Василь Барвінський

(1888 - 1963)

Серед тих численних українських митців, які були знані і в США, і у всій Європі, і навіть у далекій Японії, але довго замовчувались у себе на Батьківщині через несправедливі репресії або життя в еміграції, знайдемо й ім’я композитора Василя Олександровича Барвінського.

Він походив із славного старовинного роду Барвінських, що дав Україні відомих учених, драматургів, журналістів, громадських діячів. Один із його предків, Мартин Барвінський, у 30-х рр ХІХ ст. був ректором Львівського університету, дядько Володимир заснував популярну українську газету «Діло», котра виходила друком понад шістдесят років, батько Олександр був видатним вченим, політиком, громадським діячем. Його мати - Євгенія Барвінська - була здібною піаністкою і свого часу, працюючи акомпаніатором хору в Тернополі, відкрила самобутній талант Соломії Крушельницької, в майбутньому всесвітньо відомої співачки. Василь Барвінський народився 20 лютого 1888 р. у Тернополі. Незабаром після народження сина батько стає послом австрійського сейму[119] і сім’я переїжджає у Львів. У столиці Галичини пройшло дитинство і юність Василя.

У гостинному домі Барвінських постійно бували визначні діячі української культури і науки, політики і вчені, серед яких варто згадати імена Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського та інших. У 1903 р., в зв’язку із святкуванням свого творчого ювілею Львів відвідав М. Лисенко, і, будучи в гостині у Олександра Барвінського, звернув увагу на непересічне обдарування 15-річного сина господаря, якому порадив цілеспрямовано займатися музикою

Свою спеціальну освіту майбутній композитор розпочинає досить рано, у вісім років, спочатку в приватній школі Кароля Мікулі, щоправда, вже після смерті самого Мікулі,[120] потім у відомого піаніста Вілема Курца в консерваторії Галицького музичного товариства[121]. Курц[122] був відомим музикантом і педагогом, значною постаттю в чеській музичній культурі. Ось як захоплено згадував про свого педагога один із його учнів, колег В. Барвінського: «Ми, учні, переконувались, що гра декількох звуків підряд вимагає мистецької фантазії, що звуки на фортепіано треба створювати... Кожну, здавалось би, механічну вправу ми повинні були попереджувати уявою, актом фантазії, внутрішнім відчуттям»[123].

Проте наважитись лише на кар’єру професійного музиканта В. Барвінському було нелегко - надто вже «непрестижним» вважався цей фах, тому після закінчення гімназії і студій в консерваторії[124] він все-таки вступає на юридичний факультет Львівського університету, прагнучи, очевидно, піти слідами батька – політичного діяча. Проте любов до мистецтва перемогла: за порадою свого вчителя Курца він вирушає на подальше музичне навчання до Праги, котра тоді по праву вважалась однією з престижних художніх столиць Європи.

У Празі, куди молодий митець приїхав у 1907 р., він вступає на філософський факультет університету, який включав у себе також і музикознавче відділення, слухає лекції видатного чеського вченого-філософа Зденека Неєдли, котрий дуже прихильно ставився до українців. Знання з композиції В. Барвінський здобуває у відомого педагога і митця Вітезслава Новака[125], а фортепіано продовжує опановувати під керівництвом свого колишнього педагога Курца, який переїхав у рідне місто, і у професора Ісаака Гольдфельда. Державні іспити він успішно складає в 1911 р., і залишається в Празі ще до 1915 року.

Роки навчання у чеській столиці були також дуже багатими на концертні виступи, на творчі звершення. Одним із перших В. Барвінський познайомив чутливу чеську публіку з фортепіанними композиціями українських авторів, до того майже невідомі їй, показав і свої твори, що викликали напрочуд схвальні відгуки прискіпливих критиків і гарну оцінку в пресі. Крім фортепіанної музики він показує деякі свої оркестрові композиції, солоспіви, співпрацює з хором «Глагол».

Отже, професійне становлення В. Барвінського відбувалося дуже багатогранно і фундаментально. Невипадково вже в такому молодому віці композитор пише справді зрілі й художньо довершені твори, виявляючи всю повноту свого таланту: це численні фортепіанні опуси, серед яких увагу привертають Соната До-дієз мажор, цикл «Любов», п’ять прелюдій, «Українська сюїта», цикл «Канцона. Серенада. Імпровізація»; перші «ластівки» в камерно-вокальному жанрі - надзвичайно експресивні за виразом почуття солоспіви навірші Богдана Лепкого «Вечером у хаті» та «В лісі», збірка обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано. У ці роки звертається він і до масштабніших циклічних форм, щовимагали досконалої фахової підготовки, та не були надто поширені в українській музиці, про що свідчить фортепіанний Секстет, «Українська рапсодія» для великого складу симфонічного оркестру (виконана в Празі майже зразу після свого написання – 1911 р., вона чи не вперше познайомила чеських слухачів з мелодикою української пісні) та перша частина кантати «Українське весілля» (виконувалася в Празі на першому «Вечорі української народної пісні» чеським аматорським співацьким товариством «Глагол»).

