Редакторська робота над текстами, що потребують правки-скорочення.

Поняття норми редагування.

11) Розмаїття класифікацій норм.

12) Загальна класифікація норм за змістом.

13) Видавничі норми редагування цитат.

14) Видавничі норми редагування чисел і знаків у тексті.

15) Видавничі норми редагування переліків.

16) Видавничі норми редагування скорочень.

17) Видавничі норми редагування чужомовних текстів.

18) Видавничі норми редагування дат і часу дня.

19) Композиційна структура повідомлення.

20) Особливості наукової композиційної структури.

21) Характеристика оповідної композиційної структури.

22) Характеристика описової композиційної структури.

23) Характеристика архівної і гіпертекстової композиційних структур.

24) Особливості діалогової і вкладеної композиційної структури.

25) Характеристика циклічної та ієрархічної композиційних структур

26) Класифікація тем повідомлення.

27) Різновиди тематичної організації твору.

28) Сутність і різновиди тематичного відхилення.

29) Логіка тематичного відбору фактів, її типові порушення

30) Сутність правки, її основні завдання. Основні правила виправлення тексту.

31) Характеристика правки-вичитування, методика її здійснення.

32) Специфіка правки-переробки.

33) Прийоми виділення ознак канцелярського стилю.

34) Текст-розповідь і особливості його редагування.

35) Текст-опис і особливості його редагування.

36) Текст-роздум і особливості його редагування.

37) Методичні вимоги до аналізу мови і стилю повідомлення.

Редакторська робота над текстами, що потребують правки-скорочення.

39) Поняття фактологічного матеріалу. Завдання редактора при роботі з ним.

40) Причини фактичної неточності і недостовірності тексту

41) Прийоми перевірки джерел фактів і фактів за джерелами.

42) Характеристика методів заміни і вставлення.

43) Особливості методів переставлення і видалення.

44) Характеристика шаблонних і структурних методів редагування.

45) Характеристика положеннєвих і компаративних методів редагування.

46) Характеристика методів скорочення, опрацювання і перероблення.

47) Межі усунення помилок. Ступінь редагованості повідомлення.

Тест:

Е.

А, Б, В, Г, Е, Ж, З, И.

З.

В.

15) Побічно-асоціативні.

А, Б, В.

Б.

Літературне редагування.

Предметом “Літературного редагування” як наукової дисципліни є редакторська праця з підготовки до друку текстового матеріалу, яка

містить такі складові:

1) аналіз тематичної організації твору (визначення головної і побічних тем, робота над тематичними відхиленнями);

2) аналіз композиційної структури твору, перевірка її логічності;

3) роботу з фактологічним матеріалом, перевірку його точності і достовірності;

4) виявлення і виправлення порушень логічних зв’язків у тексті;

5) мовну правку;

6) редакційно-технічну обробку (робота із зверстаним текстом (виправлення порушень технічних правил набору і верстання).

Методи.

Метод редагування – це послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.

Класифікація методів контролю: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні,

спеціальні.

Послідовність операцій контролю – це умова ефективної роботи редактора. Вимоги до послідовності операцій контролю: мінімізація ступеня редагованості повідомлення, усунення можливості повторного виправлення фрагментів тексту.

Класифікація методів виправлення. Існує розмаїття класифікацій методів виправлення. Типологія виправлень з позицій варіантності

означає однозначні, неоднозначні, багатозначні виправлення. Сучасна класифікація методів виправлення повідомлень така:

формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні виправлення), неформалізовані (творчі) (скорочення,опрацювання, перероблення).

Методи виправлення.

1) формалізовані (нетворчі) виправлення:

переставлення компонентів;

видалення компонентів;

заміна одних компонентів іншими;

вставлення (додавання) нових компонентів;

спеціальні виправлення, які стосуються переважно нетекстових компонентів

2) неформалізовані (творчі) виправлення;

скорочення;

опрацювання;

перероблення.

Переставлення.

Переставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію.

Видалення.

Видаленням називають такий метод формалізованого виправлення, при якому з повідомлення усувають компонент, що містить помилку.

Заміна.

Заміною називають такий метод формалізованого виправлення, коли в повідомленні на місце видаленого компонента, що містив помилку, вставляють інший, без помилки. Метод заміни використовують тоді, коли відхилення неможливо позбутися ні методом протиставлення, ні методом видалення.

Вставлення.

Вставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення з повідомлення помилки в позицію, де вона є, додають потрібний компонент.

Спеціальні методи.

Спеціальні формалізовані методи використовують здебільшого для виправлення компонентів нетекстової частини оригіналу. До числа спеціальних методів належать:

виправлення таблиць (наприклад, треба переставити назви стовпців на місце назв рядків, а назви рядків - на місце назв стовпців);

виправлення ілюстрацій (наприклад, треба змінити насиченість кольору);

виправлення проекту видання (наприклад, необхідно втягнути абзац на задану величину вліво).

Скорочення.

Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки.

Відповіді:

1) Об’єкт і предмет редагування.

Основним об'єктом редагування виступає авторський оригінал. Він може містити текстову, а також ілюстраційиу, аудіо- чи відеочастини, які виступають рівноправними об'єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі в меншому обсязі, але завжди об'єктом редагування виступає також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм. Вкрай рідко об'єктом редагування може виступати і весь наклад видання (див. розділи 17.5—17.7).

У видавничому процесі вказані об'єкти редагування (авторський оригінал, видавничий оригінал, конструкція видання та проект видання) традиційно фіксують на папері. Проте останнім часом внаслідок широкого використання у видавничій справі комп'ютерів автори дедалі частіше подають авторські оригінали не тільки на паперових, а паралельно і на комп'ютерних (наприклад, дискетах) чи тільки на комп'ютерних носіях інформації. В цьому випадку перегляд таких оригіналів здійснюють на екрані дисплея.

Визначення предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке викликало й викликає найбільше суперечок. Тому, враховуючи, що ця книга є навчальним посібником, спершу викладемо ту концепцію, з якою погоджується більшість дослідників, а тоді подамо критичний аналіз інших точок зору.

Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях², предметом редагування є приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними нормами. Будемо називати таке розуміння предмета редагування нормативною концепцією.

На перший погляд, таке означення може здатися вузьким і спрощеним. Навіть більше, воно дійсно може бути таким, якщо використовувати лише обмежену кількість простих однозначних норм (наприклад, тільки норми орфографії, пунктуації та Проте підхід до норм може бути й діаметрально протилежним, а саме: під нормами можна вбачати й потужну множину як простих, так і складних норм, установлених усіма тими науками, з якими взаємодіє редагування. Будемо називати таку множину нормативною базою редагування.

Тепер покажемо, що й деякі інші означення редагування цілком вкладаються в зафіксовану вище концепцію.

Так, існує низка означень редагування¹, де вказують, що редагування — це перевірка (перегляд, іншими словами аналіз, контроль) і виправлення повідомлень під час їх готування до публікування. Як бачимо, в цих означеннях використовують поняття аналізу. Зробити такий аналіз можна лише за умови, коли порівнюють те, що є в повідомленні, з тим, що мало би бути в ньому в ідеалі. Очевидно, що при цьому мусять використовувати якісь критерії: взірці, шаблони, параметри і т. п.,—які є нічим іншим як нормами. Отже, неявна присутність у цих означеннях поняття норми вказує на те, що вони повністю узгоджуються з нормативною концепцією редагування.

Існують ще й інші означення предмета редагування. Так, вказують, що редагування — це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами (інший варіант такого означення: редагування—трансформація повідомлення з рівня автора на рівень реципієнта)². Проте при аналізі такого означення не важко встановити, що і в такій концепції для редагування використовують психологічні, психолінгвістичні й інформаційні норми сприйняття й опрацювання реципієнтами повідомлень. Отже, означення такого типу також укладаються в нормативну концепцію.

Вказують також, що редагування — це готування повідомлень до публікування³. Проте, навряд, чи до такого означення можна ставитися серйозно, оскільки воно є надто широким, а, отже, не має наукового характеру, констатуючи очевидність.

Слід обов'язково зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення тексту, адже деякі дослідники зараховують до редагування лише операції його аналізу⁴. Такий підхід викликаний тим, що існують юридично визначені межі втручання редактора в повідомлення. Проте аналіз повідомлень лише задля самого аналізу не потрібен. Його проводять лише з єдиною метою: якщо в повідомленні є відхилення від норм — їх слід виправити. І тут уже стає другорядним, хто робить ці виправлення — чи сам редактор, чи автор на пропозицію редактора. Тому, вважаємо, винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Крім того, вказують, що редагування — це творчий процес⁵. Визнаючи наявність у редагуванні незначної кількості таких процесів, ми зараховуємо їх до творчого редагування (див. вище розділ 1.6). Нормативне ж редагування, яке становить близько 80% усіх операцій, є нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур маніпулювання ними.

В літературі, зокрема західній, означення редагування часто взагалі відсутнє¹. У кращому випадку, дають лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор. До числа таких процедур, наприклад, належать: слідкування за дотриманням зрозумілості, стислості, логічності, впливовості; контроль за дотриманням орфографії, пунктуації; перевірка правильності імен, рубрик, цитат, математичних виразів; укладання біографічних довідок про авторів, редакційних приміток та анотацій; шрифтове розмічування тексту². Очевидно, що такий суто прагматичний підхід забезпечує окреслення кола певних практичних навичок, однак не розв'язує питання про те, чим все ж таки є редагування.

Враховуючи сказане, в нашому посібнику будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Отже, предмет редагування — це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

Таке означення предмета редагування є не лише узагальнюючим. Воно є надзвичайно продуктивним з позиції можливості автоматизації процесу редагування. Адже норма — це те, що можна чітко й однозначно зафіксувати, закодувати й реалізувати у вигляді баз даних чи баз знань. Однак зробити це можна лише тоді, коли потрібні для редагування норми будуть достатньо вивчені.

Зрештою, переможуть ті концепції редагування, які служитимуть теоретичною базою для опрацювання текстів на комп'ютерах, іншими словами, ті концепції, які будуть застосовувати методи точних наук, даючи змогу кібернетично моделювати процес редагування.

2) Історія редагування.

Історія.

У ІІ ст. до н. е. в латинській мові виник термін "редагування" (упорядкування).

Період існування редагування як виду практичної діяльності:

І п. - ІІІ ст. до н. е. - сер. ХІХ ст.: виникнення редагування (ІІІ ст. до н. е. - поч. н. е); стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.); відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).

ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).

ІІІ. Період функціонування редагування як науки: 30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення редагування; класичне редагування (60-ті -90-ті роки ХХ ст.); комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).

Періодизація розвитку.

Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно — менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

Отож вважаємо доцільним запропонувати таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах — етапи розвитку редагування.

1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. е. —середина XIX ст.), у тому числі етапи:

— виникнення редагування (III ст. до н. е. — початок н. е.);

— стагнація в редагуванні (початок н. е. — середина XV ст.);

— відродження редагування (кінець XV ст. — середина XIX ст.).

2. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина XIX ст. — 30-ті роки XX ст.).

3. Період функціонування редагування як науки (30-ті роки XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі етапи:

— становлення редагування як науки (30-ті — 60-ті роки XX ст.);

— класичне редагування (60-ті — 90-ті роки XX ст.);

— комп'ютерне редагування (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.).

Період існування редагування як практичної діяльності.

Виникнення редагування.

— Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Уже тоді існували прислів'я, приказки та повчання, що встановлювали правила, як слід говорити. Наприклад, в українській мові серед осучаснених відтворень цих прислів'їв, приказок та повчань маємо таке: "Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а [говори] так, щоби тебе не могли не зрозуміти".

З появою писемності, коли виникла можливість передавати повідомлення у часі й просторі, проблема редагування стала значно актуальнішою. Тепер автори повинні були самі дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення за десятки, сотні чи тисячі кілометрів або через десятки, сотні чи тисячі років. Це апріорі вимагало від авторів та їх читачів користуватися одними й тими ж нормами (хоча б найпрос­тіше — однаково позначати літери, тобто створити й однаково користуватися кодом передачі повідомлень). Тому з появою вже перших писемностей виникло завдання їх нормалізації.

