Особливості трипільської культури

На початку 90-х років ХІХ ст. В. Хвойка висунув припущення, що слов’яни і неолітична людність середнього Подніпров’я — це один

етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопами поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький район Київської області), звідки, за місцем знахідок перших пам’яток, пішла назва “трипільська культура”. За топологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, острівного східного Середземномор’я і Малої Азії. Це дає можливість підвести наукову базу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.

Трипільська культура датується ІV–III тисячоліттями до н. е. Характерними її особливостями є такі: поселення зводилися на відкритих

місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля

одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні;

проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувались іззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель були великими —

100–140 кв. м; стіни розписувались яскравими фарбами, різнокольо-

ровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили

окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з

глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб,

отже, поселення налічувало близько 500–600 чоловік. На чолі такої

родини стояла жінка, оскільки, як свідчать пам’ятки, це був час матрі-

архату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвя-

чено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської

худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною влас-

ністю на худобу.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігаємо великий

потяг до мистецьких студій, про що свідчать численні статуетки, вико-

нані в реалістичній манері. Художній рівень їх досить високий, по них

певною мірою можна простежити етнічний тип.

Великого поширення дістало виготовлення керамічних виробів побу-

тового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної

кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий деко-

ративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби серед інших у сусідніх

народів.

Наступний період підтверджує тезу безперервності історичних і

культурних процесів. Це доба городсько-усатівської культури (кінець

ІІІ — початок ІІ тисячоліття до н. е.). Пам’ятки цього періоду займа-

ють широку географічну смугу Волині: Колодяжин, Райки, Білилівка,

Ягнатин, Бучач, Кошилівці, Балики, Бортничі, Гнідин та ін. У тлума-

ченні Г. Пассека вони дістали назву “пізнє Трипілля”, а О. Брюсов ви-

водить цей період як добу городсько-усатівської культури. Аналізуючи

його, спостерігаємо більше відмінного, ніж спільного з Трипіллям. Так,

якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні спору-

ди, то топографія селищ цієї доби істотно змінюється. Поселення вино-

сяться на високі стрімкі берегові миси, оточені ярами; селище набуває

ознак городища. Зміни відбуваються і в системі господарства: у Трипіллі

майже не знали коня, а тут різко збільшується їх поголів’я. Активна

господарська роль коня свідчить про можливість швидкого пересування

та мілітаризацію суспільства. Перетворення в соціальному устрої зумо-

вили вибір місця для поселення і структуру забудови селищ; з’явилася

потреба в обороні.

Розвивається мисливство; господарство потребує великої кількості

знарядь праці, а його охорона — зброї. Використовуються стріли, що

не характерно для попереднього періоду. Лук стає головною зброєю

чоловіків. Змінюється характер житла: зводяться не великі, а малі бу-

динки, подекуди напівземлянки, замість печі — відкриті вогнища. Дег-

радує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість,

орнаментація спрощується, розписна кераміка зникає, панівним стає

шнуровий орнамент.

Рубіж ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е. збігається з масовим переміщенням

племен — “шнуровиків”. За однією з гіпотез ці племена прийшли з

півночі — країн Прибалтики і Центральної Європи.

Стислу і досить вичерпну концепцію про витіснення трипільців “шну-

ровиками” висунув Г. Чайльд у праці “Біля джерел європейської ци-

вілізації”, а Г. Коссіна стверджував, що “шнуровики” керувалися гас-

лом “Drang nach Osten” і своїми бойовими сокирами проклали шлях до

Трипілля. Мірез і В. Борковський зазначають, що трипільська куль-

тура збагатила Європу.

У період городсько-усатівської культури хлібороба змінив вершник,

мирного жителя — воїн, барвисто мальовану кераміку — шнурова,

вола — кінь. В аборигенне населення з ІІ тисячоліття до н. е. вливаєть-

ся нова людність, що прийшла в Україну з периферійних північно-

західних регіонів. Змішалися два етноси. Це сталось у передскіфську

епоху.