Після повернення в Україну в 1915 р. з Праги В. Барвінський заступаєС. Людкевича на посту директора Вищого музичного інституту, дуже активно працює і як піаніст, і як хормейстер, і як педагог. Посада директора інституту відбирала в нього надзвичайно багато часу й зусиль, тому на творчість залишалося значно менше часу - відтепер він писатиме музику лише під час літніх канікул, виїжджаючи з родиною на відпочинок у Карпати. Проте, як вказує Стефанія Павлишин, «кипуча праця не давала змоги композиторові повністю присвятити себе творчості, але, з другого боку, збагачувала й розширювала його творчі інтереси. Так, наприклад, його робота як дириґента львівського «Бояна» дала безпосередній поштовх до виникнення низки хорових творів»[126].

Також і фортепіанні твори, як і інші інструментальні ансамблі, виникали часто з педагогічної потреби, «підказані» подіями тогочасного галицького музичного життя. Адже на той час музика В. Барвінського починає відігравати й важливу суспільну роль. Майже на всіх шевченківських вечорах воєнного і післявоєнного періоду у Львові звучать його хорові або інструментальні композиції. Так 1917 року виконується друга частина «Українського весілля», того ж року був написаний «Заповіт» для хору й соліста. В творчості композитора 20 - 30-х років варто відзначити чудові солоспіви на слова Івана Франка «Місяцю князю», «Благословенна будь» і «Псалом Давида», обробки народних пісень; для свого улюбленого інструмент а він створив збірник фортепіанних обробок колядок і щедрівок, декілька варіаційних фортепіанних циклів, щість мініатюр на українські народні теми (що згодом були видані в Німеччині, в Австрії, в США і навіть в Японії), а також Фортепіанний концерт, над яким автор працював понад двадцять років і закінчив лише до свого 50-річчя, у 1938 році.

Хист і величезна практика педагога, в класі якого навчалися такі відомі піаністи, як Дарія Гординська-Каранович, Роман Савицький, Галина Левицька, Олег Криштальський, Марія Крих-Угляр, Марія Крушельницька та інші, спричинили до написання багатьох навчальних творів, яких них особливо важливою є збірочка «Наше сонечко грає на фортепіано», присвячена дочці його друзів, Марічці Пшеничці, куди увійшли двадцять найпростіших п’єс різного характеру - жвавого і задумливого, радісного і сумовитого, але всі вони пов’язані з українською піснею і танцем і на основі рідного фольклору знайомлять дітей з основними музичними поняттями мелодики, фактури, гармонії та поліфонії.

Як директор Вищого музичного інституту, В.Барвінський розумів що і виконавці на інших музичних інструментах - скрипці, віолончелі - теж обділені педагогічним репертуаром, тому він пише на теми українських пісень простенькі п’єси для скрипки в супроводі фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія») та для віолончелі й фортепіано («Думка», «Мелодія», «Сюїта»). Як для скрипки, так і для віолончелі, він написав водночас і більш розгорнуті, технічно складніші твори - сонати та варіації. Навіть у жанрі камерного ансамблю він намагається звернутися насамперед до молодих виконавців - його перший струнний квартет так і називається «Струнний квартет для молоді».

Окрему сторінку його професійної діяльності становлять критичні праці. Він постійно виступає на сторінках газет і журналів, бере участь в дискусіях, лекціях-концертах, відстоюючи тезу про самобутність і художню цінність української класичної спадщини. До сьогодні зберегла свою наукову цінність його історична праця «Огляд історії української музики», що поруч із працями інших видатних галицьких вчених - Михайла Голубця, Степана Чарнецького, Івана Крип’якевича, Володимира Радзиковича, увійшла в капітальне дослідження «Історія української культури» під редакцією академіка Івана Крип’якевича. У ній на противагу українському радянському музикознавству, котре просто вилучає ці теми з дослідження, докладно розглядається найважливіша галузь нашої культури - церковна музика, підноситься її неперехідне значення.