На початку III ст. до н. е. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів¹. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами².

У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова геЛщеге (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — гейасіт (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу при­вертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського соггесіига— виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — сопесіог (виправляч). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які—дозволяти читати відвідувачам бібліотек. У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури.

Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика та поетика. Незважаючи на відсутність у них фундаментальних експериментальних досліджень, завдяки геніальним інтуїтивним здогадкам учених ці науки піднеслися надзвичайно високо³.

У майбутньому теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень. Зокрема це: питання ефективності повідомлень; теорія готування повідомлень (знаходження матеріалу; його розташування, тобто компонування; словесне оформлення, тобто його правильність, зрозумілість, доречність, художність); теорія стилів повідомлень (висо­кий, середній та низький); способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення та заміна частини повідомлення); логічні норми редагування повідомлень; поетичні норми прекрасного.

Стагнація в редагуванні.

У часи середньовіччя редагування на довгий час поринуло в стан занепаду.

Переписувачі книг перемістилися з античних майстерень у монастирські келії. Змінилася і тематика видань — переписуванню і тиражуванню найчастіше підлягала релігійна, іншими словами, строго канонічна література. Тому, з одного боку, різко скоротилася необхідність редагування текстів, а, з іншого, — особливу увагу почали приділяти одній з норм редагування — приведенню тексту копії у відповідність з ори­гіналом, тобто коректурі. Зокрема, надзвичайно старанно виконували коректуру релігійних текстів.

В епоху середньовіччя в опрацюванні повідомлень новим було лише те, що в цей час розглядали питання композиції релігійних проповідей і листів. Зокрема для листів навіть давали готові зразки (шаблони)¹.

Відродження редагування.

Після винайдення у XV ст. книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій.

Поступово професія коректора² (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мовами, а також знати норми моралі та правовірності. Добираючи коректорів, почали навіть враховувати психологічні особливості людей різних статей³.

В епоху Відродження набуває розвитку не тільки практика видавничої справи. Паралельно вона починає розвивати теорію повідомлень. У Франції, Італії та Німеччині створюють багато підручників з риторики, де є вказівки, наприклад, щодо написання панегіриків чи полемічних послань.

Період нагромадження редакційних фактів.

Редакційні факти, що нагромадилися з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст., можна розділити на дві групи: відкриття (закономірності) різних наук, що стосуються безпосередньо редагування, і факти видавничої практики.

Найсуттєвіше вплинули на теорію редагування відкриття у мовознавстві та психології.

Надзвичайно продуктивним було відкриття того, що кожен носій мови надає слову, окрім загальноприйнятого, ще й своє, індивідуальне значення. Очевидно, що надання в повідомленнях індивідуального значення тим чи іншим словам призводить до зниження ступеня його розуміння. Наявність таких індивідуальних значень слів вперше виявив і описав у другій половині XIX ст. український лінгвіст О. Потебня (об'єктивне та суб'єктивне значення слова), а пізніше на це ж явище звернув увагу німецький вчений Г. Пауль (узуальне та оказіональне значення слова).

Наступним важливим відкриттям було те, що, як виявилося, механізми породження мови суттєво відрізняються від механізмів її сприймання. На початку XX ст. про це писав російський мовознавець О. Пєшковський. Психологічне обґрунтування цим механізмам дали всесвітньо відомі психологи Ж. Піаже (Франція) та Л. Виготський (Росія), які відкрили внутрішню мову людини й розпочали її дослідження.

Учені виявили також, що речення у повідомленнях складаються з двох частин: та, в якій є відома реципієнтові інформація (тема), і та, в якій є інформація, не відома реци­пієнтові (рема). Вчення про такий поділ речення ("актуальне членування речення") розробив чеський лінгвіст В. Матезіус.

Поряд з тим, у першій половині XX ст. в мовознавстві виникла теорія функцій мови (Чехія), а також була суттєво вдосконалена теорія стилів мовлення, що істотно вплинуло на розвиток теорії редагування.

Ріст наукових досліджень та кількості засобів масової інформації в другій половині XIX — першій половині XX ст. сприяв різкому збільшенню кількості публікацій (книг, журналів та газет). Так, поряд з науковими відкриттями у видавництвах відбувалося нагромадження емпіричних фактів редагування.

Насамперед виникла потреба у формалізації та стандартизації як повідомлень у цілому, так і окремих їх елементів, наприклад, викликали появу на міжнародному рівні рекомендацій щодо нормалізації бібліографічних описів (англо-американська та прусська системи правил). Крім того, в багатьох країнах було створено норми інже­нерної графіки, які застосовують, звичайно, і в наукових повідомленнях. З'явилися також уніфіковані термінологічні системи цілої низки наук.

Паралельно йшло нагромадження соціальних норм редагування. Зокрема, в цей час створили теорію монопартійності преси, яка відігравала вирішальну роль у житті тоталітарних країн (більшовицький СРСР, гітлерівська Німеччина, фашистська Італія, тоталітарні Китай, Куба та ін.). У рамках цієї теорії розвинулися вульгарні методи психологічного впливу на реципієнтів (наприклад, геббельсівська теорія пропаганди).

Водночас відбулося також виділення аспектів редагування, тобто редагування літературного, політичного, наукового й технічного.

Суттєвий внесок у нагромадження редакційних фактів зробили видатні письменники та вчені усього світу¹

Період функціонування редагування як науки.

Виникнення теорії редагування.

На початку 20—30-х років XX ст. кількість ЗМІ у світі значно зросла. Генерування повідомлень (художня, публіцистична й наукова творчість) перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Праця редактора і коректора стала широко розпов­сюдженою професією. Поряд із тим, від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об'єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці. Іншими словами, виникла об'єктивна потреба у формуванні теорії редагування.

