Управління фінансовими ризиками підприємства

Одним з основних завдань управління фінансовими ризиками підприємства є визначення ризику.

Дж. М. Кейнс виділив три основні види ризиків, які доцільно враховувати в економічному житті:

§ ризик підприємця (позичальника);

§ ризик кредитора (ухиляння боржника від сплати боргу);

§ ризик зменшення вартості грошової одиниці (ризик інфляції).

У класичній теорії, сформульованій Дж. Міллем, Н.І. Сеніором, ризик визначається як збиток, завданий здійсненням обраного рішення. Відповідно до неокласичної теорії ризику, розробленої у 30-ті роки двадцятого сторіччя А. Маршаллом і А. Пігу, підприємство, що працює в умовах невизначеності, має керуватися двома критеріями: розмірами очікуваного прибутку; величиною його можливих коливань.

Ризик — це об'єктивно-суб'єктивна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності, випадковості і конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає ступінь досягнення очікуваного результату. Важливо також розуміти різницю між ризиком і невизначеністю. Невизначеність – фундаментальна характеристика недостатньої забезпеченості процесу прийняття рішень знаннями щодо певної ситуації.

З позиції фінансової діяльності підприємства та управління нею необхідно розглянути поняття ризику, як фінансової категорії. Якщо перевести поняття ризику в площину фінансових категорій, можна сказати, що ризик – це ймовірність виникнення збитків, втрат або недоотримання прибутку порівняно з прогнозним варіантом.

Узагальнена процедура аналізу ризику включає такі етапи:

І. аналіз економічної ситуації, пов'язаної з певним об'єктом і обтяженої ризиком;

ІІ. визначення головних завдань, основних суперечностей, домінуючих тенденцій причин виникнення ризику, що передбачає таке:

§ виявлення інтересів основних учасників подій, їхнього ставлення до ризику;

§ формування управлінських цілей, методів та засобів їх досягнення;

§ аналіз основних чинників, які впливають на прийняття рішень, розподіл їх на керовані і некеровані параметри ризику;

§ здобуття інформації про можливі діапазони значень некерованих чинників ризику;

§ генерація набору альтернативних варіантів проекту (об'єкту);

§ виявлення пріоритетів суб'єкту ризику щодо різних варіантів об'єкту;

§ оцінювання згенерованих альтернативних варіантів, вибір їх підмножини, що найкраще відповідає вимогам суб'єкта ризику;

§ розроблення відповідного способу дій (програми), яка була б найкращою з погляду переведення ризикової ситуації у більш сприятливу.

Розрізняють такі види аналізу ризику:

§ якісний — визначення показників ризику, етапів робіт, за яких виникає ризик, визначення потенційних зон ризику та ідентифікація ризику;

§ кількісний — передбачає числове визначення розміру окремих ризиків, а також проекту в цілому.

Проведення якісного аналізу пов'язане з такими моментами:

§ необхідність порівнювати очікувані позитивні результати з можливими економічними та соціальними (як сучасними та і майбутніми) несприятливими наслідками. Слід, по-перше, ідентифікувати причини виникнення ризику; по-друге, виявити його чинники, види невизначеності та конфліктності, які зумовлюють ризик; по-третє, провести класифікацію ризику;

§ виявлення впливу рішень, які приймаються в умовах невизначеності та конфліктності на інтереси суб'єктів господарювання;

Кількісний аналіз ризику є однією із важливих складового процесу ефективного управління фірмою. Кількісний аналіз ризику – це сукупність методологій та методів і підходів, за допомогою яких ризик, що генерується невизначеністю, оцінюється з метою виявлення ступеня і спрямованості його впливу на відповідні результати.

Мало знати, який точно ризик буде впливати на фірму у випадку вибору нею конкретного напрямку (або декількох напрямків) підприємницької діяльності, проблема також полягає й у тому, що необхідно також кількісно оцінити його. Оцінка ступеня ризику важлива й у контексті того, що при цьому фірма одержує можливість вибору конкретного напрямку, виходячи з власних пріоритетів. Наприклад, 1) більш високий ступінь ризику і можливість одержання більшого прибутку, 2) низький ступінь ризику і менший прибуток.

Щодо оцінки ступеня ризику реалізації інвестиційних проектів, то на сьогодні на особливу увагу заслуговують такі: експертний; аналогій; аналіз чутливості; перевірка стійкості; визначення точки беззбитковості; коригування параметрів проекту; формалізований опис невизначеності; аналіз сценаріїв розвитку; імітаційне моделювання; побудова дерева рішень.

Зазначимо, що історично першим виник метод експертної оцінки ризику. Він має ту істотну перевагу над іншими методами що експертна оцінка може використовуватися в умовах дефіциту і навіть відсутності інформації. Якщо для оцінки ризику немає достатніх статистичних даних або є сумнів у їхній вірогідності, можна застосувати метод, що використовує досвід і інтуїцію фахівців. Такі методи називаються евристичними методами або методами експертних оцінок і реалізуються шляхом обробки думок фахівців. Експертні оцінки можуть здійснюватися як за бальною системою, так і в конкретних кількісних показниках. Поведінка експертів в умовах значного браку інформації про об'єкт оцінки підкоряється певним закономірностям. Оцінка економічних явищ мало залежить від якості існуючих економічних прогнозів і дуже добре корелює з доходністю, яка може бути реально досягнута на даний момент на ринку за чисто об'єктивних, технічних причин. Правильність експертних оцінок в умовах браку інформації може бути цілком формалізована за допомогою такої методики.

Головна умова досконалої експертної оцінки виключення взаємного впливу експертів один на одного (так звана дельфійська процедура). Легкість експертної оцінки і недостатність інформації про оцінювані процеси сприяли появі в Україні величезної кількості фахівців і спеціалізованих видань, які пропонують розроблені ними прогнози. Далеко не завжди це робиться на достатньо професійному рівні. Необхідно розуміти, що будь-яка, навіть і непрофесійна, оцінка, особливо якщо вона повторюється засобами масової інформації, формує у населення певні сподівання і відповідно впливає на поведінку суб'єктів ринку, а ця справа далеко не безпечна.

