Ібн-Сіна 1 page

Уважно вивчивши історію розвитку світової філософської думки і філософії в Україні, філософську онтологію, гносеоло­гію і логіку наукового пізнання, студенти мають можливість глибоко і змістовно засвоїти основні положення соціальної фі­лософії — фундаментального розділу філософського знання. її об'єктом є природа і сутність людини, суспільства, системи їх взаємовідносин; предметом — соціально-історична свідомість, сукупність суспільних відносин і об'єктивні закони їх розви­тку, діалектика об'єктивного у суспільному русі, рушійні сили і суб'єкти соціального прогресу, процес соціалізації особи, ду­ховне життя людини і суспільства, цінності та ціннісні орієн­тації людей, проблеми і перспективи розвитку сучасної куль­тури і цивілізації. Соціальна філософія досліджує особливості формування і відтворення суспільних відносин і суб'єктів ді­яльності у ринковій економіці макро- і мікрорівнів, у політиці, в історії держави і права, у моралі, релігії, естетиці, у філосо­фії та науці, в усьому духовному житті населення. Розвиток матеріального і духовного виробництва як цілісності і кожного

з його компонентів вона розглядає залежно від ступеня свобо­ди формування і функціонування у країні різних форм влас­ності, а також встановлених правил менеджменту і маркетингу. Об'єкт і предмет соціальної філософії вивчаються разом із такими галузями: історією країни, соціологією, політичною економією, політологією, культурологією, психологією, інши­ми галузями гуманітарного знання. її методологічною базою є матеріалістична діалектика та вся сукупність методів і форм наукового пізнання, тобто інтегрована екстраполяція на соці­ум досягнень онтології, гносеології, методології та логіки. Під­сумком вивчення програми соціальної філософії має стати фор­мування у студентів зрілих і науково обґрунтованих світогляд­них позицій, ціннісних орієнтацій і життєвих планів з найак­туальніших у наш час питань людського буття, сенсу життя людини, її діяльності у конкретно-історичних умовах сучасної України.

Тема 17 СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА

Нині немає такої галузі знання, яка б так чи інакше не за­ймалася вивченням людини і суспільства, різноманітних від­носин між ними. Соціальна філософія реалізує загальнотеоре­тичну і загальнометодологічну функції, формує науково-світоглядні поняття, відкриває зв'язки між ними на підставі дослідження сутності, змісту, структури, законів, закономір­ностей, тенденцій розвитку суспільства і людини, основ їх кла­сифікації та типізації. Початковою, вихідною у соціально-філософському пізнанні, є проблема сутності і діалектики при­роди та суспільства.

Тема 17

Суспільство як система

17.1. Діалектика природи і суспільства

У соціальній філософії природа у широкому розумінні ви­значається як все існуюче, весь світ, весь Всесвіт, матерію. У цьому розумінні до системи природи належать усі об'єкти не­живої, живої і соціально організованої матерії. У вузькому ро­зумінні природа — це сукупність натуральних умов існування людини і людства: близький космос, атмосфера, літосфера з її водним і ґрунтовим покривом, рослинним і тваринним світом, усе оточення людського існування, обсяг якого постійно роз­ширюється у міру поглиблення пізнання і збільшення масшта­бів діяльності в ньому людей.

Філософія вивчає природу впродовж усієї своєї історії. Уза­гальнивши набуті нею знання, можна дійти певних висновків.

По-перше, природу не можна створити чи знищити. Вона вічна, нескінченна і безмежна, перебуває у постійному русі, зміні. Природа є причиною самої себе. Вона саморухома, роз­вивається внаслідок виникнення і вирішення внутрішніх супе­речностей шляхом взаємопереходу кількісних і якісних змін. Усі об'єкти, явища і процеси природи взаємопов'язані. З усієї різноманітності зв'язків у природі філософія виділяє загальні, особливі й одиничні, причини і наслідку, необхідні і випадко­ві, змісту і форми, сутності і явища, можливості і дійсності, цілого і частини, системи й елемента, інші зв'язки всезагаль-ного значення. У зв'язку зі своєю загальністю вони є методоло­гічними принципами пізнання природи, людини і людства.

По-друге, жива природа — це особлива частина природи на планеті Земля. Матеріалістична філософія всі висновки за­вжди звіряє з даними науки. Ні в ближньому, ні в далекому космосі ознак життя наука поки що не виявила, хоча їх пошук здійснює системно і цілеспрямовано.

