Ібн-Сіна 6 page

Крім основних, в історії відомі ще і перехідні виробничі від­носини, яким відповідають перехідні стани суспільно-економічних формацій. У них певною мірою зберігаються ви­робничі відносини попередньої формації, а нові ще остаточно не сформувалися. Це найбільш складні і суперечливі періоди в історії суспільного розвитку. З початку 90-х років XX ст. Укра­їна перебуває в одному з таких періодів — у перехідному періо­ді від застою до прогресу, до передових рубежів світового спів­товариства. На цьому шляху особливо актуальні наукові тео-

Тема 18

ретичні розробки і практичні рекомендації вітчизняної і світової соціальної філософії.

Формаційна методологія вивчення історичного процесу в сучасній соціальній філософії не єдина. Певною мірою популяр­ні і деякі інші. Наприклад, англійський історик і соціолог Ар-нольд Джозеф Тойнбі (1889—1975) розробляв теорію круго­обігу локальних цивілізацій. Згідно з цією теорією, всесвітня історія є сукупністю історій окремих і відносно замкнених ци­вілізацій. Спочатку А. Тойнбі називав 22 з них, а потім скоро­тив їх кількість до 13 основних. Кожна цивілізація, на його думку, у своєму розвитку проходить стадії виникнення, зро­стання, надлому і розпаду, після чого гине, поступаючись міс­цем іншій. У своїй теорії А. Тойнбі намагався вивести деякі формальні емпіричні закони повторюваності розвитку су­спільства, які б надавали можливість передбачати головні по­дії майбутнього. Прогрес людства він вбачав у духовному його вдосконаленні, яке уявляв як релігійну еволюцію від примі­тивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

З другої половини XX ст. у соціальній філософії активно розробляються технократичні і науково-технічні концепції іс­торичного прогресу, в яких критеріями типології суспільства є техніка, наука, індустрія. Наприклад, наприкінці 50-х років XX ст. американський соціолог, економіст й історик У. Рос­тоу (нар. 1916) опублікував книгу "Стадії економічного зро­стання. Некомуністичний маніфест", у якій він розглядав п'ять етапів (стадій) у розвитку суспільства: традиційну, перехідну і стадії суспільства піднесення, суспільства зрілості, суспільства високого рівня масового споживання. Ідеальним представни­ком останнього типу він вважав англо-американський зразок. Критеріями стадій зростання у його вченні є рівні розвитку промисловості, техніки, господарства в цілому, науки і особли­во частки нагромадження капіталу в національному прибутку. Однак він розглядав ці критерії у відриві від форм власності, а основою стратифікації суспільства вважав професіональний поділ праці.

У Франції концепція У. Ростоу була підтримана філософом, політологом і публіцистом Рейманом Ароном (1905—1983),

Матеріалістичне розуміння історії

і ншими соціологами і філософами країни. Р. Арон одним з пер­ших розробляв концепцію деідеологізації суспільства. Він стверджував, що принцип технологічного і економічного де­термінізму не поширюється на сферу політичних інститутів та ідеологічних суспільних відносин взагалі. Після Р. Арона дум­ка У. Ростоу стала називатися концепцією єдиного індустрі­ального суспільства.

У 70-х роках XX ст. на зміну концепції єдиного індустріаль­ного суспільства прийшла концепція постіндустріального су­спільства, засновником якої є американський соціолог, спеці­аліст у галузі історії суспільної думки, політичних течій і со­ціального прогнозування Даніел Белл (нар. 1919). Згідно з цією концепцією, науково-технічна революція виключає соці­альну революцію, а різні сфери суспільства (технологія, соці­альна структура, політика, культура тощо) — самостійні і роз'єднані в тому розумінні, що кояша має незалежну від ін­ших логіку розвитку. На цій підставі Д. Белл заперечував ма­теріалістичне розуміння історії, а себе вважав постмарксис-том.