На цьому етапі кардинальним відкриттям стало дослідження і виявлення в 30—40-х роках рівнів складності (читабельності; англ. геасІаЬШгу) текстів повідомлень, проведене в лабораторіях педагогічних закладів США¹. Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е. Дейла та Дж. Челла, дали змогу визначити рівні складності тексту, оцінити її кількісними показниками, а також виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну). Таким рівням складності у відповідність було поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які можуть її ефективно сприймати.

Спершу редагування як науку формували окремі наукові статті. Проте необхідність готування редакторів у вищих закладах освіти викликала появу монографій, перші з яких з'явилися в Європі та Америці на початку 50-х років. На основі монографій почали готувати перші навчальні посібники й підручники. Наукова та навчальна література додатково підштовхнула розвиток теорії редагування.

Таким чином, у кінці 50-х років XX ст. велика кількість редакційних фактів, наукових відкриттів та потреби видавничої практики визначили перехід від кількісних змін до якісних. На основі досягнень низки фундаментальних і на перетині суспільних та інформологічних наук виникла нова прикладна наука — едитологія, об'єктом вивчення якої став видавничий процес у ЗМІ. Найбільшою складовою частиною едитології стала теорія редагування.

Класичне редагування.

На етапі класичного редагування, забезпечуючи потребу галузі суспільного вироб­ництва (видавничої справи) отримувати фахівців потрібної кваліфікації, розпочалася і ведеться дотепер підготовка у вищих і середніх закладах освіти редакторів та корек-торів-професіоналів. Редакторів-професіоналів готували в закладах освіти двох напрямів: на факультетах журналістики університетів (звідси виходили переважно редактори публіцистичної літератури і редактори радіо й телебачення), а також у полі­графічних університетах (тут найчастіше готували редакторів для книжкових видав­ництв — художніх та науково-технічних).

На цьому етапі в науковій та навчальній літературі було зафіксовано переліки основних тем, які повинна висвітлювати теорія редагування, описано його основні методи, сформовано множину найчастіше вживаних норм.

Класична теорія редагування розвивалася в кількох напрямах: як організаційно-технічна¹, творча², лінгвістична³, політична⁴ і нормативна наука⁵. Ці напрями створили різні підходи до редагування: від зведення його до елементарно простих операцій під час виправлення тексту і аж до повного ототожнення з творчістю, яку можна ілюструвати на окремих прикладах, але неможливо вивчити.

Від самого початку в розвитку редагування на європейському та американському контитентах була певна різниця, що стосувалася акцентування окремих напрямів досліджень: на європейському континенті дбали насамперед про соціальні та лінгвістичні норми редагування, а на американському—про психолінгвістичні та поліграфічні, а також про видавничу діяльність.

У кінці 90-х років у класичній едитології виникла криза. Відбулося це внаслідок широкого впровадження персональних комп'ютерів у щоденне життя суспільства. Автори почали набирати тексти повідомлень за допомогою комп'ютерів і зберігати їх на комп'ютерних носіях інформації. ЗМІ почали в повному обсязі здійснювати комп'ютеризоване редагування і верстання видань за допомогою ПС.

Криза розвинулася в двох аспектах — теоретичному й практичному. Теоретична криза виражалась у неспроможності класичної едитології пояснити можливість контролю дотримання норм у повідомленнях за допомогою комп'ютерів і в частковому чи повному запереченні автоматизації редагування. Практична криза виражалася в тому, що редак­тори- "класики", навчені традиційної (металевої) технології готування видань, часто не могли оволодіти новою комп'ютерною технологією, а тому несвідомо чинили спротив її впровадженню у виробництво. Такі ситуації, як правило, завжди трапляються в часи кардинальної зміни технологічних схем виробництва, а тому є нормальним явищем.

Комп'ютерне редагування.

Хоча етап комп'ютерного редагування почався в 90-х роках XX ст., його передвісники з'явилися значно раніше. Ще в кінці 50-х — на початку 60-х років російські вчені вперше висловили думку про те, що редагування можна автоматизувати. Суть такої автоматизації вбачалася в тому, що «"не зовсім правильна"... мова буде перекладена на "зовсім правильну"»⁶. Пізніше (в 60-х — 80-х роках) у рамках досліджень у галузі комп'ютерної лінгвістики було розроблено програми, що давали змогу автоматизувати деякі процеси редагування.

Із кінця 80-х років у ЗМІ за допомогою комп'ютерів почали здійснювати автоматичний контроль орфографічної правильності тексту, контроль складності,

контроль стилістичних характеристик лексики, частковий контроль синтаксису й пунктуації, автоматичне виправлення (в режимі діалогу) орфографічних помилок¹.

Можливість виконання на комп'ютері деяких процесів редагування й усвідомлення можливості часткової заміни людини-редактора комп'ютером змусила дослідників переосмислити саму суть процесу редагування. Зокрема, виявилося вкрай важливим

детально, крок за кроком, описати хоча б основні процедури, що їх виконує під час опрацювання тексту редактор, і скласти їх алгоритм (далі такий алгоритм може бути закодований будь-якою мовою програмування, трансльований і виконаний на комп'ютері). Такий алгоритмічний опис роботи редактора—це кібернетична модель його виробничої діяльності. Таким чином, виникла об'єктивна потреба описувати редагування методами точних наук, а, отже, воно стало об'єктом математичного моделювання.

Сучасна класична едитологія ще мало готова до моделювання редагування методами точних наук. Адже цей період лише розпочався. Гадаємо, що розв'язання задач моде­лювання лежатиме на перетині багатьох як гуманітарних, так і точних наук.

Одну з вирішальних ролей у моделюванні редагування повинна відіграти така складова частина сучасного мовознавства як комп'ютерна лінгвістика.

Становлення редагування в Україні.

У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога.

"Справником" був і першодрукар І. Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через "справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву (в післямові до львівського "Апостола" 1574 р. він вказував, що в Москві "граматики не розуміють"; річ у тім, що І. Федоров заміняв у канонічних текстах малозрозумілі слова — на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань редагування — адаптацію тексту; див. розділ 2.5).

У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпо-правителями", а у Львівській братській школі — "дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали².

