Держава Б. Хмельницького як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин

Національна революція спричинила різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського суспільства як міжнародні відносини. Зовнішньополітичне становище Української держави визначалось ставленням до неї польської еліти; місцем, що відводилось їй у геополітичних планах сусідніх країн; метою української зовнішньої політики та шляхами її досягнення.

Україна ще у 1648 р. вступила в дипломатичні стосунки з Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, а в ході Визвольної війни встановила зв’язки з Австрією, Англією, Персією, Пруссією, Францією. Згодом міжнародні взаємини України поширюються: вона налагоджує відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб’єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. Приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключення 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтриму­вала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. ту­рецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов’язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно тор­гувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме за­порізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Анг­лією, Венецією, Персією, Францією, Швецією[39].

Іноземні держави по-різному ставилися до державотворчого процесу в Україні. Так, польська шляхта сприймала як справжню катастрофу виокремлення українських земель у самостійну державу. Щоб ліквідувати козацьку Україну, польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагаючись заручитись підтримкою інших європейських держав. Не визнавали Українську державу і країни Центральної і Західної Європи, які, у кращому випадку, зберігали щодо неї нейтралітет, в іншому ж – відкрито ставали на бік Польщі. Нейтральними щодо Речі Посполитої залишалися Данія, Голландія і окремі німецькі князівства.

Іншу позицію займали північні країни – революційна Англія та Швеція. Уряд першої відкрито симпатизував визвольним змаганням українців і намагався зав’язати з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти. Еліта Швеції була зацікавлена у розгромі Польщі задля реалізації своїх геополітичних інтересів в районі Балтійського моря, тому збіг інтересів відкривав шлях до порозуміння між Швецією і Україною.

Відносини України з країнами Південно-Східної Європи – Молдавією, Валахією, Трансільванією складалися непросто. Козацька Україна прагнула домогтися не лише добросусідських взаємин з цими країнами, а й схилити їх до підтримки своїх інтересів. Суперечливий характер мали відносини України з Кримським ханством[26].

Росія прагнула використати визвольну боротьбу українців для дипломатичного тиску на польський уряд, щоб повернути Смоленськ і Сіверщину та домогтися реалізації династичної унії. Виступаючи противником незалежної України, російська еліта, як і кримська, дотримувалась тривалий час політики вичікування, прагнучи виснаження козацької України й Речі Посполитої, тому не поспішала надати Українській державі допомогу.

Отже, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не передбачали визнання незалежності козацької України. Гетьманщина не сприймалася як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин, що вкрай ускладнювало можливість укладення союзних договорів й завжди створювало потенційну загрозу національному суверенітету.

Кримське ханство, Османська імперія й Російська держава, намагаючись унеможливити незалежність України, за надання їй військово-політичної підтримки висували за умову прийняття протекції. Тож Україна опинилась у геополітичному „чотирикутнику смерті”: із заходу та півночі загрожувала Річ Посполита, зі сходу – Росія, з півдня – Кримське ханство і Порта. Щоб вирватися з нього, власних сил бракувало, а отримання допомоги з боку якоїсь з вище названих держав так чи інакше супроводжувалось втратою суверенітету (йшлося тільки про обсяги поступок)[34, ст. 122-121].

Упродовж 1649-1654 рр. пріоритет у зовнішній політиці молодої Української держави надавався досягненню визнання з боку Польщі та інших держав незалежності козацької України, запобіганню утворення антиукраїнської коаліції, пошукам надійного протектора. У період 1654-1657 рр. провідними напрямами зовнішньої політики стали формування антипольської коаліції, здобуття міжнародного визнання законності включення до складу держави західноукраїнських земель, нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військо-політичного союзу та захист внутрішнього суверенітету від посягань Росії.