По-третє, виникнення земного життя є закономірним ре­зультатом еволюції матерії на нашій планеті, у процесі якої відбувся якісний стрибок від неживої природи до живої, а від неї — до соціально організованої. Ця наукова гіпотеза впевне­но перетворюється на наукову теорію з допомогою біології, яка

нині продукує основну масу знань про виникнення і розвиток життя.

Згідно з даними біології, елементарні форми життя зароди­лися в океані 3,5 мільярди років тому, а найпростіші рослини на суші з'явилися приблизно 425 мільйонів років тому.

Потрібно було ще 20 мільйонів років для того, щоб, можли­во, виникла "сухопутна" фауна. У процесі фотосинтезу росли­ни розщеплювали молекули води на водень і кисень. Кисень вивільнявся у повітря, а водень утворював із двоокисом вугле­цю цукри. Останні, у комбінації з абсорбованими з ґрунту мі­неральними речовинами, давали нуклеїнові кислоти, білок і рослинні тканини. Дві форми життя, таким чином, існували у рівновазі: рослини поглинали двоокис вуглецю і воду, а замість цього виробляли кисень і складні молекули; тварини вживали ці складні молекули разом з киснем і забезпечували рослин­ний світ двоокисом вуглецю та водою. Загальним "пальним" для цього природного "двигуна життя" слугувала енергія Сонця.

Сучасні біотехнології дозволяють одержувати штучним шляхом такі речовини і продукти, які раніше в природі не іс­нували: антибіотики, вакцини, кормовий білок з нафти, соло­ми, відходи целюлозно-паперової промисловості, синтетичні добрива, біологічні засоби захисту рослин тощо. Наука напо­легливо йде до розгадування таємниці перетворення неживого у живе. З 70-х років XX ст. успішно розвивається генна інже­нерія. Вона займається внесенням до живого організму чужо­рідної генетичної інформації. Хоча на цьому шляху можлива загроза конструювання нових генів клітин і цілих організмів, існування яких не обумовлене ні екологічно, ні еволюційно (виробництво бактеріологічної зброї або особливого типу лю­дей), успіхи біологічних наук очевидні. Досягнуті вони і в ре­зультаті їх взаємодії з філософією. Тільки у філософії біологіч­ні знання набувають теоретико-світоглядного осмислення і моральної оцінки, тільки у філософії біологічні науки знахо­дять для себе методологічну опору дослідження всіх рівнів життя: від живої клітини до організму, біологічного виду, жи­вої природи в цілому.

По-четверте, людина і суспільство — це також частина природи, вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі,

Тема 17

результат тривалого і складного еволюційного процесу. Перші примати, численний загін ссавців, до якого належить і люди­на, з'явилися на Землі приблизно 70 мільйонів років тому, не­забаром після зникнення динозаврів. Приблизно ЗО мільйонів років знадобилося їм, щоб позбавитися хвоста, і ще 20 мільйо­нів років для того, щоб перетворитися на гомінідів — істот, зовнішньо подібних до людини. За даними наукових дослі­джень, вирішальними у їхньому існуванні були природний відбір і боротьба за виживання. Однак під впливом природних умов вони поступово набували таких якостей, яких не було в інших тварин: інстинктивне, випадкове застосування простих предметів природи для добування їжі, захисту від ворогів або нападу на них, пряма хода тощо. Природний відбір закріпив їх. Вижили тільки ті особи, які мали ці якості. Вчені назвали їх австралопітеками (грец. — південна мавпа). Жили вони при­близно 3—2 мільйони років тому. Численні скелетні останки їх знайдено на півдні і сході Африки.

Наступним етапом антропогенезу (грец. — людина і наро­дження, походження людини) був пітекантроп (грец. — мавпо­людина). Він жив приблизно 2,5 мільйонів років тому і був здатний виготовляти найпростіші знаряддя праці. Його ске­летні останки знайдено в багатьох районах Європи, Азії та Аф­рики. Потім були синантропи (їх останки знайдено на півночі Китаю), які жили приблизно 500—200 тисяч років тому; не­андертальці (останки знайдено в долині Неандерталь у Німеч­чині), які населяли землю в період 200—35 тисяч років тому; кроманьйонці (їх останки знайдено в гроті Кро-Маньйон у Франції), історія яких розпочалася 40 тисяч років тому і які вважаються безпосередніми попередниками сучасної людини. Революційним стрибком у людській передісторії стало ви­користання первісними людьми вогню (сліди його знайдено під час розкопок стоянок синантропа). З того часу людина виокремилася з решти тваринного світу, в її розвитку природ­ний відбір втратив колишнє значення, а пріоритетною стала праця.

