Основні тенденції у діяльності бібліотек України в перод Другої Світової війни.

Осмислення істориками причин і наслідків Другої світової війни як найзначнішого соціального загальносвітового катаклізму ХХ ст. відбувається вже понад півсторіччя. Серед значного кола фахових проблем не останнє місце займають питання дослідження наслідків війни для культури і науки тих держав, що були окуповані нацистами.

В українській історіографії зазначена тема впродовж останніх 50-ти років грунтовно та об'єктивно не опрацьовувалася, і нині питання долі бібліотечних фондів у період війни актуалізувалося у зв'язку із початком дослідження історії культурного надбання України як незалежної держави, необхідністю виявлення втрат бібліотечного фонду, створення за наслідками дослідження електронного реєстру знищеної та вивезеної національної духовної спадщини тощо. Проблема втрат почала досліджуватися в Україні в 90-х роках, однак поки лише на локальному рівні головних наукових бібліотек України: Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Національної парламентської бібліотеки України, Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка¹.

У СРСР загальні матеріальні втрати бібліотек були визначені Надзвичайною державною комісією для встановлення і розслідування злочинів нацистських загарбників². Втрати сукупного бібліотечного фонду України перевищували 50 млн. од. зберігання: книжок, періодики, рукописів та ін. Зокрема, втрати фондів Бібліотеки Академії наук УРСР (нині - Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського), проаналізовані в 1944-1945 рр., були оцінені в 38 млн. 832 тис. 642 крб.³

Однак, з плином часу, ми розуміємо, що руйнівні наслідки війни не обмежуються лише матеріальною оцінкою, а є значно ширшими за масштабами і значенням для нащадків. Найпомітнішою темою в історіографії загальної проблеми наслідків війни для культури стало дослідження історії втрат та переміщення культурних цінностей, в тому числі й бібліотечних.

Однак питання переміщення фондів та реституції трофейних матеріалів хоча й є основним, але не єдиним із загальної проблеми, яка може бути взагалі окресленою, як "Бібліотеки в контексті війни та її наслідків". Основний зміст проблеми складається з того, що війна докорінно зруйнувала історично складений бібліотечний фонд України та систему бібліотечних установ. Найнегативніше це відбилося на історичних фондах книжкової спадщини, колекційних зібраннях та бібліотеках, а також на структурі фонду архівного примірника друку України. Це можна зрозуміти лише аналізуючи бібліотечну справу, зокрема, історію бібліотечних фондів України першої половини ХХ ст., склад і зміст бібліотечних колекцій та зібрань, їхню долю напередодні війни, специфіку нацистського ставлення до бібліотек, які вони також сприймали не лише як об'єкт пограбування та наживи книжковими раритетами, а й як ідеологічні установи, що визначають свідомість народу та впливають на неї, а бібліотечні фонди, відповідно, розглядалися й з точки зору наукових досліджень національних, расових, політичних та соціально-економічних інституцій щодо окупованих територій.

Об'єктивна загальна оцінка руйнації не може бути здійсненою без огляду історичних умов та долі книжкового фонду у 10-30-х роках ХХ ст. У цілому можна відзначити, що початок процесу деструктуризації бібліотечних фондів для України був пов'язаний з декількома масштабними історичними подіями, початок яким поклали Перша світова війна, злам державного устрою Російської імперії і революції 1917-1920 рр.

Найцінніший бібліотечний фонд напередодні Першої світової війни був зібраний у системі вищих навчальних закладів та духовних установ. Слід назвати Фундаментальну бібліотеку Київського університету св. Володимира, Університетську бібліотеку у Львові, Фундаментальну бібліотеку Новоросійського імператорського університету в Одесі, Бібліотеку Харківського імператорського університету, а також інститутські, шкільні - при середніх спеціальних закладах, таких, як, наприклад, Колегії Павла Галагана, гімназіях, українських жіночих ліцеях Галичини тощо. Так, в університетських колекціях було зібрано великий масив книжкових колекцій, що відтворював історичний розвиток України та українського народу, повноцінний профільний фонд наукової літератури з усіх галузей знань. Ці бібліотеки мали в основі фонди своїх попередників, як наприклад, бібліотека Львівського університету - бібліотеку Львівського єзуїтського колегіуму, яка поповнювалася колекційними надходженнями збірок анульованих австрійським урядом монастирів Галичини та Буковини тощо⁴. Бібліотека Одеського університету мала в основі бібліотеку Рішельєвського ліцею, приватні збірки родини Воронцових, відомого державного діяча О. Строганова, історика М. Шільдера⁵. На базі місцевих цінних книжкових збірок створювалися фонди Харківського імператорського університету⁶. Величезний фонд Кременецького ліцею та Віленського університету, закритих царським урядом ще в 40-х роках ХІХ ст., де зберігалися величезні колекції польського короля Станіслава Августа Понятовського, магнатів Вишневецьких, Мнішків, Яблоновських, представників шляхти Мошинського, Мікошевських та інших, був покладений в основу зібрання Київського університету св. Володимира⁷. Значну цінність складали бібліотеки духовних відомств православної (на території України, що входила до складу Російської імперії), а також римо-католицької та греко-католицької (на території Східної Галичини) церков: митрополичих та єпископських консисторій, капітул, парафій, інших релігійних установ, навчальних закладів, монастирів, кафедральних соборів. Бібліотеки були і при установах інших релігійних конфесій (зокрема, слід відзначити Вірменську митрополичу консисторію та Єврейську релігійну громаду у м. Львові). Так, серед найбільших таких бібліотек слід згадати бібліотеку Римо-католицького митрополичого капітулу (1417-1939).

