Берестейський церковний собор 1596 року

Згідно з королівським привілеєм об'єднавчий собор працював у Бересті з 6 по 10 жовтня 1596 р. На ньому українські ієрархи ратифікували унійну угоду, затверджену папою Климентом VII ще 23 грудня 1595 р, зафіксувавши тим самим розрив з Константинополем і об'єднання з Римом. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, підпорядковувалася папському престолу.

На даний акт великі надії покладало не лише українське духовенство, яке вбачало в унії єдиний засіб оздоровити церковну атмосферу в митрополії, зберегти цілісність церкви, її давні права і привілеї, а також українська шляхта. Зокрема, князь Костянтин Острозький, один з наймогутніших захисників православ'я в Україні, бачачи занепад православної церкви, не заперечував проти її об'єднання з католицькою. Свої погляди він виклав у знаменитих умовах — «артикулах» і передав їх на собор 1593 р. Однак там вони не були зачитані. В них наголошувалося на не­обхідності збереження православного обряду віросповідання, містилося застереження проти переходу на латинський обряд та передачі католикам православних храмів. Костянтин Острозький погоджувався на об'єднання церков лише як рівноправних суб'єктів, а не в формі приєднання чи підкорення однієї іншій. На його думку, православне духовенство повинно було мати однакові права з католицьким, включаючи й право на здобуття освіти. Відкриття шкіл для православного духовенства було однією з головних вимог українського князя. Костянтин Острозький вважав участь східних патріархів обов'язковою умовою будь-якої унійної угоди з Римом⁴⁹. Власне, через відсутність такої умови він став запеклим противником односторонньої ініціативи українських єпископів, пов'язаної з церковною унією. Підтримував ідею злуки церков, сподіваючись таким чином виправити ситуацію, що склалася у Київській митрополії, й Теодор Тишкевич, «один із стовпів Православної Церкви».

Безперечно, у здійсненні церковної унії була заінтересована папська курія. Особливо активно підтримував її папа Климент VII, розраховуючи таким чином розширити сфери впливу католицької церкви. На 1596 р. припадає найбільший потік папської кореспонденції в Україну. Крім «булли унії», Климент VII направив 26 листів, в яких постійно цікавився подіями, шо відбувалися на українських та білоруських землях⁵⁰.

У церковному об'єднанні була безпосередньо зацікавлена і Польська
держава. На відміну від інших європейських країн Польща виглядала
відносно толерантною, але її терпимість була вимушеною, бо руська (українсько-білоруська) меншість, яка становила принаймні третину, а може
й половину населення Речі Посполитої⁵¹, ніколи не погоджувалася прийняти латинський обряд католицизму. Найкраща альтернатива, на якуможна було розраховувати, — це єдність віри з різними обрядами, хоча бна перших порах. Усунення міжконфесійних суперечностей давало можливість уряду Речі Посполитої підтримувати у державі відносний спокій і закріпити територіальні володіння в Україні.

В цілому завдання, що стояли перед унією, можна викласти таким чином:

L Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київській митрополії

2.Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою.

3.Унія мала припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості.

4.Унія мала захистити українську мову як найважливішу національну ознаку.

5.Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах з католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту.

6.Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави⁵².

7.Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити і полонізувати український народ, інші національні меншини.

Таким чином, у другій половині XVI ст. в житті українського народу, православної церкви відбулася низка подій, що відіграли важливу роль при визначенні шляхів їх подальшого розвитку. Після Люблінської унії за сеймовими постановами та грамотами королів українське православ'я поряд з католицтвом стало панівним на всій території Речі Посполитої Православна шляхта отримала змогу безпосередньо управляти державою, а за вищою ієрархією було закріплено її давні права та привілеї.

Проте ситуація поступово змінювалася. З входженням майже всіх українських земель до складу Польщі у католицької церкви з'явилася реальна можливість збільшити свою паству. В Україну прибували різні католицькі ордени, які здійснювали активну місіонерську роботу: відкривали школи, колегії тощо, їхня діяльність невдовзі пронизала всі сфери суспільного життя українського народу.

Вища ієрархія Київської митрополії, займаючись переважно розширенням власних та єпархіальних земельних володінь, інших церковних «добр», недостатню увагу приділяла підготовці кадрів для православної церкви, освіті української молоді. Надзвичайно вузькою тематикою обмежувалася й літературно-видавнича діяльність православних. Друкувалися в основному церковно-богословські твори, що не відповідало потребам часу. Внаслідок цього престиж православ'я почав невпинно падати, спричиняючи тим самим перехід української шляхти у католицтво.