Праця — це цілеспрямована діяльність людей з метою змі­ни і пристосування предметів природи для задоволення своїх матеріальних потреб (в їжі, одежі, житлі). Праця є вічною при-

Суспільство як система

родною умовою людського життя. Людину створила праця! її загальнообов'язковість викликала свого часу потребу в члено­роздільній, зрозумілій мові. Завдяки праці у первісних людей розвинулися функції рук і органів мовлення, відбулося посту­пове перетворення головного мозку тварин на розвинутий люд­ський мозок, удосконалилися органи чуття. Вся історія людей є не що інше, як перетворення людини працею.

На відміну від тварин, люди змушені для свого існування виробляти продукти харчування, одежу, житло, інші матері­альні засоби життя. Праця з виробництва цих засобів завжди є суспільною, отже, вирішальною умовою формування і розви­тку суспільства. Створила суспільство і постійно його відтво­рює також праця.

Суспільство — це певною мірою відокремлена від природи частина матеріального світу, форма життєдіяльності людей. Воно історично розвивається. Його сутність становить уся су­купність суспільних відносин, тобто тих різноманітних зв'яз­ків між людьми, соціальними групами і верствами населення, що формуються і функціонують у їх спільній діяльності. До та­ких зв'язків належать: матеріальні (виробничі відносини та відносини в побуті у процесі створення матеріальних засобів життя); ідеологічні (політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні); соціальні (національні, родинні, побутові, між су­спільством і людиною, державами, народами та ін.) відносини. Суспільство — це сама людина у її суспільних відносинах.

Отже, жива природа виникла з неживої природним шля­хом, у тому числі за власними законами. Сфера взаємодії жи­вої природи з неживою в науці одержала назву біосфери (грец. — життя і куля) — сфери життя, комплексної земної оболон­ки, охопленої, організованої життям. За сучасним уявленням, вона включає: живу природу, тобто рослинний і тваринний світ; біокісткову речовину, створену взаємодією живої і нежи­вої природи (воду, атмосферу); речовину, створену і переробле­ну живою природою (нафту, кам'яне вугілля, торф тощо); лі­тосферу — земну кору глибиною до 5 кілометрів.

Значний внесок у вчення про біосферу зробив вітчизняний мислитель і дослідник природи, організатор багатьох науко­вих установ в Україні, перший президент Академії наук Укра-

Тема 17

їни академік В.І. Вернадський — основоположник генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, радіогеології та гідрогеоло­гії, вчення про живу речовину. Його праці збагатили науковий світогляд багатьма діалектичними висновками та ідеями, віді­грали значну роль у становленні сучасної наукової картини світу.

У контексті свого вчення про біосферу В. І. Вернадський гу­маністично переосмислив поняття ноосфери (грец. — розум і куля), що є сферою взаємодії природи і суспільства, де людська діяльність є головним фактором їх розвитку (її визначають ще термінами "техносфера", "антропосфера", "соціосфера"). Він вважав, що в ноосфері людина здійснює свою розумну, тобто прогресивну, ефективну і моральну діяльність з використання та перетворення біосфери в інтересах людини і суспільства на основі об'єктивних законів їхнього розвитку та наукових про­грам. Згідно з вченням В.І. Вернадського, біосфера закономір­но переходить у ноосферу, а людство стає могутньою силою, яка за своїм впливом може бути порівняна з геологічними про­цесами. Він мріяв про перетворення ноосфери на особливий структурний елемент космосу, рішуче виступав проти стихій­ного, хижацького ставлення людей до природи.

Людина і суспільство є частиною біосфери та її ядра — ноо­сфери. Вони взаємодіють, нерозривно взаємопов'язані і взає­мозалежні. Поза природою і без природи людини та суспільства не існує. Природа — це джерело знань людей, всезагальний за­сіб і предмет праці, "комора" для виробництва матеріальних засобів життя. Чим багатша в країні, регіоні природа матеріа­лами і ресурсами, тим різноманітніші можливі галузі виробни­цтва, торгівлі, обміну, вище спеціалізація і продуктивність праці, якість життя населення. Однак вплив природи на су­спільство не слід перебільшувати. Японія, наприклад, на влас­ній території майже не має корисних копалин, але в сучасному світі перебуває на передових рубежах науково-технічного про­гресу.