Крім того, значними були бібліотеки як при вищих духовних академіях, так і при середніх - семінаріях. Найбільшу цінність складали бібліотеки вищих навчальних закладів, зокрема, у Києві - Київської духовної академії (1819-1918) з фондами Києво-Могилянської академії; а також Львівський ставропігійний інститут (1793-1940), численні духовні семінарії, зокрема, Київська духовна семінарія, Греко-католицька богословська семінарія (1783-1928, від 1928 р.- академія). У більшості цих закладів збереглися єпархіальні книгозбірні та губернські бібліотеки. У них було зібрано значну рукописну та книжкову спадщину не лише релігійного, а й загальнокультурного змісту. Важливі фонди колекційно-музейного характеру зібрали церковні товариства та об'єднання. Так, Церковно-археологічне товариство при КДА заснувало Церковно-археологічний музей з цінним книжковим фондом, який на 1917 р. вважався одним з найвагоміших у Російській імперії. Від Львівського церковного музею (1905-1909) з його широко знаною збіркою кириличних друків починає свою діяльність Український національний музей у Львові (1909-1939), книжкова збірка якого, в свою чергу, стала основою товариства "Студіон" у Львові⁸.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. було організовано бібліотеки й рукописні зібрання єпархій та книгосховища у великих монастирях та кафедральних соборах, зокрема, у Києво-Печерській та Почаївській лаврах, православних, католицьких та греко-католицьких монастирях, релігійних установах інших конфесій. Бібліотеки цих установ мали давні традиції збирання книжок, хоча вони не усі були значними за обсягом, вміщуючи, передусім, богослужбові книги та видання релігійного змісту, однак культурологічна цінність цих бібліотек була надзвичайною.

Одночасно діяли й бібліотеки, що зібрали найцінніші фонди книжок української культури та так звані бібліотеки національних "Просвіт". Там було зосереджено не лише власні видання просвітян, а й "золотий книжковий фонд" української мови, літератури та культури в цілому: так, наприклад, бібліотека Київської "Просвіти" налічувала 6500 закаталогізованих книжок "україніки" - українською мовою з різних напрямів знань⁹.

Окремим типом спеціалізованих бібліотек були книгосховища громадських, професійнних, верстових об'єднань та інших соціальних інституцій (товариств, спілок, як, наприклад, "зібрання", "клуби", народні доми, Севастопольська морська офіцерська бібліотека, що збирала військову літературу тощо). Також цінними були бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві.

Значну частину бібліотечного фонду складали книжкові та архівні фонди державних установ та відомств, переважно економічного та управлінського характеру, які формували фонди спеціалізованої літератури відповідно до профілю діяльності установи. Вони були сформовані органами губернського рівня (фонди дореволюційних установ та відомств, що складалися з бібліотек усіх міністерств, відомств та органів місцевого самоврядування дореволюційного часу).

Отже, перед Першою світовою війною сукупний бібліотечний фонд України складався із фондів різних за походженням універсальних та спеціалізованих бібліотек. Вони засновувалися у державних та громадських інституціях, установах духовних відомств та приватно (родинні, сімейні бібліотеки, книгосховища окремих діячів науки та культури). Сукупний фонд університетських та духовних академічних установ сягав більше ніж половини загального бібліотечного фонду України, його зміст відтворював світовий рівень розвитку науки і культури, однак певною мірою визначав і політику російського та австрійського урядів.

Перша світова війна 1914-1918 рр. відповідно супроводжувалася руйнівними процесами, коли бібліотечні фонди також зазнали евакуaції, частково були зруйновані і не всі повернулися назад, оскільки війна переросла в революційні події.

Характерною особливістю України до революції було те, що вона не була самостійною державою, не мала власних державних установ, зокрема й бібліотек, відповідно - Головної бібліотеки - Національної, а також Книжкової палати, національних органів влади та управління в галузі освіти, науки, культури, які б дозволили здійснювати управління бібліотечною справою і провадили координацію в галузі створення бібліотечного фонду держави. До того ж Україна належала до складу різних держав.

Злам державного устрою Російської імперії і революція 1917-1920 рр. викликали нові, значно важливіші наслідки для бібліотек: багато історичних колецій було розформовано, а ті, що залишилися, були націоналізовані. Спроби різних, в тому числі націоналістичних, урядів врятувати бібліотеки через запровадження урядових постанов та декретів про захист фондів не завжди досягали успіхів у зв'язку із короткотривалістю їхнього існування. Доля книжкових скарбів України, що стала театром воєнних дій для різних урядів, на місцях складалася по-різному, однак завдяки самовідданій праці багатьох представників національної інтелігенції та певного прошарку свідомих урядовців значну частину унікальних колекцій та зібрань все ж було зібрано в наукових бібліотеках України, зокрема, в містах Києві, Катеринославі, Харкові, Одесі, Житомирі, Кам'янці-Подільському та інших центрах, де свого часу функціонували публічні та університетські бібліотеки.

Певні зміни в історично складеній системі фондів пов'язані з періодом утвердження соціалістичного ладу в 20-30-х роках ХХ ст., під час розбудови радянської бібліотечної системи, формування концептуальних засад поняття бібліотеки як ідеологічної установи, зміни власності стосовно бібліотечних колекцій та зібрань дореволюційного часу. Було здійснено конкретні кроки щодо централізації бібліотечних фондів царського часу, які або ж було переведено на державну форму зберігання, обліковано та передано до державних сховищ, або ж їхні приміщення переводилися на положення бібліотечних сховищ. У цей час вже не було масштабних втрат літератури, фонди історичних бібліотек, що були врятовані від розпорошення, були обліковані та переміщені у декілька державних бібліотек, де вони хоча й не залучалися до активного наукового обігу, однак зберігалися у належних приміщеннях і охоронялися.