Зовнішньополітичне становище Гетьманату було доволі складним. Шукати підтримки серед володарів європейських держав було марно: для більшості з них Б. Хмельницький був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля. Природним було прагнення гетьмана встановити стосунки з єдиновірною Московською державою, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, він зробив ставку на Оттоманську Порту (Туреччину), яка наприкінці 1650 р. формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

Періодом соціальних потрясінь та політичних і дипломатичних невдач був для України 1653 рік. Внаслідок воєнних дій і сильного спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині (було знищено понад 100 міст і містечок), в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. Через постійні військові компанії, голодівки та епідемії чуми і холери (1650-1652 рр.) Україна понесла важкі демографічні втрати. Так, в чотирьої воєводствах України людські втрати становили щонайменше 40-50% населення. Значна частина козацтва через злиденне економічне становище не могла виконувати воїнську повинність та переходила в стан міщан чи селян. Гетьман, в свою чергу, вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби[40].

Далися взнаки й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Напружена виснажлива боротьба призводила до соціальної втоми, зневіри й розчарування у суспільстві, що посилювало серед населення промосковські настрої. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. До того ж, результати Жванецької компанії 1653р. виявилися для України катастрофічними: вони не передбачали навіть автономії для Української держави у складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

У цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає проблема пошуку зовнішньої військо-політичної допомоги. Вибір був невеликий – Порта або Московія. Трагедія України у ХVІІ столітті полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від про-турецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Ще починаючи з 1648 p., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Але Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Проте геополітичні інтереси Московського царства сприяли тому, що російський цар після деяких вагань „в ім’я спасіння віри православної” погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 року Земський собор прийняв відповідну ухвалу про прийняття Війська Запорізького „під свою государеву високу руку” та початок війни проти Речі Посполитої. Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні–березні 1654 р. Козацька Україна нарешті отримала впливового протектора[36].

18 січня 1654 року у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила прийняття протекції московського царя. Переговори ледь не зірвалися через відмову російської делегації присягнути від імені Олексія Михайловича, що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його у підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана і старшину скласти односторонню присягу.

Після Переяславської ради уряд розробив проект договору з Росією – „Прохання” з 23 статей. Під час складних переговорів української делегації в Москві до змісту документа було внесено ще 11 статей, що дістав назву „Статті Богдана Хмельницького” („Березневі статті”, конкретний зміст яких за життя Б. Хмельницького козакам був невідомий).). 6 квітня 1654 р. українським послам вручили „Статті Богдана Хмельницького”, „Жалувану грамоту” Б. Хмельницькому й Війську Запорізькому, „Жалувану грамоту” шляхті й інші документи, що і склали зміст українсько-російського договору.

Українсько-російський договір 1654 року передбачав збереження форми урядування і політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувались і зберігались права і вольності Війська Запорізького, права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан; виборність гетьмана і старшини; незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики та невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління. Російський воєвода з кількатисячним підрозділом, що перебували Києві, мали надавати українцям допомогу у разі зовнішньої загрози. Козацький реєстр встановлювався кількістю у 60 тис. осіб, визначалися навіть розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія брала на себе зобов’язання вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати Україні допомогу у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою і Портою.

За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкривав перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а відтак об’єднання українських земель у межах соборної держави.

Проте, правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного смислу договору їхніми урядами слугували підґрунтям майбутніх непорозумінь. Якщо для української сторони Переяславський договір 1654 року був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі, то для російської сторони він був актом включення козацької України до складу своїх володінь, реалізацією імперської ідеї „збирання руських земель”, концепції „Третього Риму”. Власне, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права та вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому. Але воєнно-політичні обставини складалися для Б. Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинили Литва, Туреччина, Молдавія, поступово і послідовно здійснювала тиск на автономію України абсолютистська і кріпосницька Московська держава[41, ст. 66-68].

В історичній науці вчені по-різному оцінювали договір між Україною і Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав (В. Сергеєвич), другі – угоду характеру васальної залежності (М. Грушевський), треті – інкорпорацію (входження) України до Московської держави (В. М’якотін, І. Розенфельд), четверті – військовий союз (В. Липинський), п’яті – акт возз’єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували й точки зору про об’єднання двох держав, входження України до складу Російської держави на засадах автономії тощо.