Як і в країнах Європи, в Україні поряд із практикою видавничої справи в рамках риторики ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень³. Зокрема у XVII — XVIII ст. /. Галятовський підготував трактат "Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович — професор Києво-Могилянської академії — підручник "Риторика". Ще інші підручники риторики написали М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота останнього до нас не дійшла).

У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні.

У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову¹. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд).

Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв І. Франко². Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегі­альність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника (додаток 1).

У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видав­нича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.

У час боротьби за незалежність Української держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.)³.

Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський таї. Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів україн­ського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єк­тивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора)⁴.

На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування⁵. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування (додаток 2)⁶.

Так само заслуговує на увагу формулювання етичних норм редагування О. Боч-ковського та С. Сірополка в кінці 30-х років. Вони виділили також політично залежні

(явно й приховано) й незалежні ЗМІ, встановивши в такий спосіб існування політичних норм редагування¹.

Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Хар­кова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літе­ратурне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування [у спів­авторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії "Зф-фективность сообщения и литературньїй аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984)].

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблеми редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою ["Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989)].

На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і "Літе­ратурне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методьі машинной корректурьі и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические проб­леми автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986).

Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "Мак Ґроу-Хілл")².

Залежність технології редагування від розвитку технічних засобів.

На редакційному етапі ЗМІ технологія опрацювання повідомлень постійно змінюється¹. Що ж найсуттєвіше впливає на її стан?

Таким фактором впливу є, безсумнівно, технічні засоби.

Приклад. Доступність персональних комп'ютерів для дедалі більшої кількості авторів сприяє тому, що зараз автори самі набирають тексти своїх рукописів (раніше, крім того, після виправлення тексту редактором їх передруковували у видавництві, а потім — ще й у друкарні). Внаслідок цього зникає потреба передруковувати їх у ЗМІ і набирати в друкарнях, а, отже, і проводити кількаразовий трудомісткий процес коректури, що раніше був обов'язковим. Забезпечили таку можливість принципово нові технічні засоби — комп'ютерні носії інформації.

Приклад. У радіо-телевізійному процесі зараз почали використовувати технічні засоби (цифрові відеокамери й диктофони, комп'ютери), які подають інформацію не в аналоговому, а в цифровому вигляді. Такий спосіб подання інформації дає змогу редагувати її на будь-якому етапі радіо-телевізійного процесу (раніше така можливість виключалася).

Стан розвитку технічних засобів впливає і на зміщення акцентів у самому редак­ційному етапі. Так, раніше одним із завдань редагування було дотримання орфографічної правильності тексту. Зараз же завдяки системам перевірки орфографії редактор концент­рує увагу не на орфографічних, а на смислових помилках.

Отже, маємо підстави констатувати, що на редакційному етапі в ЗМІ технічні засоби суттєво впливають на технологію редагування повідомлень. Основна вимога до цієї технології полягає в тому, щоби вона не відставала від тих можливостей, які дають технічні засоби на певному етапі розвитку суспільства, і в такий спосіб не призводила до непродуктивних фінансових затрат. Вказана залежність є закономірністю розвитку редакційного процесу.

3) Редагування в системі інших видів редакторської діяльності.

Літературне редагування необхідно проводити в системі інших видів редакторської діяльності – технічного і художнього редагування, оскільки історично всі ці три види були нероздільними. У цій системі літературне редагування виділяється насамперед як робота над композицією матеріалу, компонентами змісту і тими первинними формами вираження змісту, поза якими він не існує. Хоча літературний редактор не займається макетуванням видань, він аналізує текст, виходячи з передбачуваного розташування його на полосі, а іноді й надає рекомендації щодо доцільності його розташування й оформлення. А відтак знання основ технічного і художнього редагування, правил верстання стає необхідною умовою ефективної роботи літературного редактора в сучасній видавничій справі.

Для опанування технологією редакторської праці редактору необхідно мати знання з суміжних до редагування дисциплін – лінгвістики, логіки, психології тощо. “Літературне редагування” узагальнює знання фахівця з даних дисциплін, формує його мовну культуру і сприяє виробленню практичних навичок роботи з конкретним текстом.

Згідно з загальноприйнятою класифікацією повідомлення ділять на три типи.

Образні (художні) повідомлення. У них як основний спосіб опису й пізнання дійсності використовують художні образи. Класичний приклад — художня література.

Понятійні (науково-технічні) повідомлення. Як основний спосіб опису і піз­нання дійсності використовують поняття та їх лінгвістичні позначення—терміни. Типові приклади — технічна, ділова та наукова література.

Образно-понятійні (публіцистичні) повідомлення. Як спосіб опису та пізнання дійсності використовують одночасно і художні образи, і поняття (терміни). Класичний приклад—повідомлення для масової аудиторії, що їх публікують у газетах чи журналах, а також передають по радіо чи телебаченню.

Згідно зі сказаним можна виділити три галузі редагування: редагування науково-технічних, художніх і публіцистичних текстів.

Проте такий поділ є надто грубим і враховує далеко не всі особливості процесу редагування. Тому виділення галузей редагування роблять на основі поділу літератури за соціальним і функціональним призначенням та читацькою адресою (одночасно). Згідно з цим поділом повідомлення можна класифікувати на такі види: 1) художні; 2) публі­цистичні (друковані й радіо-телевізійні); 3) ділові (офіційні); 4) наукові; 5) популярні; 6) інформаційні; 7) виробничі (технічні); 8) навчальні; 9) довідкові; 10) рекламні; 11) дитячі¹.

Кожен із цих видів повідомлень має свою чітко визначену родову, тематичну та жанрову специфіку редагування. Тому, наприклад, редактор, який готує до публікування рекламні повідомлення, навряд чи зможе, не маючи спеціальних знань, підготувати енциклопедичне видання. Так само редактор, який опрацьовує друковані інформаційні повідомлення, навряд чи готовий достатньо кваліфіковано відредагувати повідомлення для радіо чи телебачення.

На основі перелічених видів повідомлень виділяють окремі галузі редагування, а саме, редагування художньої, публіцистичної, ділової, наукової, популярної, інфор­маційної, виробничої, навчальної, довідкової, рекламної та дитячої літератури.

