Левко Ревуцький

(1889 - 1974)

Класик української музики Микола Лисенко залишив по собі не лише значну творчу спадщину, але й численних учнів, котрі гідно продовжували традиції вітчизняного мистецтва в ХХ ст.

Серед них одним з наймолодших був Левко Миколайович Ревуцький, який немовби перекинув місток від минулого сторіччя до наших днів, - адже його власні численні учні працюють у багатьох консерваторіях і училищах України ще й сьогодні.

Левко Ревуцький народився на Полтавщині, в мальовничому селі Іржавець. Родичі композитора славились як великі аматори мистецтва, а його дядько, Олександр Ревуцький, був навіть солістом Петербурзької опери. Майбутній композитор з дитинства виявив неабиякі музичні здібності, наприклад, міг гарно і чисто проспівати будь-яку складну мелодію, бо мав абсолютний[128] слух, за що його вдома навіть прозвали «камертоном»[129]. Проте,може, він і не став би професійним музикантом, якби не допоміг випадок: якось одна з подруг матері, піаністка- аматорська, що приїхала до Ревуцьких погостювати, заграла п’єсу на фортепіано. П’ятирічний Левко, уважно послухавши, трохи згодом підійшов до інструмента і повторив її майже точно. Хлопчика вирішили вчити грати, і перші уроки давала йому саме та материна подруга, Ольга Мельникова.

У гімназії Л. Ревуцький навчався в сусідньому містечку Прилуках з 1896 до 1903 р. Окремої спеціальної музичної школи в провінційному містечку, звичайно ж, не було, проте директриса місцевої жіночої гімназії була непоганою піаністкою, отже, йому вдалося продовжити навчання. Крім музики, юнак захоплювався також поезією.

Серйознонавчатися музиці можна було тільки у великих містах, тож Л. Ревуцький у 1903 р. виїжджає до Києва. Йому пощастило зустрітись у столиці з М. Лисенком, твори якого він вже чув у виконанні прилуцького любительського хору. Славетний композитор звернув увагу на талановитого початківця і навіть погодився деякий час давати йому уроки. У «дарунок» учень привіз з рідного Іржавця декілька записів народних пісень, що їх йому наспівали місцеві селяни. Навчаючисяв одній із приватних київських гімназій, Л.Ревуцький паралельно вступає до музичної школи Миколи Тутковського, композитора і піаніста-педагога, де деякий час викладав і М. Лисенко[130]. Дещо пізніше, коли Лисенко сам відкриває музично-драматичну школу, його учень теж переходить до неї. Про навчання в цій школі Л. Ревуцький потім згадує з великою теплотою й повагою. А те, що його художній стиль сформувався саме під впливом класика української музики, визнавав композитор беззастережно:

«Будучи його учнем по класу фортепіанної гри, я перейняв багато чого, що істотно відбилося на моїй роботі по створенню фортепіанних творів. Далеко пізніше позначився вплив Лисенка на моїй композиторській роботі в галузі побудови мелодики, яка стала доходити до мене через творчість Лисенка»[131].

Проте в самому розпалі плідних занять музикою у Л. Ревуцького сталося велике горе: у 1906 р. один за одним померли батьки, він зостався зовсім самотнім у великому місті. У розпачі він покинув заняття в музично-драматичній школі, вирішив закінчити гімназію і здобути якусь «матеріальнішу» спеціальність, аніж мистецтво. Тому пізніші він вступає до університету на фізико-математичний, а паралельно і на юридичний факультет.

Та захоплення музикою не пройшло марно, і, трохи звикнувши до свого нового становища, Л. Ревуцький поновлює покинуті раніше заняття. Щоправда сам М.Л исенко, переобтяжений роботою, вже не мав змоги давати йому уроки.Юний музикант вступає до Київського училища Російського музичного товариства, у клас фортепіано Сергія Короткевича, а пізніше – Григорія Ходоровського[132]. Незабутнє враження справляли на нього численні концерти, що тоді відбувались у столиці, серед них - виступи знаменитих піаністів Сергія Рахманінова, Леопольда Годовського, Ванди Ландовської, співаків Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова. Дуже часто відвідував митець і вистави театру корифеїв, «в яких музика посідала велике місце, а завдяки гарним голосам» акторів, нерідко ставились опери.

