Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Київська митрополія стала автокефальною і зберегла цей статус до 1686р





Новостворена митрополія Київська спочатку перебувала під зверхністю папи римського, але згодом опинилася під владою Константинополя, де гору знову взяли противники унії.

 

6. У 1473 році смоленський архієпіском Мисаїл - наступник Григорія Болгарина звернувся з листом до папи риського Сікста 1У з листом на підтримку унії, однак він залишився без реальної відповіді.

Київські князі Олельковичі підтримували ідею унії і окремішність від Москви київської митрополії. Так, Семен Олелькович відбудував Києво-Печерську Лавру, домігся надання Києву магдебурзького права, з метою послаблення візайтійського впливу і повернутися до власної церковної та культурної традиції у 1460-1462 роках було проведено укладання “Києво-Печерського патерика”, де простежується прагнення київських князів повернути давній столиці її колишню роль політичного і кудьтурного центру Русі. При Семені Олельковичі був створений вчений гурток, яким керував виходець із Сирії перехрещений єврей Захарій Схара, що здійснили переклад з єврейської мови творів філософів та наукових трактатів з логіки, медицини, астрономії, астрології, що ввійшли до знаменитої на Сході енциклопедії “Арістотелих Врат”, а також творів “Космографії” і “Шестикрила”. Ці роботи сприяли знайомству київських вчених з ідеєю кулястості землі (арістотелевське –птоломеївське вчення) на противагу застарілим твердженням візантійських догматів про її плоскість.Члени вченого гуртка були прихильними до реформи церковного світогляду та ідеї унії.

 

Така ініціатива щодо проведення регіональної унії була висловлена від імені православних ієрархів у 1500 київським митрополитом Іосифом, який наголошував на прихильності до рішень Флорентійського собору.

Але папа риський не наважився підтримати цю ідею, оскільки послухав поради польського короля і литовського князя Олександра Казимировича, що цей захід підбурить московського князя до розширення, розпочатої ним військової кампанії проти ВКЛ під лозунгом захисту православ”я і повернення споконвічних руських земель зі складу Литви до Москви.

Отож, політичні претензії Москви на загальноруську спадщину перешкодили доведенння до логічного кінця справи унії.

 

 

2. Міжконфесійні відносини у ВКЛ у Х1У- першій половині ХУ1 ст.

Українські землі,що перебували під владою ВКЛ не знали суспільної боротьби на релігійному грунті через толерантність, яку проявляли литовські князі до різних конфесій.Ще литовський князь Міндовг, що вів боротьбу з Тевтонським орденом і при цьому спирався на підтримку Русі, хоча і визнав у 1251 році католицизм з політичних міркувань - щоб унеможливити наступ тевтонів на Литву під гаслом боротьби з язичниками, змушений був зважати на православну віру більшості населення його князівства. Зокрема він сам у 1260 році порвав з католицзмом. Православними був його син Войшелк і зять Шварно Данилович. Сини Гедиміна-Любарт, Коріат,Наримунт, Явнут, Ольгерд були православними. Всі вони підтримували родиннні зв”язки з православними князями руського походження. Хоча після заключення Кревської унії (1387) литовці визнали католицизм в якості державної релігії, однак у релігійній політиці упродовж ХУ ст. залишалися доволі терпими до праволаславної церкви у ВКЛ. Про це свідчить їх політика на підтримку окремішністі київської митрополії від Москви та симпатії до ідеї унії.Сама литовська-римська митрополія після 1439 року постійно балансувала між Римом і Константинополем, симпатизуючи ідеї єдності християнства. Православне духовенство у свою чергу не мала фанатичної ворожості до католиків, як це мало місце у Москві. Так, у Києві під егідою Семене Олельковича у підготовлене видання “Києво-Печерського Патерика” було свідомо включено послання Феодосія Печерського до київського князя Ізяслава Ярославовича, (1069) в якому пропагувалася ідея вірності православ”ю, однак наголошувалося на терпимості до іншої віри:”

На думку литовського дослідника Роберта Гіркантаса, православні у ВКЛ й Польщі до 1596 року прожили 200 років і це не могло не відбитися на їхньому культурному, політичному і релійній свідомості.