Сучасні українські історики здебільшого схиляються до думки, що за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога. Зокрема, Л. Мельник зазначає, що незважаючи на форму „пожалування”, це був договір між двома державами. Оскільки Україна не була завойована Російською державою, то єдиним способом приєднання міг бути лише договір. В. Борисенко підкреслює невизначеність державного статусу України в нових умовах. „…Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об’єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн”, – зазначає вчений.

Аналізуючи значення українсько-російського договору, В. Степанков вважає, що в конкретно-історичній обстановці, що склалася в середині ХVІІ століття, коли уряди Кримського ханства, Порти, Росії і Речі Посполитої не визнавали права створеної української держави на самостійне, незалежне існування, а власних сил, щоб його відстояти не вистачало, даний крок гетьманського уряду був політично вірним. Підтвердженням тому є те, що, по–перше, вдалося майже повністю зберегти самостійність національної держави; по–друге, внаслідок зобов’язань Росії не втручатися у внутрішні справи козацької України, її населення позбавлялося національно-релігійного гноблення; по-третє, в України ще залишалась можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і таким чином об’єднати усі українські землі у межах національної держави.

Об’єктивно, договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника.

Отже, попри полярність підходів щодо оцінки українсько-російського договору 1654 р., його історичне значення полягало у наступному: договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності Української держави від Речі Посполитої; він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності козацької України, недоторканості державних інституцій і новоутвореної системи соціально-економічних відносин і не перекреслював досягнень української нації у державотворенні; договір відкривав перспективу в союзі з Московським царством довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання земель у кордонах національної держави.

Чи існували перспективи для розвитку Української держави і суспільства після 1654 року? Юридичні реалії давали надію на виконання сторонами своїх зобов’язань. Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродній, і відносний паритет, який виник на гребні екстремальної ситуації ХVІІ ст., з часом було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини з часом розчинилися в загальноімперських органах управління. Наступні (після 1654 р) десятиріччя працювали проти Української держави. „Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів… Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України”.

ВИСНОВКИ

При написанні курсової роботи перед нами була поставлена мета, яку нам потрібно було досягнути, та поставленні завдання, які підлягали розв’язанню. Для виконання поставлених цілей ми чітко слідували плану, та ретельно досліджували кожне питання, розкриваючи його зміст в даній курсовій роботі. Отже, досягнувши поставлених цілей, ми можемо зробити наступні висновки:

1) Причини національно-визвольної війни можна класифікувати на причини політичного, національно-релігійного та соціального характеру. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Українці обмежувались у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; українців знерівнювали у правовому та політичному становищі, обмежувалися їхні інтересів з боку польських магнатів і шляхти;

2) За своїм характером ця війна була національно-визвольною, релігійною, антифеодальною. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти;

3) Вже з початку визвольної війни українське державо-подібне утворення мало основні ознаки повноцінної держави: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин; власне військо яке мало забезпечувати недоторканість майбутньої української держави;

4) Визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою;

5) Органи влади складались з генерального, полкового та сотенного урядів. Вищим ешелоном влади був генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками;

6) Іноземні держави по-різному ставилися до державотворчого процесу в Україні. Так, польська шляхта сприймала як справжню катастрофу виокремлення українських земель у самостійну державу. Не визнавали Українську державу і країни Центральної і Західної Європи, які, у кращому випадку, зберігали щодо неї нейтралітет, в іншому ж – відкрито ставали на бік Польщі. Нейтральними щодо Речі Посполитої залишалися Данія, Голландія і окремі німецькі князівства. Іншу позицію займали північні країни – революційна Англія та Швеція. Уряд першої відкрито симпатизував визвольним змаганням українців. Еліта Швеції була зацікавлена у розгромі Польщі задля реалізації своїх геополітичних інтересів, тому збіг інтересів відкривав шлях до порозуміння між Швецією і Україною.