Центром бібліотечної діяльності стала головна наукова бібліотека України - Національна бібліотека Української держави, створена в 1918 р. (від 1919 р. - Всенародна (Національна) бібліотека України, від 1934 р. - Бібліотека Академії наук УРСР). Заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати розглядалися як ознаки державотворення. В основу фонду Національної бібліотеки було покладено цінні та значні за кількістю українознавчі книжкові зібрання, наприклад, бібліотеки "Старої Громади" та Київської "Просвіти" (так було започатковано фонд "україніки")¹⁰. Після встановлення радянської влади, ліквідації приватної власності та державних установ попередніх урядів, націоналізації, скасування старих чинів та звань, а також виходу Декрету РНК УСРР від 3 квітня 1919 р. "Про передачу історичних та художніх цінностей у відання Народного комісаріату освіти" практика комплектування національної книгозбірні була суттєво скорегована: почався процес передачі усіх дореволюційних державних і приватних архівів та бібліотек у власність радянської держави. Бібліотеки ліквідованих установ, громадських об'єднань та колекційні фонди, що перебували до революції у приватних осіб, стали концентруватися в ВБУ, а також обласних публічних бібліотеках. Упродовж перших п'яти років обсяги фондів ВБУ сягають 1 млн. 100 тис. томів¹¹.

Значну роботу з рятування книжкових колекцій та зібрань здійснювали губернські (надалі - обласні) бібліотеки, які стали центрами концентрації регіональних книгосховищ, передусім, приватних, покинутих під час революційних подій напризволяще.

Національна (Всенародна) та обласні бібліотеки впродовж 20-30-х років зібрали значний за обсягом колекційний фонд, репрезентований різновидовою книжковою та рукописною продукцією з багатьох галузей знань, що відображала історичний шлях українського народу та людської цивілізації взагалі. Так, фонд Всенародної бібліотеки України як всеукраїнського бібліотечного центру становив напередодні війни 7,5 млн. загального фонду, з яких понад 3 млн. - це були унікальні рукописні фонди, стародруки, цінні та рідкісні видання, колекції відомчої літератури дореволюційних видань, газети, листівки, гравюри, нотні видання, а також історичні бібліотеки і книжкові зібрання видатних діячів ХVІІ-ХVІІІ ст. Однією з найцінніших була колекція архівного примірника українського друку від 1923 р.

Характеризуючи бібліотечну справу цього періоду, необхідно підкреслити специфіку формування нової структури бібліотечного фонду, що згодом спричинило до величезних втрат бібліотечних фондів у період війни.

У 20-30-х роках радянський уряд провадив усвідомлену політику на концентрацію універсальних книжних фондів, збирання старих колекцій та зібрань у декількох центрах, у тому числі у найзначнішому за змістом та складом фондів - Всенародній бібліотеці України в м. Києві, а також у Харківській та Одеській наукових та інших бібліотеках. У цих книгосховищах було зібрано фонди дореволюційних світських та духовних навчальних установ, наукових товариств, ліквідованих царських міністерств та відомств, приватні бібліотеки.

У грудні 1929 р. цей процес поширився й на музеї: за розпорядженням радянського уряду було переглянуто склад музейних сховищ і передано "зайві" книжкові фонди до найближчих наукових бібліотек - ВБУ, Харківської, Одеської, трохи згодом - Дніпропетровської¹². Таким чином, у цих бібліотеках опинилися фонди багатьох історично складених бібліотек, як, наприклад, у м. Києві, у ВБУ, - Волинського науково-дослідного краєзнавчого музею у Житомирі із цінною рукописною та книжковою колекціями "волиніки"¹³. Крім того, у цих бібліотеках сконцентрувалася заборонена література, що раніше зберігалася на правах вільного доступу, тепер же, після революції, ідеологічні вимоги нового уряду автоматично обмежили користування нею. Було дозволено зберігати 3 примірники подібної літератури лише у ВБУ, в Харківській та Одеській центральних наукових бібліотеках. У спеціальній Інструкції для масових та публічних бібліотек до забороненої літератури було віднесено: "1) релігійні (видання. - О.О.), що провадять релігійну агітацію й пропаганду, як, наприклад, релігійні трактати, описи життя святих, книги з історії церкви, монастирів тощо; капітальні книги з історії та філософії релігії, історії церкви, релігійно-догматичні й богословсько-філософські твори (наприклад, Володимира Соловйова, Василя Великого, Іоанна Златоуста та ін.) залишалися лише в одному примірнику; 2) шовіністичні, що під'южують націю на націю та що видавалися за царської влади різними установами, церковними і чорносотенно-патріотичними організаціями, наприклад, партіями монархістів, октябристів, "Союзом русского народа", "Союзом Михаила Архангела", видавництвами Крушевана, Кащенка, "Юная Россия" тощо, а також шовіністична література, яка видавалася при Центральній Раді, гетьманщині та інших контрреволюційних урядах; 3) антирадянські агітаційні брошури проти комуністичного руху більшовиків, брошури кадетські, есерівські, меншовицькі, анархічні; 4) книги, що захищали окультизм, спіритизм, теософію, а також книги по хіромантії, магії, сонники та ін.; 5) порнографічні; 6) книги не суто наукові, а пропагандуючі буржуазний капіталістичний устрій, ідеї феодалізму, як, наприклад, твори Суворова, Шульгіна, Мещерського, а також популярна література, яка за змістом суперечить завданням економічного будівництва, що видавалися до Жовтневої революції та за часів гетьманщини, петлюрівщини та ін. контрреволюційних урядів (наприклад, Прокопович "Кооперативное движение в России"); 7) застарілі підручники: старі географії, історії, диктанти, а також правничі збірники неіснуючих законів царського та Тимчасового урядів; 8) по педагогіці - в дусі виховання основ старого устрою: релігійність, монархізм, націоналістичний патріотизм, мілітаризм, шаноба знатностей й багатцтв"¹⁴. Усі зазначені видання (крім 3-х примірників) відправлялися у макулатуру. Складність цієї ситуації полягає в тому, що власне ці фонди під час німецької окупації складали найбільший інтерес для рейху і підлягали вивезенню. На щастя, брак кадрів у наукових бібліотеках не дав змоги здійснити масштабне знищення "забороненої літератури", однак, в будь-якому разі, Україна зазнала подвійних втрат цих фондів.