Окремо слід наголосити, що редагування публіцистичних повідомлень (друко­ваних) суттєво відрізняється від редагування повідомлень для радіо й телебачення. Тому редагування публіцистичної літератури слід поділити на дві підгалузі: редагування пові­домлень для друкованих і для електронних (радіо й телебачення) ЗМІ. Крім того, в наш час виникає зовсім нова підгалузь — редагування повідомлень для комп'ютерної мережі Інтернет, — яка одночасно включає особливості як друкованих, так й електронних ЗМІ.

Спірним до цього часу є питання про виділення як окремих галузей редагування збірників документів² та перекладів³. Специфіка редагування перекладів пов'язана, зокрема, з використанням знань із контрастивної лінгвістики (частини мовознавства, яка вивчає порівняльні особливості будь-яких двох пар мов). Проте виділяти редагування перекладів у окрему галузь, на нашу думку, недоцільно, оскільки воно охоплює всі описані вище види повідомлень, а, значить, має ті ж самі галузеві особливості. Вивченням галузей редагування займається навчальна дисципліна "Галузеве реда­гування"¹. Вона є продовженням дисципліни "Загальне редагування", пристосованим до опрацювання окремих видів повідомлень.

4) Редактор як фахівець у підготовці тексту до друку.

Літературний редактор як фахівець у сфері підготовки тексту до друку. Найважливіші аспекти роботи редактора над текстом: редакторський аналіз і практична реалізація його висновків. Редакторський аналіз як всебічна характеристика рукопису з метою вдосконалення змісту і форми твору. Види редакторського аналізу: за одиницями тексту; за цілями аналітичних дій; за якостями тексту.

Редакторський аналіз - це розгляд рукопису і його всебічна характеристика, до яких вдається редактор з метою вдосконалення змісту й форми журналістського твору. Мета аналізу визначення реальної цінності рукопису, сприяння якнайповнішому втіленню авторського задуму й підвищенню ефективності видання.

Аналітичні дії під час редакторського аналізу рукопису постійно пов'язані із синтетичними, бо виокремлені ділянки оцінюють не самі по собі, а в їх зв'язку з функціонально єдиним текстом, розрахованим на певний комунікативний ефект. У простих випадках аналітичні операції виконують майже автоматично, але це не змінює їх суті. Даючи характеристику рукопису, редактор базується на загальних критеріях оцінки творів публіцистики, белетристики тощо й на аналізі додержання конкретних вимог, що продиктовані специфікою певного виду текстів і певного видання, засобу масової інформації.

Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора.

Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису. Це - докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення. Редакторський аналіз порівняно з літературно-художньою критикою має низку специфічних особливостей. Ставлячи перед собою завдання якомога конкретніше й дійовіше допомогти авторові поліпшити його працю, редактор не тільки розглядає го-товий твір, а й немовбито від-творює сам процес написання тексту, прямуючи від авторського задуму до його втілення. Тому під час вивчення особливостей редакторського аналізу можна використати численні спостереження, нагромаджені внаслідок узагальнення прийомів і методів праці автора письменника, публіциста, науковця. Водночас редактор ні на хвилину не забуває про таку специфічну категорію, як сприйняття тексту (читацьке, слухацьке, глядацьке).

Сучасні тенденції до трансформації функцій літературного редактора. Знання основ художнього і технічного редагування як умова ефективної роботи літературного редактора.

Редактор – (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети і т. п.).

Редактор займається не тільки обробкою авторських матеріалів, переробляє у відповідний формат того чи іншого засобу масової інформації або книжкового видавництва. До обов’язків редактора належить і така робота, як розподіл авторських завдань і контроль за їх своєчасним і якісним виконанням, популяризації тієї компанії, в якій він працює. Саме тому вся інформація повинна бути актуальною, точною, грамотно подано і викладено в повній мірі.

Різновиди професії.

· художній редактор

· технічний редактор

· редактора телебачення

· літературний редактор

· редактор фільму

· музичний редактор

Художній редактор.

Фахівець у галузі технічного та художнього оформлення видань.

Обов'язки.

· редагування видань та їх художнє ілюстрування;

· брати участь у розробці проектів технічного та художнього оформлення видань;

· визначати які саме авторські оригінали придатні для поліграфічного відтворення;

· якісно виконувати графіки видань;

· виконувати коректуру тексту пробних відбитків ілюстрацій;

· оцінювати якість кожного розвороту і шпальти, набору, давати друкарні необхідні вказівки про усунення допущених помилок і недоліків при наборі художнього оформлення;

· готувати до друку обкладинку з технічним редактором.

Технічний редактор.

Це працівник видавництва, який займається технічним редагуванням видання. Він перевіряє, наскільки оригінал видання відповідає нормативним вимогам, розмічає оригінали до набору, верстки, перевіряє за коректурним і пробним відбитках, як виконані друкарнею художньо-оформлювальні та технічні вказівки видавництва.

Фахові вимоги редактора.

1)Працівник редакторського-видавничого цеху має отримати вищу гуманітарну освіту, яка передбачає знання з таких дисциплін, як філософія, політологія, культурологія, економіка, історія, правознавство, соціологія, психологія, логіка, українська та зарубіжна література. Основна вимога до редактора – це володіння державною та однією-двома іноземними мовами.

2) Кваліфікований редактор-видавець повинен орієнтуватися в таких дисциплінах:

· історичний (історія видавничої справи – в світі і в своїй державі, історія редагування);

· теоритичний (основи видавничої справи та редагування, теорія масової комунікації, теорія твору, текстознавство);

· творчий (редагування за видами видань, художнє та технічне редагування, редакторська майстерність)

· організаційно-практичний (вступ до спеціальності, організація і планування видання, коректура, поліграфія, режисура та архітектоніка видання);

· нормативно-правничий (видавничі стандарти, авторське право, правові основи масової комунікації);

· маркетинговий (видавничий бізнес, видавнича справа за кордоном, електронна комерція).

