Бібліотечна справа в Росії у 2-й половині XIX ст.

В Академії наук у другій половині 19 століття стала вдосконалюватися система обслуговування вчених за галузями. Бібліотека була розділена на два відділення: 1 - книжки російською мовою і 2 - книги іноземними мовами. У свою чергу 1 відділ розділився на слов'янську, журнальний, рукописний.Збільшилися фонди і музеїв Академії. Але проблема доступності бібліотек залишалася незмінною. Доступ студентів до фондів залишався, як і раніше обмеженим, користуватися можна було тільки за рекомендацією професора і дозволу адміністрації. Обмежено був доступ і до каталогів і до довідково-бібліографічного апарату. На початку 20 століття в Росії реально склалася система бібліотек. У більш задовільному стані порівняно з публічними і народними бібліотеками перебували наукові та спеціальні бібліотеки. Однак і їх відрізняло різноманіття типів і видів, відсутність планомірності в розвитку, неналаженності взаємодії один з одним. Причиною цього було те, що пристрій бібліотек займалися різні відомства й установи, навчальні заклади та наукові товариства. Тільки для деяких з бібліотек уряд стверджував загальні правила і статути. Переважна більшість наукових і спеціальних бібліотек розміщувалося в центральній частині країни, в столицях і великих губернських містах. Велику групу наукових бібліотек становили державні публічні, університетські та інші вузівські бібліотеки, а також бібліотеки Академії наук і інших наукових установ і товариств.
Найбільшою з них була національна - Імператорська Публічна бібліотека, на 1917 рік її фонд становив понад 2 млн. Найменуваннь. Другий за величиною була Бібліотека Академії наук, фонд якої в 1911 році становив близько 800 тис. томів. Третє місце в системі наукових бібліотек займала бібліотека Румянцевського музею в Москві, фонд якої складав на 1917 рік близько 1 млн. томів.
До числа великих бібліотек входила і бібліотека Історичного музею. Бібліотеки законодавчих установ - Державної ради і Державної Думи, бібліотеки Військових відомств також належали до числа великих і цінних бібліотек.
Чимало було і проблем у бібліотек до початку революції. Велике поповнення фондів вимагало збільшення приміщень, через недостатність співробітників бібліотеки фонди не встигали приводити в порядок, еадержівалось складання каталогів.Обслуговування читачів по колишньому регламентувалося застарілими правилами, що обмежувало доступ до фондів різних груп читачів. Як правило, коло читачів складався з наукових, інженерно-технічних працівників, і людей, що мають вчені ступені і звання. Таким чином, створені для сприяння розвитку науки і техніки, культури і мистецтва, наукові та спеціальні бібліотеки в значній мірі недостатньо виконували поставлені перед ними завдання. Стаття висвітлює формування та окреслює значення бібліотечної мережі Подільської православної єпархії для розвитку бібліотечної справи Поділля другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Ключові слова: бібліотечна справа, Поділля, бібліотечна мережа, Подільська єпархія, бібліотека. Релігійний аспект бібліотечної історії через ідеологічні настанови радянського періоду практично не вивчався. Тому зазначена тема - це прояв професійного інтересу до діяльності особливого виду інформаційних установ- зберігачів і проводарів специфічної інформації, якими є книгосховища православної релігійної літератури Поділля. Їхнє багате минуле дає привід сподіватися на причетність до формування соціально-нормативної та духовної культури населення регіону. Вибір хронологічних меж вивчення зумовлений часом існування бібліотечної мережі Подільської єпархії. Вітчизняні дослідники традиційно приділяють посилену увагу монастирським та приватним профільним книгозібранням, бібліотеки же наближені до населення, як правило, залишаються поза їхніх інтересів. Єдиною узагальнюючою роботою, в якій православна бібліотека розглядається як окремий вид галузевої бібліотеки, є дослідження російського вченого С.П. Фунтікової [1]. Досі релігійні бібліотеки Поділля не ставали об’єктом окремого дослідження. Мета даної статті - охарактеризувати розвиток бібліотечної мережі Подільської єпархії другої половини ХІХ-початку ХХ ст.Її створення і розвиток мало особливе значення, адже місцевому православному духівництву потрібно було протистояти уніатству, католицизму, старообрядництву та сектантству, а також виконувати освітянські функції перед суспільством.

