Походження українського народу

Етнокультурні проблеми походження слов’ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до

нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались

як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із

такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або

заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу

слов’ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культуро-

генезу і сьогодні немає жодної грунтовної праці.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію поход-

ження слов’ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів —

мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх

досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці “Исто-

рическая морфология русского языка” та “Древнейшие судьбы русско-

го племени”, за словами академіка С. Обнорського, мали “стрункість

викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск

висновків”, теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в наукових колах. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна:

по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається не-

змінним.

Основоположником цієї теорії є видатний український археолог

В. Хвойка. У результаті грунтовних археологічних досліджень він довів,

що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів

і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території Укрїни особли-

вості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.

На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну “Історію України-Руси” М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в “Нарисі історії України” Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов’ян належить відомому українському вченому В. Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Якщо зробити бодай побіжний огляд археологічних, культурологічних, історіографічних джерел, пам’яток історії та культури, які нам подарували земля і народ України, можна стверджувати: народ жив тут споконвіку, освоював усі багатства території, користувався ними, завжди запозичував найкраще і водночас щедро ділився своїм із сусідами.

РЕЛІГІЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Світосприймання слов’ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв’язків, військових

походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. Ігумен Данило, сучасник Во-

лодимира Мономаха, уклав періодизацію слов’янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ “упирів” та “берегинь” — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів “Рода” і “Рожаниць”. У них уособ-

люється поєднання первинної форми матерії, “небесної” (Сварога) та “земної” (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя

воїнів та князів.

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографі слов’ян дохристиянського періоду — “Влесовій книзі”. Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфологічно-світоглядну, а й релігійну систему.

Із середини ІІ тисячоліття до н. е., пройшовши кілька стадій, офор-

мився слов’янський етнічний масив — від першої віри в жіночі боже-

ства Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризується високим

рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при

цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв’язки, спос-

терігається культурне піднесення. У степах на курганах встановлюєть-

ся багато кам’яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, пле-

мені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці

зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А мож-

ливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур

обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночас-

ному баченні “свого видимого — чужого — невидимого”, пов’язана з по-

няттям вічного і нескінченного. М. Попович зазначає: “Неймовірним ви-

дається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили

історики пізніх космологій, але це факт, з яким необхідно рахуватись”

(Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 126).

Удосконалюється система землеробства — від підсічного до орного.

Волхви розроблюють аграрно-магічні календарі, де узагальнюється ве-

ликий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сіль-

ськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально

корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії

наприкінці ХІХ ст. і повністю підтвердилися.

Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 трав-

ня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана

Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перу-

на; 7 серпня — жнива.

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що скла-

дався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-вод-

ної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов’ян. “Матері-землі” — го-

дувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців, вони визначили,

що всі зірки, окрім однієї — Полярної, знаходилися в русі. Була виз-

начена вісь зоряного неба, вісь “світу”. Сузір’я дістали назви звірів:

Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиць та ін.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземно-

го океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго

тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Род чи хри-

стиянський Саваоф.

Язичництво як світоглядна система широко подано в усній народній

творчості та декоративно-прикладному мистецтві: символи Сонця, фан-

тастичні звірі, узагальнені фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.

На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (ХII ст.) зоб-

ражено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні

землі розміщується фігура язичницького бога рослин Семаргла, а зни-

зу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою

бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення

мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по-

старослов’янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напев-

но, танці, які виконувалися по колу,— хороводи).

Слов’янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі

рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду

народу і тому посіло у ХVІІІ–ХІХ ст. місце державної релігії Київсь-

кої Русі.

ОСОБЛИВОСТІ ЯЗИЧНИЦЬКИХ ВІРУВАНЬ І ПАНТЕОНУ БОЖЕСТВ

Поезія, зокрема усна творчість, будь-якого народу має глибинні

витоки. Вона грунтується на певних уявленнях про походження народу. Це зумовлено як навколишнім середовищем, так і світобаченням. У цій сукупності спостерігаємо відбиття історичних реалій.

Чим глибшою була віра народу, тим бурхливішою була фантазія, що

трансформувала образи реальних героїв, надавала їм узагальнюючих рис,

знаходила пояснення тих чи інших явищ.

У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську

подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і

розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість наро-

ду. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої нега-

тивні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своє-

рідний дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних

уявлень, підкреслює зв’язок людини з навколишнім середовищем. Так,

на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же

Батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і

здійснюється управління долею всього і всіх. Друге місце посідали бог

світла Сварог та його син Дажбог, Хорс, або Сонце, особливо шанова-

ний на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою

всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт,

Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість,

мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім’я його в пере-

кладі зі старослов’янської означає “грім”, із грецької — “вогонь”. За

віруваннями слов’ян, це був володар грому і блискавок. Вирази “Пе-

рун убив”, “Перунова стріла” говорили про його необмежену силу.

Дві сили йшли обіруч людини — Білобог і Чорнобог, що уособлю-

вали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою;

перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов’янські богині, по-

чинаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбива-

ли природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим

Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображен-

ня їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, ви-

ноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля,

Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін.

У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям,

ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду

діяльності, роду, сім’ї. До речі, для слов’ян не характерним було при-

несення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, які, на думку слов’ян, були максимально наближені до них самих, обожнювалися всілякі духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особлива

шана надавалася деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувались. Найсильніше вшановувався дуб, особливо

старий,— символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися також птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми.

Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Слов’яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, про-

довжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його

чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукува-

лася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду.

Отже, поетична творчість слов’ян була максимально наближеною до

життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання з

навколишнім середовищем, оберігаючи його, і передавала у спадок на-

ступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають пере-

вагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження

роду.

МИСТЕЦЬКІ НАБУТКИ СЛОВ’ЯН

Джерелами української музичної культури є стародавня культура східнослов’янських племен, культурний вплив сусідніх народів. На думку вчених, найдавніші прояви музичного мистецтва у наших пращурів спостерігалися вже приблизно сорок тисяч років тому. Серед знайдених предметів ужитку і художніх творів тих часів

трапляються первісні музичні інструменти або їх зображення на посуді чи коштовностях.

У Маріупольському могильнику 1931 р. знайдено сім дудочок з пта-

шиної кістки періоду неоліту, а львівська археологічна експедиція

1953 р. знайшла на стоянці Молодове Чернівецької області флейту з

рогу північного оленя. Вчені вважають, що це найдосконаліший з усіх

відомих палеолітичних музичних інструментів. Він має один поздовжній

штучний отвір і чотири поперечних у найтоншій, спеціально обробленій

мундштучній частині, а в нижній частині — ще два невеликих отвори.

Збагачують наші уявлення про давній музичний інструментарій і археологічні розкопи 1952–1961 рр. на Мезинській палеолітичній стоянці

поблизу Чернігова. Тут ученим пощастило натрапити на цілий інстру-

ментальний комплекс з ударних інструментів — різні кістки мамонта, набірний браслет, що “шумить”. Вони оздоблені геометричними візе-

рунками, нанесеними червоною охрою.

У ході розвитку первісного суспільства підвищуються мистецькі за-

пити людей, удосконалення знарядь праці супроводжується поліпшен-

ням якості та урізноманітненням музичних інструментів, збільшенням їх

кількості.

На північному узбережжі Чорного моря існувало високорозвинене

мистецтво античних цивілізацій. Приморські степи заселяли скіфи, сар-

мати та інші племена. Історичні пам’ятки свідчать про тісні мистецькі

взаємозв’язки античних міст Причорномор’я та племен, що заселяли

тогочасні українські землі. Серед археологічних знахідок скіфського часу

велику цінність мають ювелірні вироби. Зокрема, золоту діадему із

зображенням скіфа, який грає на інструменті давньогрецького поход-

ження — арфі, знайдено на початку ХХ ст. у кургані поблизу села

Сахнівки на Київщині. На золотому персні з Неаполя Скіфського

(Крим) зображено музиканта, який грає на подвійній флейті — також

давньогрецькому інструменті.

Музичні інструменти місцевого походження скіфського періоду часто

знаходять під час археологічних розкопів східнослов’янських курганів. Це переважно бубонці різних форм і розмірів, виготовлені із заліза та срібла.

Багато їх знайдено в 50-ті роки ХІХ ст. в Олександропольському кур-

гані Дніпропетровської області. Серед них численні дзвіночки, бронзові

бляхи, брязкальця та ін. Знайдено тризубці, у кінці кожного зубця яких

підвішені дзвіночки. Аналогічні знахідки було вилучено з Чортомлицької

могили під Нікополем. Їх використовували при освяченні жертв, очищенні житла від “злих духів”, у похоронних обрядах, шаманських дійствах тощо.

Дзвіночки такого типу зображені на римському барельєфі; вони підвішені на священному дереві біля жертовника. Мистецтво скіфо-сарматського

періоду відіграло велику роль у розвитку української культури. Серед

багатьох племен, що передували появі першої української держави —

Київської Русі, вирізнялися анти — жителі середнього басейну Дніпра

та Дністра, лісостепової смуги та чорноморських степів. Численні пам’ятки

давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників та пер-

ших руських літописців, усна народна традиція містять відомості про на-

родних музикантів-професіоналів, різні види розвиненого інструментарію,

який включав струнні, щипкові, смичкові, ударні й духові інструменти.

Про це свідчить, зокрема, візантійський історик Феофілакт Сімокат.

У своїй хроніці він вказує на те, що у 583 р. греки захопили в полон трьох

слов’ян, які не мали зброї, але тримали в руках музичні інструменти —

гуслі.

В уяві тогочасних людей слово, музика мали магічну силу — силу

заклинання численних і грізних явищ природи, від яких залежало саме

існування людини. Тому релігійні обряди язичників включали різні за-

говори, заклички. Ритмічні вигуки, трудові поспівки супроводжували

колективну землеробську працю, полегшували і координували її. Так

зародився один з найдавніших видів музично-поетичної творчості —

пісня. Поступово трудові пісні об’єднують у цикли землеробських ка-

лендарних, або сезонних, що включали хороводні, величальні, обрядові

та інші пісні, які виконувалися в різні пори року.

Здавна наші предки складали і родинно-побутові пісні: на народження дитини, наречення її іменем, колискові, весільні, похоронні голосіння та плачі. Плачі під час похорон вождя виконувалися гуртом (чоловіки й жінки або тільки чоловіки) і мали характер епічної розповіді про життя і заслуги небіжчика, над близьким родичем — поодинці.

Художній досвід часів родоплемінної спільності на терені музичного

мистецтва успадкувала могутня держава середньовіччя — Київська Русь.