Процедура експертної оцінки ризику для проекту передбачає:

§ визначення видів ризику і граничного рівня його допустимої величини;

§ встановлення ймовірності настання ризикової події і небезпечності даного ризику для успішного завершення проекту;

§ визначення інтегрального рівня по кожному виду ризику і вирішення питання про прийнятність даного виду ризику для учасників проекту.

Метод аналізу чутливості відтворює найвиразніші зміни досліджуваного явища в моделі та спрямований на вимірювання чутливості основних вибраних показників (наприклад, ефективності проекту) залежно від випадкової зміни чинників (тієї чи іншої змінної величини). Наприклад, можна поставити питання, якою буде норма доходу, якщо обсяг продажу продукції зросте чи знизиться на 10% порівняно з найбільш імовірним (очікуваним) показником, прийнятим до обчислення. Аналогічно можна проаналізувати вплив зміни цін на товари, що їх виготовляє дана фірма.

Зокрема метод аналізу чутливості застосовують для оцінки коливань показників ефективності проекту (до прикладу, net present value (NPV)) при зміні його вихідних параметрів. Суть його полягає в тому, що параметрам проекту даються певні відхилення, розраховується величина NPV при цих значеннях і робиться висновок про те, чи є прийнятною така зміна NPV у результаті змін базових показників.

Набір таких параметрів (факторів) залежить від конкретної спрямованості проекту й у значною мірою визначається психологічним сприйняттям ризикової ситуації особою, що приймає рішення (ОПР). Звичайно як факторії використовуються: тривалість інвестиційної фази, ціна одиниці продукції, обсяг продажу, вартість сировини, податки тощо.

Аналіз чутливості може застосовуватися для визначення факторів, які найбільшою мірою впливають на результати проекту.

Дуже часто в ролі показників чутливості об'єкта (проекту) щодо зміни тих чи інших чинників використовують показники еластичності. Еластичність – це міра реагування однієї змінної величини (функції) на зміну іншої (аргументу), а коефіцієнт еластичності – це число, яке показує відсоткову зміну функції в результаті одновідсоткової зміни аргументу.

Якщо функція у = f(x) неперервна і диференційована в певній області значень аргументів, то коефіцієнтом еластичності буде величина:

. (8.1)

Перевага коефіцієнта еластичності полягає у тому, що його величина не залежить від вибору одиниць вимірювання різних чинників. Чим більшим (за модулем) значення коефіцієнта економічного показника еластичності, тим вищим буде ступінь чутливості, а отже й ризик щодо зміни певного чинника, від якого залежить цей ризик. "+" – характеризує прямий зв’язок, "-" – зворотній. Таким чином, ризик є тим більшим, по-перше, чим більшою є вразливість (еластичність) цього проекту до зміни кожного з чинників, по-друге, чим більшим є інтервал можливих коливань цих чинників. Лише переконавшись у незначній залежності ефективності проекту від основних чинників (що за абсолютною величиною значення коефіцієнтів еластичності є можливими), можна відмовитися від подальшого аналізу ризиків.

Охарактеризований вище метод чутливості для аналізу ризику визначається простотою, однак цей метод є дещо обмеженим через такі причини: спирається на аналіз впливу лише окремих чинників, хоча часто істотне значення для визначення впливу ризику має їхній інтегрований вплив, не враховує взаємозв'язок (взаємозалежності) між параметрами чинників, не враховує ймовірність тих чи інших відхилень. А тому очевидно, результати аналізу можуть бути деформованими.

Аналіз альтернативних сценаріїв розвитку проекту. Це найменш трудомісткий метод опису невизначеності, а отже, і ризикованості проекту. Перевагою його є можливість оцінки впливу одночасно кількох параметрів на кінцеві результати проекту через імовірності настання кожного сценарію.

Аналізуючи сценарії, експерт об’єднує всі можливості для невизначених змінних величин у більшу кількість сценаріїв. Кожний сценарій передбачає тільки одну комбінацію оцінки кожної змінної величини. Це рівноважно проведенню повного аналізу чутливості для кожного можливого випадку з такими важливими відмінностями:

§ аналіз міри ризику візьме до уваги відносну ймовірність значущості для кожної змінної величини на відміну від аналізу чутливості, який не обумовлює відносну ймовірність сценаріїв;

§ аналіз міри ризику дасть імовірність розподілу, яка вказує на відносну випадковість появи різних результатів масштабів реалізації проекту, а не тільки кількість можливих змін його середньої значущості.

Аналіз сценаріїв звичайно готують за трьома сценаріями: очікуваним (базовий випадок, що був основою проведення аналізу чутливості) та двома додатково розробленими сценаріями — оптимістичним і песимістичним.

«Найкращий» або оптимістичний сценарій відбиває уявлення аналітика про те, наскільки поліпшуються умови реалізації проекту у тому випадку, коли всі обставини будуть більш сприятливими, ніж заплановано. Однак усі ці зміни повинні бути реалістичними. Фактично експертна підготовка оптимістичного сценарію провадиться з погляду найсприятливішого оточення проекту під девізом «як поведе себе проект, коли компанії надзвичайно поталанить».

«Найгірший» або песимістичний сценарій показує, наскільки невдалим буде проект, якщо умови його реалізації виявляться набагато гіршими, ніж передбачається. Реалістичність набору подій ґрунтується на інформації, наскільки гіршими будуть справи в проекті, якщо компанії не поталанить. Ці два додаткових сценарії мають бути внутрішньо послідовними.

Метою аналізу сценаріїв є розгляд екстремальних результатів та визначення ймовірності розподілу чистої теперішньої вартості проекту.

За винятком дуже великих проектів, до виконання яких залучаються величезні капітальні інвестиції, аналізу сценаріїв буде достатньо для того, щоб керівництво одержало уявлення про характеристики рентабельності проекту. Якщо ця робота виконується ретельно, то такий аналіз здатний досить точно показати розподіл екстремальних результатів. Однак через складні взаємозв’язки між змінними він недосить вдало показує середину розподілу значень NPV. Потрібні додаткові сценарії для того, щоб показати точки між двома екстремальними значеннями; це підвищує точність, і аналітик більш упевнено може визначити центр розподілу значень NPV. На жаль, звичайний і відомий спосіб розробки таких сценаріїв є складним і вимагає значного часу. Ефективність підвищується у тому разі, якщо роботу провадять за допомогою програмного забезпечення та електронних таблиць.