Подільську єпархію було утворено 1795 року. Тривалий час головним завданням її існування було навернення місцевого населення до православ’я. Масовий і досить швидкий, часто-густо примусовий, перехід церков та їх парафій від уніатства до православія викликав потребу у богослужбовій літературі. Тільки на середину ХІХ ст.вдалося забезпечити церкви необхідними виданнями, але подібні храмові книгозбірні у контексті даної публікації ми не розглядаємо. Адже, по-перше, для даного соціального інституту вони були свого роду «виробничими» документами, по-друге, мали сакральне значення, подібне до ікон і одягу священиків.

Г оловною бібліотекою мережі була Подільська єпархіальна бібліотека, заснована 1891 року у Кам’янці-Подільському. Її метою було поширення «правильних понять про православну віру й церкву», а також освіти в релігійному дусі [2]. Ця книгозбірня не була закритою установою: за своїми правилами обслуговування наближалася до публічної. Вона особливо приваблювала своїм фондом богословської та філософської літератури, також проведенням тематичних народних читань у залі Міської думи. Наприкінці 1904 року у її складі вже було 959 назв видань у 3 547 томах, з яких - 125 назв періодичних видань (2 422 тома) [3]. Значний фонд періодики сформувався завдяки тому, що редакція «Подільських єпархіальних відомостей» передавала в цю бібліотеку всі часописи, які отримували в обмін з іншими редакціями, не тільки відомчими, а й світськими. Особливістю статусу даної бібліотеки було її підпорядкування Подільському єпархіальному історико-статистичному комітету (далі - ПЄІСК).

Бібліотечну мережу єпархії почали формувати бібліотеки середніх спеціальних навчальних закладів ще на початку ХІХ ст.У другій половині століття на теренах Поділля вже діяли православна семінарія та 6 духовних училищ. В основу формування книжкового фонду було покладено читацьке призначення: фонд розділявся на дві бібліотеки - фундаментальну та учнівську. Перша призначалася для викладацького складу. Її метою було підвищення професійних знань викладачів. Друга обмежувалася навчальною програмою і призначалася для учнів. Зміст книжкового фонду учнівських бібліотек регулювався законодавством, тобто у його складі могли бути тільки ті книги, що дозволені та одобрені для читання Міністерством народної освіти. Порядок функціонування училищних бібліотек регламентувався Розпорядженням Св. Синода від 24 лютого - 14 березня 1887 року №229, що сприяло уніфікації книжкових фондів, тому за своєю структурою ці бібліотеки були доволі подібними [4].

Основу фінансових можливостей бібліотек навчальних закладів складали обов’язкові пожертви учнів. Їх розмір на Поділлі коливався від 20 коп. до 1 руб., в залежності від статків учнів. Якщо на початку ХХ ст.загальний книжковий розмір фонду бібліотек духовних училищ сягав, як правило, декількох тисяч томів (наприклад, Тульчинське єпархіальне жіноче училище - близько 5,5 тис. [5]), то бібліотека Подільської духовної семінарії вирізнялася широким і ґрунтовним підбором не тільки фахової, а й світської літератури. Її фонд у розмірі до 40 тис. томів представляв друки від XV до ХХ ст.здебільшого російською та церковнослов’янською мовами [6]. Але користуватися цими книжковими збірками могли тільки учні та викладачі семінарії.

Для подальшої самоосвіти священиків з 1862 року було започатковано творення мережі окружних благочинницьких бібліотек, що мали служити освітнім, в першу чергу професійним, цілям сільського духівництва, яке через віддаленість від міст та центрів культури втрачало можливість для підвищенням професійних знань. В кожному окрузі створювалася своя книгозбірня і розміщувалася при храмі розпорядника грошей. Фінансування здійснювалося за рахунок пожертв кожної окружної церкви та її духівництва. Наприкінці ХІХ ст.фонди книгозбірень коливалися від декількох десятків до декількох сотень примірників і залежали від розпорядника коштів. Адже тривалий час комплектування цих бібліотек ніхто не контролював, тому перевірки їхніх фондів на початку 90-х років ХІХ ст.показали, що багато збірок містять літературу, яку ще у 1885 році було наказано вилучити зі світських і духовних бібліотек [7]. Духівництво користувалося безконтрольністю для придбання світської літератури, особливо товстих журналів, що послужило пізніше причиною для тривалих дискусій про необхідність цього виду релігійних бібліотек. Крім того, їхньої проблемою залишалася віддаленість від користувача. Іноді священику потрібно було їхати декілька годин за книгою. А якщо її не було на місці? Декілька таких поїздок й бажання дістатися до неї зникало.

