Історія виникнення та характерні риси рабовласницької системи

Реферат

На тему «Рабовласництво і феодалізм»

Виконав

Студент групи к35ф-14

Кикош Андрій

Історія виникнення та характерні риси рабовласницької системи

Вступ

Рабство - стан суспільства, у якому допускається можливість знаходження деяких людей (називаних рабами) у власності в інших людей. Пан цілком володіє особистістю свого раба на правах власності. Будучи власністю іншого, раб не належить самому собі й не вправі собою розпоряджатися.

Для підтримки життя й задоволення потреб людини потрібна праця, що забезпечує виробництво всього необхідного. Для досягнення ефективності виробництва життєво необхідний поділ праці. При організації такого поділу важкий і нецікавий (насамперед, фізична) праця, природно, є найбільш непривабливою. На певному етапі розвитку суспільства виникла можливість позбавляти деяких людей волі, примушувати їх до найбільш непривабливої праці й привласнювати результати цієї праці. Це й було початком рабовласництва. Люди, позбавлені волі й змушені трудитися для хазяїна, і називаються рабами.

За словами Аристотеля, раб являє собою лише "живе знаряддя", одушевлену власність, в'ючну худобу. Раби звичайно використовуються як робоча сила в сільськогосподарському й іншому виробництві, як слуг, або для задоволення інших потреб хазяїна. Речовий характер раба, насамперед, виражається в тім, що всі продукти рабської праці стають власністю власника; зате й турбота про прогодування й про інші потреби рабів лежить на хазяїні. Раб не має своєї власності, він може розпоряджатися лише тим, що пан побажає дати йому. Раб не може вступати в законний шлюб без дозволу пана, тривалість шлюбного зв'язку - якщо вона дозволена - залежить від сваволі рабовласника, якому належать також і діти раба. Як і всяка складова частина майна, раб може стати предметом усіляких торговельних угод.

1. Історія виникнення системи рабовласництва

По сучасних поданнях, в епоху первісного суспільства рабовласництво спочатку було відсутнє повністю, потім з'явилося, але не мало масового характеру. Причиною цього був низький рівень організації виробництва, а спочатку - добування їжі й необхідних для життя предметів, при якому людина не могла зробити більше, ніж необхідно для підтримки його життя. У таких умовах обіг кого-небудь у рабство було безглуздо, тому що раб не приносив користі хазяїнові. У цей період, властиво, рабів як таких не було, а були тільки бранці, узяті на війні. З найдавніших часів бранець уважався власністю того, хто його захопив. Ця, сформована в первісному суспільстві, практика з'явилася фундаментом для виникнення рабовласництва, оскільки закріпила подання про можливість володіння іншою людиною.

У міжплемінних війнах бранців-чоловіків, як правило, або не брали зовсім, або вбивали (у місцях, де був розповсюджений канібалізм - поїдали), або приймали в перемігше плем'я. Зрозуміло, були виключення, коли полонених чоловіків залишали в живі й змушували працювати, або використовували як міновий товар, але загальною практикою це не було. Деякі виключення становили чоловіки-раби, особливо коштовні через якісь свої особисті якості, здатностей, умінь. У масі ж більший інтерес представляли захоплені жінки, як для народження дітей, так і для господарських робіт; тим більше, що гарантувати підпорядкування жінок було набагато простіше.

Рабство з'явилося й поширилося в суспільствах, що перейшли до сільськогосподарського виробництва. З одного боку, це виробництво, особливо при примітивній техніці, вимагає досить значних витрат праці, з іншого боку - працівник може зробити істотно більше, ніж необхідно для підтримки його життя. Користування рабською працею стало економічно виправданим і, природно, широко поширилося. Тоді й зложилася рабовласницька система, що проіснувала багато століть - як мінімум, з античних часів до XVІІІ століття, а подекуди й довше.

