Київської Русі

віднести цю акцію до часу Ан-

дрія Первозванного, дехто — до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії.

Можливо, вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і

була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, християни були на

Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного

впливу на формування світоглядних засад не справляли.

Розглянемо окремі позиції проникнення християнства на Русь. За

історією руської церкви Є. Голубицького, святий Андрій, подорожую-

чи з Константинополя до Риму, чомусь обрав вельми цікавий марш-

рут — через Україну, Новгород і звідти до Риму. Замість прямого

шляху, який не перевищив би два-три тижні, він витратив принаймні

8–9 місяців. Можливо, тільки для того, щоб сказати на дніпрових схи-

лах учням: “Чи бачите ви гори, он ті? На горах тих засяє ласка Божа;

тут постане місто велике. Й Бог побудує багато церков. Поблагословіть

ці гори і поставте хреста...”, а в Новгороді попаритися в лазнях, спізнати

смаку північної екзотики?! Така версія видається сумнівною, її спрос-

товують як теологи, так і світські вчені.

А от літописні хроніки свідчать, що Аскольд і Дір були христия-

нами. Щоправда, попри їх понад двадцятирічне княжіння у Києві (862–

885 рр.), особливого поширення, окрім княжої дружини, християнство

не дістало.

За княжіння Ігоря (913–945 рр.) та Ольги (до 969 р.) християнство

поширюється серед заможних верств, побутує разом з язичництвом. Дві

віри доповнюють одна одну і не ворогують між собою. Про це свідчить

витяг із договору, укладеного послами князя Ігоря з грецькими царями

Романом, Константином і Степаном: “А хто з руської (української)

сторони осмілиться порушить цього договору (така любов), то охрещені

(“елико их крещение прияли суть”) нехай приймуть помсту від Бога

Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а

неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх

не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від зброї своєї

і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий”.

В іншому місці договору читаємо: “А коли збігця не знайдуть, нехай

присягають наші християни руські по вірі своїй, а не християни — по

закону свойому”.

Цей договір Ігоря з греками — важливий документ, який свідчить,

що християнство існувало і функціонувало до його офіційного утверд-

ження. Тим більше, що християн представляли, і досить сильно, військо-

ва верхівка, дружинники князя та найманці-варяги.

Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважи-

лася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю ак-

цію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що “Повість

минулих літ” акт охрещення висвітлює в рожевих тонах, опір христи-

янству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити

питання, пов’язане зі зміною світогляду цілого народу, який формував-

ся впродовж століть.

Що ж спонукало Володимира прийняти християнство? Барон Ро-

зен у книзі “Император Василий Болгаробойца” (СПб., 1883) навів

цікавий літопис православного грека Ях’ї, де йдеться про те, що Вард

Фока збунтувався проти грецького царя, і цар Василь попросив допо-

моги у Володимира, який її й надав. За це Василь обіцяв видати за

Володимира свою сестру, але за умови, що Володимир прийме христи-

янство. Володимир цього ж 987 р. охрестився у присутності імпера-

торських послів — свідків виконання договору. Була виконана з боку

Володимира й угода про надання війська; бунт було припинено, Вард

Фока скараний, Василю ніщо не загрожувало, проте угоди про видачу

сестри виконано не було. Володимир діяв рішуче: обложивши Корсунь,

він досяг своєї мети — царівна Анна стала його дружиною.

У Корсуні він відкрито вінчається з Анною і як переможець та свояк

грецького імператора більше не ховається з новою вірою, приймає

рішення охрестити Русь, а відтак ввести її як рівну до держав євро-

пейської співдружності. Сама акція охрещення слов’ян була досить

жорсткою і відбулася, як пише літописець, 988 р.; проте це не

зовсім відповідає правді. Адже, за свідченням грецьких джерел, Воло-

димир взяв Корсунь 989 р., та й після цього князь не сидів без діла.

Отже, найвірогідніше, охрещення відбулося влітку 990 р.

Після охрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає

дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі

потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами за-

сновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення

Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного

храму Київської Русі.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до

співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні

набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-

збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своє-

рідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі,

обгрунтувало право князя-імператора на владу.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: час-

тково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з

Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби

відправляла слов’янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особ-

ливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі.

Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий

освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед

руської людності.

КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ — ПРОСВІТНИКИ СЛОВ’ЯН

Святі рівноапостольні просвітники слов’ян брати Кирило та Ме-

фодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів

Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обда-

рованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим.

Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив

Мефодій.

Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям.

Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у

Корсуні, де в “чудесний спосіб” сподобили мощі священномученика

Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані “русь-

кими письменами”, а також зустрів русина, який говорив мовою русь-

кою, і від нього перейняв її.

Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Рос-

тислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов’ян. Вони дали

згоду.

Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом,

Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов’янську

абетку, переклав у 863 р. Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані

Божі книги.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ У КУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКУ

По смерті Ярополка Володимир (980–1015 рр.) стає повновладним

господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — сло-

в’янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада.

У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир приду-

шував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир

вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмо-

вився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних

стосунках.

Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроні-

ки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвос-

та, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову

зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Сте-

панович. Володимир ліквідував кабінет місцевих “ясних князів” і роз-

дав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в

Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною

економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв’язками.

Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити

термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопар-

тійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширив-

ши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консо-

лідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі ва-

ріанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його рад-

никами. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і

сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та

аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як

найближчому для слов’янської Русі.

Християнство не було чимось невідомим для русичів. Їм імпонували

позиції православ’я, які не мали подвійних трактувань і були досить

гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного

Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена

вищою силою.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готу-

валися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архі-

тектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську

Русь у коло високорозвинених країн Європи.