Наймасовішим видом бібліотеки єпархіальної мережі стала книгозбірня при церковнопарафіяльній школі. Проблема організації цього виду шкіл була особлива актуальна у сільській місцевості Поділля, куди письменність доходила здебільшого завдяки церковним зусиллям.

1884 року було затверджено нові «Правила про церковнопарафіяльні школи», згідно з якими заклади даного типу набули нового статусу в Російській імперії, зокрема отримали державну підтримку. Вони стали основним типом початкових шкіл. Головною метою їхньої діяльності стала ліквідація неписьменності, а також утвердження християнських цінностей, виховування любові до Бога та імператора у дусі уварівської трійці «православ’я, самодержавство і національна свідомість». У школах даного типу навчалися переважно діти незаможних верств населення. Для забезпечення навчальною літературою кожна школа вимушена була мати профільний книжковий фонд. Тобто фонд навчальної літератури на теренах Подільської єпархії 1862 року був у 1 153 школах, 1869 року - 1 293, 1881 року - 620, 1884 року - 756, 1894 року - 1 334 [8]. На 1899 рік Єпархіальна училищна рада мала приблизно таку статистику книгозабезпеченості своїх навчальних закладів (з розрахунку на одну школу) навчальною літературою [9]:

Як демонструє таблиця, діти двох останніх видів шкіл не забезпечувалися однаковим комплектом книг для вивчення навчальних предметів. Адже за тодішньою практикою кожна книга надсилалася у незначній кількості, тому учні не могли мати уніфікований комплект книг.

З 1894 року при школах єпархії почали створюватися бібліотеки позашкільного читання. Спочатку комплектування здійснювалося з врахуванням потреб навчального процесу, а згодом змістовний склад фондів став різноманітнішим. Крім навчальної і морально-повчальної літератури, згодом з’явилися книги з сільського господарства, ремесла, природознавства, історії, географії та художня література. Але книги куплялися тільки згідно з каталогом, складеним Міністерством народної освіти і Училищною радою при Найсвятішому Синоді. Фінансування бібліотек здійснювалося за рахунок коштів, що надавалися Синодальною навчальною радою, із залученням сум Єпархіальної училищної ради, її повітових відділень і пожертв приватних осіб. 1899 року на території єпархії діяло 13 єпархіальних книжкових складів та 21 їхнє відділення, що централізовано забезпечували бібліотеки літературою. Для найбідніших шкіл єпархії книги постачалися безкоштовно. Учні, крім заможних, навчальною літературою користувалися безоплатно: з 1 996 шкіл тільки у 122 спостерігалися випадки купівлі батьками навчальних посібників для дітей [10]. За користування додатковою літературою потрібно було сплачувати гроші.

Вінницьке повітове відділення Подільського єпархіальної училищної ради склало 1899 року каталог книг для позашкільного читання, що складався з трьох розділів: 1) книги релігійно-морального змісту - 307 назв; 2) історія церковна і світська - 78 назв; 3) книги літературного змісту - 74 назви [11]. Помітною була перевага літератури релігійного спрямування.

Хоча каталог містив понад 450 назв, насправді, як демонструє таблиця, жодний вид шкільної бібліотеки не міг похвалитися подібною кількістю видань[1]:

3 однокласних і парафіяльних та 476 шкіл грамоти зовсім не мали книг для позашкільного та домашнього читання [12]. Відсутність земств і земських шкіл на території Подільської губернії другої половини

ХІХ ст.призвели до того, що церковнопарафіяльні школи та їхні бібліотеки були основним джерелом доступу до книги. Тому завідувачів і вчителів шкіл зобов’язували залучати до «здорового і корисного» читання письменне доросле населення. Але через обмежений книжковий репертуар, який поновлювався дуже повільно, освітянській потенціал цих бібліотек, і відповідно, їхня популярність на початку ХХ ст.вже йшла на спад. Таким чином, мережа парафіяльних бібліотек, що містили літературу для позакласного читання, на 1903 рік складалася з 699 закладів. З врахуванням того, що у цей час на теренах Подільської єпархії діяло 2 196 церковнопарафіяльних шкіл [13], стає зрозумілим, що така кількість книгозбірок не могла задовольнити потреби всього дорослого населення єпархії.