Абсолютизація впливу природних чинників (корисні копа­лини, розмір території, клімат, родючість ґрунту і т. ін.) на розвиток і життєдіяльність суспільства є основою філософської концепції "географічного детермінізму". Біля її витоків стояв

Суспільство як система

давньогрецький філософ Платон, який доводив вирішальний вплив на суспільство кліматичних умов. У XVIII ст. подібну позицію займав французький просвітник ПІ. Л. Монтеск'є. Згідно з його вченням, клімат визначає свідомість, поведінку і звичаї людей, закони їхнього розвитку. З середини XIX ст. концепція "географічного детермінізму" стала політизованим виправданням колоніальних загарбань і несправедливих війн. У XX ст. ця концепція під назвою "геополітика" набула тео­ретичного розроблення, зокрема у працях німецького професо­ра географії Ф. Ратцеля, і практичного застосування в обґрун­туванні расистських і фашистських політичних доктрин. Вона і нині перебуває на озброєнні тих сил, які ставлять за мету роз­ширення "життєвого простору" шляхом пограбування та заво­ювання інших держав і народів.

Концепції "географічного детермінізму" і "геополітики" — безпідставні. Вплив природи на суспільство має істотне зна­чення, але не абсолютне. Суспільство саме створює і перетво­рює географічне середовище, розширює межі освоєння приро­ди, відкриває і використовує досі невідомі хімічні елементи, властивості речовин, закони розвитку, впливає на природу з усе більшою інтенсивністю. Людство стало могутньою геоло­гічною силою. Воно змінює природне середовище, але, на жаль, не тільки у позитивному напрямі, очевидними, є руйнівні на­слідки воєн із застосуванням зброї масового знищення (ракет­но-ядерної, бактеріологічної, хімічної). Не допустити розв'я­зання таких воєн — найвідповідальніше завдання сучасного суспільства, у тому числі українського. Цю вимогу Конститу­ція України закріпила невід'ємною нормою державної політи­ки України про мирне і взаємовигідне співробітництво з усіма країнами і народами.

Отже, природа — це середовище, у якому існують людина і суспільство, поле їхньої перетворювальної діяльності та пі­знання. Природа — це і сфера відповідальності людини за біо­сферу і ноосферу. Людський розум має бути спрямований не на руйнування природи, а на її відтворення. Ставлення людей до природи визначається через їх ставлення одне до одного, тому справжня єдність людини і природи передбачає справжню єд­ність самого людства.

Тема 17

17.2. Суспільство і сучасна глобалістика

В усі часи, від сивої давнини і дотепер, видатні мислителі наполегливо шукали і продовжують шукати шляхи утвер­дження серед людства "вічного миру", "загальносвітового до­му", "єдиного світового простору". У цих пошуках соціальна філософія завжди виконує світоглядницьку, методологічну та інтегративну функції. У сучасних умовах зусилля філософів і вчених зосереджені на трьох основних групах проблем.

Перша група включає глобальні проблеми, пов'язані з від­носинами між основними соціальними спільнотами людства (Схід і Захід, багаті і бідні країни, мир і війна, справедливий міжнародний економічний порядок тощо). Ці проблеми нази­вають інтернаціональними.

До другої групи належать проблеми, зумовлені взаємодією суспільства і природи (енергетична, сировинна, екологічна тощо). Вони пов'язані з обмеженістю можливостей довкілля витримувати навантаження антропогенного характеру, тобто викликане діяльністю людини.

Третя група включає проблеми, зумовлені системою "лю-дина-суспільство" та розвитком особистості (моралі, освіти, охорони здоров'я, динаміки народонаселення тощо).

Нині внаслідок посилення нерівномірності соціально-еко­номічного і науково-технічного розвитку, а також інтернаціо­налізації суспільної діяльності та інтеграції людства всі ці про­блеми набули планетарного характеру. Так чи інакше вони торкаються інтересів усіх людей, але не можуть бути повністю вирішеними в межах окремих держав і навіть географічних ре­гіонів. Вони — глобальні (фр. — всезагальний, лат. — земна куля), є такою сукупністю загальнолюдських проблем, від ви­рішення яких залежить соціальний прогрес і збереження зем­ної цивілізації.