Моделювання методом Монте-Карло. У випадку, коли визначення ймовірності наступу нового сценарію реалізації проекту можна обчислити за допомогою електронних таблиць, проводять аналіз ризику за методом імітаційного моделювання, тобто коли аналітик визначає вид та ймовірність розподілу масштабів реалізації проекту і методом відбору мір значущості невизначених змінних розраховує можливість розвитку кожної моделі.

Схема моделювання методом Монте-Карло передбачає:

§ визначення інтервалів можливої зміни основних ризикових змінних проекту, всередині яких ці змінні є випадковими величинами;

§ оцінка всередині заданих інтервалів видів розподілу ймовірностей (нормальний, дискретний, пірамідальний, трикутний);

§ встановлення коефіцієнта кореляції між залежними перемінними;

§ багаторазовий (більш як 500 сценаріїв) розрахунок результуючого показника, що дозволяє побачити розподіл частоти для чистої теперішньої вартості проекту;

§ визначення ймовірності потрапляння результуючої величини в той чи той інтервал та перевищення мінімально допустимого значення.

Метод Монте-Карло можна розглядати як свого роду імітацію майбутнього в лабораторних умовах. Оскільки відповідна програма обирає значення вхідних змінних з випадкових розподілів імовірностей, то кожний одержаний результат відображає можливий у майбутньому стан справ. Кожна з цих комбінацій справді може здійснитися, причому з однаковою мірою ймовірності. Тому й одержувані результати також можливі в майбутньому і є однаково ймовірними. Насправді ж, звичайно, реалізується лише один із таких результатів, і ми не можемо передбачити, який саме. Але завдяки даному методу аналітик має важливий інструмент управління ситуацією: якщо багато з цих однаково ймовірних результатів є небажаними, він може запобігти появі їх, відмовившись від відповідних інвестицій. І навпаки: якщо досить велика кількість цих результатів виявляться сприятливими, можна зважитися й піти на ризик заради одержання одного із цих результатів.

Метод моделювання дозволяє: досліджувати комбінований вплив ризиків, аналізувати наслідки накопичення ризикових ситуацій, визначати вплив ризиків на фінансовий стан учасників проекту, який може виявлятися у вигляді затримок в одержанні доходу і збільшенні позики.

Метод імітаційного моделювання дозволяє визначити ймовірність характеристик, потрібних для аналізу проекту. Наприклад, імовірність вчасного завершення проекту становить 70 % або перевищення планового кошторису будівництва складає 20 %. Після визначення ймовірності настання заданих результатів проекту треба прийняти рішення, яке б дозволило збалансувати ризик, пов’язаний із проектом. Зазвичай після такого аналізу ризику приймаються корективи, які дозволяють зменшити ризикованість специфічних дій та планів. Приміром, після проведення робіт з аналізу проектних ризиків слід передбачити, щоб договори з постачальниками сировини ґрунтувались на фіксованих цінах, були укладені довгострокові договори продажу, застраховані продажі, а також передбачити точну систему керівництва проектом для забезпечення контролю за його виконанням.

У будь-якому разі аналітик може балансувати між мірою ризику та величиною прибутку. Наприклад, керівники проекту можуть запропонувати покупцеві більш низькі ціни за гарантований обсяг майбутніх закупівель, що зменшить не тільки прибутки, а й ризик неспроможності збути продукцію.

Основні вимоги до формалізованого опису проекту для подальшого імітаційного моделювання:

§ вибір достатньої, але доступної для огляду кількості параметрів проекту, необхідних для його опису з прийнятним ступенем точності;

§ створення коректних моделей;

§ визначення показників ефективності проекту.

За невеликої кількості змінних і можливих сценаріїв розвитку проекту для аналізу ризику можна скористатися методом «дерева рішень». Дерево рішень будується на основі виділених робіт (подій), у яких відображаються життєвий цикл проекту, ключові події, що впливають на проект, час їх настання і можливі рішення, які можуть бути прийняті в результаті виконання кожного ключового виду роботи, з визначенням імовірності їх прийняття і вартості робіт.

За результатами побудови дерева рішень визначається ймовірність кожного сценарію розвитку проекту, ефективність по кожному сценарію, а також інтегральна ефективність проекту. Ризик по проекту може вважатися прийнятним у випадку позитивної величини інтегрального показника ефективності проекту, наприклад чистої теперішньої вартості.

Метод перевірки стійкості проекту. Цей метод передбачає розробку сценаріїв розвитку проекту в базовому і найбільш небезпечних варіантах з погляду всіх учасників проекту (компанії, що здійснює проект, будівельної фірми, постачальників та інших зацікавлених осіб). За кожним сценарієм досліджується, якими будуть показники ефективності для всіх учасників. Проект вважається стійким і ефективним, якщо у всіх розглянутих ситуаціях інтереси учасників дотримуються, а можливі несприятливі наслідки усуваються спеціально розробленими заходами: обговореними способами винагороди і розподіли прибутку, створеними запасами і резервами чи передбаченими страховими виплатами.

Визначення точки беззбитковості. Концепція беззбитковості ведення господарства вивчається в курсі мікроекономіки і полягає в такому: визначається, скільки одиниць продукції чи послуг необхідно продати, щоб відшкодувати постійні витрати. Ціни на продукцію встановлюються таким чином, щоб відшкодувати всі змінні витрати й одержати надбавку, достатню для відшкодування постійних витрат і одержання прибутку. Для підтвердження працездатності проекту необхідно, щоб значення точки беззбитковості було меншим від значення номінальних обсягів виробництва і продажу. Чим далі від них значення точки беззбитковості, тим стійкіший проект.

