Інфляція: сутність, форми, причини, наслідки

Інфляція припускає знецінення паперових грошей і зростання товарних цін. Проте в сучасному суспільстві зв'язки, які виявляються в інфляції, ускладнюються: практично не існує залежності паперових грошей від золота, порушено традиційні закони грошового обігу й формуються нові, інфляція набула інтернаціонального характеру. Однією з причин такого стану речей є збільшення випуску грошей державами, які вважають такий крок єдиним способом стимулювати інвестиції й оздоровити економіку. Тому високі темпи інфляції пов'язані, перш за все, з постійним збільшенням випуску паперових грошей державою в розмірах, що значно перевищують потреби внутрішнього обігу. У результаті: гроші знецінюються, ціни зростають і, як наслідок, порушується рівновага всіх господарських пропорцій.

З урахуванням сказаного вище можна зробити висновок, що сучасна інфляція – це дисбаланс попиту й пропозиції, а також інших пропорцій національного господарства, що виявляється в зростанні цін.

Таким чином, треба відрізняти зовнішній прояв інфляції (підвищення загального рівня цін) та економічну сутність цього складного багатофакторного явища.

Інфляція (як явище економічне) – це знецінення грошей унаслідок перевищення кількості грошових знаків в обігу над сумою товарних цін, переповнення каналів обігу надлишковими паперовими грошима, не забезпеченими відповідною товарною масою, що викликає знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності та виявляється в зростанні цін.

Розрізняють відкриту й стриману інфляції. Ознакою відкритої інфляції є зростання цін, другої – зникнення товарів.

За умов стриманої інфляції (мала місце в СРСР) ціни контролюються державою, тому при зростанні попиту на будь-який товар ціна не підвищується (як це буває за умов ринку) і виявляється нижче рівноважною. Виникає дефіцит. У пошуку потрібного товару покупці переплачують торговцям, в результаті гроші концентруються в торгівлі, обходячи сферу виробництва. Як наслідок цього у виробників немає стимулів для збільшення випуску товару. У результаті посилюється дисбаланс між попитом і пропозицією.

Для класифікації відкритої інфляції застосовують декілька критеріїв:

1) темп зростання цін (індекс цін);

2) ступінь розбіжності зростання цін за різними товарними групами;

3) очікуваність і передбачуваність інфляції.

За темпами зростання цін розрізняють повзучу (помірну) інфляцію (ціни змінюються повільно, найчастіше до 10 % на рік); галопуючу (зростання цін вимірюється сотнями відсотків на рік, від 10 до 200 % на рік); гіперінфляцію (зростання цін становить більше 200 % на рік і виникає повний розлад грошового обігу); суперінфляцію (зростання цін становить більше 50 % на місяць).

За ступенем розбіжності зростання цін за різними товарними групами виділяють два види інфляції: збалансовану і незбалансовану. За збалансованої інфляції ціни на різні товари щодо одне одного залишаються незмінними, а за незбалансованої – ціни різних товарних груп відносно одне одного постійно змінюються.

За очікуваністю й передбачуваністю виділяють очікувану й неочікувану інфляцію. Чинник очікуваності позначається на наслідках інфляції. Якщо фірми та населення знають, що наступного року ціни зростуть у 5 разів, то в умовах ідеального ринку вони наступного року у 5 разів підвищать ціни на свої товари, й ніхто від очікуваної інфляції не постраждає. У разі неочікуваної інфляції зростання цін навіть на 10 % набагато погіршить економічну ситуацію.

Розрізняють два типи інфляції: інфляцію попиту й інфляцію пропозиції.

За інфляції попиту рівновага попиту й пропозиції порушується з боку попиту. Така ситуація виникає при повній зайнятості, коли росте обсяг заробітної плати, з'являється надлишок сукупного попиту, який штовхає ціни вгору.

Інфляцію пропозиції називають також інфляцією витрат, оскільки вона означає зростання цін, викликане збільшенням витрат виробництва. Вони, у свою чергу, зростають унаслідок зростання заробітної плати й зростання цін на сировину й енергію.

Прийнято вважати, що джерелами зростання витрат і дисбалансу економіки є три чинники, а саме:

1. Держава – збільшує витрати через емісію цінних паперів, шляхом оплати послуг фірм за завищеними цінами і через кредитно-фінансовий механізм.

2. Профспілки – вимагають підвищення заробітної плати, що збільшує витрати, за ними зростають ціни, потім – нове підвищення окладів тощо. В результаті розкручується “інфляційна спіраль”.

3. Найбільші фірми – мають нагоду встановлювати монопольне високі ціни і цим сприяти інфляційним процесам.