Ще одним різновидом були бібліотеки, що діяли при братствах, місіонерських та наукових організаціях єпархії. Відкривали бібліотеки місцеві братства, зокрема бібліотеку-читальню мало Св.-Іоанно- Предтеченське братство (1893) [14], братство Олександрівсько-Невської церкви (1898) [15]. З 1893 року діяла єпархіальна місіонерська бібліотека, книжковий фонд якої містив значний масив антистарообрядської, антикатолицької та антисектантської літератури [16]. Існувала також бібліотека Подільського відділу Імператорського православного Палестинського товариства. Особливий фонд мала бібліотека ПЄІСК, організована 1891 року. Її профіль і тематика комплектування не співпадали із загальноєпархіальними тенденціями. Це була наукова бібліотека історичного спрямування, фонд якої був невеличким (1897 року - майже 900 томів) і призначеним тільки для членів товариства.

Серед подільської громадськості вперше питання про створення бібліотек при церквах постало напередодні першої світової війни. Зростала кількість письменних, які могли і хотіли читати, а фінансових можливостей для придбання книги бракувало. Церковна книгозбірня мала містити популярну богословську, морально-етичну та навчальну літературу [17], але з початком війни цей проект так і не був реалізованим.

Вивчення книжкового фонду бібліотек духовного відомства свідчить про існування типового ядра. Першим і основним розділом будь-якої бібліотеки (семінарської або парафіяльної), було Святе Письмо, тобто тексти Святого Письма, визнані православною традицією, та навчальні посібники по їхньому вивченню. Обов’язковим був корпус богослужбових книг церковнослов’янською мовою - Мінеї, Октоїх, Тріоді, Требник, Служебник, комплектували церковно-історичну, богословську, патристичну, агіографічну та морально-етичну літературу.

На 1912 рік основу бібліотечної мережі складали 1 817 бібліотек, з яких

7 діяло при середніх духовних училищах, 1 734 - при церковнопарафіяльних школах, а 76 - в благочиніях [18]. Також існували Єпархіальна, місіонерська та декілька братських бібліотек єпархії. Їхній фонд був дуже невеличким і відрізнявся профілізацією. Подільські православні монастирі, здебільшого відновлені у ХІХ ст., не встигли сформувати значних бібліотечних збірок. Вони, як і храми, вимушено обмежувалися здебільшого богослужбовою літературою. 1920 року з встановленням радянської влади на Поділлі єпархіальну бібліотечну мережу було знищено.

У досліджуваний період в Подільській єпархії було створено широку бібліотечну мережу, що мала розгалужену відомчу структуру, відповідну до структурно-територіальних підрозділів православної церкви: єпархія - благочиніє - парафія. Діяльність цього виду бібліотек носила цілеспрямований характер, заповнюючи спеціальні ніші в інформаційному просторі і здійснюючи суттєвий вплив на соціокультурну ситуацію в регіоні. Потреба в письменному населенні, ідея втілення загальної початкової освіти для всього населення вимагали доступності книг, широкої бібліотечної мережі, що за відсутністю земства, спробувала виконати Подільська єпархія. (З появою земств ситуація не встигла змінитися докорінно). Хоч і обмежений тематично, малий за обсягом книжковий фонд єпархіальної бібліотечної мережі сприяв зростанню інтересу до книги, привчав селянина до книги, адже селянин незручно почував себе у публічній бібліотеці, поряд з «чистою публікою» у місті. А бібліотека у його селі, у школі, де він навчався сам, або навчалися його діти, була звичною й прийнятною.

Але недостатнє фінансування бібліотек, а головне обмеження тематики фонду, робота бібліотеки у світлу частину дня, коли селяни працюють, існування хоч невеличкої, але оплати бібліотечних послуг, значною мірою звужувала можливості бібліотечного обслуговування населення. Безпосередньою метою існування бібліотек церковнопарафіяльних шкіл було забезпечення навчального процесу, а залучення дорослого населення до читання було вже другорядним завданням. Ситуація ускладнювалася тим, що влада використовувала ці установи для посилення православінізації та русифікації населення, адже списками дозволеної літератури пропонувалися численні православні друки та твори з російської історії та літератури. Жодного україномовного видання або присвяченого українській проблемі в цих списках не виявлено.

30. Бібліотечна справа в Росії у 2-й половині XIX ст.