Коригування параметрів проекту. Коригування полягає в такій зміні запланованих параметрів проекту, яка дала б можливість привести очікувану ефективність до прийнятного її значення. Це найбільш важкий і рідко здійсненний метод, тому що він передбачає розробку математичних моделей, що описують із прийнятною точністю динаміку зміни всіх основних параметрів майбутнього проекту. У разі створення такої моделі можна прогнозувати різні ситуації при реалізації проекту, вибирати оптимальну з них, аналізувати можливі несприятливі ситуації тощо. Це дуже потужний і одночасно вразливий засіб, оскільки немає чітких критеріїв оцінки моделі на адекватність реальному процесу.

Надамо додаткові пояснення до опрацювання результатів аналізу рівня ризиків за допомогою імовірнісної оцінки. Така оцінка може супроводжувати експертну оцінку ризиків, а також аналіз альтернативних сценаріїв розвитку проекту.Для такої оцінки рівня ризику у першу чергу необхідно встановити перелік ризиків, які є найбільш реальними. Зміст даної процедури поділяють на два основних етапи.

По-перше, необхідно визначити перелік тих ризиків, зниження яких залежить безпосередньо від підприємства (наприклад, ризик втрати майна через недотримання умов зберігання і умов виробництва). До них, передусім, відносяться внутрішні ризики, (ризики, рівень яких залежить від організаційної структури, професійного рівня працівників, системи управління і контролю), вплив яких можна послабити або, навіть, частково ліквідувати за рахунок підвищення ефективності менеджменту.

По-друге, необхідно визначити ризики зовнішні, рівень яких не залежить від особливостей функціонування підприємства (наприклад, ризик змін законодавства). Ці ризики не можуть бути усунені, проте вони піддаються мінімізації.

Після встановлення переліку ризиків, необхідно визначити міру їх імовірності. Не дивлячись на високий рівень невизначеності, кожний вид фінансового ризику може отримати відповідну кількісну оцінку. Ризик має математично виражену ймовірність настання, яка базується на статистичних даних і може бути розрахована з достатньо великим ступенем точності. Для того, щоб кількісно визначити величину ризику, необхідно знати всі можливі наслідки певної дії та ймовірність самих наслідків. Ймовірність означає можливість отримання конкретного результату. По відношенню до економічних задач методи теорії ймовірностей зводяться до визначення значень ймовірностей настання подій і до вибору з усіх можливих подій найбільш привабливої події, виходячи з найбільшої величини математичного сподівання.

Ймовірність настання події може бути визначена об’єктивним чи суб’єктивним методом. Об’єктивний метод визначення ймовірності побудований на визначенні частоти, з якою відбувається дана подія. Суб’єктивний метод визначення ймовірності заснований на використанні суб’єктивних критеріїв, які базуються на різноманітних припущеннях. До таких припущень можуть належати: думка особи, що оцінює, її особистий досвід, оцінка експерта, думка фінансового консультанта тощо. Коли ймовірність визначається суб’єктивно, то різні особи можуть встановлювати різне значення для однієї і тієї ж події і, відповідно, здійснювати свій власний вибір.

Величина ризику (ступінь ризику) за імовірнісної оцінки вимірюється за допомогою двох категорій:

§ середньоочікуваного значення;

§ коливання (змінюваності) можливого результату.

Середньоочікуване значення – це значення величини події, яке пов’язане з невизначеною ситуацією. Середньоочікуване значення є середньозваженим для всіх можливих результатів, де ймовірність кожного результату використовується в якості частоти або ваги відповідного значення. Середньоочікуване значення показує результат, на який ми сподіваємось в середньому. До прикладу, формула середнього очікуваного значення показника доходу (або прибутку, або NPV та ін.) за умови, що вагами значень виступають імовірності окремих сценаріїв (базового, оптимістичного та песимістичного), може мати такий вигляд:

ε_R = , (8.2)

де n – кількість розглянутих сценаріїв; ε_і – розрахунковий дохід за різних сценаріїв; Pi – значення ймовірності, що відповідає розрахунковому доходу.

Коливання (змінюваність) можливого результату (показника доходу, або прибутку, або NPV та ін.) оцінюється за допомогою сукупності квадратів відхилень можливих значень відповідного показника від його середньоочікуваного значення шляхом обчислення середньоквадратичного відхилення (σ), що розраховується за формулою:

. (8.3)

де σ – середнє квадратичне відхилення; ε_R – середньоочікувана величина доходу (прибутку, рентабельності); ε_і – очікувана величина доходу (прибутку, рентабельності) для і-того варіанту розвитку подій.

Наступним показником, що дозволяє оцінити ризик, є коефіцієнт варіації.

Коефіцієнт варіації () – відносна величина, тому на її розмір не впливають абсолютні значення показника, що вивчається.

Розрахунок коефіцієнту варіації здійснюється за формулою:

, (8.4)

де – коефіцієнт варіації.

За допомогою коефіцієнта варіації можна порівнювати навіть коливаність ознак, які виражені в різних одиницях виміру. Коефіцієнт варіації може змінюватись від 0 до 100%. Чим більший коефіцієнт, тим більші коливання. Встановлена наступна якісна оцінка різних значень коефіцієнту варіації: до 10 % – слабкий рівень коливання; 10 – 30 % – помірний (прийнятний) рівень коливання; більше 30 % – високий (надмірний) рівень коливання.

Можна також застосувати дещо спрощений метод визначення ступеню ризику. Кількісно ризик інвестора характеризується його оцінкою ймовірної величини максимального та мінімального доходів. При цьому чим більший діапазон між цими двома величинами при їх рівній ймовірності, тим більшим є ступінь ризику. Тоді для розрахунку дисперсії, середнього квадратичного відхилення і коефіцієнту варіації можна використати наступні формули:

, (8.5)

де σ² – дисперсія; Р_max – ймовірність отримання максимального доходу (прибутку, рентабельності); ε_max – максимальна величина доходу (прибутку, рентабельності); Р_min – ймовірність отримання мінімального доходу (прибутку, рентабельності); ε_min – мінімальна величина доходу (прибутку, рентабельності).

Крім методу експертних оцінок застосовуються також аналітичний метод оцінки ризику і метод проведення аналогій.