Концепція "постіндустріального суспільства" одержала ви­знання у соціальних філософів і практиків багатьох країн. Нині вона відома під назвами: "технотронне суспільство", "надіндустріальне суспільство", "інформаційне суспільство", "телевізійне суспільство" та ін. У ній пріоритетом у розвитку суспільства вважається науково-технічна революція, її досяг­нення в інформатиці, мікроелектроніці, комп'ютеризації, у механізації та автоматизації виробництва. її представники уявляють майбутнє суспільством високого рівня розвитку на­уки і техніки, всезагального благоденства, повної самореаліза-ції особистості, безконфліктності, соціальної справедливості, рівних можливостей.

Соціально-філософський аналіз зазначених та інших кон­цепцій свідчить про переваги формаційного підходу до вивчен­ня історичного процесу та його типології. Він дає змогу теоре­тично дослідя^увати історію суспільства на основі діалектико-матеріалістичної методології та наукових методів пізнання, відкривати об'єктивні закони його розвитку, перетворювати

Тема 18

соціальну філософію на дійовий засіб усіх прогресивних су­спільних перебудов, розглядати людину — головну продуктив­ну силу — самоціллю історії та її процесу; оптимістично, нау­ково прогнозувати майбутнє людства.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте поняття "матеріалістичне розуміння історії".

2. На яких методологічних принципах засноване матеріа­лістичне розуміння історії?

3. Що таке суспільне виробництво і в яких видах воно іс­нує?

4. Чому спосіб виробництва визначає всі процеси життя людей?

5. Сформулюйте поняття "продуктивні сили суспільства". Розкрийте їх структуру.

6. Сформулюйте поняття "виробничі відносини су­спільства". Розкрийте їх структуру.

7. У чому сутність закону взаємодії продуктивних сил і ви­робничих відносин?

8. Як взаємодіють між собою базис і надбудова су­спільства?

9. Розкрийте поняття "суспільно-економічна формація".
10. Як соціальна філософія визначає соціальну революцію,

умови її виникнення і здійснення, її кінцевий результат?

Тема 19 ЛЮДИНА ЯК ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Проблема людини — центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чи­ном як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мис­лить і відчуває, володіє складним і неповторним внутрішнім світом. Таке ставлення соціальної філософії до проблеми люди­ни невипадкове. Без вивчення сутності і змісту людини, форм їх вияву, напрямів і перспектив розвитку, неможливе наукове розуміння суспільства як соціально-практичного способу буття людей. Існування і поступальний рух суспільства від одного етапу до іншого невіддільні від постійного удосконалення лю­дини. Якщо людина є продуктом обставин і виховання, то ство­рюються ці обставини і здійснюється виховання самою люди­ною. Як немає людини без суспільства, так немає і суспільства без людини. Суспільство і людина діалектично єдині від почат­ку і до кінця. Антропогенез і соціогенєз є двома частинами ан-тропосоціогенезу — єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Ното заріепз — людини розумної.

Тема 19

Людина є предметом вивчення багатьох галузей знання: со­ціології, психології, фізіології, педагогіки, медицини, кібер­нетики, інформатики та ін. Проте тільки соціальна філософія виявилася здатною розробляти цілісну теорію людини, дослі­джувати не лише антропосоціогенез, а ще й типи людини і су­спільства в їх історії, довести, що самоціллю історичного про­цесу є всебічно і гармонійно розвинена людина.

19.1. Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин

Філософія запропонувала чимало дефініцій (лат. — визна­чаю) людини. Арістотєль вважав її політичною твариною, інші філософи і вчені — розумною твариною, моральною твариною, вільною твариною та ін. Відомий американський вчений, філо­соф Б. Франклін вперше визначив людину як тварину, яка створює знаряддя праці. Досі це визначення має науковий ін­терес. Знаряддя праці — це одночасно і найскладніша, і най­простіша річ, яка виходить з рук людини. Так, сучасні знаряд­дя праці опредметнюють величезний обсяг знань, умінь, нави­чок людей, їх зусиль з кооперації різних видів діяльності. У стародавньому світі знаряддя праці були настільки примітив­ними, що припускається можливість їх виготовлення ще "пра-людьми", які не володіли понятійним мисленням, самосвідо­містю, членороздільною мовою. Наука свідчить, що виробни­цтво найпростіших знарядь праці розпочалося за 1— 1,5 млн років до появи мовлення і мислення в прабатьків лю­дини. (Ще одне підтвердження природного її походження.)

Сучасна філософія визначає людину як вищий ступінь роз­витку живих організмів на Землі, як суб'єкта суспільно-історичної діяльності і культури. Для визначення конкретної людини, виокремлення її з колективу, соціальної групи у філо­софії вироблено поняття "індивід" (лат. — неділиме), яке ви­ражає найабстрактніше в людині, головним чином її тілесну відокремленість від інших людей, тому воно доповнюється, як правило, більш конкретними поняттями "індивідуальність" та "індивідуалізм".

Людина як проблема соціальної філософії

Індивідуальність — це виявлення унікального, неповтор­ного, своєрідного у природних (біологічних), духовних і соці­альних властивостях і якостях індивіда; одиничне в індивіді, те, чого немає в інших індивідів.

Індивідуалізм виражає пріоритети індивіда в будь-якій формі соціальної спільності, абсолютизацію його світоглядної позиції та її протиставлення суспільству. Він виявляється,як у реальній життєвій практиці (у вчинках індивідів), так і в різ­них етнічних, філософських, політичних та інших концепці­ях, у яких людина зображується як одвічно несоціальна і на­віть антисоціальна істота. Подолання індивідуалізму передба­чає усунення його соціальних причин, гуманізацію суспільного життя, всебічний розвиток індивідів в умовах справжньої ко­лективності і через неї.

Людина має складну біосоціальну структуру. Біологічне в ній — основа її природи і спільне з вищими тваринами. Воно змінюється з часом, але повільно і неістотно. Навіть середній об'єм головного мозку сучасної людини зберігся майже таким, яким був у кроманьйонців і неандертальців — приблизно 1400 куб. см. Більше того, у зв'язку з ускладненням центрів асоціа­ції в лобно-скроневих відділах, відбулося його зменшення до 1350 куб. см. За даними фізіологів, тільки десята частина мож­ливостей мозку використовується людиною, хоча потік інфор­мації, що сприймається нею, і рівень вирішення завдань щодо її переробки значно переважають відповідні параметри недале­кого минулого. Отже, головний мозок людини еволюціонує не в напрямі збільшення ваги і кількості нервових клітин, а в на­прямі реалізації прихованих резервів: ускладнення зв'язків між клітинами, доцільного їх використання, особливо у тих відділах, які керують складними логічними операціями. Тако­го роду об'єктивна тенденція у функціонуванні мозку є осно­вою для того, щоб вважати необґрунтованими прогнози деяких вчених про виродження людства у результаті інволюції (змор­щування) чи надто швидкої еволюції мозку.

Пріоритетною в людині є її соціальна система з такими еле­ментами, як свідомість і членороздільна мова, світогляд, цін­нісні орієнтації та соціальні установки, діяльність і спілкуван­ня, становище і статус у суспільстві та багато інших. Під її

Тема 19

Людина як проблема соціальної філософії

впливом біологічні структури і функції людського організму істотно модифікувалися, "олюднились". їх унікальність поля­гає в тому, що на відміну від тварин, людина може разом з ге­нетичною програмою (закодована в спадкових структурах, за­писана в молекулах ДНК і через зародкові клітини, переходить від покоління до покоління) передавати досвід попередніх по­колінь кожному наступному поколінню.

Біологічна і соціальна системи в людині діалектично єдині, тому будь-які абсолютизації однієї з них не можуть мати науково-філософського обґрунтування. Між тим, у наш час під впливом досягнень молекулярної і загальної генетики все час­тіше з'являються євгенічні утопії про поліпшення людини ме­тодами генетики. Деякі з них пропонують удосконалення всьо­го людства, інші — створення тільки касти геніїв і вчених для управління рештою "неповноцінних" людей. Обґрунтовується це нібито генетичним виродженням людини в результаті мута­цій, шкідливих змін у спадковості, а також гіпотезою про те, що в людини зберігається все ще багато генів від тваринного предка, які є джерелом його агресивності та багатьох інших вад.

Наукова філософія розглядає втручання у механізм спадко­вості людини з метою зміни її генетичної структури новим під­ходом до дослідження її організму, але тільки в тих випадках, коли він відкриває можливість лікування спадкових хвороб і захисту спадковості від шкідливого впливу радіації, хімічних сполук та інших зовнішніх факторів. Разом з тим, вона попе­реджує про неприпустимість безграмотного втручання у спад­ковість людини, підкреслює соціальну відповідальність уче­них, рішуче виступає проти загрози перетворення людства на експериментальне стадо, на полігон для вирощування якоїсь породи людей шляхом масової селекції, доводить безперспек­тивність ігнорування найбільшої цінності — духовної унікаль­ності, неповторності людини.

Діалектика біологічної і соціальної систем у людині виявля­ється у широкій гамі сторін її життєдіяльності — від фізіоло­гічної (наприклад, того чи іншого типу вищої нервової діяль­ності, системи кровообігу і дихання, кольору шкіри, волосся, форми очей та ін.) до соціальної. При цьому біологічне в люди-

ні перебуває у соціально перетвореному вигляді. Воно є матері­алом для становлення людини, формування і функціонування її суспільних якостей. Перетворення цього матеріалу на власне людину з її здібностями є результатом дії факторів соціального порядку, головним чином трудової, виробничої діяльності. Людина — це діалектична єдність загального (родового, при­родного), особливого (соціального) і одиничного (індивідуаль­ного) способу існування. Людина біосоціальна за своїм змістом, але соціальна за своєю суттю. Для відображення соціального в людині і для розуміння біологічного в ній як носія соціального у філософії існує поняття "особистість".

Особистість — це людина в сукупності її соціальних якос­тей, її сутність однозначно соціальна. "...Сутність "особливої осо­бистості", — писав К. Маркс, — становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість..."¹.

За класичним визначенням, сутністю особистості не є аб-стракт, притаманний окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин. Підставою для та­кого визначення суті особистості є той об'єктивний науковий факт, що будь-яка особистість формується під визначальним впливом існуючої системи суспільних відносин. Які суспільні відносини, така й особистість. Кожному історичному типу су­спільних відносин відповідають історичні типи особистостей: рабовласники і раби, феодали (поміщики, латифундисти) і се­ляни, капіталісти і пролетарі (робітники), всебічно і гармоній­но розвинена особистість у майбутньому суспільстві.

Людина особистістю не народжується. Вона нею стає і роз­вивається відповідно до міри засвоєння суспільних відносин. Жодна особистість, навіть найгеніальніша, не може вийти за межі існуючих суспільних відносин у своєму вдосконаленні. Вона є об'єктом цих відносин.

Процес засвоєння особистістю певних суспільних відносин, що дає їй можливість функціонувати як повноправному члено­ві суспільства, філософи називають соціалізацією. її спряму­вання численні, як численні суспільні відносини і зв'язки між ними, тому, соціалізуючись, особистість може бути виноробом,

¹ Маркс К. Соч. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — Т. 1. — С. 242.

Тема 19

Людина як проблема соціальної філософії

економістом, менеджером, політиком, юристом, письменни­ком, художником, або одночасно політиком і юристом, еконо­містом, юристом і менеджером і т. ін. Процес соціалізації при оволодінні людьми об'єктивними законами у зрілому су­спільстві перетворюється на науково керований, тому держава планує кількість і якість підготовлених спеціалістів за профе­сіями. З цією метою створюється система навчальних закладів і науково-дослідних центрів, функціонування яких неможли­ве без соціалізації вчителів, викладачів, вихователів, вчених-психологів і педагогів, лаборантів і наукових працівників. Все це свідчить про те, що починати вивчення особистості потрібно не з дослідження самих індивідів, а з суспільних відносин, у яких вони формуються, функціонують і розвиваються, перехо­дячи від абстрактного до конкретного, від загального до оди­ничного, до індивіда та індивідуальності.

Разом з тим, особистість — це не тільки об'єкт, а й суб'єкт суспільних відносин. Суспільні відносини, їх численні взаємні зв'язки створюються людьми, їхньою спільною матеріальною і духовною діяльністю. Особистість є головною продуктивною силою суспільства, власником, розпорядником і користувачем засобів виробництва, ініціатором плюралізму форм власності, творцем виробничих відносин — економічного базису, надбудо­ви, науки і культури, родини і побуту, соціальних та історич­них етнічних спільнот. Отже, взаємозв'язок суспільних відно­син і особистості є об'єктивно-суб'єктивним. Таким є і конкрет­ний вияв складної і системної сутності особистості на всіх її рівнях: індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому.

Першим і найпростішим елементом сутності особистості, ін­дивіда виступають потреби. Як категорія соціальної філософії, потреба відображає нужду особистості в тому, що їй необхідно або чого не вистачає для життя. Людина має різні потреби: у харчуванні, житлі, одязі, збереженні довкілля, знаннях, полі­тичному керівництві та ін. їх безліч. Без потреб особистості не буває. Сутнісне місце потреб у структурі особистості є ще од­ним підтвердженням того, що людина — це частина природи, тому що первинні матеріальні потреби має і людина, і тварина (наприклад, в їжі, захисті від загрози для життя, певних клі­матичних умовах), а також того, що людина — це особлива

частина природи, оскільки вона виробляє засоби задоволення своїх потреб, тоді як тварина використовує для цього безпосе­редньо речі і предмети природи.

Задоволення будь-якої потреби особистості відбувається че­рез мету — ідеальний образ осмислення результату діяльнос­ті, шляхів і засобів його досягнення. Усвідомлена потреба, син­тез потреби і мети утворюють інтерес (лат. — має значення,

важливо).

Потреби, мета, інтереси особистості класифікуються за ви­дами суспільних відносин, об'єктом і суб'єктом яких вона є. Розрізняють потреби, мету та інтереси: матеріальні (у харчу­ванні, одязі, економії водних, сировинних, паливних ресурсів, ефективному використанні земельних угідь), духовні (у зна­ннях, політиці, праві, моралі, естетиці, релігії, філософії, на­уці), соціальні (у праці, інформації, спілкуванні, уособленні), невиробничі (у послугах, транспорті, засобах зв'язку, предме­тах побуту, освіті і вихованні). Всі вони можуть бути особисти­ми, індивідуальними чи суспільними, прогресивними чи реак­ційними і консервативними, реальними чи уявними, держав­ними, національними, сімейними, партійними тощо.

Філософське дослідження походження і функцій потреб та інтересів особистості зумовлює такі основні висновки.

По-перше, справжнім рушієм людської історії є розвиток потреб та інтересів особистості, способів і засобів їх задоволен­ня і реалізації.

По-друге, задоволення потреб і реалізація особистістю своїх інтересів можливі тільки через суспільне виробництво, яке їх формує і для якого вони виступають мотивами його удоскона­лення. Кожна задоволена потреба і кожний реалізований ін­терес з необхідністю викликають нові потреби та інтереси і від­повідно зростання суспільного виробництва.

По-третє, різні групи потреб та інтересів мають неоднакові основи і способи задоволення, виконують різні і неоднозначні функції, тому суспільне виробництво поділяється на матері­альне, духовне, соціальне, а також невиробничу сферу.

По-четверте, матеріальні потреби та інтереси є визначаль­ними в життєдіяльності особистості і суспільства, тому матері­альне виробництво — основа їх існування і розвитку.

Тема 19

По-п'яте, вивчення, знання потреб та інтересів особистості, врахування їх у теоретичній і практичній діяльності — голов­на умова наукового управління економікою та всіма іншими сферами державної, регіональної та місцевої систем життєді­яльності.

Потреби, мета та інтереси — головні мотиви діяльності. Разом із засобами і результатами діяльності вони створюють її структуру. Сама діяльність як спосіб існування і розвитку осо­бистості, всебічний процес перетворення нею природного і со­ціального середовища відповідно до своїх потреб, мети та ін­тересів є інтегрованим компонентом її сутності, тобто сутність особистості однозначно діяльна.

Діяльність — це складне системне утворення. У ній розріз­няються три напрями: 1) діяльність особистості відносно зов­нішньої та своєї природи; 2) діяльність відносно інших людей; 3) діяльність щодо відновлення самої особистості. Виділяють такі роди діяльності: У першому напрямі виробництво, розпо­діл, обмін і використання матеріальних засобів життя, а також охорона здоров'я людей; у другому — політичний, правовий, моральний, естетичний, філософський, науковий і релігійний роди; у третьому — навчально-педагогічний і виховний. Інте­грують усі роди наукова і управлінська діяльність. Колений рід включає сукупність видів і підвидів діяльності, обумовленої конкретною працею.

Всі напрями, роди, види і підвиди діяльності взаємопов'яза­ні. Відповідно до об'єктивного ходу історії можуть бути: про­гресивними чи регресивними, революційними чи контррево­люційними; відповідно до об'єктивних систем цінностей — по­зитивними чи негативними, антисуспільними, законними чи незаконними, моральними чи аморальними; відповідно до про­цесу діяльності та її результатів — творчими чи нетворчими, Очевидно, що зріла особистість відрізняється прогресивною, позитивною, законною, моральною і творчою діяльністю.

Будь-яка діяльність особистості завжди є свідомою. Ядром свідомості, її сутністю постає світогляд, а саме два його основні елементи: світосприйняття і світорозуміння. Люди відрізня­ються одне від одного не за свідомістю взагалі, а за своїм світо-

Людина як проблема соціальної філософії

глядом. Він разом з діяльністю є інтегрованим компонентом сутності особистості.

Цементують структуру світогляду переконання. Не може бути світогляду без переконань, тобто впевненості особистості в правильності своїх поглядів та ідей. Переконання, за висло­вом класика, — це пута, з яких не можна вирватися, не розі­рвавши свого серця. Це демони, яких людина може перемогти, лише підкорившись їм.

У житті і діяльності особистості її світогляд виявляється че­рез форми, одна з яких — самосвідомість. Вона є і пізнанням особистістю себе, і ставленням до себе, тобто самооцінкою, са­моконтролем, управлінням собою. Провідне місце в ній посідає розуміння особистістю свого місця у суспільстві, сенсу свого життя, відповідності своїх ідеалів суспільним потребам, відпо­відальності за свої дії. Формується і розвивається самосвідо­мість у процесі соціалізації, навчання і виховання особистості. Самосвідомість розвиненої особистості є завжди патріотичною, творчою, цілісною.

Іншою формою виявлення світогляду особистості є її цінніс­ні орієнтацїі — погляди, уявлення, переконання та ідеали з приводу матеріальних, духовних і соціальних цінностей. Вони визначають послідовність і спрямованість поведінки особис­тості, її вчинків та ставлення до принципів, норм життя і ді­яльності у суспільстві. Для особистості з цілісним світоглядом характерна орієнтація на такі загальнолюдські цінності, як права людини, економіка ринку, демократія та державний су­веренітет, правове суспільство, свобода, соціальна справедли­вість, повна зайнятість населення та багато інших.

На основі ціннісних орієнтацій особистості у процесі її со­ціалізації формуються соціальні установки — ще одна форма вияву її світогляду. Вони є відображенням ціннісних орієнта­цій як соціально детермінованої схильності особистості до на­перед визначеного ставлення — позиції відносно речі, людини, події. В особистості зі сформованим світоглядом соціальні уста­новки відрізняються суспільною значущістю мети і прагнень, їх відповідністю до суспільних потреб та ідеалів, єдністю мети і засобів її досягнення, поєднанням прагнення до матеріально­го добробуту з орієнтацією на вищі духовні цінності.

Тема 19

Людина як проблема соціальної філософії

Самосвідомість, ціннісні орієнтації та соціальні установки, є не лише формами виявлення світогляду, а й критеріями сту­пеня його досконалості, критеріями духовності особистості. Дух, духовність у філософії і науці завжди розглядалися як людський розум, мислення, а духовне виробництво — як фор­мування свідомості у суспільній формі і в певній системі су­спільних відносин. Сутністю свідомості є світогляд, отже, його компоненти насамперед становлять основу духовності особис­тості.

У зв'язку з цим слід вважати безпідставними спроби деяких наших філософів, особливо політиків, теоретично обґрунтову­вати, обмежувати духовність громадян України лише релігій­ністю. Такі ідеї та, на жаль, реальна практика — очевидні втрати перехідного періоду країни, помилка чи виконання спе­ціального замовлення клерикалів.

Поняття духовності особистості та суспільства — складне, багатогранне, системне. Воно включає погляди, уявлення, пе­реконання та ідеали —економічні, політичні, правові, мораль­ні, естетичні, філософські, а також релігійні. Релігійні ідеали належать до минулого історичного типу світогляду. Сучасний світогляд — філософський, філософською є й духовність. Він включає все позитивне, у тому числі і з релігії. Наші сучасни­ки захоплюються архітектурою церковних споруд, художніми полотнами і музичними творами, але не тому, що вони є "да­ром Божим", а тому, що їхні творці — талановиті архітектори, художники, музиканти. Щодо релігійних догматів, то вони — антиподи філософського світогляду і науки. Отже, релігійність — це не вся духовність особистості, а тільки її елемент, причо­му не основний, а другорядний, минулий, який не має майбут­нього.

Справжня духовність сучасної особистості полягає в науко­вих, інженерно-технічних, філософських, правових та інших знаннях, у перетворенні цих знань на переконання, у діяльнос­ті на їх основі за об'єктивними законами розвитку природи, су­спільства і особистості у напрямі створення нових суспільних відносин і нової людини. Проблема духовності в Україні є. Еко­номічні реформи в країні все ще недостатньо ефективні і тому, що в суспільній свідомості людей переконання в безальтерна-

тивності ринкової економіки доки ще не сформувалося. Те саме і в політиці, праві, інших сферах нашого суспільного буття. Вирішення проблеми духовності полягає не у сподіваннях на милість Бога, а в генерації нових ідей, цивілізованості і куль­турі, у слідуванні загальнолюдським цінностям. Українська філософська і наукова думка має відігравати важливу роль у розробці таких ідей, у становленні нової духовності.

Діяльна сутність особистості та її світогляд виявляються не тільки в системі "суб'єкт — об'єкт", а й у системі "суб'єкт — суб'єкт". Розвиток індивіда зумовлений розвитком інших ін­дивідів, з якими він перебуває у прямих або опосередкованих стосунках.

У соціальній філософії стосунки — це спосіб поєднання лю­дей у суспільство, взаємодії суспільних індивідів та їх органі­зованих спільнот; певною мірою самостійна, індивідуалізована форма суспільних відносин. Лише у спілкуванні особистість набуває всіх своїх якостей, реалізує можливості, виявляє здіб­ності, індивідуальність. У спілкуванні особистість наслідує со­ціальну програму і досвід поколінь, включається у масовий со­ціальний рух.

Без спілкування немає особистості. Спілкування в усіх сво­їх формах (безпосередніх і опосередкованих, міжособистісних і в колективах, інших соціальних організаціях) — це ще один інтегрований компонент сутності особистості.

Отже, об'єктивно-суб'єктивний взаємозв'язок суспільних відносин і особистості виявляється у сутності особистості че­рез діяльність, світогляд і спілкування. Розвиненою особис­тістю можна вважати ту, яка залучена до ефективної форми спілкування, володіє науковим світоглядом, різнобічними здібностями і здатністю вільно змінювати роди і види творчої діяльності.

Визначення сутності особистості як діалектичної єдності ді­яльності, світогляду і спілкування — ключ до пізнання її зміс­ту. Він містить певну сукупність складових, кожна з яких є результатом суб'єктивування конкретних видів суспільних відносин.