади

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї краї­ни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законо­давством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад, у Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодав­чої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтроль­ним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управ­ління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийня­ті органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом ви­дання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армі­єю, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узу­рпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органа­ми. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конститу­ційний нагляд).

На сучасному етапі розбудови Української держави існу­ють: державне управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада, проголошена Конституцією України.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї краї­ни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законо­давством. Виконавча влада і державне управління є "статикою" і "динамікою" управлінської сфери діяльності держави.

Ефективність діяльності державної влади залежить від узгодженості її складових. Тому державне управління в Ук­раїні має бути реформованим, вивільненим від адміністра­тивно-командних методів минулого, а виконавча влада — не лише декларованою, а й побудованою відповідно до Консти­туції України.

Розподіл влад, як відомо, сприяє вдосконаленню механіз­му реалізації влади, забезпечує реальний, а не формальний розподіл функцій по керівництву суспільством. Фундаментальне значення в управлінні мають такі скла­дові: рішення, його реалізація (виконання), контроль (на­гляд) за здійсненням рішення (включаючи, в першу чергу, охоронну функцію). Закладена у цій схемі логіка досить оче­видна. Очевидним є й те, що єдина державна влада здійсню­ється у законодавчій, виконавчій і судовій формах. Однак не є очевидним те, що кожна з цих форм, як доводить теорія розподілу влад, повинна бути незалежною. Звичайно, абсо­лютна незалежність гілок влади неможлива. Йдеться лише про їх відносну самостійність, оскільки багато питань вони вирішують разом.

У найбільш тісному зв'язку перебувають законодавча і виконавча влада. Аналіз Конституції України дає можливість зробити висновок, що представницька влада може втручати­ся у сферу діяльності виконавчої, а остання — впливати на роботу Верховної Ради.

Очевидно оптимальне співвідношення цих влад слід шу­кати у співвідношенні основних форм їх діяльності. Пред­ставницька влада приймає закони, а виконавча виконує їх, тобто основні форми діяльності цих органів — законодавча і виконавча. Крім того, кожна з гілок влади має й інші видові форми: установча і контрольна діяльність притаманні зако­нодавчій владі, контрольна і правоохоронна форма роботи властиві владі виконавчій.

Що стосується місця виконавчої влади в системі єдиної державної влади, то воно визначається перш за все метою діяльності виконавчої влади — забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [8].

Мета у свою чергу вимагає чіткого визначення суто ви­конавчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями інших гілок влади.

Межа між законодавчою і виконавчою владами лежить у площині двох складових — рішення і виконання. При цьому слід визнати, що представницька влада лише приймає за­кони, але не розробляє механізми їх реалізації. Невдячна чорнова робота деталізації закону шляхом визначення меха­нізму його здійснення завжди покладалася на органи вико­навчої влади. Механізм реалізації законів фактично і є ме­ханізмом самої виконавчої діяльності.

Відносна самостійність виконавчої влади безпосередньо виявляється у функціях, які покладено на суб'єктів виконав­чої діяльності.

Аналіз повноважень суб'єктів виконавчої влади дає змо­гу виділити такі основні функції цих суб'єктів: соціально-по­літичну, правозастосовну, правоохоронну, координації, дер­жавного регулювання, контролю і нагляду.

Державна влада нерозривно пов'язана з політичною владою. Конкретно цей зв'язок виявляється у соціальна-політичній функції виконавчої влади, яка спрямовує владно-по­літичну та владно-адміністративну діяльність усієї системи виконавчих органів на чітке і неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів і безпосереднє керівництво об'єктами управління.

На підставі соціально-політичної функції розкривається зміст наступної важливої функції виконавчої влади — правозастосовної, яка являє собою систему дій, що мають яскраво виражений організаційний аспект. Право застосовна діяльність полягає у розробці і фактичному здійсненні орга­нізаційних заходів, спрямованих на те, щоб забезпечити вті­лення приписів правових норм у життя.

Правоохоронна функція виконавчої влади забезпечує хід реалізації правозастосовної діяльності і належну поведін­ку всіх учасників керованих процесів.

У сучасний період особливого значення набуває функція координації виконавчої влади. Це пояснюється багатоуклад­ністю сфери управління. При цьому в правовиконавстві центр ваги зміщується у бік співробітництва і погодженості дій учасників координації і істотно зменшується сфера без­посереднього адміністративного розпорядництва, характер­ного для діяльності виконавчих органів колишнього СРСР.

Поділ державної влади в Україні на гілки влади значно обмежив нормотворчість виконавчої влади. Головним засо­бом у її діяльності стало розпорядництво, що забезпечує здійснення практичних заходів з проведення у життя законів та інших правових актів Верховної Ради України і Президента.

В обмеженому обсязі виконавча нормотворчість зберіга­ється, зокрема, при розробці і здійсненні Кабінетом Мініст­рів загальнодержавних програм економічного, науково-тех­нічного, соціального і культурного розвитку України (ст. 116 Конституції).

У необхідних випадках регулювання має характер корек­туючого впливу.

Розпорядництво не є жорстким засобом втручання у діяльність об'єктів, щодо яких здійснюється управління. Во­но має координуючий, коректуючий, регістраційний, нагля­довий та правоохоронний характер.

В умовах впровадження ринкової економіки великого значення набуває функція державного регулювання, як од­на з форм впливу, що ґрунтується на нормативно-правовій базі, реалізується органами виконавчої влади шляхом вста­новлення і застосування правил, націлених на корегування економічної діяльності фізичних і юридичних осіб, державно­го та недержавного секторів економіки, і підтримується мож­ливістю застосування правових санкцій у разі виявлених порушень [9].

Особливого значення набувають контроль і нагляд, які конкретизуються у таких основних формах: в забезпеченні податкової і митної політики держави, аудиті, наглядовій діяльності за функціонуванням конкретних об'єктів управ­ління тощо.