Аналітичний метод дозволяє визначити ймовірність ризиків на підставі власної інформаційної бази. Так, за допомогою аналітичних розрахунків, використовуючи дані бухгалтерської звітності та управлінського обліку, можна встановити ймовірність ризику втрати майна, ризику неплатоспроможності тощо.

Метод проведення аналогії багато в чому подібний до аналітичного, але забезпечує меншу точність. Він ґрунтується на тотожності природи окремих господарських (фінансових) операцій підприємства. Наприклад, на підставі аналізу платоспроможності партнерів встановлено, що в середньому 15 % з них не виконують своїх зобов’язань, внаслідок чого ймовірність виникнення комерційного ризику щодо будь-яких операцій купівлі-продажу також приймається на рівні 15 %. Крім визначення ймовірності ризику, метод проведення аналогії може використовуватися для прогнозування ризику зміни цін та інфляційних процесів.

Додатково проводиться оцінка можливих фінансових втрат, пов’язаних з окремими ризиками. Вони залежать від характеру фінансових операцій, що здійснюються, обсягу задіяних в них активів (капіталу) і рівнем коливання доходів при відповідних їм фінансових ризиках.

За рівнем можливих фінансових втрат, пов’язаних з окремими фінансовими ризиками(у відповідності до методу аналізу доцільності витрат), виділяють чотири групи фінансових операцій:

а) неризикові фінансові операції, за якими можливі фінансові втрати не прогнозуються. До таких фінансових операцій, наприклад, може бути віднесено хеджування (один з видів біржових операцій), придбання короткострокових державних облігацій (при низьких темпах інфляції) і деякі інші (в цьому випадку фінансові втрати = 0);

б) фінансові операції з прийнятним рівнем втрат. Критерієм такого рівня є можливість фінансових втрат в розмірі розрахункової суми чистого прибутку за операцією, що розглядається (в цьому випадку фінансові втрати ≤ суми розрахункового чистого прибутку);

в) фінансові операції з критичним рівнем втрат. Критерієм такого рівня є можливість фінансових втрат в розмірі розрахункової суми валового доходу за операцією, що розглядається (в цьому випадку фінансові втрати ≤ суми розрахункового валового доходу);

г) фінансові операції з катастрофічним рівнем втрат. Критерієм такого рівня виступає можливість втрати всього власного капіталу по виду фінансової діяльності, що розглядається, або відповідної великомасштабної фінансової операції (в цьому випадку фінансові втрати ≤ суми власного капіталу).

Граничне значення рівня ризиків по окремих фінансових операціях встановлюється в розрізі окремих видів фінансових операцій з врахуванням відповідного менталітету керівників і фінансових менеджерів підприємства (їх схильність до здійснення консервативної, помірної або агресивної фінансової політики по окремих видах діяльності).

При здійсненні помірної фінансової політики граничними значеннями рівня ризиків окремих фінансових операцій за оцінками спеціалістів є:

а) по фінансових операціях з допустимим рівнем втрат – 0,1;

б) по фінансових операціях з критичним рівнем втрат – 0,01;

в) по фінансових операціях з катастрофічним рівнем втрат – 0,001.

Це означає, що фінансова операція має бути відхилена, якщо в одному випадку з 10 по ній може бути втрачений весь розрахунковий прибуток; в одному випадку із 100 – втрачений весь розрахунковий валовий дохід; в одному випадку із 1000 – втрачений весь власний капітал в результаті банкрутства.

Попередження окремих фінансових ризиків здійснюється тільки при несистематичних (специфічних) фінансових ризиках в розрізі окремих операцій. Основною метою профілактики окремих фінансових ризиків є забезпечення зниження ймовірності їх виникнення. Профілактика фінансових ризиків полягає в розробці і реалізації підприємством системи відповідних превентивних заходів (основні з яких розглядатимуться далі).

Методи прогнозування банкрутства підприємства. Комплекс запобіжних заходів випереджального реагування

Серйозність наслідків банкрутства підприємства для його постачальників, сумісників, фінансово-кредитних установ, інвесторів, зайнятих працівників зумовлює необхідність запровадження системи організаційно-економічних заходів, здатних запобігти глибокій фінансовій кризі. При цьому важлива роль відводиться діагностиці банкрутства підприємств.

Під діагностикою банкрутства розуміють використання сукупності методів фінансового аналізу для своєчасного розпізнавання симптомів фінансової кризи на підприємстві й оперативного реагування на неї на початкових стадіях з метою зменшення імовірності повної фінансової неспроможності суб'єктів господарювання.

Для забезпечення більшої об'єктивності результатів аналізу діагностика банкрутства вітчизняних підприємств має базуватися на таких принципах: необхідність поєднання в процесі аналізу кількісних та якісних критеріїв, що сигналізують про потенційну загрозу банкрутства суб'єктів господарювання; врахування особливостей розвитку економічних циклів у певній галузі при визначенні індикаторів кризових явищ на підприємстві; узагальнення світового досвіду в розробці методичного інструментарію діагностики банкрутства і його адаптація до умов діяльності та інформаційного забезпечення вітчизняних підприємств; комплексний інтегральний підхід до оцінювання фінансового стану підприємств, що зазнали фінансових ускладнень у своїй діяльності.

Методологічну і методичну допомогу фінансовим службам неплатоспроможних підприємств надає створене в Україні Агентство з питань запобігання банкрутства підприємств і організацій. Цим агентством розроблені такі документи, як "Методика поглибленого аналізу фінансово-господарської діяльності неплатоспроможних підприємств", "Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій", "Методика розробки планів реструктуризації державних підприємств та організацій". З метою запобігання кризовим явищам це агентство рекомендує проводити поглиблений аналіз фінансового стану неплатоспроможних підприємств за допомогою системи фінансових коефіцієнтів платоспроможності, ліквідності та ділової активності.

Уникнути суб'єктивності при визначенні ознак кризового стану на підставі аналізу фінансових коефіцієнтів можна шляхом розробки чіткого алгоритму оцінювання задовільності структури балансу підприємства.