Скасування кріпацтва у Росії, де переважна більшість населення (67,8 млн. людина) зайняв сільському господарстві, призвела до активному розвитку промисловості [№2, з. 210]. Збільшення протяжності шосейних і залізниць,связавших основні адміністративно-територіальні центри імперії, освіту акціонерних комерційних (до 1879 р. — 39) і Харківського міських громадських банків (до 1897 р. — 235) сприялирозвитку торгівлі, зокрема ікнижной[№2, з. 210].

>Книгоиздание у Росії має змогу інтенсивному розвиткові у зв'язку з прийняттям нових цензурних правил. У 1865 р. ухвалили новий цензурний Статут, за яким періодична печатку була звільнено з попередньої цензури (крім ілюстрованих і сатиричних видань).Бесцензурними ставали книжки обсягом понад 10 друкованих листів, і 20 для перекладних книжок, і навіть видання академій, університетів та закордонних вчених товариств.Предварительную цензуру здійснювало Головне управління у справах друку,входившее Міністерству внутрішніхдел[№2, з. 210].

Видавців «шкідливого» напрями піддавали грошовим штрафів, конфіскації і арештам книжок, привертали до суду. У 1872 р. цензурним комітетам було дозволили входити через Міністерство внутрішніх справ у Головне управління з клопотанням про знищення тій чи іншій «шкідливою» книжки без порушення судового переслідування. Наприкінці 1970-х років судові процеси проти видавців були припинені [№2, з. 211].

Значно зросли масштаби книговидання. Якщо 1855 р. випустили 1020 книжок, то післяреформений період число назв помітно збільшилася й у 1864 р. становило 1836[№2, з. 211].

Кількість друкарень і літографій період із 1883 по 1904 р. зросла майже вдвічі (з 1039 до 1979); підприємств книжкової торгівлі, і видавництв більш ніж двічі (з 1277 до 2964) [№2, з. 211].

Техніка друку у Росії неухильно удосконалювалася. Імена учених П.Княгининского,М.Алисова,В.Гассиева і багатьох інших затвердили пріоритет вітчизняних винахідників у сфері набірних, друкованих ЗМІ та фотоскладальних машин. СпособиИ.И.Орлова у сфері кольоровому друці,Г.Н.Скамонн вфотолитографии були авторитетні в усьомумире[№2, з. 212].

Починаючи з 1867 р. у Росіїиздаивались спеціальні журнали, присвячені друкарського справі: «Огляд графічних проби в» (з 1878 р.) і «Огляд Всеросійської виставки друкарської справи» (1895), «Графічні мистецтва», «Вісник графічного справи», «Друковане мистецтво» (1901-1903), «>Наборщик» [№2, з. 212].

У 1882 р. у Петербурзі грунтувалася перша російська фірма друкарських машин, а 1884 р. було відкрито дві школи з підготовки фахівців друкарської справи.

Пожвавлення книжкового справи під впливом відкритих економічних можливостей та змінених соціальних умов змусило підприємців шукати колективні форми організації своєї діяльності. З кінця 80-хакціонерні компанії стали переважної формою підприємств у промисловості Росії.

Перша акціонерна компанія у сфері книжкового справи була створена 1858 р. То справді був торговий дім «З. Д.Струговщиков, Р. Д.Похитонов, М. І.Водов іК». Мета фірми — видання загальнодоступних творів з різних царин «природознавства» і читання лекцій у тому самому напрямку [№2, з. 216].

1. Характеристика книжкового справи другої половини XIX століття

1.1 Книжка в пореформеній Росії

>Цензурная реформа 50-60-х років в XIX ст. викликала до життя дуже багато нових періодичних видань (за період із 1857 по 1862 р. виникло 179 нових видань), (найбільші журнали - «Сучасник» і «Вітчизняні записки») [№1, з. 167].

У видавничому репертуарі першому місці стояли твори російськихписателей-беллетристов (романиИ.С.Тургенева,Н.Г.Чернишевского,Л.Н.Толстого). Широке поширення отримала природничонаукова література (праці Д. І. Менделєєва, До. А. Тімірязєва,И.И.Мечникова та інших.). Видавничу діяльність вели різні наукові суспільства: Вільне економічне суспільство, Російське географічне суспільство, Суспільство любителів історії старожитностей російських. У сфері видання наукових праць центральне місце у другій половині ХІХ століття займала Академія наук.

Велике місце у загальному обсязі видавничої продукції займали підручники, тиражі яких досягали 40 тис. прим. [№2, з. 211]. Разом про те домінують тиражами займали книжки релігійного забезпечення і лубочна література.

