Ознаки української національної держави

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним яви­щем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу як етнічної спільності, на поря­док денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади Речі Посполитої[21].

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максималь­но об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні[17, ст. 37].

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регу­лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запо­різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен­ція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного[38].

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав[18].

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя[22].

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідо­мо, що турецький султан називав його «славою монархів християнських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от английцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми­лостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях дер­жавних володарів[9].

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати пос­тійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку бере­зня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. В Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістився у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою[20, ст. 91-92].

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздат­ність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дис­ципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме Царгородський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави[11].

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 pp. Щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б. Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім’я «Богдан»[25].

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну рес­публіку. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливос­тей українського народу створити таку державу.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами[17, ст. 77-78].

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 рр., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і мож­ливості в організації управління державою, що будувалася. То­му він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократич­но-республіканського правління. Його основою був козацький демо­кратичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосере­джена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій українсь­кої держави 1648—1654 рр. Був більше подібний до устрою тепе­рішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 рр., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель», тобто як глава держави.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли як здобутки, так і поразки. Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти[24].