Крім системи фінансових коефіцієнтів для раннього запобігання кризових явищ у світовій практиці використовується спеціальні узагальнюючі (тестові) показники загрози банкрутства. Для визначення інтегрального показника імовірності банкрутства застосовується метод дискримінантного аналізу. Цей метод базується на емпіричному дослідженні фінансових показників значної кількості підприємств, певна кількість яких збанкрутіла, а решта — успішно функціонує в умовах ринкового середовища. У зарубіжній практиці є багато методик визначення інтегрального Z-показника рівня загрози банкрутства.

Найбільш відомою з наведених моделей є п'ятифакторна модель Альтмана.

(8.6)

де К₁, К₂, К₃, К₄, K₅ - коефіцієнти (або змінні фактори моделі):

У моделі (8.6), перший фактор характеризує платоспроможність підприємства; другий і четвертий – відображають структуру капіталу; третій – рентабельність активів; п'ятий - оборотність активів. Константи 1,2; 1,4; 3,3; 0,6; 0,999 – вибрані емпірично на підставі статистичних даних про банкрутство 66-ти організацій за 22-річний період.

Критеріальні значення оцінки імовірності банкрутства підприємства за цією моделлю перебувають в інтервалі від 1,8 до 3,0: якщо Z < 1,8 — імовірність банкрутства дуже висока;1,81 < Z < 2,70 — висока; 1,8 < Z < 2,71 — середня; Z > 2,91 — дуже низька. Якщо отримане в результаті зроблених розрахунків значення Z-рахунку складає менше 1,80, то це свідчить про нераціональне розміщення капіталу організації.

Точність прогнозу в цій моделі протягом одного року становить 95 %, двох років - 83 %. Це досить висока точність, але недолік моделі полягає у тому, що її доцільно використовувати лише щодо великих компаній-емітентів, акції яких котируються на фондових біржах.

Популярність Z-моделі Альтмана пояснюється багатоаспектністю (різноплановістю) її застосування: не тільки для прогнозування майбутнього банкрутства, але й для з’ясування проблемних і сильних місць у стані та результатах фінансово-господарської діяльності підприємства.

Так проведений за моделлю (8.6) аналіз дозволяє зробити висновки і прийняти певні управлінські рішення щодо поліпшення платоспроможності і фінансової стійкості підприємства, структури його капіталу, рентабельності та оборотності його активів.

Разом із тим, потрібно враховувати, що модель Альтмана була розроблена у 1968 p., а після цього суттєво змінилися макро- та мікроекономічні умови функціонування підприємств. Крім того, модель не враховує галузеві особливості розвитку вітчизняних підприємств та характерні для них форми організації бізнесу. Уникнути цих недоліків можна, розробляючи власні моделі прогнозування банкрутства з урахуванням наших сучасних реалій.

В іншій літературі наводяться інші константи в моделі Альтмана (0,717; 0,847; 3,107; 0,42; 0,995), трохи змінені формули коефіцієнтів (К₁, К₂, К₃, К₄, K₅) та інша константа порівняння Z = 1,23, і вказується, що ці коефіцієнти і константи є більш адаптованими для оцінки діяльності вітчизняних організацій.

Крім перелічених кількісних методів оцінювання загрози банкрутства в процесі аналізу можна використовувати і якісні критерії. До таких критеріїв відносять такі: зміна керівництва та ключових працівників підприємства; зміна господарських партнерів (відмова від подальшого співробітництва з партнерами); затримка у виконанні поточних платежів; зміни у складі засновників; зміни організаційно-правової форми (з метою обмеження відповідальності); фінансування капіталомістких проектів, що не пов'язані з основною діяльністю; безконтрольне використання коштів тощо.

Важлива роль у діагностиці банкрутства відводиться службам фінансового контролінгу. Дієвим інструментом антикризового управління фінансами підприємств є особлива інформаційна система раннього запобігання та реагування (СРЗР), яка сигналізує про потенційні ризики у фінансово-господарській діяльності, що можуть призвести до фінансової кризи. У процесі побудови такої системи визначаються об'єкти діагностики, виявляються індикатори кризових явищ та розраховуються їх цільові значення, достатні для забезпечення платоспроможності й фінансової стійкості. А вже потім спеціальні аналітичні центри детально вивчають динаміку зміни фактичних результатів діяльності за допомогою прогнозування банкрутства, аналізу точки беззбитковості, бенч-маркетингу, SWOT-аналізу (аналізу сильних і слабких місць), опитування, факторного аналізу відхилень, вартісного аналізу, портфельного аналізу, АВС-аналізу, XYZ-аналізу та інших методів фінансового контролінгу. За результатами розрахунків робиться висновок про серйозність впливу тих чи інших відхилень від цільових показників на діяльність підприємства. Отримана інформація надходить до керівників різних рівнів для прийняття оперативних рішень.

Управління фінансовими ризиками є одним з найважливіших функціональних завдань фінансового менеджменту. На практиці цю сферу управління фінансами здебільшого виокремлюють у специфічний напрям діяльності фінансового менеджменту – ризик-менеджмент.

Під ризик-менеджментом слід розуміти систему управління ризиками на підприємстві, що передбачає використання методів та інструментів, спрямованих на виявлення, ідентифікацію ризиків, розрахунок ймовірності їх настання, їх оцінку (визначення можливого розміру фінансових втрат) та нейтралізацію (внутрішнє і зовнішнє їх страхування).

Основна мета управління фінансовими ризиками – мінімізація пов’язаних з ними фінансових втрат. Головними завданнями управління фінансовими ризиками є оптимізація структури капіталу (співвідношення між власними та позичковими джерелами формування фінансових ресурсів) та оптимізація портфеля боргових зобов’язань. Передумовою оптимізації структури капіталу є розрахунок ефекту фінансового левериджу. Оптимізація портфеля боргових зобов’язань досягається на підставі:

§ диверсифікації кредиторів;

§ максимізації рівня показника дюрації (середньозваженого строку непогашеної заборгованості);

§ мінімізації платежів за користування позичковим капіталом.

Система управління ризиками включає наступні блоки завдань:

§ ідентифікацію – процес встановлення переліку основних видів фінансових ризиків, що притаманні діяльності конкретного підприємства.