У цій системі раби становили особливий клас, з якого звичайно виділялася категорія особистих, або домашніх рабів. Домашні раби завжди перебували при будинку, інші ж працювали поза ним: у поле, на будівництві, ходили за худобою й так далі. Положення домашніх рабів було помітно краще: вони були особисто відомі панові, жили з ним більш-менш загальним життям, до відомого ступеня входили до складу його родини. Положення інших рабів, особисто мало відомих панові, часто майже не відрізнялося від положення свійських тварина, а іноді бувало й гіршим. Необхідність утримання більших мас рабів у підпорядкуванні привела до появи відповідної юридичної підтримки права володіння рабами. Крім того, що сам хазяїн звичайно мав працівників, чиїм завданням був нагляд за рабами, закони суворо переслідували рабів, що спробували бігти від хазяїна або збунтуватися. Для втихомирення таких рабів широко застосовувалися самі жорстокі міри. Незважаючи на це, втечі й повстання рабів були нерідкі.

У міру росту культури й освіченості суспільства серед домашніх рабів виділився ще один привілейований клас - раби, цінність яких визначалася їхніми знаннями й здатностями до наук і мистецтв. Існували раби-актори, з і вихователі, перекладачі, переписувачі. Рівень утворення й здатностей таких з нерідко значно перевищував рівень їхніх хазяїв, що, втім, далеко не завжди полегшувало їхнє життя.

Положення рабів поступово, шляхом дуже довгої еволюції, змінювалося до кращого. Розумний погляд на власну господарську вигоду змушував панів до ощадливого відношення до рабів і зм'якшення їх участи; це викликалося також і міркуваннями безпеки, особливо коли раби в кількісному відношенні перевершували вільні класи населення. Зміна відносини до рабів спочатку відбивалося в релігійних приписаннях і звичаях, а потім і в писаних законах (правда, можна відзначити, що закон спочатку взяв під захист свійських тварина, і тільки потім - рабів). Зрозуміло, ні про яке з рабів у правах з вільними людьми мови не було: за той самий провина раба карали незрівнянно суворіше, ніж вільної людини, вона не міг скаржитися до суду на кривдника, не міг володіти власністю, одружуватися; як і раніше пан міг його продавати, дарувати, тиранити й т.д. Однак уже не можна було безкарно вбити або скалічити раба. З'явилися правила, що регулювали звільнення раба, положення рабині, що завагітніла від свого пана, положення її дитини; у деяких випадках звичай або закон давав рабові право перемінити свого пана. Проте, раб все-таки залишався річчю; міри, які приймалися для захисту раба від сваволі пана, носили чисто поліцейський характер і випливали з міркувань, що не мали нічого загального з визнанням за рабом прав особистості.

Знищити інститут рабовласництва змогла лише корінна зміна економічних умов, чому сприяло саме рабовласництво, впливаючи в прогресивному змісті на громадську організацію. Сама поява рабства в первісному суспільстві було вже відомим прогресом, що полягає хоча б у тім, що припинилося вбивство всіх переможених. Зі збільшенням числа рабів збільшується спеціалізація, з'являються нові економічні функції, техніка добування й обробки сировини значно піднімається. Поки населення, порівняно із площею зручної для обробки землі, незначно, праця рабів робить набагато більше, ніж потрібно на їхній зміст. При цьому необхідність уважного нагляду за працею невільників змушує тримати їх разом у великій кількості, і концентрація приносить ще більші вигоди.