Лубочні видання у 60-х і роки ХІХ століття досягли значною мірою розвитку [№2, з. 213]. Серед лубочної літератури можна назвати духовну (різні житія і повчання), світську (казки), «піснярі», «оракули», «>снотолкователи», книжки з астрології,самолечебники тощо. Серед лубочної літератури були книжки для села, і навіть література для «міської вулиці»: листовники, збірники куплетів і анекдотів, бульварні романи.

У другій половині ХІХ століття робилися спроби створення дешевої та доступною книжки, корисною за змістом і адресованій безпосередньо для «задоволення потреб читання у народі».

Розгорнули своєї діяльності комітети - і суспільства грамотності, які прагнули видавати книжки для народу отже боротися з лубочними виданнями. У 1861 р. виникла Москві «Суспільство поширення корисних книжок», яке мало завданням видання книжок «для народного і дитячого читання». Видавництво «Громадська користь» (початокI860 р.) здійснювало випуск книжок різного рівня труднощі: від багатотомних видань і природничонаукових праць до науково-популярних видань, але робило ця справа вкрай невміло, тому книжки не годилися для якнайширшого кола читачів. Поет М. А. Некрасов в 1862 р. зробив першу спробу створення літератури для народу, почавши випуск серії «Червоні книжки». Цензура перестала виходити серії. Проте, робота, виконана у роки зі створення загальнодоступною книжки, мала велике значення, оскільки після низки невдалих дослідів можна було причини, які зумовлювали її неуспіх, і визначити правильніший шлях. Наприкінці 1970-х років зрозуміли, що вона буде лише тоді знайде доступом до читачеві, якщо буде яскравою із зовнішністю та доступною по викладу і ціною.

Певну позитивну роль зіграли Московський і Петербурзький комітети грамотності, випускаючи дешеві серії видань класиків, науково-популярні брошури з історії та краєзнавства, багато підручників, наочних посібників. У 1885 р. виникло видавництво «Народна бібліотека», яке мало на меті поширення народі корисних книжок й відкриту протидію лубочним виданням. Поступово народна книга починає витіснятилубочную продукцію.

Пожвавлення книжкового справи під впливом відкритих економічних можливостей та змінених соціальних умов змусило підприємців шукати колективні форми організації своєї діяльності.

Перша акціонерна компанія у сфері книжкового справи була створена 1858 р. То справді був торговий дім «З. Д.Струговщиков, Р. Д.Похитонов, М. І.Водов і Ко°» [№2, з. 216]. Мета фірми — видання загальнодоступних творів з різних царин «природознавства» і читання лекцій у тому самому напрямку.

Якісні зміни у вітчизняному книжковому справі (вдосконалення типографського виробництва, становлення великих приватних видавництв, їх спеціалізація, зростання літературних сил, розширення видавничого репертуару, залучення нових верств покупців) сприяли істотним змін у вигляді книжки. Видання, призначені задля обраних верств дворянства, а різночинної інтелігенції, що наприкінці ХІХ століття поповнилася читачами із робітничого і селянської середовища, відповідали новим утилітарним вимогам за обсягом, якості і ціною. По більшу частину книжки випускалися компактні, з великим полем набору, зубористим, хоч і нудним шрифтом. Існували тим часом книжки «подарункового» типу — такі, наприклад, деякі виданняМ.О.Вольфа.

Отже, XIX століття ознаменувалося збільшенням кількості нових періодичних видань, розвитком лубочної літератури, спробами створення дешевої та доступною для народу книжки, появою спеціальних товариств, мали мета поширення народі корисних книжок й відкриту протидію лубочним виданням, зміною зовнішності книжки, появою нових колективних форм організації книжкового справи.

1.2 Книжкова торгівля у другій половині XIX століття

Загальний підйом господарства країни у результаті проведених реформування і капіталістичного розвитку в другої половини ХІХ століття, що вилився про можливе різке збільшенні обсягу книжкову продукцію, супроводжувався структурними змінами у тематиці книжок. Найбільш інтенсивний ріст видавничої продукції можна бачити в фінансово-економічним питанням — у 18-ти раз, за політичними і суспільною проблемам — в 15 раз, із природничих наук та медицині — вдев'ятеро [№2, з. 234].

