Методики визначення вартості науково-технічної інформації

Питання вартості такого нематеріального активу, як науково-технічна інформація, неоднозначне й суперечливе, бо визначити наукову чи технічну цінність будь-якого інтелекту практично неможливо, тому розрахунок вартості науково-технічної інформації ґрунтується на формальних показниках, а отже є відносним.

Кожне джерело науково-технічної інформації має свою специфіку. Для порівняння різних інформаційних джерел застосовується коефіцієнт коригування. Цей коефіцієнт пропонується визначати за формулою складних процентів, що дає змогу привести рівномірні величини оцінки розрахункової величини і встановити опосередковану залежність інформаційного джерела від його поширеності або відомості широкому загалу фахівців у даній галузі чи кількості джерел з даної тематики, врахувати наукове старіння матеріалу. Коефіцієнт коригування а обчислюється за формулою:

, (8.15)

де n — поширеність чи відомість або кількість джерел з даної тематики чи кількість джерел, врахованих під час пошуку; t — час з моменту публікації даної інформації або доведення її до відома необмеженого кола осіб.

Оскільки порівняння наукової і технологічної цінності будь-якого джерела неможливе, а оцінка його цінності може бути тільки відносна, доцільно виділити характерні спільні ознаки об’єктів інтелектуальної власності.

Формальними ознаками будь-якого джерела науково-техніч­ної інформації є: автор або кількість авторів; наклад видання або середня кількість учасників заходу; вартість одного примірника чи вартість участі в тому чи іншому заході; обсяг публікації чи виступу; час з моменту публікації.

Крім перелічених вище ознак, важливим є «розсіювання» інформації в різних джерелах, або «інформаційний шум». Величина «інформаційного шуму» різних джерел науково-технічної інформації значно відрізняється. Так, для джерел, які можна кваліфікувати за належністю до кількох галузей знань, «інформаційний шум» більший, для вузькоспеціалізованих — менший. «Інформаційний шум» характеризується коефіцієнтом, який дорівнює відношенню відповідних запитові джерел до всіх відібраних за даною темою матеріалів (за певний проміжок часу). Практика показала, що коефіцієнт «інформаційного шуму» лежить у межах 0,3—0,05.

На підставі вищевикладених параметрів можна встановити формальну взаємозалежність величин, що характеризують будь-яке джерело науково-технічної інформації. Вартість науково-технічної інформації можна визначити як прямо пропорційну залежність від ціни одного примірника накладу видання, ступеня наукового старіння і специфіки видання, та обернено пропорційну обсягові публікації. Таким чином, вартість науково-технічної інформації В_нті можна обчислити за формулою:

, (8.16)

де К_ш — коефіцієнт «інформаційного шуму»; Ц — ціна одного примірника або прирівняна до неї величина; Н — наклад видання або прирівняна до нього величина; а — коефіцієнт коригування; V — обсяг публікацій або величина, яка може бути прирівняна до нього; К_стр — коефіцієнт техніко-економічного старіння.

51. Методика визначення вартості комп’ютерних програм

Критерієм для виникнення авторського права є оригінальність програми, тобто програма має бути результатом творчої діяльності автора. Форма вираження комп’ютерної програми (ідеї, принципи) не охороняється авторським правом, тому алгоритми, мови програмування охороні не підлягають. Автором комп’ютерної програми може бути як фізична, так і юридична особа, що створила цю програму.

Економічними та технічними складовими, що можуть впливати на вартість програми, є:

- ціна програми, що склалася на ринку;

- собівартість розробки;

- витрати на вдосконалення програми, копіювання;

- старіння, що визначається часом від моменту створення програми;

- кількість комплектів програми, які передано стороннім юридичним чи фізичним особам;

- ступінь кодового захисту від несанкціонованого використання програми.

На підставі вищеперелічених параметрів прикладних пакетів програм можна встановити таку залежність вартості від згаданих параметрів:

, (8.17)

де В_п — вартість програми; К — коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програми. Для кожного пакета прик-
ладних програм визначення такого коефіцієнта потрібно проводити індивідуально, врахувавши захист усієї програми та її елементів, фрагментів, файлів тощо. У даному випадку К = 1; К_с — часова залежність від моменту створення програми, що визначає ступінь старіння (коефіцієнт старіння); С — собівартість розробки прикладного пакета програми або її ринкова ціна; W — витрати на удосконалення програми, копіювання, інші додаткові витрати, пов’язані з програмою.