Так, якщо до першої половини ХУ ст. вони намагалися законсервувати свою самобутність, то у подальшому їх знать звертає увагу на західноєвропейську цивілізацію. З того часу все виразніше окреслюється риси народу литовсько-руської держави, конфесійні розбіжності між якими не грали суттєвої ролі.

Він зазначає, що знать руська переходила з політичних міркувань до католицизму чи протестантизму, оскільки зустрілася з практикою хабарництва та політичних інтриг у Константинополькому патріаршестві упродовж Х1У-ХУ ст.

Крім того, нею не сприймався властивий православній церкві цезарепапізм-зверхність світської влади над церковною. Окрім того, вони не симпатизували гегемоністським тенденціям московської митрополії з їх нетерпимості до католицизму та виразним прагенням підкорити своєму впливу литовсько-київську митрополію.

Оскільки більшість руської знаті перешла до протестантів та католиків, то у ХУ1 ст. православна церква, економічна могутність церки та її політичний вплив занепадав.Поповнення її вищої ієрархії за рахунок дрібного православного шляхетства, яка розглядала високі церковні посади як вигідні державні синекури, ще більше ослабило її авторитет навіть серед самих віруючих. Свідченням чого є виникнення братств, які ставили собі за мету не тільки захист інтересів православних, а й боротьбу за контроль над православною ієрархією з метою її морольного відродження.

Відсутність державної підтримки православної церкви у ВКЛ та переродження її моральних засад поставили перед нею завдання реформування, яке добре усвідомлювалося руською знаттю, зокрема таким магнатом-князем Костянтином Острозьким, який намагався стати світським главою її і започаткувати реформи.

За реформи ратували і братчики, сподіваючись поставити її під свій контроль та демократизувати її. Всім цим планам протидіяла церковна ієрархія, яка сподівалася за допомогої унії не тільки зміцнити позиції православ”я, а й унеможливити світське втручання у церковні справи., сподівалися вони і на підвищення освітнього рівня духовенства та зміцнення його дисципліни.Отож, на думку Гіркантаса, церковна унія в найбільші мірі була вигідна вищій православній ієрархії, яка вбачала реальну загрозу у диктаті братств в силу отримання Львівським братством ставропігії від Константинополя, а її противниками виступали братчики та князь Острозький. Католицька церква (литовська, як і польська) не виявляла до неї ніякого інтересу.

На думку польської дослідниці Терези Хинчевської –Геннель,це не зовсім так, оскільки Рим мав намір підпорядкувати собі православну церкву, а разом із нею і Східну Європу. А Польща до того ж хотіла закрити православну проблему ще й тому, що побоювалася реальної загрози з боку Москви, оскільки у 1589 р. московська митрополія стала патріаршеством і її влада мала визнаватися православними у ВКЛ та Речі Посполитої.

Сергій Плохій - автор досліджень про політику папської курії на українських землях у ХУ-ХУ1 ст. причини успіху ідеї унії у православних колах (вищої ієрархії) вбачає у тому, що православ”я мусило шукати свою нішу у неправославній державі, яка в особі Речі Посполитої почала тиснути на своїх некатолицьких підданни; церква яких до того ж не витримувала конкуренції з протестантизмом та з реформованою католицькою церквою та її орденами, що активно діяли і в українських землях.

Орієнтація православних на розбиту турками Константинополь чи Москву з її претензіями на гегемонію на Русі та католицьку нетерпимість останньої та ворожу позицію щодо Литви і Польщі (претензії на руські території), а також відсталість та консервативність її духовенства, не була привабливою ні для вищого кліра православної церкви, ні для руської знаті, що залишилась вірною вірі батьків. Оскільки фактично ставила їх у положення ворогів Литви і Речі Посполитої.

Тому вони вирішили шукати вихід із кризи у розширенні контактів із католиками та і культурою Заходу.Отож, на його думку унія становила певний компроміс між католиками і православними на терені, де ні один із відламів християнства не міг взяти гору, і яка відкрила дорогу західним впливам(культурним і політичним) на українські землі, чим спричинила посиленню західній орієнтації українства, піднесенню культурному.