Глобальні проблеми є комплексними. Вони взаємнозумов-люють одна одну, тому успішне вирішення їх ізольовано одна від одної неможливе. їх наукове дослідження може бути ефек­тивним за умови співробітництва філософів і вчених різних

Суспільство як система

спеціальностей, представників різних суспільних, природни­чих і технічних наук, на засадах діалектичної методології та використання таких методів наукового пізнання соціальної дійсності, як системний підхід і, особливо, глобальне моделю­вання.

Ідея глобального моделювання виникла наприкінці 60-х — початку 70-х рр. XX ст. Біля її витоків стояли відомі у всьому світі вчені Дж. Форрестер, А. Печчеї, Е. Янг, Г. Тіммап, М. Моїсеєв та ін. Особливу роль у розробленні цієї ідеї відіграв створений у 1968 р. Римський клуб — міжнародна громадська організація, метою якої було поглиблення розуміння особли­востей розвитку людства в епоху науково-технічної революції. Метод глобального моделювання полягає у теоретичній іміта­ції динаміки глобальних процесів за допомогою математичних моделей і комп'ютерної техніки. Він дає можливість врахову­вати величезну кількість параметрів світового розвитку і на цій підставі виявляти віддалені наслідки сучасних дій. У 1972 р. група вчених на чолі з Д. Медоузом, у доповіді Рим­ському клубові оприлюднила результати своїх досліджень, згідно з якими за умови збереження тенденцій світового розви­тку, які на той час проявилися, людство може зазнати всеза-гальної катастрофи вже у першій чверті третього тисячоліття. Об'єктивний науковий аналіз сучасних глобальних проб­лем, хоч завершеним його не можна вважати, дає змогу люд­ству зрозуміти те, що гору має взяти почуття сучасності, тобто причетності до всього важливого, що відбувається у світі зараз, почуття відповідальності за розвиток подій у наші дні. Ці по­чуття невіддільні від почуття історії: причетності до минулого своєї вітчизни і всього людства, відповідальності за їх майбут­нє. Одне почуття називають горизонталлю сучасності, інше — її вертикаллю, яка йде від минулого до теперішнього і майбут­нього. Кожна людина має розглядати себе як точку перетину цих координат, як живе осереддя, втілення зв'язку всіх часів. Якщо людство хоче вижити, воно має реально оцінювати го­строту загальнолюдських проблем, орієнтуватися на довго­строкову перспективу їх вирішення.

Тема 17

Суспільство як система

17.2.1. Мир і війна в історії людства

Складовими безперечно найголовнішої, особливо важливої, істинно глобальної проблеми сучасності — проблеми війни і миру — є відвернення нової світової війни, локальних воєнних конфліктів. Позитивне розв'язання цієї проблеми вирішаль­ною мірою визначає долю цивілізації, майбутнє людського роду, переборення всіх інших глобальних проблем.

Історія свідчить, що війни — таке саме стародавнє явище, як і людська цивілізація. За підрахунками американських вчених, з 3600 р. до н. є. і до наших днів на Землі лише при­близно 300 років не було воєн, а загинуло у війнах 3,5 млрд лю­дей¹. Найкривавішим в історії було XX ст. Експерти — учасни­ки 50-ї Міжнародної конференції Пагуошського руху вчених — борців проти загрози воєн (2000) навели такі дані: з 1900 р. у війнах і збройних конфліктах загинуло 110—140 млн землян. Після Другої світової війни, найбільш кровопролитної за всю історію цивілізації (приблизно 60 млн жертв), зафіксовано 175 різних воєн і воєнних конфліктів. Навіть після усунення гло­бального протистояння США і СРСР та закінчення "холодної війни" світ не зміг зітхнути спокійно. Зокрема, у другій поло­вині 90-х років XX ст. кількість воєн не зменшувалася: у 1996 р. їх було 26, у 1997 р. — 25, у 1998 р. — 31, у 1999 р. — 27. Най­більше їх відбулося у Східній Азії. Відповідно до інформації Лондонського міжнародного інституту стратегічних дослі­джень, там у конфліктах загинуло 10 395 000 людей.

Збільшилася кількість конфліктів на етнічному і релігійно­му ґрунті. Найжахливішими з них були індусько-мусульман­ські погроми 1946—1949 рр. у містах Індії, жертвами яких стали 800 000 осіб. Виникали і казусні (лат. — випадковий, окремий факт) конфлікти, які не обійшлися без жертв: локаль­на передвиборна війна на Ямайці у 1980 р. — 1000 загиблих; "футбольна" війна між Гондурасом і Сальвадором у 1969 р. — 5000 загиблих.