На той час формуються і художні смаки та уподобання композитора, що пізніше відіб’ються у власній його творчості. Найбільше приваблює його романтична музика, а в першу чергу він віддає перевагу творчості Петра Чайковського, Фрідеріка Шопена, крім того – Людвіга ван Бетховена. Серед сучасних йому музикантів особливий вплив мав на нього славетний російський композитор і піаніст Сергій Рахманінов, котрого він неодноразово слухав як піаніста з програмами власних творів. Паралельно з вивченням чужої музики Л. Ревуцький пробує писати свою власну. Перші спроби припадають на 1907 - 1908 р.р. Спочатку він скромно віддає перевагу малим формам солоспівів і фортепіанних мініатюр. Характерно, що переважаюча їх тематика - особиста і пейзажна лірика, яка й надалі відіграватиме головну роль у художньому світогляді автора. Поступово він розширює коло своїх творчих зацікавлень і вже у 1910 - 12 рр. з’являються і фортепіанна соната, і перші частини фортепіанного концерту.

У 1913 р. відкривається Київська консерваторія на базі училища Російського музичного товариства. Л. Ревуцький стає одним із перших її студентів у класі композиції. Його педагогом був російський композитор німецького походження Рейнгольд Моріцевич Глієр, випускник Московської консерваторії, досвідчений і вправний педагог. Л. Ревуцький почерпнув дуже багато корисного і важливого для свого професійного розвитку в його класі, а надто - методи педагогічної роботи, які пізніше впроваджуватиме у власну практику. На жаль, заняття тривали недовго, лише два роки, хоч і принесли вагомі творчі результати: під час занять з Глієром були написані фортепіанні прелюдії, хори, солоспіви.

Перша світова війна змінила всі життєві й творчі плани Л. Ревуцького: Київську консерваторію евакуювали до Ростова-на Дону, а університет, де паралельно навчався композитор, - до Саратова. Їздити у військовий час у ці віддалені міста, щоби навчатись і складати іспити, було дуже важко, тож 1916 р. Л. Ревуцький достроково складає випускні іспити в університеті, а вже в 1917 р. його забирають на фронт в артилерійські війська. Зворушливо читати спогади композитора про те, як навіть у фронтових умовах він знаходить час для запису солдатських пісень, перекладення для двох фортепіано оркестрових партитур чи участі у імпровізованих концертах якакомпаніатора.

Після демобілізації в 1918 р. для Л.Ревуцького розпочинаються «роки блукань»: декілька місяців він живе у Москві, потім повертається до Києва, проте білогвардійська інтервенція змушує його шукати притулку в рідному Іржавці, потім у Прилуках, працювати то в газеті, а то - як в Іржавці - вести сільське господарство чи стати реєстратором залізничної амбулаторії. Проте і тут, всупереч важким випробуванням, він не полишає композиції і навіть - поруч із солоспівами та обробками народних пісень - створює один із найкращих своїх творів, кантату-поему «Хустина» на слова Т.Шевченка («У неділю не гуляла»).

Лише в 1924 р. Л. Ревуцькому вдалось перебратис я на постійне проживання до Києва і зайнятись вже серйозно улюбленою працею. Молодого музиканта приймають на посаду викладача музично-теоретичних дисциплін у Київську консерваторію, де він працюватиме наступних п’ятдесят років - аж до смерті. Розширюється коло друзів: одним із найближчих за художніми переконаннями став композитор Віктор Косенко, багаторічна приязнь пов’язувала його з відомим поетом Максимом Рильським. Столична творча атмосфера відразу дуже позитивно позначилася на доробку Л. Ревуцького: за декілька років виникають такі цікаві опуси, як поема «Пори року» на сл. Олександра Олеся для хору, солістів, симфонічного оркестру, хори на вірші Тараса Шевченка «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле» та «У перетику ходила», солоспіви, численні інструментальні п’єси, серед них - найвідоміші фортепіанні прелюдії, обробки народних пісень, зокрема «дитячий» цикл «Сонечко», «Галицькі пісні»[133], «Козацькі пісні». У цей час він вже повністю усвідомлює себе національним українським композитором, незважаючи на те, що його професійне становлення відбувалося під впливом в основному переважно російської культури. Ось як він сам стисло окреслює головне завдання своєї творчості:

«Важливіші такі властивості, як глибока грунтовність усього комплексу засобів музичної виразності, прямі й опосередковані зв’язки композитора з віковими традиціями світової і національної культури, його здатність перейнятися психологією художнього мислення свого народу (розрядка моя - Л.К.) і вміння правдиво і переконливо відтворити це»[134].