Цю думку цілком поділяє Френк Сисин, що у своїй статті “ Роль Хмельниччини у творенні української модерної нації” наголошує, що Брестська церковна унія спричинила полеміку в українських землях, знайомству українців з культурними надбаннями Західної Європи, що сприяло утвердженню етнічної ідентичності українства.

У 1569 р. в Любліні відбулася подія, що знаменувала утворення нової держави — Речі Посполитої. Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину країну з одним монархом (королем польським і великим князем литовським), спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом, монетою. Щоправда, Литовське князівство зберігало певну автономію: окремий уряд і адміністрацію, суд, фінанси, військо та закони. При цьому було також здійснено територіальні зміни. Так, згідно з постановами сейму від Литви до Польщі відійшли Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля й Київщина1. На їх території, а також на раніше приєднаних Галичині та Холмщині були утворені Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, а з 30-х років XVII ст. — й Чернігівське воєводство2.

Отже, до Польської держави відійшли майже всі українські землі, за винятком Буковини, яка входила до складу Молдови, та Закарпаття, захопленого Угорщиною. Представники цих земель прийняли на сеймі присягу на вірність королю та польській короні.

Більшість зарубіжних дослідників вважає поунійний режим окупаційним для України. Такої думки, зокрема, дотримується американський учений українськогопоходження В. Жила, «За польської окупації на українських землях,— пише він,— настали важкі часи, бо польська адміністрація не перебирала в засобах, а старалася нашвидкоруч здійснити свої великодержавні амбіції». Для здійснення своїх планів Польща, передусім, намагалася використати церкву. До цього її активно підштовхував орден Єзуїтів. Дослідник переконаний, що внаслідок діяльності єзуїтів Польська держава, яка ще за часів Сігізмунда-Августа вважалася найбільш вільнодумною, за його наступників — Стефана Баторія та Сігізмунда III — стала «релігійне нетерпимою і наскрізь назадницькою». Під впливом єзуїтів уся ненависть польських католиків спрямовувалася проти протестантів (лютеранців, кальвінців, аріян), а також православних, яких намагалися не допустити «до найвищих гідностей і державних установ»10.

Власне єзуїти, на думку В. Жили, «звернули пильну увагу на справу церковної унії». Разом з тим, Берестейську унію 1569 р. дослідник називає «революційною подією в тодішньому релігійному житті», яка змусила православних «перейти до боротьби з унією та зайняти тверде консервативне становище», їхня боротьба привела до «загального культурного піднесення, а найосновніше — до піднесення національної свідомості, що згодом відіграла головну ролю в українському національному відродженні кінця XVI й початку XVII сторіч»11.

Отже, Люблінська унія 1569 р. знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Це повною мірою стосується й українського православ'я, виразником та гарантом якого мала виступати Київська митрополія, що представляла тоді національну церкву.

Якою ж була територія цієї митрополії, якими правами й привілеями вона користувалася, які процеси проходили в самій українській церкві, серед православ-ного населення Речі Посполитої в другій половині XVI ст.?

На заході країни Київська митрополія простягалася до містечка Яблочня і міст Дорогочина та Берестя (Берестейське воєводство), підходячи таким чином до столиці Речі Посполитої — Варшави. На північному заході вона простяглася до Вільно, Трок та Ковно (Віленське воєводство). На північному сході володіння митрополії досягали міста Вітебська і навіть трохи далі12. На сході держави до її складу входили власне українські землі ("козацька украйна"), основна частина яких становила митрополичу єпархію13 .

Кількість єпархій Київської митрополії періодично змінювалася і, зрештою, їх стало десять, а саме: 1. Київська. 2. Брянська чи Чернігівська. 3. Володимир-Волинська. 4. Луцька. 5. Холмська. 6. Галицько-Львівська. 7. Перемиська. 8. Смоленська. 9. Полоцька та 10. Турівська14. Щоправда, Смоленська та Чернігівська єпархії у XVI ст. на деякий час включалися до складу Росії15.

Date: 2015-05-22; view: 366; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию