Культурна політика держави

Культура має велике соціальне значення для розвитку держави та нації. Саме культура є головною соціальною основою нації. Кожна нація має свою власну культуру, на­віть якщо не має своєї державної організації. Еволюційний розвиток іде в тому напрямі, що нація, як спільнота, яка мешкає на своїй території, прагне до того, щоб власній куль­турі відкрити шлях до «цивілізації», тобто щоб на своїй національній території створити власну державну організацію. Держава піклується про розвиток культури не тільки заради відтворювання духовних цінностей, а і для закріплення національних та державних ідентичностей у населення. Це є засадою культурної політики держави.

Соціологія культури вивчає свій предмет не тільки для академічного інтересу вчених заради вдоволення наукової цікавості, а і для прикладної мети розвитку культури суспільства, вдосконалення культурної політики.

Питання збереження, збільшення й інтенсивного використання культурних цінностей для морально-естетичного виховання населення займають особливе місце серед державних інтересів.

Українська культура стала основою національної духовної ходи. Забезпечено вільний розвиток усіх національних, культурних і релігійних об'єднань [1].

Значимість соціально-культурних процесів у життєдіяльності людини і соціальних груп має немаловажне значення в ідеологічному моральному, эстетическом вихованні особистості, у формуванні її світогляду в цілому, у виробленні установок діяльності, настільки необхідних для відновлення нашого суспільства.

У сучасному суспільстві спостерігається не тільки економічний, але і культурна криза – це відбувається насамперед через неефективну діяльність управлінських структур.

Тому необхідно шукати різні шляхи і методи удосконалення керування соціально-культурної сфери.

Керування соціально-культурною сферою можна визначити, як свідомий, планомірний і цілеспрямований вплив на цю сферу, як цілісну систему виробництва, розподілу, обміну і споживання знань, цінностей і норм, зразків життєдіяльності відповідно до об’єктивних закономірностей їхнього розвитку в інтересах суспільства і кожної окремої особистості.

Досвід, накопичений людством у ході його социокультурной історії, надає неоціненну допомогу в рішенні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашого суспільства на основі принципів гуманізму і демократії в умовах бурхливого науково-технічного прогресу. Необхідно відзначити, що проблеми культури здобувають сьогодні першорядне, власне кажучи, ключове значення, тому що культура виступає могутнім фактором соціального розвитку. Адже вона пронизує всі аспекти людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва і людських потреб до найбільших проявів людського духу.

Культура грає усе велику роль у рішенні довгострокових програмних цілей демократичного руху: формування і зміцнення цивільного суспільства, розкриття творчих здібностей людини, поглиблення демократії, побудова правової держави. Культура впливає на всі сфери суспільної й індивідуальної життєдіяльності — праця, побут, дозвілля, область мислення і т.д., на спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні і розвитку способу життя людини виявляється через дію індивідуально-суб'єктивних факторів (установки свідомості, духовні потреби, цінності й ін.), що впливають на характер поводження, форми і стиль спілкування людей, цінності, зразки, норми поводження. Виникаючи в результаті діяльності освоєння, виступають одночасно і як елементи складного механізму регуляції соціального життя, усіх форм життєдіяльності суспільства. Гуманістичний спосіб життя, орієнтований не на пристосування до наявних умов, а на їхнє перетворення, припускає високий рівень свідомості і культури, підвищує їхня роль як регуляторів поводження людей і способи їх мислення.

Культурна політика – це цілеспрямоване регулювання культурного життя через підтримку сталих соціально корисних процесів і рішення проблемних ситуацій. Культурна політика містить у собі діяльність, зв'язану з розробкою цілей і стратегій спрямованих на підтримку поширення і стимулювання активного використання наявного в країні і культурному потенціалі, що поповнюється. Це сфера прийняття соціально значимих рішень в області культури, їхнє доведення до рівня виконання і контролю за їхньою адекватною реалізацією, включаючи перегляд їхнього змісту.

Організаційні структури культурної політики можуть бути суспільними і державними.

Культурна політика виходить із принципів: 1) рівної присутності; 2) справедливості; 3) врахування інтересів соціальних груп

Культурна політика – це прийоми керування розвитком сфери культури. Об'єктом впливу цієї діяльності є професійні інститути і процеси розвитку мистецтва, науки, утворення, спеціалізовані області культури.

Не можна повною мірою керувати ходом розвитку культури, але можна сприяти цьому.

Культурна політика може виступати як частина соціальної політики. У цьому випадку деякі задачі соціальної політики здійснюються засобами культури. У цілому соціальна політики спирається на різні ресурси, у тому числі на ресурси культури, чи культурний потенціал суспільства, наприклад, на освоєння нових територій, регулювання міграційних потоків, підвищення комунікаційних можливостей працівників. У цьому випадку спільно задачею соціальної і кульурной політики є відтворення і розвиток членів суспільства, прилучення до культурного потенціалу, передачу цього потенціалу наступному поколінню, через організацію соціальної взаємодії.

Частиною соціокультурної політики є підтримка соціокультурних меншостей, тобто таких субкультурних утворень, що розповсюджені серед невеликого числа людей, але в цілому необхідні для суспільства. Кілька субкультур конкурують і необхідно виявити пріоритети тих чи інших субкультур, масштаби їхнього збереження, спадкуванні і поширення. До таких субкультур можна віднести, наприклад, прихильників модернізму, традиціоналізму, молодіжні форми культури.

Предметом культурної політики стають умови взаємодії спеціалізованого і повсякденного рівнів культури. Т.е необхідно вирішувати технологічні питання способів з'єднання груп населення з культурними цінностями у визначених умовах (тип поселення, час, місце), способів збереження, оплати транспортування, передачі на відстань культурних цінностей; матеріальних, средовых, просторових умов освоєння і використання цих цінностей.

Частина складних культурних досягнень, наприклад, серйозна симфонічна музика, залишаються незасвоєними. На самодіяльному рівні освоєння їх утруднено.

Необхідна цілеспрямована діяльність для освоєння культурного потенціалу і включення його в практику повсякденної социокультурной життя. Необхідне формування і поширення нових соціальне значимих культурних зразків діяльності, поводження, відносини до навколишнього середовища. Необхідні культурологічні і соціологічні підстави культурної політики.

Методологічними підставами культурної політики є наступні положення:

1. Варто приділяти увагу співвідношенню поточних культурних змін із вже існуючими динамічними тенденціями стійкими компонентами культури, т.е. співвідношення традиції й інновації.

2. При вивченні динаміки культури необхідно застосовувати проблемено-ситуационный підхід. У цьому випадку культурні зміни розглядаються як результати рішень проблем.

3. Важливі цінності культурних інститутів, що як здійснюють культурну політику.

Культура містить у собі сукупність норм і цінностей суспільства, т.е визначені нормативно-ціннісні представлення. У реалізації культурної політики необхідно враховувати співвідношення соціальне запропонованих і реально виконуваних функцій культури.

Проблемно орієнтована культурна політика включає:

1 Вироблення засобів соціалізації, що відповідають новим умовам., що забезпечували необхідні для них у різні періоди життя людей, знання і навички різних категорій населення.

2. Стимулювання розвитку і поширення культурних форм, що обумовлюють повноцінність способу життя членів суспільства з різних социокультурных груп.

3. Приведення у відповідність зі змінами роботу засобів масової інформації, визначення значимих для освоєння цінностей минулого і сьогодення, розробка моделей періодичного відновлення форм представлення загальнозначущих матеріалів, розрахованих на різні групи.

4. Визначення функцій спеціалізованих областей культури в умовах модернізації, з огляду на необхідність підтримки в культурі традиційних форм і породження інновацій.

5. Підтримка принципу соціальної рівноправності в культурі. Існує нерівність у доступі до культури і використанні її досягнень у різних соціальних груп. Необхідний механізм компенсації цієї розбіжності.

У республіканських програмах, схвалених урядом, декларуються наступні цілі культурної політики держави: забезпечити розвиток культури як системи цінностей, що формують ідентичність нації і впливають на всі сфери громадського життя, збереження накопиченого культурного потенціалу і спадщини народів України; забезпечення наступності культурних традицій, а також формування й ефективне використання архівного, бібліотечного, музейного фондів; підтримка кінематографа і класичної художньої культури, сприяння відродженню національних культур; збереження професійного утворення в області культури і мистецтва, підтримка молодих дарувань і інновацій, що забезпечують ріст культурного потенціалу суспільства.

Ці задачі підкоряються трьом взаємозалежним цілям культурної політики – зберегти минуле, гарантувати майбутньому можливість розвитку і забезпечувати взаємозв’язок між ними.

Отже, основними цілями культурної політики є: збереження української ідентичності через культуру; збереження культурної різноманітності; консолідація політичної нації; розвиток культурних індустрій; промоція України у світі; здійснювати культурну політику в опорі на державні органи; органи самоврядування; персоніфіковане спонсорство та бізнес у сфері культури.

Вчені пропонують такі напрями та засоби вдосконалення розвитку культури в країні.

Відмовлення від дотаційно-розподільчої системи організації культури. Переформовування у структуру, адекватну новим умовам функціонування суспільства, економіки, держави та культури. Підтримка високого мистецтва та академічних шкіл, створення сприятливих рамкових умов для культурних індустрій. Заохочення приватного підприємництва до стратегічних інвестицій у сферу культурних індустрій.

Конкретні заходи для модернізації культурної політики в Україні мають включати: розширення поняття культури до комплексного тлумачення культури як процесу, зорієнтованого на виробництво культурного продукту; розширення поняття «національний спадок» не лише до матеріальних і нематеріальних об’єктів культури, але й до явищ, процесів та природних і антропогенних цінностей; переформатування структури Міністерства культури та туризму України (МКТУ) під різке збільшення законодавчих ініціатив у сфері культури; створення в межах МКТУ спеціального підрозділу, незалежного від зміни урядів, який працюватиме над модернізацією всієї країни і культури, зокрема, вирішуючи проблему модернізації культурних стратегій; різке підвищення співпраці МКТУ з іншими міністерствами економічного блоку з метою заохочення інвестицій у сферу культурних індустрій; розширення функції та повноваження МКТУ, щоб воно перейшло від підтримки мистецтв до стимулювання культури, культурних індустрій; перехід від дотаційно-розподільчої політики в сфері фінансування культури до ефективної політики «позитивної дискримінації».

Здійснювати культурну політику, розподіливши сфери компетенцій усіх цих учасників ринку створення культурного продукту, залишивши державі регулювання ринку культурних пропозицій та підтримку вкрай унікальних культурних явищ, а також освіту у сфері культури.

Лекція 2.Соціальна структура суспільства.

План заняття:

2.1.Поняття соціальної структури суспільства

2.2 Компоненти соціальної структури суспільства

2.3 Сутність соціальної структури суспільства