У світовій економічній літературі ці три чинники називають головними причинами інфляції.

Наслідки інфляції є неоднозначними. Так, Кейнс доводив, і практика це підтвердила, що помірна інфляція корисна для економіки, оскільки зростання грошової маси стимулює ділову активність, сприяє економічному зростанню, прискорює процес інвестування.

Надмірний випуск грошей породжує негативні соціально-економічні наслідки, які виявляються в:

– зростанні вартості життя та знеціненні заощаджень;

– падінні реальної заробітної плати;

– зростанні безробіття;

– посиленні податкового тиску на зарплату;

– погіршенні стану людей з фіксованими доходами, у яких обмежується споживання і скорочуються заощадження;

– прихованій державній конфіскації грошей у населення;

– падінні рівня підприємницької активності, коли капітал покидає сферу виробництва, спрямовуючись у сферу обігу або за кордон;

– підриві конкурентних позицій дрібних товаровиробників;

– перерозподілі національного доходу;

– загостренні проблем стійкості внутрішнього ринку;

– загостренні економічних суперечностей;

– наростанні соціально-економічної нестабільності;

– порушенні загальних умов суспільного відтворення.

В економічній політиці, спрямованій проти інфляції, розрізняють два підходи: один передбачає пристосування до інфляції; інший – ліквідацію її антиінфляційними заходами.

До адаптаційних заходів (пристосування) належать індексація доходів і контроль за рівнем цін. На приватному рівні індексація доходів здійснюється через укладання колективного договору профспілки з підприємцем. Політика індексації доходів у державному секторі має на меті непогіршення стану державних службовців, студентів, пенсіонерів, військових порівняно із зайнятими в приватному секторі.

В основі ліквідаційного методу лежить стратегія активного зниження інфляції за допомогою економічного спаду й зростання безробіття. Витрати на цьому шляху, як економічні, так і соціальні дуже великі, але результати більш ефективні, ніж в адаптаційній політиці.

На практиці більшість країн обирає “компромісний” шлях боротьби з інфляцією. В основі цього компромісу лежить ідея про те, що динаміка безробіття та інфляції є взаємозворотними. Проте практика показала, що цей висновок характерний тільки для короткого періоду. Протягом тривалого періоду (5 – 10 років) навіть низький рівень зайнятості не рятує від зростання інфляції, яку провокують профспілки та фірми, підвищуючи заробітну плату й ціни. Статистика свідчить, що для зниження інфляції на 1 % безробіття протягом року повинне бути на 2,5 % вище за свій природний рівень. З ідеєю платити безробіттям за зниження інфляції не всі економісти згодні. Поки ця проблема не має єдиного рішення.

Інфляція, супроводжувана стагнацією виробництва (припиненням економічного зростання), високим рівнем безробіття і одночасним підвищенням рівня цін, називається стагфляцією.

Нормалізація економічної ситуації вимагає радикальних заходів боротьби з інфляцією. У тих випадках, коли поточне державне регулювання не допомагає поліпшити стан грошового обігу, нерідко здійснюються грошові реформи.

Історія грошового обігу знає такі види грошових реформ:

1) перехід від одного грошового товару до іншого;

2) утворення нової грошової системи у зв'язку з державною перебудовою;

3) заміна неповноцінної і знеціненої монети повноцінною чи нерозмінних (на золото) грошових знаків розмінними;

4) зміни в системі емісії грошей;

5) стабілізація чи упорядкування грошового обігу. Цей вид реформи може здійснюватися різними методами. Найбільш типовими з них є:

– нуліфікація;

– ревальвація;

– девальвація;

– деномінація.

Нуліфікація – ліквідація старих грошових знаків і випуск паперових грошей у меншій кількості ніж до того. В Україні в 1996 році обмін старих грошей (карбованців) на гривню здійснювався у співвідношенні 100 тисяч до 1.

Ревальвація – підвищення металевого змісту грошової одиниці чи підвищення курсу паперових знаків щодо іноземної валюти.

Девальвація – зниження валютного курсу національної грошової одиниці щодо конвертованої іноземної валюти, у результаті чого обмінний курс знижується. Раніше девальвація виявлялася в зниженні золотого змісту в грошовій одиниці.

Деномінація – зміна номінальної вартості грошових знаків і їхній обмін у певному співвідношенні на нові більші грошові одиниці (одночасно за тим самим співвідношенням перераховуються ціни, заробітна плата тощо.).

Зауважимо, що стабільність грошової системи країни багато в чому залежить від професіоналізму, компетентності та дієздатності уряду країни і її центрального банку.