Отже, за 1918-1934 рр. у ВБУ, Харківській, Одеській та Дніпропетровській наукових бібліотеках було зібрано майже увесь найкращий фонд дореволюційної літератури відповідно до встановлених регіональних принципів розподілу і почалося одночасне комплектування фондом обов'язкового примірника творів друку. Найціннішу для української історії частину писемної спадщини репрезентували рукописні та книжкові фонди, що збиралися державними та церковними установами, громадськими, науковими та культурними товариствами, окремими видатними діячами в ХІХ - на початку ХХ ст.

Так, зокрема, до ВБУ окремим комплексами надходили архіви та бібліотеки таких відомих українських діячів науки і культури світового рівня, як В. Вернадський, М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський, М. Петров, П. Стебницький, В. Винниченко, Д. Дорошенко, О. Олесь та ін. Склад бібліотечних фондів було також поповнено за рахунок таких спеціалізованих інституцій, як Інститут єврейської пролетарської культури та Інститут польської пролетарської культури з їхніми спеціалізованими фондами юдаїки й гебраїки (210 тис. кн.) та полоніки (понад 100 тис. кн.)¹⁵. Слід відзначити, що бібліотеку Інституту єврейської пролетарської культури було передано комплексно, що мало велике значення, адже Інститут отримував обов'язковий державний примірник видань СРСР єврейською мовою. Відповідно, після передачі фондів бібліотеки Інституту до ВБУ головна книгозбірня України була повністю укомплектована повним архівним примірником видань СРСР єврейською мовою¹⁶.

Аналогічні процеси концентрації історичної книжкової спадщини розгорнулися в західних областях Україні у 1939 р., там Львівська наукова бібліотека стала центром, який мав зберігати регіональні книгозбірні, зокрема - Інституту імені Оссолінських, Товариства імені Шевченка, "Народного Дому" та ін.¹⁷

Найнищівнішою для бібліотечних фондів стала Друга світова війна. Вона характеризується фатальними наслідками стосовно втрат бібліотечного фонду України: на жаль, він став як об'єктом стихійних пограбувань у період воєнних дій, так і результатом цілеспрямованої політики знищення та організованого вивезення культурних цінностей нацистами.

Проблема історії бібліотек та бібліотечних фондів під час війни має хронологічно розглядатися в декількох історичних взаємопов'язаних етапах: у період бойових дій та напередодні окупації, в період окупації, після окупації в контексті повернення фондів, а також повоєнного перерозподілу бібліотечних фондів у СРСР.

Через швидке просування нацистських військ територією СРСР вдалося вивезти небагато книжкових фондів: це були фонди, що вважалися цінними, однак різні бібліотеки підходили до поняття цінності або з власної точки зору, або відповідно до вказівок місцевої влади. Фонди, що могли бути використані проти інтересів СРСР, зокрема бібліотечні "спецхрани", підлягали знищенню після прийняття відповідних рішень ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, якщо бібліотеки не встигали їх вивезти в евакуацію. Бібліотек, що мали "спецхрани", як вже зазначалося, було чотири, і усі вони постраждали тією чи іншою мірою, про що свідчить опублікований у цьому виданні "Покажчик бібліотек та бібліотечних фондів", що згадуються в німецьких документах. Так, "спецхран" Бібліотеки Академії наук УРСР був частково вивезений, частково спалений (за свідченням О.І. Полуляха - близько 100 тис. кн.). "Спецхрани" Київської міської публічної бібліотеки, Дніпропетровської наукової бібліотеки і Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка були вивезені нацистськими робочими групами Оперативного штабу Розенберга і зондеркомандою Кюнсберга.

Руйнування будівель бібліотек, спричинене воєнними діями, також не дало змоги вивезти всі фонди до евакуації, деякі ж були втрачені внаслідок бомбардувань ешелонів з книгами, пожеж. На початку війни після окупації міст на східних територіях за наказом командуючого VІ німецькою армією фон Рейхенау "Про поведінку військ на Сході" від 13 листопада 1941 р. нацистським військовикам роз'яснювалося, що "ніякі історичні або культурні цінності на Сході не мають значення", а архітектурні споруди та житлові приміщення повинні використовуватися для розміщення казарм (окрім спеціально обумовлених промислових об'єктів)¹⁸. Так, за окупаційними документами, у БАН УРСР розмістилася казарма для німецьких солдатів, які по-варварському ставилися до книжок, каталогів і бібліотечного обладнання, пристосовуючи їх для облаштування власного постою¹⁹. Зокрема, вони використали для опалення не лише меблі, а й майже 7 тис. книжок (у т.ч. з відділу міжнародного книгообміну - 5 тис.), надзвичайно цінний для наукової бібліотеки каталог розкритих псевдонімів, криптонімів та антонімів, який налічував 18 тис. карток. Також були частково знищені робочі картотеки періодичних і серійних видань (5 тис. карток)²⁰. Знищувався й обліковий апарат, який з бібліотек не вивозився до евакуації, на відміну від архівів.

Іншим фактором, що спричиняв втрати бібліотечних фондів, було їхнє неконтрольоване вивезення нацистськими організаціями, відомствами та вермахтом до того моменту, як вони були взяті під контроль Міністерством окупованих східних областей. Так, уповноважений від Прусської державної бібліотеки д-р Вернер Шміц, просуваючись з передовими військами групи армій "Південь", провів у жовтні 1941 р. обстеження бібліотек міст Києва, Бердичева та Житомира²¹, а уповноважений шефа військових архівів при групі армій "Південь" полковник фон Гьодль здійснював конфіскацію важливих архівних та бібліотечних матеріалів військового характеру²².