§ оцінку ризиків – відображення наслідків впливу ризиків та ймовірності їх настання в кількісному виразі;

§ управління ризиками – вжиття відповідних заходів щодо зменшення ймовірності настання ризиків і зменшення наслідків їх впливу.

Ідентифікація фінансових ризиків є необхідною передумовою оцінки їх рівня в процесі ризик-менеджменту.

На першій стадії ідентифікації в розрізі кожного напрямку господарської діяльності (операційної, інвестиційної, фінансової) і основних господарських операцій визначаються притаманні їм види фінансових ризиків і на цій підставі складається перелік можливих несистематичних ризиків підприємства.

На другій стадії визначається перелік систематичних ризиків, пов’язаних з господарською діяльністю підприємства в цілому.

На третій стадії формується загальний портфель фінансових ризиків, пов’язаних з діяльністю підприємства (включає можливі систематичні і несистематичні фінансові ризики).

Управління фінансовими ризиками підприємства (які переважно стосуються використання капіталу) являє собою процес передбачення і нейтралізації їх негативних фінансових наслідків, пов'язаний з їх ідентифікацією, оцінкою, профілактикою і страхуванням.

Управління фінансовими ризиками підприємства ґрунтується на певних принципах, основними з яких є такі.

1. Усвідомленість прийняття ризиків, яка єнайважливішою умовою нейтралізації їх негативних наслідків у процесі управління ними.

2. Керованість прийнятих ризиків. До складу портфеля ризиків використання капіталу повинні включатися переважно ті з них, які піддаються нейтралізації в процесі управління незалежно від їх об'єктивної або суб'єктивної природи. Тільки за такими видами ризиків фінансовий менеджер може використовувати весь арсенал внутрішніх механізмів їх нейтралізації, тобто проявити мистецтво управління ними. Ризики некеровані, наприклад, ризики форс-мажорної групи, можна лише передати зовнішньому страховику.

3. Незалежність управління окремими ризиками. Фінансові втрати по різним видам ризиків використання капіталу незалежні один від одного і в процесі управління ними повинні нейтралізуватися індивідуально.

4. Порівнянність рівня прийнятих ризиків із рівнем прибутковості господарських операцій. Цей принцип є основоположним у теорії ризик-менеджменту. Він полягає в тому, що підприємство повинно приймати в процесі здійснення господарської діяльності лише ті види ризиків використання капіталу, рівень яких не перевищує відповідного рівня доходності за шкалою "прибутковість-ризик".

5. Порівнянність рівня прийнятих ризиків із фінансовими можливостями підприємства. Очікуваний розмір фінансових втрат підприємства, що відповідає тому чи іншому рівню ризику, повинен відповідати тій частці капіталу, яка забезпечує внутрішнє страхування ризиків.

6. Економічність управління ризиками. Основу управління ризиками використання капіталу становить нейтралізація їх негативних фінансових наслідків для діяльності підприємства при можливому настанні ризикового події. Разом з тим, витрати підприємства з нейтралізації відповідного ризику не повинні перевищувати суми можливих фінансових втрат по ньому навіть при найвищій ступеня ймовірності настання ризикової події.

7. Урахування часового фактора в управлінні ризиками. Чим триваліший період здійснення господарської операції, тим ширший діапазон супутніх до неї ризиків, тим менше можливостей забезпечувати нейтралізацію їх негативних фінансових наслідків за критерієм економічності управління ризиками.

8. Урахування загальної стратегії підприємства в процесі управління ризиками. Система управління ризиками повинна базуватися на загальних критеріях обраної підприємством стратегії (що відображає його фінансову ідеологію по відношенню до рівня допустимих ризиків), а також фінансової політики за окремими напрямами господарської діяльності, пов'язаної з використанням капіталу.

9. Урахування можливості передачі ризиків. Включення частини ризиків в портфель сукупних ризиків використання капіталу припустиме лише в тому випадку, якщо можлива часткова або повна їх передача партнерам по фінансовій операції чи зовнішньому страховику.

З урахуванням розглянутих принципів на підприємстві формується спеціальна політика управління фінансовими ризиками, яка передбачає здійснення ряду основних заходів.

Ідентифікація окремих видів фінансових ризиків, пов'язаних з господарською діяльністю підприємства. Процес ідентифікації окремих видів ризиків здійснюється за наступними трьома етапами:

• на 1-му етапі у розрізі кожного напрямку господарської діяльності (окремих видів операцій, пов'язаних з появою фінансових ризиків) визначаються притаманні їм зовнішні чи систематичні види ризиків. У зв'язку зі специфікою господарської діяльності підприємства окремі з розглянутих у процесі класифікації видів систематичних ризиків з формованого переліку виключаються (мова йде про валютний ризик, якщо підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності; відсотковому ризику, якщо підприємство не здійснює депозитних операцій, тощо).

• на 2-му етапі визначається перелік внутрішніх або несистематичних (специфічних) ризиків, притаманних окремим видам господарської діяльності або намічуваним фінансових операцій підприємства (ризик неплатоспроможності, кредитний ризик і т.п.).

• на 3-му етапі формується передбачуваний загальний портфель ідентифікованих ризиків, пов'язаних з майбутньою господарською діяльністю підприємства (що включає можливі систематичні і несистематичні ризики).

Оцінка широти і достовірності інформації, необхідної для визначення рівня розглянутих ризиків. Вибір методів оцінки рівня розглянутих ризиків, а також надійність її результатів багато в чому визначаються якістю використаної для цього інформаційної бази.

Далі підприємство проводить вибір та використання відповідних методів оцінки ймовірності настання ризикової події за окремими видами ризиків.

У подальшому відбувається визначення розміру можливих фінансових втрат при настанні ризикової події за окремими видами ризиків. Розмір можливих фінансових втрат визначається характером здійснюваних фінансових операцій, обсягом задіяного в них капіталу і максимальним рівнем амплітуди коливання доходів при відповідних видах ризиків. На основі цього визначення проводиться групування здійснюваних (намічуваних до здійснення) фінансових операцій за розміром можливих фінансових втрат.