Однак найголовнішим здобутком його творчості двадцятих років стала Друга симфонія[135], написана до конкурсу, оголошеного в зв’язку з десятиріччям Радянської влади в 1927 р. Разом з «Увертюрою на чотири українські теми» Бориса Лятошинського вона отримала першу премію. Перша частина симфонії була виконана на концерті пам’яті Т. Шевченка в березні 1928 р., а влітку цього ж року монументальний оркестровий цикл прозвучав повністю у т. зв. «парковому»[136] концерті. Вона практично заклала підвалини української симфонічної музики ХХ ст. і увійшла до числа найбільш репертуарних вітчизняних творів.

Тридцяті роки стали досить важким випробуванням для Л. Ревуцького. Організація в 1932 р. творчих спілок, а серед них Спілки композиторів СРСР і Спілки композиторів України, як її регіонального відгалуження, поставила практично всю музичну творчість під жорсткий контроль комуністичної ідеології. Митець, який прагнув до глибокого осмислення народнопісенної інтонації, до витонченості оркестрових барв, до перевтілення багатющої європейської спадщини крізь призму українських художніх традицій, вимушений був писати принагідні твори, як наприклад, ілюстративну музику до «ура-патріотичних» фільмів, пісні та хори для самодіяльних ансамблів і хорових колективів на слова ідеологічно витриманих поетів, «Українські пожовтневі» пісні, що штучно творилися на «височайше» замовлення, тощо. Це не могло не позначитися на якості, на продуктивності творчості, тож і не дивно, що перебуваючи в розквіті сил, Л. Ревуцький, проте, пише значно менше музики, аніж у попереднє десятиліття. Серед найяскравіших творів того періоду треба визначити насамперед чотиричастинний Фортепіанний концерт, ідею якого автор виношував багато років. Спочатку він теж був за задумом пристосований до пропагандистських цілей і навіть носив назву «Поема змагання», проте згодом митець таки відмовився від неї, оскільки всім стало зрозуміло, що зміст твору без перебільшення значно глибший і серйозніший, аніж ілюстративне зображення заклику до змагань, перебігу спортивних олімпіад, походу переможців чи чогось подібного. Цей концерт став першим у цьому жанрі в українській музиці, адже раніше композитори надавали перевагу інструментальним мініатюрам.

Багато уваги Л. Ревуцький приділяє натомість редагуванню «чужої» музики, зокрема готує до друку Фортепіанний концерт свого нещодавно померлого друга Віктора Косенка. Разом із Борисом Лятошинським та Максимом Рильським він звертається до наймасштабнішого оперного полотна М. Лисенка - «Тараса Бульби». Вони здійснюють його редакцію і створюють той його сценічний варіант, який і до сьогодні вважається найбільш прийнятним для постановок.

У роки Великої Вітчизняної війни Л. Ревуцький перебуває в Узбекистані, в Ташкенті. Там він очолює кафедру композиції, теорії та історії музики Ташкентської консерваторії, веде численний клас із фаху композиції. Сам він майже не пише нових творів, натомість повертається до своєї юнацької Першої симфонії, створює її нову редакцію і готує для виконання. Ще і ще раз повертається він до безсмертного творіння свого вчителя - до опери «Тарас Бульба», відпрацьовуючи окремі деталі партитури.

Після закінчення війни Л. Ревуцький повертається до Києва, до викладацької роботи в консерваторії. Творчість останніх років (хоч і йдеться тут про майже тридцятирічний період!) дуже нечисленна, практично основну увагу композитор приділяє науково-фольклористичній, редакторській та педагогічній праці. В його класі навчалися відомі митці повоєнного покоління, зокрема Григорій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Анатолій Коломієць та деякі інші. Твори його досить часто звучать і на концертних естрадах, і в навчальних класах шкіл та музучилищ.

Помер Левко Миколайович Ревуцький у 1974 р. у Києві.