Оперативна команда VІ Відділу "G" Головного імперського управління безпеки діяла на Україні під керівництвом унтерштурмфюрера СС д-ра фон Гена і відбирала економічну, технічну, краєзнавчу літературу, статистичні матеріали для дослідницьких інститутів цього управління²³. Спеціальні команди СС - науково-дослідного товариства "Спадщина" та воєнізовані геологічні групи займалися збиранням географічних та геологічних видань й архівних матеріалів, що сприяли проведенню військових операцій та промисловому "освоєнню" окупованих територій²⁴.

Масштабну діяльність з вивезення бібліотечних колекцій та рідкісних й цінних видань проводив батальйон СС під командуванням штурмбанфюрера барона Ебергардта фон Кюнсберга, підпорядкованого Міністерству закордонних справ. Батальйон мав у своєму розпорядженні 4 роти і науковий штаб, укомплектований спеціалістами з різних галузей знань. Зондеркоманда Кюнсберга "Потсдам" під керівництвом д-ра Пацака мала підгрупи в містах Києві, Львові, Одесі, Харкові, у Криму і діяла в межах військової групи армій "Південь" в Україні²⁵.

У цей період облік вивезеної нацистами літератури майже не здійснювався, через що нині пошук документів з відомостями про те, куди потрапили ці фонди, дуже утруднений. Лише після запровадження сталого управління окупованими територіями було проведено попередній облік та експертизу цінності книжкових фондів, визначено культурну значимість історичних бібліотек та призупинено стихійні пограбування.

Крім того, ідеологічні завдання нацистських владних структур (передусім, вивчення теорії та практики більшовизму та масонства) поставили під удар і основні фонди наукових бібліотек, сформованих у радянський період. У короткий термін нацисти організували масштабну кампанію обліку, відбору та вивезення фондів різного історичного профілю, змісту та цінності. Перехід до політики "захисту" (організованого пограбування) був пов'язаний з установленням управління окупованими територіями Рейхскомісаріатом та розгортанням діяльності Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга, встановленням між ними узгоджених, хоча подекуди й конкуруючих відносин.

Діяльність Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга була підпорядкована також інтересам Вищої школи, проект створення якої, як майбутнього партійного університету, був розроблений Розенбергом і схвалений Гітлером ще у 1939 р. Вища школа офіційно мала стати "центром національно-соціалістичного дослідження, навчання та виховання", здійснюючи дослідження в галузі генетики, з расового питання, походження арійської нації та її історії, з питань релігії, історії, філософії тощо²⁶. У 1939 р. було створено Центральну бібліотеку Вищої школи та ряд науково-дослідних інститутів, першим з яких був відкритий 26 березня 1941 р. Інститут вивчення єврейського питання у Франкфурті-на-Майні, куди надійшло за період окупації лише з Києва понад 100 тис. прим. видань²⁷. До системи Вищої школи належали також Інститут німецької етнографії, Інститут релігієзнавства та Інститут біології і расової теорії, куди також направлялися бібліотечні фонди з України. Від 1939 р. до жовтня 1942 р. Центральну бібліотеку Вищої школи очолював д-р Вальтер Гроте, знаходилася вона у м. Берліні, а від жовтня 1942 р. - в австрійському місті Анненгеймі, недалеко від якого в монастирі містечка Танценберг у 1943 р. було організовано велике книгосховище²⁸.

Отже, вивезення літератури супроводжувалося систематизацією бібліотечних фондів відповідно до завдань Вищої школи та її спеціальних інститутів: відокремлювалися ті книжкові фонди, що становили особливий інтерес з політичної та ідеологічної точок зору для вивчення більшовизму як ідеології та інших політичних течій. Крім того, ряд відомств був зацікавлений в літературі, що містила економічні та історичні відомості про Україну, її населення, географічні умови, природні ресурси тощо, тому велике значення надавалося будь-яким енциклопедичним та довідковим виданням, науково-технічній літературі з усіх галузей знань, які обліковувалися у повному обсязі, без винятків. Вивозилася література різноманітного змісту: наукова, мистецька, політична, економічна, довідкова, картографічна, релігійна, історична, а також усі колекції та зібрання. Бібліотека Вищої школи комплектувала універсальні фонди, і нині пошук цих фондів проведений лише в межах "повернення", яке було організоване американською окупаційною адміністрацією. Хоча багато часу було витрачено на відшукування американскими експертами після війни бібліотечних фондів за штампами, зрозуміло, що на повернення могли розраховувати лише фонди, що мали статус колекцій і зберігалися компактно. Власне, їхню долю можна реально простежити за німецькими та американськими документами.

Східна бібліотека, створена Оперативним штабом Розенберга, мала стати бібліотечним центром з історії та культури народів, які населяли так званий "східний простір" - росіян, українців, білорусів, прибалтійських народів, а також центром дослідження теорії та практики більшовизму. Формування фондів Східної бібліотеки було розпочато взимку 1941-1942 рр. у Ризі, а у травні 1942 р. основні її фонди вже частково були перевезені до Берліна.

З України до Оперативного штабу Розенберга надсилалася література для Центральної бібліотеки Вищої школи та інститутів, що входили до системи Вищої школи, література для Східної бібліотеки. Найзначніша робота з відбирання книг для Східної бібліотеки проводилася у Харкові, головне, у Науковій бібліотеці імені В.Г. Короленка, та в Києві, в тодішній Київській міський публічній бібліотеці (нині - Національна парламентська бібліотека України). Взагалі для Східної бібліотеки у Берліні з окупованих територій СРСР було вивезено понад півмільйона книг.