У ризик-менеджменті використовується наступне групування господарських операцій за зонами ризику з позицій можливих фінансових втрат при настанні ризикової події:

а) безризикова зона. У зв'язку з безризиковим характером здійснюваних в ній операцій можливі фінансові втрати за ними не прогнозуються;

б) зона допустимого ризику. Критерієм допустимого рівня ризиків є можливість втрат по розглянутій фінансової операції в розмірі розрахункової суми прибутку;

в) зона критичного ризику. Критерієм критичного рівня ризиків є можливість втрат по розглянутій фінансової операції в розмірі розрахункової суми доходу. У цьому випадку збиток підприємства буде обчислюватися сумою понесених ним витрат (витрат);

г) зона катастрофічного ризику. Критерієм катастрофічного рівня ризиків є можливість втрат по розглянутій фінансової операції у розмірі всього власного капіталу або істотної його частини. Такі фінансові операції при невдалому їх результаті призводять зазвичай підприємство до банкрутства.

Результати проведеного групування дозволяють оцінити рівень концентрації господарських операцій у різних зонах ризику за розміром можливих фінансових втрат. Для цього визначається, яку питому вагу займають окремі господарські операції в кожній із відповідних зон ризику. Виділення операцій з високим рівнем концентрації в найбільш небезпечних зонах ризику (зонах катастрофічного або критичного ризику) дозволяє розглядати їх як об'єкт підвищеної уваги в процесі подальших етапів управління ризиками.

Важливо дослідити фактори, що впливають на рівень фінансових ризиків підприємства. Таке дослідження має на меті виявити рівень керованості окремих видів ризиків, а також визначити шляхи можливої нейтралізації їх негативних наслідків. У процесі дослідження окремі фактори розглядаються за кожним видом господарських операцій, пов'язаних з появою фінансових ризиків. У процесі дослідження визначається чутливість реагування рівня кожного ризику на зміну окремих факторів.

Також встановлюється гранично допустимий рівень фінансових ризиків за окремими операціями та видами господарської діяльності підприємства. Такий рівень встановлюється в розрізі окремих видів фінансових операцій з урахуванням відповідного менталітету керівників і фінансових менеджерів підприємства (їх схильності до здійснення консервативної, помірної чи агресивної політики за окремими видами господарської діяльності). Спеціалістами встановлені певні граничні значення рівня ризиків окремих фінансових операцій при здійсненні помірної політики.

З метою визначення напрямків нейтралізації негативних наслідків окремих фінансових ризиків у системі фінансового менеджменту використовуються два принципові напрями - вибір внутрішніх механізмів їх нейтралізації або зовнішнє страхування.

Система внутрішніх механізмів нейтралізації негативних наслідків окремих видів ризиків включає різні методи їх профілактики, заходи щодо самострахування окремих видів розглянутих ризиків і ін.

У процесі страхування окремих фінансових ризиків підприємства здійснюваного спеціальними страховими компаніями, страхують ризики з істотними розмірами можливих фінансових втрат "передаються" частково або повністю іншим суб'єктам господарювання.

Система показників результативності нейтралізації негативних наслідків окремих видів ризиків включає рівень нейтралізації можливих фінансових втрат; економічність нейтралізації (співвідношення витрат на її здійснення з розміром можливих втрат); оцінку сукупного ризику господарської діяльності підприємства, урахування заходів щодо його нейтралізації і інші. Поточне спостереження за фінансовими ризиками включається в загальну систему їх моніторингу.

Система внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків передбачає застосування таких основних методів: уникнення ризику, лімітування концентрації ризику, хеджування, диверсифікація, розподіл ризику, самострахування.

Уникнення ризику як напрямок нейтралізації ризиків є найбільш радикальним. Він полягає в розробці таких заходів внутрішнього характеру, які повністю виключають конкретний вид ризику. До числа основних із таких заходів відносяться:

• відмова від здійснення операцій, рівень фінансового ризику за якими надмірно високий. Незважаючи на високу ефективність цього заходу, її використання носить обмежений характер, оскільки більшість господарських операцій пов'язано зі здійсненням основної виробничо-комерційної діяльності підприємства, що забезпечує регулярне надходження доходів і формування його прибутку;

• відмова від надмірного використання оборотного капіталу в низьколіквідних формах. Підвищення рівня ліквідності активів, сформованих за рахунок оборотного капіталу, дозволяє уникнути ризику неплатоспроможності підприємства в майбутньому періоді.

• відмова від використання тимчасово вільних грошових активів в короткострокових фінансових вкладеннях. Цей захід дозволяє уникнути депозитного і процентного ризику, проте породжує втрати від інфляційного ризику, а також ризику упущеної вигоди.

Механізм лімітування концентрації ризиків використовується зазвичай за тими їх видами, які виходять за межі допустимого їх рівня, тобто по господарським операціям, здійснюваним в зоні критичного чи катастрофічного ризику. Таке лімітування реалізується шляхом встановлення на підприємстві відповідних внутрішніх фінансових нормативів в процесі розробки політики здійснення різних аспектів господарської діяльності.

Система фінансових нормативів, що забезпечують лімітування концентрації ризиків, може включати:

• мінімальний розмір (питому вагу) активів, які формуються за рахунок оборотного капіталу, в високоліквідної формі. Цей ліміт забезпечує формування так званої "ліквідної подушки", що характеризує розмір резервування високоліквідних активів з метою майбутнього погашення невідкладних фінансових зобов'язань підприємства;

• максимальний розмір товарного (комерційного) або споживчого кредиту, наданого одному покупцеві;

• максимальний розмір депозитного вкладу, що розміщується в одному банку;

• максимальний розмір вкладення коштів у цінні папери одного емітента;

• максимальний період відволікання коштів в дебіторську заборгованість.

Хеджування – метод страхування цінового ризику за угодами на біржі (товарній, фондовій). Механізм хеджування ризиків полягає в здійсненні зустрічних операцій з купівлі-продажу активів (фінансових інструментів). До хеджування твердих контрактів належать форвардні, ф’ючерсні та аналогічні щодо них контракти. До хеджування умовних контрактів - опціони та аналогічні щодо них контракти (табл. 8.1).

Таблиця 8.1