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ СКІФСЬКОГО ПЕРІОДУ

Історія традиційно називає скіфів вершниками. У скіфський період (VIII–II ст. до н. е.) відбувається соціальна диференціація, виникає верства власників, які володіють великою кількістю худоби і протистоять залежним від них хліборобам. У могилі, що розкопана поблизу Майкопа, знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображеннями звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір, що свідчить про істотне соціальне і майнове розшарування суспільства.

Українська мова зберегла сліди тієї архаїчної спільності: подвійне значення слова “товар” — худоба і крам.

Коли товару багато, постає потреба охороняти його, а також потре-

ба в окремій соціальній верстві — воїнах. Цю роль виконували як чле-

ни роду, так і найманці-воїни. Коли в суспільстві створюється така

інституція, вона вимагає у свого господаря права на військові походи до

сусідів з метою або пограбування, або розширення території. Особливо

популярним було друге, оскільки збільшення поголів’я худоби потребу-

вало великих пасовиськ. Отже, ареал впливу скіфів набагато розши-

рюється. Це була могутня “варварська” імперія вершників із центром в

Україні і з безмежною територією, про що свідчать скарби Чортомли-

ка, золото Куль-Оби та ін. Могили скіфів знайдено на Обі, Полтав-

щині, Київщині, Поділлі, Херсонщині та в інших місцях.

Скіфи-вершники були cправними воїнами, їхні стосунки з сусідами не

завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси.

Похід Дарія знесилив скіфство; було знищено Шарпино, Вільське та інші

поселення і зимівники. А довершили розгром імперії цар Антей і маке-

донський цар Філіпп, батько славнозвісного Александра Македонського.

Для культури скіфського періоду характерна міфотворчість, хоча її

ми спостерігаємо і в раніші часи. Так, найвідомішим завдяки Геродоту

є такий міф про походження слов’ян: “На березі Бористена від скіф-

ських богів Папая і Апи — доньки Бористена — народився перший

скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Ар-

поксая і Колаксая. Папай подарував їм (злетіли з неба) золоті: плуг,

ярмо, топірець і чашу. Підійшов до золота старший — воно загорілося,

середульший — так само, лише молодший зумів узяти ті речі і тому

став за головного царя над скіфами”.

Ця та інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють

триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ, світ людей,

нижній світ (потойбічний), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці,

землероби (дивись найвизначнішу пам’ятку скіфської доби — золоту

пектораль). Самобутній прояв скіфської культури — звіриний стиль в

образотворчому мистецтві. Як стверджують деякі вчені, скіфське мис-

тецтво є сукупністю текстів, закодованих у зображенні. Спроби їх де-

шифрування Д. Мачинським, С. Безсоновою, Б. Мозолевським та ін-

шими дають підстави на правомірність такого гіпотетичного припущення.

Дехто стверджує, що це релігійне мистецтво, хоча така версія викликає

сумнів. Напевно можна говорити лише про міфологічний зміст творів

скіфської культури.

Існують версії, що мистецькі твори як у звіриному, так і у фігура-

тивному стилі виконувались іноземними майстрами, зокрема грецьки-

ми. За стильовими ознаками вони схожі, але за змістом і сюжетом це

суто скіфське явище. Напевно, крім естетичних функцій ці вироби були

водночас тотемами, оберегами для їхніх власників.

Окремі сюжети дають підставу стверджувати про взаємозв’язки

скіфів із Середземномор’ям та Іраном. Так, зображення старосхідного

божества на бронзовій обоймі, знайденій поблизу хутора “Красное зна-

мя” на Ставропіллі, нагадує Іштар, а також Кентавра, який несе на

плечі дерево з прив’язаною тушею оленя. Для Греції таке трактування

не характерне. Вірогідно, майстер виконував місцеве замовлення.

Мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу

і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному

мисленні. Це явище можна охарактеризувати так: його викликала со-

ціальна еволюція, що потребувала своєї системи знаків для вираження

міфологічної картини світу. Не маючи раніше зображального еквівален-

та, вона позичила його в сусідів, але трансформувала по-своєму. Цей

симбіоз дав своєрідне явище в культурному надбанні європейських на-

родів — скіфський звіриний стиль.