Однак після ознайомлення з конкретною ситуацією на окупованих територіях окупаційна влада вирішила створити на основі бібліотек Харкова, Дніпропетровська, Києва, Криму філію Східної бібліотеки у Києві, яка б дублювала за основними фондами берлінську. Кращі за станом книги або наявні в одному примірнику концентрувалися в Берліні, дублети - в Києві. Створення фонду розпочалося у КМПБ, однак, на жаль, сховище КМПБ - головний пункт концентрації - було зруйноване під час бомбордування в 1943 р., а зібрані там фонди - відповідно втрачені назавжди.

З іншого боку, певні фонди було заплановано залишити також і на окупованих територіях для їхнього вивчення, управління ними та для функціонування у перспективі публічних бібліотек на "східних просторах". Перегляд та оцінка літератури, як правило, супроводжувалися "очищенням", тобто знищенням за спеціально складеними списками значної кількості "більшовицької, ідеологічно шкідливої" літератури, а також літератури єврейських авторів.

Трофейні фонди на території Німеччини також зазнали переміщення: бомбардування американськими та радянськими військами німецьких міст, зокрема, Берліна, Мюнхена, Франкфурта-на-Майні та інших, спричинило до термінового перевезення літератури з основних центрів концентрації в Німеччині до різних місцевостей Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини у численні замки та сховища. Так, наприкінці 1943 р. внаслідок бомбардувань Східна бібліотека була переміщена з Берліна до Ратібора (польське місто Рацібуж), яке знаходиться у Сілезії, у 80 км від Катовіц²⁹. Центральна бібліотека Вищої школи у жовтні 1942 р. перемістилася до австрійського міста Анненгейма³⁰.

Після завершення війни почалася робота з реєстрації культурних цінностей, які були вивезені до Німеччини: за Постановою РНК СРСР від 6 червня 1945 р. була створена Військова адміністрація в радянській зоні окупації Німеччини³¹, що було наслідком діяльності Союзної Контрольної Комісії, Координаційного комітету союзників, а також Контрольного Штабу. Начальники відділів Штабу організували Директорат, куди увійшли 12 відділів, в тому числі і Відділ репарацій, поставок і реституцій, який пізніше був перейменований на Директорат репарацій, поставок і реституцій. Слід відзначити, що американці на вимогу радянської адміністрації провели значну роботу з фіксації, розшуку та повернення до СРСР бібліотечних фондів, які переховувалися у понад 1500 різних сховищах. Транспортування з американської зони здійснювалося через радянську Військову адміністрацію, відповідно - через Берлін та Москву.

На жаль, не всі фонди, переміщені свого часу на територію Німеччини із "східних просторів", були повернуті, зокрема, й в Україну: з реституції було виключено фонди, що належали єврейській культурі (за попередніми даними П. Кеннеді Грімстед, вони потрапили до деяких єврейських наукових центрів та інститутів в Єрусалимі, Нью-Йорку, Вашингтоні³²); ті фонди, на котрі знайшлися власники в еміграції, а також, - це не було публічно задекларовано, - фонди, що мали стратегічний інтерес для визначення політики щодо СРСР, вивчення його науки, економіки: вони також переміщувалися до США. Лише нещодавно із США до Росії повернувся так званий "Смоленський партійний архів", який був затриманий там з ідеологічною метою.

Певна деструкція бібліотечних фондів супроводжувала й процес їхнього повернення, який відбувався не лише через американську адміністрацію, а й безпосередньо через радянську, якщо фонди знаходилися в її окупаційній зоні.

Окремим питанням є дослідження процесів реституції бібліотечних фондів за радянськими документами. Основна особливість цього процесу - те, що у документах відомчих архівів немає даних щодо складу та змісту повернутих фондів, як правило, вони містили загальний обсяг книжкових фондів, що вимірювався вагонами, теками, зрідка - одиницями зберігання. Прикладом є документи БАН УРСР, що була центром концентрації повернутих книг (якщо не було прямої вказівки на адресата). Так, за даними відомчого архіву Бібліотеки, у травні 1945 р. з Польщі (з Кракова) надійшло 26 тис. 550 книг, через Москву було отримано 7 вагонів (745 тек) книг, з котрих 3 вагони (234 теки) були передані бібліотекам Білоруської РСР з Румунії³³. У липні 1945 р з Румунії прибули ще 394 книги німецькою мовою, котрі, відповідно до постанови РНК УРСР № 1273, були передані до БАН УРСР³⁴. Крім того, з Бухарестського університету повернулися 14 ящиків із 2 тис. 506 книгами, журналами і картами; з Румунської Академії наук - 50 ящиків із 7 тис. 910 книгами, журналами та картами. В ящиках були також рукописи та стародруки. Один ящик (№ 178) належав Інституту біохімії³⁵.

Разом за 1945 р. БАН отримала з Бухареста та Кракова 11 тис. 431 книгу, 1 тис. 360 од. графіки, 195 стародруків та 415 тек рукописів, 1 тис. 546 географічних та історичних карт³⁶. Наприкінці 1945 р. в Австрії працювали українські академічні вчені з питань повернення вивезеного обладнання бібліотек інститутів Академії наук³⁷.

17 березня 1946 р. союзниками була прийнята чотиристороння процедура реституції, яка стосувалася всього майна, що підпадало під повернення. Спеціальні групи займалися розшуком, інвентаризацією та охороною такого майна на території Німеччини. Майно обліковувалося на спеціальних картках, вказувалося місце знаходження, власники, надавалася класифікація предметів. Серед інших були означені й архіви, книги, малюнки, рукописи, карти. Власне так були віднайдені книжки Київської науково-дослідної станції (3500 томів), а також інші київські книжкові фонди, які поверталися до СРСР у 29 вагонах (157347 томів) разом з іншими культурними цінностями³⁸.