Разом із колегами-музикантами Станіславом Людкевичем, Нестором Нижанківським, Миколою Колессою, Зиновієм Лиськом та іншими, дбаючи про професіоналізм українського мистецтва, В. Барвінський засновує Спілку професійних українських музик (СУПРОМ)[127] у 1934 р., і дуже багато докладає зусиль в рамках цієї орґанізації до видавничого життя, проведення концертів тощо.

Отже, в ці роки В.Барвінський стає одним з найвизначніших громадсько-культурних діячів, який відстоює ідеї оригінальності та неповторності української духовності в різних формах мистецького життя, в концертній, педагогічній і творчій діяльності. У 1938 року вся культурна громадськість Західної України урочисто відзначила 50-річний ювілей композитора. Після нього в залі Львівської консерваторії (сьогодні зал філармонії) відбудеться вечір, на якому один із кращих учнів В.Барвінського, Роман Савицький, вперше виконав його Фортепіанний концерт. А трохи згодом в Західну Україну прийшов «золотий вересень» 1939 року (об’єднання зі Східною Україною), який приніс багато трагічних подій у життя композитора.

Більшовицька влада спочатку лояльно поставилася до В. Барвінського, як і до деяких інших найвідоміших діячів української інтелігенції, - тим більше, що В. Барвінський у складі мистецької делегації відвідував Радянську Україну 1928 року, зав’язав контакти з київськими композиторами Борисом Лятошинським і Левком Ревуцьким. Таким чином, в перші довоєнні роки Радянської влади митець продовжує плідно працювати на педагогічній і творчій ниві. Дуже важкими були для композитора роки Другої світової війни, коли Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка ледь животів і йому, як директорові, доводилос я докладати нелюдських зусиль, щоби зберегти навчальний заклад. Уроки проводилися на квартирах викладачів, часто як учні, так і педагоги не мали, що їсти, - однак, музичний Інститут наперекір усьому продовжував існувати, і В. Барвінський та С. Людкевич знаходили можливість заохотити музикантів до подальшої праці.

У перші повоєнні роки В. Барвінський також прилучився до відродження музичної культури нашого краю, завдяки його невтомним старанням почали плідно працювати не лише консерваторія, але й дитяча музична школа при ній (сьогодні - Львівська середня спеціальна школа ім. С.Крушельницької). Проте в 1948 році за безпідставним доносом В.Барвінськогийбувзаарештований і разом з дружиною висланий у мордовські табори, де вони провели жахливих десять років.

Не лише арешт 60-річного митця, котрий ні за своїм віком, ні за делікатною, відданою мистецтву натурою не міг нічим зашкодити новій владі, був актом безглуздого варварства, але й спалення на подвір’ї консерваторії рукописів його нот. Здавалось, у вогні назавжди загинули безцінні творіння талановитого композитора. Проте вірно говориться, що рукописи не горять. З довгого списку творів, що вважалися назавжди втраченими, сьогодні не віднайденими залишилися лише декілька, серед них перший струнний квартет, надісланий В. Барвінським незадовго до війни в московську редакцію. Решта творів поступово відновлено, знайдено й повернуто на концертну естраду. Частину творів відновив по пам’яті сам композитор, повернувшись із заслання в 1958 р. Інші вдалося розшукати за кордоном через колишніх учнів композитора, відомих піаністів і виконавців, що масово виїжджали за кордон, і в далекій чужині, в США, Канаді, Аргентині та інших країнах, як безцінну реліквію зберігали ноти свого вчителя.

Особливо цікава й драматична доля Фортепіанного концерту. Понад сорок років неможливо було знайти слідів цього твору, і лише в 1994 р., якраз у день народження композитора у червні прийшла звістка з далекої Аргентини, що рукопис концерту віднайшовся в архівах одного з тамтешніх українських емігрантів, священика Северина Сапруна. Американський піаніст Роман Савицький-молодший, син першого виконавця твору, здобув рукопис і переслав його на Батьківщину композитора.

Вдруге, вже після п’ятдесятирічної перерви, він прозвучав у Львові в жовтні 1994 р., на фестивалі, присвяченому шістдесятиріччю СУПРОМ’у, і виконала його ще одна учениця В. Барвінського - відома піаністка Марія Крушельницька.

Помер Василь Барвінський у віці 75 років у 1963 р., а вже через рік, у1964р. його було офіційно реабілітовано. Проте і після остаточної реабілітації його музика була не надто бажаною гостею в концертному репертуарі, і лише в останні роки поступово здобуває належне їй місце в нашому культурному житті.