Однак вигідність ця із часом зменшувалася. Неминуче наступав момент, коли при невільничій праці виробництво переставала зростати, при тім що зміст раба постійно дорожчало. Техніка добування й обробки при розумовій тупості, що неминуча для рабів, не може розвиватися далі певних меж. Праця, що стимулюється страхом покарання, сам по собі неуспішний і непродуктивний: навіть фізичну силу раби не додають до справи й наполовину. Все це підривало інститут рабства. Нові господарські відносини, які в різних державах обумовлювалися різними причинами, створили новий інститут кріпосництва, породивши новий стан невільних, прикріплених до землі й поставлених під владу землевласника селян, які, однак, при всій обмеженості своїх прав, не є вже власністю власника. Масштаби використання рабської праці звузилися, клас рабів-хліборобів зник. У Європі рабство збереглося як, переважно, домашнє, однак існувало на всім протязі Середніх століть. Захопленням рабів і работоргівлею займалися скандинавські вікінги. Італійські купці (генуезці й венеціанці), що володіли торговельними факторіями на Чорному й Азовському морях, купували рабів (слов'ян, тюрок, черкессів) у татаро-монголів і продавали їх у країни середземноморського басейну, як мусульманські, так і християнські. (Див. також Генуэзские колонії в Північне Причорномор'я). Раби слов'янського походження відзначаються в XІ столітті в нотаріальних актах деяких італійських і південно-французських міст (Руссільон)[8, c. 23-25].

2. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Умови життя раба визначаються лише гуманністю або вигодою рабовласника. Перша була й залишається рідкістю; друга змушує діяти по-різному залежно від того, наскільки важко діставати нових рабів. Процес вирощування рабів з дитинства - повільний, дорогою, що вимагає досить великого контингенту рабів-"виробників", тому навіть абсолютно антигуманний рабовласник змушений забезпечувати рабам рівень життя, достатній для підтримки працездатності й загального здоров'я; але в місцях, де добувати дорослих і здорових рабів легко, їхнім життям не дорожать і розморюють роботою.

Раб не є суб'єктом права як особистість, як людина. Ні у відношенні до свого пана, ні у відношенні до третіх осіб раб не користується ніяким правовим захистом як самостійна особа. Пан може звертатися з рабами за своїм розсудом. Убивство раба паном - законне право останнього, а кимсь іншим - розглядається як замах на майно пана, а не як злочин проти особистості. У багатьох випадках за збиток, нанесений рабом інтересам третіх осіб, також несе відповідальність хазяїн раба. Лише на пізніх етапах існування рабовласницького суспільства раби одержали деякі права, але досить незначні.

На перших стадіях розвитку єдиною, а надалі досить істотною постачальницею рабів у всіх народів служила війна, супроводжувана полоном воїнів супротивника й викраденням людей, що проживають на його території. Коли інститут рабовласництва усталився й став основою економічного ладу, до цього джерела додалися інші[6, c. 44-47].

Природний приріст рабського населення. Крім того, з'явилися закони, по яких боржник, не спроможний сплатити свій борг, ставав рабом кредитора, за деякі злочини карали рабством, нарешті, широка батьківська влада дозволяла продавати своїх дітей і дружину в рабство. Одним зі способів перетворитися в раба - холопа на Русі була можливість продати самого себе в присутності свідків. Існувала (і продовжує існувати) практика звернення до рабства вільних людей шляхом прямого безпідставного примуса. Який би не був, втім, джерело рабства, завжди й скрізь зберігалася основна ідея про те, що раб є військовополонений - і цей погляд відбився не тільки на долі окремих рабів, але й на всій історії розвитку інституту.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У ІІІ тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство[4, c. 39-40].

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.

Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.

Феодалізм — панівна за середньовіччя в Західній і частково в Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система. Феодальний лад - це такий лад, коли землевласник дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю.

Політична система більшості європейських країн у середні віки будувалася за принципом васалітету - надання військовій знаті землі в обмін на службу. Центром феодальної ієрархії був король, який у середні віки був передусім полководцем. З 9-го по 14-е століття найважливішою складовою війська були кінні лицарі. Спорядження лицаря, проте, вимагало чималих коштів. Король віддавав землю, відому під назвою феод або лен найвищому прошарку знаті, отримуючи від них лицарів. Ця найвища знать була васалами короля. Найвища знать і собі роздавала землю лицарям, які здавали її в оренду селянам. Король був сюзереном щодо своїх васалів, королівські васали були сюзеренами щодо своїх лицарів.

Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, проте діяло правило безпосереднього підпорядкування «васал мого васала - не мій васал

Розбіжності в трактуваннях.

Проблема феодалізму досить контроверсійна щодо наявності в історії України і у східних слов'ян, тому що це питання різно інтерпретує західна, у тому числі українська та марксистська історична наука. Згідно з західними істориками, основними рисами феодалізму є інститути васалітету (угода між паном і васалом, що єднає їх обопільними зобов'язаннями та лояльністю) і лену або спадкового землеволодіння (одержаного васалом від пана за несення військових та інших повинностей). Феодалізм почався за післякаролінгського періоду (9 — 10 ст.) і поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя й новітньої доби.

Значно ширше розуміння феодалізму подає комуно-більшовицька історіографія, яка більше підкреслює його соціально-економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-еконономічних формацій: від первісного через рабовласницький, феодальний і капіталістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загалом дійсною для всього людства, хоч допускаються відмінності в еволюції окремих народів; так само можливо, що за певних умов така чи така формація не розвинулася. Наприклад, у германських і слов'янських народів перехід від первісного ладу до феодалізму відбувся без витворення рабовласницької формації. Природу даного ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму й кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим) господарством, головно хліборобством. Основними класами феодалізму є напіввільні селяни, прикріплені до землі, та землевласники (аристократія). Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці, та несення інших служб, натуральних данин, пізніше й грошової ренти.

Питання про феодалізм у східних слов'ян.Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету й лену, — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов'ян; цієї думки була більшість українських дореволюційних істориків, включно з М. Грушевським. Радянські історики натомість твердять, що феодальний період на східно-слов'янських землях тривав від виникнення Київської Держави в 9 — 10 ст. до скасування кріпацтва 1861. Така концепція, висунена Леніном, а згодом розвинена в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та ін., була догматично прийнята радянською історіографією з 1930-их років.

Радянські історики розрізняють три етапи «руського» феодалізму: рання феодальна монархія (з 9 — 10 до початку 16 ст.), станово-представницька монархія (16 — друга половина 17 ст.) і абсолютна монархія (з кінця 17 ст.). У стосунку до України радянська історики підкреслюють антифеодальний характер козацьких повстань в 16 — 17 ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало значного удару феодалізму. Проте, феодальні відносини згодом були відновлені в Україні завдяки перетворенню козацької старшини на нову феодальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва. Радянська історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії і України: вона прихильно оцінює «прогресивну» роль російських монархів і феодалів у будуванні російської держави і культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були проросійської орієнтації.

З суто емпіричних причин, всупереч твердженням марксизму, недоцільно визначати ціле тисячоліття історії загальниковим ярликом феодалізму і розтягати його на кожне суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексного явища, у якому об'єднуються різні взаємопов'язані соціально-економічні, політичні, правні й культурні елементи.

9-12 століття

Маючи це на увазі, можна представити такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь, очевидно, не була феодальною державою за її початкового періоду (9 — 10 ст.). її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та данини (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у середині 11 ст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська Держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Виникнення багатьох осередків державної влади нагадувало подібний розвиток у Західній Европі дещо раніше. Українсько-руські князі й бояри 12 — 13 ст. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чести і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявлялися у західному князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській Державі), де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх польських і угорських аристократій. Однак, не зважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні різниці між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Західною Европою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Ця спадкова власність мала дещо спільне з існуванням "родової знаті" в Хазарії. Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їх взаємовідносини мали характер скоріше міжродинних, ніж феодальних зв'язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не між сюзереном і васалем. Назагал населення було вільне, хоч було й багато рабів (головним чином полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали переважно через заборгованість. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політичними правами, що здійснювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не мали самоврядування і міщани правно не відрізнялися від сільського населення. Церква на Русі, за візантійською традицією, була менш активна у державних справах від Римської Церкви у Західній Европі.

13-16 століття.Якщо суспільно-політичний лад княжої держави дотатарського періоду можна вважати феодальним лише з великим застереженням, то у Литовсько-Руській Державі існував уже повнотою феодалізм. Таким чином вершина феодального розвитку в Україні припадає від середини 14 ст. до 1569, коли на Заході феодалізм уже заникав. У Великому князівстві Литовському під владою великого князя існувала ціла ієрархія князів та княжат (що належали до Гедиміновичів або походили з різних віток Рюриковичів), вельмож і магнатів некняжого роду (баронів, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з'єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов'язання військової служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 ст. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власності, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Литовських Статутах.

Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицьку литовську та православну руську (білорусько-українську) групи. Остання була в більшості, але перша була впливовіша у Вільні і центральному уряді. Конституційно Литовсько-Руська Держава розвинулася у феодально-парламентарну систему. Важливим органом була Пани-Рада, з якою великий князь ділив владу, вона його заміняла за його відсутности (коли, як польський король, він перебував поза Великим Князівством). На початку 16 ст. виникли земські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, утворюючи таким чиному другу палату — Сейм. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську самоуправу на базі Магдебурзького права. Але й міста були виключені з державного управління, що було загальним явищем у Східній Европі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 можна вважати закінченням феодального періоду, у властивому розумінні, в історії України. Унія створила зфедеровану польсько-литовську Річ Посполиту і передала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система шляхетської демократії, введена в Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов'язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільсько-господарських підприємців. Великі землевласники і середня шляхта в погоні за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок сільсько-господарської продукції призвів до посилення панщини і до організації плантаційного типу фільваркового господарства. Деякі історики вважають і цю «другу кріпаччину» за форму феодалізму. Але вживання цього терміну не повинно закривати істотної різниці між середньовічним феодалізмом і фільварковим господарством, пов'язаним з закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Східної Европи.

17-18 століття.Належить зробити деякі зауваження у зв'язку з феодалізмом щодо суспільного розвитку в Україні в 17 — 18 ст. Основною причиною повстання 1648 було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина була не тільки антифеодальним селянським бунтом, але скорше національно-визвольною боротьбою українського народу, у якій брали участь усі прошарки населення за винятком магнатів та їх службовців. Запорозьке Військо було ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина православної дрібної шляхти. Гетьманська Держава, яка виникла у висліді революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, «буржуазно-демократичною». Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Европи 17 ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла в умовах степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (класа хліборобів-войовників), міщан (до яких далі стосувалося Магдебурзьке право) та посполитих селян. Суспільна диференціація стала виразнішою після Б. Хмельницького, а на другу пол. 17 ст. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Однак становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Европи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Самобутній розвиток України зазнав великих змін упродовж 18 ст. у висліді натиску та інтервенцій Рос. Імперії. Це викликало між іншим й економічну руїну українських міст та постійне погіршення становища селян. Остаточне скасування автономії України 1783 збіглося з відновленням кріпацтва.

Починаючи з кінця 18 ст., суспільний лад в Україні був пристосований до панівної системи у Росії. Якщо мова про суть цієї системи, то радянські історики визначають її як «феодальну». Проте цього погляду не поділяють нерадянські історики. Елементи феодалізму, що існували на території північно-східної Русі, пізнішої Росії, за удільного періоду (12 — 14 вв.), були придушені й усунені з виникненням Московської держави.

Велике Князівство, пізніше Царство Московське, в 15 — 17 ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (наприклад, Оттоманську Імперію), аніж европейські феодальні монархії. Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних з'єднань і цілковите підкорення всіх соціальних груп, включно з «служилим дворянством», необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І надали Росії фасаду тогочасних европейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи. Якщо питання про суспільно-політичного характер уладу Московської держави та Російської імперії може ще бути дискусійним, то дві тези можна уважати задовільно доведеними: 1) суспільний розвиток України впродовж 400 років, під час литовського, польського і козацького періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до російської держави мало переважно шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.