Американські війська знайшли понад 1000 книжкових тимчасових сховищ взимку 1945-1946 рр.: вони були ліквідовані, а їхні фонди сконцентрувалися в 4-х пунктах (у містах Мюнхені, Вісбадені, Марбурзі, Оффенбаху), де книги описувалися для повернення до СРСР.

Від 2 березня 1946 р. до 30 квітня 1949 р. з бібліотечних збірних пунктів та реституційного центру м. Оффенбаха після здійснення аналізу наявних штампів та екслібрисів було повернуто до СРСР 273645 книг; у червні 1946 р. було відправлено не менше, ніж 242 теки для України; у липні - другий транспорт - 23 теки (з 5 тис. книг); у жовтні 1947 р. - 40 тис. 395 книг та архівних справ; у квітні 1947 р. з Мюнхенського пункту - 11 тис. книг³⁹; 24 жовтня 1947 р. до СРСР було відправлено 2341 теку, один транспорт (8 вагонів) був повернутий до Києва⁴⁰.

У серпні-жовтні 1946 р. БАН одержала 13 вагонів з радянською літературою й газетами. Безпосередньо з Німеччини прибуло 3 машини (10 тис. книг) та 3 вагони з літературою, що належала Державній Білоруській Бібліотеці та Бібліотеці Академії наук БРСР.

БАН УРСР було проведено значну роботу з реституції бібліотечних фондів їхнім власникам - бібліотекам академічних установ та іншим київським книгозбірням. Однак через стислі терміни опрацювання вивезених нацистами фондів реальний облік не здійснювався, книжки передавалися за оперативними актами як поодинично, так і кубічними метрами: від 1945 р. було повернуто власникам до 15 тис. томів, одночасно йдеться про 22 куб. м книг і журналів, 60 куб. м газет, 87 куб. м літератури єврейськими мовами, 60 куб. м вітчизняної літератури без бібліотечних печаток або з печатками вже неіснуючих на той час бібліотек⁴¹. БАН в 1946 р. було опрацьовано (за скороченим циклом) та закаталогізовано 1 млн. 507 тис. 553 книги, журнали, брошури, газети, аркушівки, стародруки і рукописи. Одночасно з цих фондів Бібліотека безкоштовно передавала дублетну літературу академічним інститутам та іншим бібліотекам країни.

7 січня 1948 р. академічна Бібліотека отримала через Відділ техпостачання АН УРСР партію вивезеної нацистами літератури загальною вагою 6 тонн, у процесі розбирання якої виявилося, що ця література вивозилася, як "технічна література 20-30-х років ХХ ст." Після детальної звірки з каталогами книги було передано встановленим власникам, а безгосподарну літературу використано для доукомплектування БАН та бібліотек академічних установ УРСР⁴².

Отже, деструктивні процеси щодо загального бібліотечного фонду України продовжувалися і після війни, коли книгосховища пережили новий етап перерозподілу фондів для укомплектування бібліотек, зруйнованих воєнними діями. Тоді було втрачено багато органічно укладених масивів бібліотечних, архівних і музейних цінностей - як матеріальних, так і духовних.

Важливо відзначити, що постраждали не лише колекції та основні бібліотечні фонди, але й уся, без винятку, видавнича продукція України періоду революційних змагань та радянських часів: обов'язковий архівний примірник, починаючи від 1923 р., отримували декілька бібліотек, однак у зв'язку із змінами в законодавстві щодо обов'язкового примірника в 20-30-х роках лише Бібліотека Академії наук УРСР комплектувалася ним повністю⁴³. Отже, деструкція цього фонду також є дуже негативним наслідком війни для української бібліотечної справи, адже ця книжкова спадщина є органічною часткою історичного розвитку держави, і від її повноти та репрезентативності залежить об'єктивність досліджень тих чи інших історичних епох. Нині реконструкція втраченого архівного примірника українського друку також є складною проблемою, яка потребує чимало зусиль для виявлення цієї літератури хоча б у бібліографічному репертуарі, спираючись на дані архівних фондів Книжкових палат СРСР та України, архівні джерела Головліту тощо.

Як зазначалося вище, у період окупації бібліотечними співробітниками проводилася робота щодо віднайдення та реєстрації державних і приватних архівів та бібліотек, залишених після евакуації в різних установах та приватних помешканнях⁴⁴. Так, у БАН УРСР було сконцентровано понад 100 таких бібліотек загальною кількістю понад 1,5 млн. книг⁴⁵. Копітку роботу з перегляду, виокремлення та організації передачі бібліотечних фондів, що надійшли, наприклад, до Крайової бібліотеки під час окупації їхнім колишнім власникам здійснювали спеціальні групи бібліотекарів одночасно з роботою по сортуванню літератури під загальним керівництвом Т.М. Марківської⁴⁶. Якщо колишніх власників не можна було визначити за штампами, розробили спрощену схему опрацювання літератури та виокремлення дублетів: перший примірник звірявся з каталогами, після чого здійснювалася перевірка наявності видання у сховищі. Якщо цього видання не було у фондах БАН, його описували та залишали на полицях для поповнення основних фондів. На книги складалася картотека, книжки та картки нумерувалися. У разі наявності видання у фондах, воно передавалося до резервного фонду для доукомплектування інших бібліотек. Таким чином, з БАН до книгосховищ, які постраждали внаслідок воєнних дій, надійшло близько 1 млн. видань.

Отже, БАН УРСР, фонди котрої також зазнали значних збитків через війну, брала участь у відновленні не лише суто наукових, а й масових бібліотек⁴⁷, через що мала постійні контакти з Державним фондом літератури у Москві, який займався питаннями поповнення бібліотечних фондів.