3) У зв’язку з ком’ютеризацією редакційно- видавничого процесу фахівець повинен обов’язково володіти із зміною технології підготовки видавничих оригіналів. Це означає, що у видавництвах оператори комп’ютерного складання повинні вміти набирати тексти у відповідні формати й одразу вдосконалювати текст, розумітися в електронних таблицях, текстових, графічних та ілюстративних редакторських програм. Для цього потрібно володіти такими предметами, як «Система верстки», «Дизайн видання», «Маркетування і верстка».

Для того, щоб стати редактором друкованого періодичного видання, необхідно протягом декількох років пропрацювати журналістом. Редакторам інтернет-порталів важливо знати і розуміти принципи інтернет-просування. Редактори книг, як правило, починають з позицій помічників. Особливо довгим є кар’єрний шлях редакторів на телебаченні і радіо.

Функціональні обов’язки редактора.

· грунтовне ознайомлення з авторським оригіналом та підготовка оргументованого;

· редакторського висновку;

· формулювання письмових вимог до автора;

· редагування затвердженого головним редактором авторського оригіналу;

· ознайомлення автора з внесенами правками;

· надання авторові необхідної допомоги щодо архітектоніки тексту;

· редагування ілюстративних матеріалів;

· перенесення авторських виправлень до верстки;

· підготовка каталожної картки видання;

· візування видавничого оригіналу;

· брати участь у розробці проекту художнього оформлення.

Сфера застосування редакторських професій.

1) Видавництва. Де займаються підготовкою, опрацюванням, випуском і реалізацією різних видів видавничої продукції.

· державні видавництва сфери управління Держкомтелерадіо України

· видавництва сфери управління іншими державними організаціями

· видавництва інших форм власності

2) Різноманітні організації, фірми, агентства, підприємства, інституції, окремі особи, які мають право займатися видавничою діяльністю.

3) Органи масової та спеціальної комунікації.

4) Редакції газет та журналів.

5) Редакції радіомовлення та телебачення

6) Рекламні агенції та рекламні відділи

7) Державні органи законодавчої та виконавчої влади різних видів

8) Маркетингові відділи

9) Бібліотечні або наукові-дослідні установи

10) Центри, організації, які займаються багатопрофільною виставкою, ярмарковою діяльністю.

5) Специфіка редакторського читання тексту.

Специфіка редакторського читання тексту. Тексти довільного і обов’язкового прочитання. Типи редакторського читання: перше (ознайомче), друге (оціночне і шліфувальне). Вимоги до редакторської роботи з текстом.

Отже, основна мета редактора - сприяти тому, щоб текст був сприйнятий майбутнім читачем, і сприйнятий у повній відповідності до авторського задуму. І в цьому плані надзвичайна роль належить редакторському читанні.

Хоча фахове редакторське читання має свої відмінності й особливості, проте воно базується на звичайному засвоєнні тексту. Як і звичайний читач, редактор насамперед зупиняє свою увагу на матеріалі розповіді, але водночас мусить зважати й на характер подачі цього матеріалу, на його повноту й популярність.

Коли йдеться про сприймання тексту, варто насамперед мати на увазі автоматизм під час його засвоєння. Це не якась звичайна бездумність, не полегкість, що її дозволяє собі читач на шкоду розумінню; це особливе пришвидшене виконання роботи, не раз виконуваної раніше.

Під час сприймання тексту доводиться долати інтерференцію (накладання) навичок. Людина, яка набула певної техніки читання, сприймає текст не літера за літерою, а схоплює цілі слова. До того ж тут відіграє негативну роль здогад, який іноді спрямовує розуміння хибним шляхом. Уже в момент свого створення текст зорієнтований на читача, а за включання його (тексту) в процес комунікації тим більше розрахований на сприймання його іншими людьми.

Є тексти обов'язкового прочитання й тексти довільного читання. Журналістські тексти є переважно текстами довільного читання. А тексти довільного (необов'язкового) читання значно вибагливіші щодо викладу, адже для того, щоб твір прочитали, він має привернути увагу, викликати інтерес і підтримувати його впродовж усього читання. Розрізняють перше й друге редакторське читання тексту. Перше прийнято називати ознайомлювальним, під час другого редактор докладно аналізує текст. Під час першого читання варто зосередити увагу на змісті твору, на його задумі. Після першого читання треба мати загальне уявлення про твір у цілому, про манеру й стиль автора. Після другого - редактор виправляє текст. Виокремлюють три функції скеровування читання, тобто управління розумовою діяльністю читача: контактна; організовувальна; експресивна.

Редакторське читання - читання насамперед гранично уважне, за якого жодна подробиця не повинна приховатися від редактора. Проте бути фахівцем, більшим, ніж автор, редактор не повинен. Він зобов'язаний володіти загальною методологією оцінювання твору, мати уявлення про предмет, знати основну довідкову літературу й уміти нею користуватися. "Знати все" - для редактора значить досягти того, щоб у тексті, над яким він працює, не було жодної неясної для нього фрази, жодного слова, значення котрого зрозуміле для нього лише приблизно.

6) Прийоми перевірки правильності логічних зв’язків.

Завдання редактора в оцінці твору з логічного погляду: усвідомлення логічних зв’язків у тексті, перевірка правильності логічних зв’язків. Прийоми виявлення логічних зв’язків: виокремлення слів або розділових знаків, що передають характер логічних зв’язків; зіставлення суджень чи понять, логічний зв’язок між якими вербально або пунктуаційно не виражено.

Прийоми перевірки правильності логічних зв’язків: чітке виокремлення суджень і згортання їх до простіших; відновлення пропущених ланок; зіставлення логічно пов’язаних ланок; зіставлення суджень про один предмет упродовж одного твору; зіставлення логічно однорідних членів з узагальнюваним словом і між собою; зіставлення конкретизувальних фактів з узагальнюваним положенням; зіставлення частин у визначеннях; зіставлення підстави і наслідку; зіставлення тези і аргументації.

При аналізі змісту літературного твору формально-логічні закони використовуються як усвідомлено, так і несвідомо. Останнє визначено тим, що правильні логічні зв'язки властиві здоровому мисленню. У редакторській діяльності цей процес повинен бути підконтрольним.

При роботі над змістом твору логічний аналіз спрямований на його вивчення, оцінку та пошук шляхів вдосконалення. І розумовий процес у даному випадку представляється у строго впорядкованому вигляді.

Найбільш загальні властивості мислення виражають чотири логічних закону: тотожності, протиріччя, виключеного третього і достатньої підстави. Ці закони визначають внутрішні істотні зв'язки між поняттями, явищами, процесами, подіями та взагалі між будь-якими фактами, що відображаються у нашому мисленні. Будь-яка думка в процесі міркування повинна бути тотожна самій собі. Два несумісних один з одним судження не можуть бути одночасно істинними, принаймні одне з них необхідно помилково. Два суперечливих судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них необхідно істинно. Будь-яка думка визнається дійсною, якщо вона має достатню підставу.

Здавалося б, дотримуватися законів логіки зовсім неважко. Вимоги ототожнювати те, що об'єктивно тотожно, і розрізняти те, що об'єктивно різному, не підміняти висловлювану думка в процесі міркування іншими думками, висловлювати думки несуперечливо, не говорити щось середнє між «так» і «ні», між запереченням і ствердженням і обгрунтовувати кожне судження не викликають сумнівів і здаються самі собою зрозумілими. А як же інакше? Однак при всій чіткості і конкретності цих законів вони дуже часто порушуються, про що свідчить видавнича практика.

Застосування законів логіки дозволяє уникнути конфлікту ситуацій з автором. Якщо мова йде, наприклад, про порушення мовно-стилістичних норм і правил, зазвичай звертаються до відповідних довідкових видань. При логічних неточностях і помилках апелюють до здорового глузду, а по суті до суб'єктивним сприйняттям, яке у редактора і автора може бути неоднаковим. Отже, в цьому випадку створюються умови для конфлікту. Розв'язати проблемну ситуацію можна тільки спираючись на закони логіки.

Аналіз твору з урахуванням вимог законів логіки, виявлення та усунення логічних і пов'язаних з ними фактичних помилок і недоліків змісту - один з етапів роботи над авторським оригіналом. На наступному етапі перед редактором стоїть завдання не менш складна: проаналізувати та оцінити зміст твору з точки зору відповідності смислової організації фактичного матеріалу предмету, розглянутому в творі, виду літератури, жанру твору, цільовим призначенням і читацьким адресою видання, так як вимоги до смислової організації тексту і внетекстових елементів у кожному випадку будуть свої.

Логічний аналіз передбачає виявлення та усунення помилок і оцінку змісту в плані пошуку його оптимальної логічної організації у відповідності з характеристиками твори і видання.

У процесі читання редактор повинен виявити логічні зв'язки між поняттями та фактами, а потім перевірити правильність цих зв'язків. Логічні відношення між поняттями і судженнями можуть бути виражені в тексті словесно (спілками, союзними словами, словами вказівного роду, словами, які встановлюють порядок розташування частин та ін) або пунктуаційно. Ці слова, розділові знаки або те й інше передають внутрітекстовие відносини. Логічні зв'язки в таких випадках виявляються при уявній орієнтації на ці слова і розділові знаки. Такого роду дії труднощів не викликають, проте повинна бути вироблена відповідна реакція на текст, щоб ці слова і знаки не тільки не проходили при читанні без уваги, а, навпаки, були б об'єктами підвищеної уваги, так як реальні логічні відносини між фактами можуть не відповідати їх позначенням в тексті.

Логічні зв'язки між поняттями та судженнями можуть і не мати словесного вираження. Тоді вони встановлюються шляхом осмислення змісту суджень без орієнтаційних установок.

Після виявлення логічних зв'язків передбачається їх перевірка.

У процесі читання й аналізу виділяються судження, які узагальнюються і формулюються в згорнутому вигляді в найбільш простому варіанті. Узагальнені судження зіставляють, переконуючись у правильності логічних зв'язків або в логічних прорахунках.

Логічний аналіз вимагає відновлення пропущених ланок змісту для того, щоб відтворити всю логічний ланцюжок фактів, уявити логічну схему змісту в цілому і по суті, схематизувати логічні зв'язки у творі. Зробити це далеко не просто, тому що логічні зв'язки в реальному тексті приховані: окремі ланки можуть бути пропущені, головні поняття, судження оточені іншими, уточнюючими, доповнюючими, іноді необхідними, іноді зайвими. Такий аналіз є серйозною розумовою роботою великого обсягу, у якій послідовно досліджується кожна логічна зв'язок, після чого тільки й можна схематизувати логічні відносини між фактами.

Одним із прийомів перевірки логічних зв'язків між фактами є співвіднесення логічно пов'язаних ланок. Так, на протязі всього твору виділяють судження про один або близьких предметах і порівнюють їх між собою. Перевірка логічних зв'язків вимагає також співвіднесення узагальнюючих і конкретизують фактів, придаткових пропозицій і понять, від яких вони залежать, визначальною та обумовленою частин дефініцій, тез і аргументів, причин і наслідків та ін Наприклад, необхідно перевірити, чи дійсно узагальнююче поняття включає всі перераховані поняття як вихідні, чи дійсно всі вони - члени одного логічного ряду.

Зазвичай такі розумові дії в певній мірі мають місце на неусвідомленому рівні або усвідомлено, але тільки тоді, коли з якихось причин на цьому зафіксувалося увагу читає твір. Отже, тут можливий елемент випадковості. У якихось фрагментах зв'язки між фактами перевіряються, а в якихось немає, і в результаті робота виконується не повністю. Професійна діяльність неможлива без усвідомленого застосування законів логіки, усвідомлених аналітичних дій в повному обсязі твори. При багаторазово повторюваних підконтрольних розумових операціях з'являються стійкі навички логічно упорядкованого мислення, суворо певна реакція на літературний матеріал, виявлення об'єктів підвищеної уваги.

У логічному аналізі уточнюється зміст усіх понять, так як саме неточне тлумачення і розуміння слів призводить до логічних і фактичним помилкам. Без цього продуктивний логічний аналіз