Починаючи з 1870-х років книжковому ринку пануєпредприниматель-капиталист, вводиться система бухгалтерії і врахування, використовуються методи статисти та бібліографії. На службу залучалися найбільш знає і досвідчені книжкові працівники, широко використовувалися послуги бібліографів. Провінційна книжкова торгівля у другій половині ХІХ століття зросла значно. У провінційних університетських центрах з'явилися великі книгарні. Розвивається діяльність земських складів, які відкривалися у губернських, а й у повітових містах.Земские книжкові склади ставили два завдання: постачання земських шкіл й бібліотекписчебумажним матеріалом, та книжками, купленими зі значною знижкою, й організацію торгівлі загальнодоступними виданнями у селі. Найбільш ефективну і розгалуженураспространительскую мережу країні становили>офени,разносившие іразвозившие тогочасні книги й лубки в віддалені її куточки. Найбільше було розвинено промиселофеней в Володимирській губернії (в1890-е рр. тут налічувалося 6 тис.офеней-лубочников) [№2, з. 236]. Наприкінці ХІХ століття промиселофеней почав значно падати. У великих селах і повітових містах, базарів, де торгувалиофени, почали з'являтися малі крамнички, власники яких завдяки розвиненому залізничному повідомленню могли отримувати товар безпосередньо з господарів Москви. Отже, форми поширення лубочної книжки змінилися: її видавці стали поширювати свій товар повітових і сільських крамарів. Починаючи з середини ХІХ століття активно розвивається >букинистическая торгівля. У самій Москві вона зосередилася на Сретенці уСухаревой башти і уКитайгородской стіни, вПроломних іИльинских воротах. Серед перших був магазин Т. Ф. Большакова (1794-1863). УКитай-городе почалася діяльність династіїШибанових, засновник якої П. У.Шибанов купив собі лавку в «>Проломе» (1841). Його син П. П.Шибанов (1864-1935) розгорнув діяльність із систематичного виданню каталогів старої книжки.

Петербурзькабукинистическая торгівля теж починає набувати культурні форми, й у 60-ті рік ізАпраксина і Гостиного дворів, інших товкучок перебазовується на центральні вулиці відповідно обладнані приміщення. Магазин під вивіскою «Букініст» першим відкрив 1874 р.И.Г.Мартинов (1840-1889). Розгортають підприємства Невському і Литейному проспектах Еге. До.Гартье, І. І.Базлов У. І.Клочков (1850-1915) та інших. У 1883 р. було організовано «Російське суспільствокнигопродавцев і видавців», який поставив собі за мету полегшення взаємних ділових зносин, пристрій центрального книжкового складу, представництво перед адміністрацією з питань, що з книжковим справою, організацію професіональною підготовкою, видання інформаційного журналу про виходять книжках та т. буд.

Розвиток мережі залізниць та поліпшення мережі повідомлень, особливо у центральних і південних районах Росії, сприяли поліпшенню постачання книжками віддалених пунктів. Велику роль поліпшенні книгорозповсюдження зіграли активні прийоми і знаходять способи торгівлі,широковещательная реклама, бібліографічна робота. Промислове розвиток, яким пішла Росія пореформене час, сприяло формуванню нової групи покупців — грамотних робочих, недавніх вихідцями з селянської середовища. Політичні процеси, які відбувалися суспільстві, породили інтерес до книжок,брошюрам і періодичних виданнях. Найбільша і найчисельніша та малограмотна більшість населення країни — селянство — внаслідок проведені в селі реформ починає активніше утягуватися у процес споживання книжки. Позитивні зрушення у цьому напрямі стримувалися низькимпокупательским попитом населення. З метою подолання цього об'єктивного чинника розвитку книжковий ринок багато видавці прагнули знизити собівартість друкованої продукції. У цьому плані великій ролі відігравало впровадження досконалої техніки та модернізацію поліграфічних підприємств. Здешевлення книжок йшло з допомогою зростання накладів, зниження якості друкованої продукції, зниження рівня витрат обігу євро і інших економічних чинників. У остаточному підсумку відбувається злиття інтересів видавців ікнигопродавцев як наслідок, об'єднання функцій у межах діяльності провідних видавничо-книготорговельних фірм Росії.

Отже, XIX століття характерними рисами книжкової торгівлі були: розвиток діяльності земських складів, різке збільшення книжкової торгівлі, активний розвиток букіністичної торгівлі, формуванням нової групи покупців (грамотних робочих), поліпшення книгорозповсюдження з допомогою розвитку повідомлень, широкомовної реклами, бібліографічною роботи.