Адміністративно-територіальний поділ держави

Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до басейну р. Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов’язане утримувати на свої кошти козаць­кий реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте почина­ючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полко­вих та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол­ків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було терито­ріальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн на­селення. За Білоцерківським договором територія України обмежу­валася лише Київським воєводством[29].

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, ад­міністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою.

Адміністративний поділ Української козацько-гетьманської держави дублював іррегулярну структуру козацького війська: територіальні одиниці — полки, сотні, курені — відповідали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи в цей спосіб максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій.

Політико-адміністративна система Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, як правило, скрізь відштовхувався від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Зокрема мобілізаційний принцип використовувався і при організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського та Корони Польської. Новаційний же підхід уряду Богдана Хмель­ниць­кого при закладенні нової адміністративної структури українських земель полягав у тому, що козацькі пол­ки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам було легше ними управляти. Пере­ва­га нової адміністративної мережі проявилася в тому, що накази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників.

При становленню полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано до­свід функціонування реєстрових козацьких полків, фор­мування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст. На переломі 1625–1626 років, під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, як пам’ятаємо, було зафіксовано існування шести війсь­ково-територіальних одиниці з центрами в Чи­ги­ри­ні, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Чер­ка­сах. Згодом, у першій половині 30-х ро­ків ХVІІ ст., відбувається становлення Полтавського, Мирго­родсь­ко­го, Лубенського і Яблунівського полків[36, ст. 12].

Відтак, до певної міри можна погодитись з думкою тих дослідників, котрі наголошують на генетичному зв’язку нового полково-сотенного устрою зі своїм попередником, що існував у структурі Речі Посполитої, а саме: старостинським поділом. Від­по­від­но Чигиринський полк постав на місці Чигиринсь­кого староства, Білоцерківський — на місці однойменного Білоцерківського... Щоправда, сумніви викликають категоричні твердження стосовно того, що співпадали навіть межі старих і нових адміністративних одиниць, а заслугою гетьманського уряду стала лише заміна старих назв «староства» новими — «полки». Дійсно у межах Наддніпрянської Украї­ни, точніше південної частини Київського воєводства, ще наприкінці XVI — початку XVIІ ст. тамтешні староства сприймалась владою Речі Поспо­ли­тої як законне місце проживання реєстрового козацтва, об’єднаного в однойменні полки. Проте з початком Української революції середини ХVІІ ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються і виходять далеко за межі традиційно «козацьких» районів. Уже впродовж літа 1648 року створюються полки на Лівобережній Україні, Київщині, Черні­гів­щині та Брацлавщині, а восени — у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільсь­кого воєводства, на півдні Галицької землі Руського воєводства. На середину 1649 року загальна кількість полків складала більш ніж двадцять військових одиниць, що опиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.
Згідно умов Зборівського договору 1649 ро­ку, Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв’я­гельсь­кого, Любартівського, Миро­пільсь­кого, Остропільського та Могилевського пол­ків. Козацьке військо у кількості 40-ти тисяч вояків відтепер мало базуватися на теренах шістнадцяти полків: Чигиринського, Біло­цер­ківського, Умансь­ко­го, Брацлавського, Каль­ниць­кого, Київського, Пере­яс­лавсь­кого, Кропивнянського, Миргородського, Пол­тавського, При­луць­кого, Ніжинського та Чер­ні­гівсь­кого. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київсь­кого полків.

З плином часу адміністративно-військова струк­тура зазнавала певних змін — одні полки існували дуже короткий час, інші-то зникали, то знову з’являлись. Зокрема, було організовано Па­во­лоцький полк, з Ніжинського полку виділився Стародубсь­кий, а у прикордонних смугах Геть­ма­на­ту постали Турово-Пінський, Подільсь­кий (Мо­ги­левський чи Придністрянський), Волинський та Білоруський полки.
Загалом у перші десятиліття існування Гетьма­на­ту кількість полків коливалась у доволі широких межах: від 20-ти полків, за інформацією одних джерел, до — 35-ти, згідно з іншими (називались також показники і в 30, 27, 22 тощо). Встановити точну кількість «справжніх» полків — навіть на окремих часових відрізках — не видається за можливим уже через те, що часто-густо джерела містять далеко не вичерпну інформативність, з аналізу якого далеко не завжди можна з впевненістю встановити: мова йде про полк як певну військову й адміністративну одиницю, чи лише як про військовий підрозділ, сформований для виконання тих чи інших бойових завдань.
За своєю територію та кількістю козаків і посполитого населення, що мешкало на ній, полки були неоднорідними. Старі полки — Чигиринський, Чер­кась­кий, Канівський, Корсунський та Біло­цер­ківсь­кий — займали простір у 2–3 тис. кв. км.

Полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Так, наприклад, Київський полк займав площу 20 тис. кв. км, а Ніжинський — аж понад 30 тис. кв. км. Утім, у наступні роки та десятиліття межі полків зазнавали неодноразових змін, викликаних як розвитком міжнародних процесів, так і певними проявами політичної боротьби всередині Гетьманату[21, ст. 66-68].

Як правило, адміністративними центрами полків були найбільші та найкраще укріплені міста і містечка полку, від назв яких і походила назва певної адміністративної і військової одиниці. Утім, у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана місцем свого резиденування й інші населенні пункти полку. Зокрема, полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці.

Території полків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Так, згідно Реєстру Війська Запорозького 1649 року вона коливалася від восьми сотень у Чернігівському полку, до 23 у Білоцер­ківсь­ко­му та 22 — у Брацлавському. Як уже відзначалось вище, нерідкими були випадки передачі тієї чи іншої сотні чи групи сотенних одиниць з одного полку до іншого.

Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків[33].

Сотні об’єднувались у полки і територіально підпорядковувались конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника, призначеного гетьманом, та полкової старшини – осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків не завжди бувала однаковою, коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22 сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

Назви сотень переважно походили від назви населеного пункту, де знаходився сотенний центр. Але інколи назва могла походила і від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні. Подібна практика частіше зустрічається на ранніх етапах існування козацької держави, надалі є назви сотень «прив’язувались» до назв їхніх адміністративних центрів.

Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна мала свою державно організовану територію.

РОЗДІЛ 3