Воєнні втрати національної духовної спадщини викликали суттєвий перерозподіл книжкових фондів між масовими бібліотеками, обласними та академічними, що здійснювалося переважно за рахунок дублетів, хоча іноді й досить цінних, та поповнення радянськими суспільно-політичними виданнями. Однак знищені бібліотеки не могли відновити довоєнний фонд за його змістом і складом⁴⁸. Отже, опосередкованим наслідком війни було те, що відбулася зміна складу і змісту фондів наукових та публічних бібліотек у бік його зменшення.

Слід згадати також і про примусовий перерозподіл фондів. Так, наприклад, нацисти вивезли з Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника кілька десятків скринь архівних та рукописних матеріалів, які потім були знайдені на території сучасної Польші, біля Вроцлава, що й досі зберігаються у відділі рукописів Бібліотеки Народової у Варшаві. Лише незначну їхню частину згодом було повернуто до Києва, а саме до рукописних підрозділів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка та Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. До Польщі добровільно було передано значну частину бібліотечних фондів Оссолінеума⁴⁹.

Осмислюючи наслідки війни для бібліотечного фонду України, складність його реконструкції, що нині актуалізована як загальнодержавний проект для бібліотек України, можна наголосити на деяких особливостях історії фондів та питаннях майбутньої роботи.

Перед війною основний багатомільйонний масив книжкових фондів України, навіть після втрат у Першій світовій війні, внаслідок революцій та репресивної політики у бібліотечній справі, мав важливе значення як для національної, так і для загальносвітової культури. Усвідомлена політика радянської влади з централізації та контролю над фондами призвела до того, що вони були зосереджені лише в декількох українських наукових бібліотеках та наукових центрах. Власне ці бібліотеки і стали основним об'єктом нацистських пограбувань.

Там було зібрано: 1) найцінніші колекційні фонди бібліотек скасованих радянською владою дореволюційних інституцій, передусім урядових, навчальних, численних архівів культових установ та відомств, просвітніх та наукових організацій і товариств; 2) "репресовані" бібліотечні фонди, які з огляду на ідеологію тоталітарного режиму перебували в обмеженому доступі або взагалі були заборонені радянською владою (книжкові фонди релігійного та політичного змісту, література, яка видавалася у період діяльності Центральної Ради, Гетьманату та інших оголошених контрреволюційними урядів, видання численних "буржуазно-націоналістичних" організацій, оголошених ворожими течій та рухів тощо) і зберігалися в обмеженій кількості в тих само наукових бібліотеках⁵⁰; 3) фонди архівного примірника друку, що репрезентував усі видання радянського періоду.

Концентрація таких цінних для рейху книжкових фондів лише в декількох певних бібліотеках України значно спростила у період воєнних дій організацію опрацювання, перегляду та вивезення фондів різними нацистськими відомствами. Отже, у короткий термін був зруйнований найцінніший фонд книжкової спадщини України. Нині він не може бути встановленим фізично, однак цілком можливим є проведення наукової реконструкції складу і змісту цих зібрань напередодні війни по всіх трьох комплексах бібліотечних фондів у бібліографічному репертуарі раритетних примірників та цілісних колекцій. Важливим аспектом встановлення реальних втрат є реконструкція бібліографічного репертуару національного друку України з 1923 р. на основі так званих "літописів" Книжкової палати та архівного примірника видань із зазначенням місцезнаходження примірників. Ці фонди є органічною джерельною базою з історії України, яка нині практично не відображається в бібліографічних довідниках.

Втрати війни складаються з втрат під час бойових дій, руйнації під час окупації, вивезених та неповернутих фондів. Облік бібліотечних втрат тим самим передбачає не лише фіксацію відсутніх фондів, а й дослідження причини втрати. Слід визначитися також і з одиницями обліку: втрати складалися як з окремих примірників, так і з цілісних колекцій та зібрань. Наукова та культурологічна цінність втрачених окремих примірників, комплексів та цінних фондів і колекцій є безумовно різною.

Не можна обійти увагою процес реституції бібліотечних фондів з огляду на відповідність їхнього повернення саме довоєнним власникам: на жаль, цей процес не супроводжувався відповідним документальним забезпеченням з боку отримувачів фондів. Поверталися лише ті фонди, що мали безперечну вказівку на власника (штампи державних бібліотек як юридичних осіб).

Слід врахувати й поповнення фондів різних бібліотек після війни за рахунок повоєнного перерозподілу між бібліотеками. Це важлива ланка бібліотечного дослідження, яка має супроводжуватися визначенням критеріїв та оцінкою цінності втрат, можливістю фізичної реконструкції видань в контексті історичної, наукової та культурної значимості тощо. Також необхідною є наявність чіткого державного обліку фондів колекційного рівня за фактом їхнього сучасного перебування та реєстрації в Державному реєстрі національного культурного надбання.

Комплексний підхід до встановлення найцінніших втрат передбачає реєстрацію бібліотечних фондів, пов'язану з реконструкцією складу і змісту національного духовного надбання напередодні війни, у кожному книгосховищі і простеження долі цих фондів за документами не лише відомчих, а й окупаційних архівів, що нині зберігаються в ЦДАВО України, а також у різних архівосховищах європейських держав, зокрема й Росії, та США, а також за документами повоєнного періоду - до 1948 р., що містять дані про реституційні процеси, здійснювані як американською, так і радянською адміністрацією в окупованій союзними військами Німеччині. Це великі матеріальні витрати, що потребують відповідного кадрового забезпечення.

Отже, тема втрат бібліотечних фондів нерозривно пов'язана з проблемою бібліографічної та книгознавчої реконструкції бібліотечних фондів та колекцій як напередодні війни, так і у повоєнний час та дослідженням історичних складових книжкової спадщини України.