¹ Вге88Іег М. Реасе оі ^агрепіісе-НаІІ / М. Вгеззіег, Ь. Вгензіег. — 1977. — Р. 7—8.

Відображенням суперечливості соціально-політичного і еко­номічного розвитку сучасного світу можна вважати такий па­радокс: активізується миротворча діяльність ООН і НАТО, а кількість збройних конфліктів не зменшується. Однак це не означає, що світове співтовариство має припинити миротворчу діяльність. В Україні це розуміють і нарощують миротворчі зу­силля. За останні роки 12 тис. українських військових і ци­вільних спеціалістів перебували у складі "блакитних шоло­мів". Ця діяльність постійно активізується.

Очевидно, у XXI ст. навряд чи можна очікувати закінчення воєн. Підставою такого твердження є збереження, реформу­вання і переозброєння армій та зростання витрат на військові потреби: відповідно до даних держдепартаменту СІЛА, вій­ськові витрати у світі кожного року після розпаду СРСР збіль­шувалися на ЗО млрд дол. США, всього на це витрачалося по­над 1 трлн дол. США на рік, збройні сили всіх країн налічували 30 млн осіб, а всього у сферу воєнних приготувань було залуче­но приблизно 100 млн працівників.

Крім того, у способах і засобах ведення війни, у самому озброєнні за останні півстоліття у зв'язку з науково-технічною революцією відбулися глибокі якісні зміни. Це докорінно змі­нило попередні уявлення про війну та її передбачувані наслід­ки. Відомо, що вибух лише однієї потужної термоядерної бом­би перевищує силу вибухів усіх бойових засобів, застосованих у всіх попередніх війнах, включаючи Першу і Другу світові. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у ви­падку ядерної війни використання навіть половини потужнос­тей накопичених у світі ядерних зарядів призведе одразу до за­гибелі 2 млрд людей, 20—25 % тих, хто залишиться, загинуть від епідемій, а решта — внаслідок "ядерної зими" (температу­ра на Землі впаде до -20—ЗО °С). Накопиченими тисячами тонн хімічних боєприпасів можна декілька разів знищити все люд­ство. Не менш згубною є бактеріологічна зброя.

Про точність цих розрахунків свідчать нічим не виправдане атомне бомбардування США японських міст Хіросіми і Нага­сакі у вересні 1945 р. і його страшні, неподолані досі наслідки; американська агресія проти В'єтнаму (було розсіяно 100 тис. тонн отруйних хімічних речовин, внаслідок чого уражено 13 ти-

Тема 17

Суспільство як система

сяч кв. км сільськогосподарських угідь і понад 40 % лісів, по­страждало більше 2 млн осіб). За даними ООН, зараз у 64 краї­нах у землі міститься як мінімум 110 млн цих нелюдських за­собів війни. Розроблення і використання нових бойових засобів лавиноподібно зростають. Якщо під час війни в Кореї (1950— 1953) було застосовано дев'ять раніше невідомих видів бойової техніки, то у В'єтнамі (1964—1975) — 25, у війні на Близько­му Сході — приблизно ЗО, у Перській затоці — 160. Інтенсивно розробляються променева, психотропна, радіологічна, інфра­звукова, космічна та інші види зброї.

Наведених прикладів достатньо, аби переконатися у тому, що в нашу епоху виникла об'єктивна потреба відвернення, а в перспективі і виключення, воєн із життя суспільства. Є всі ре­альні підстави для перетворення цієї потреби на дійсність. Шлях тут відомий — переговори, взаємні поступки, дотриман­ня принципів рівності та однакової безпеки. Альтернативи цьому немає. Ще у 1955 р. великі вчені і гуманісти А. Ейн­штейн і Б. Рассел у своєму "Маніфесті" наголосили, що люди мають навчитися мислити по-новому, не ставити перед собою завдання пошуку засобів задля перемоги свого табору, бо та­ких засобів більше немає. Вони закликали людство поставити собі питання: які кроки можна вжити для запобігання зброй­ної боротьби, наслідком якої є лише катастрофа для всіх її учасників?

Отже, науково-технічна революція внаслідок антигуманно-го використання її досягнень призвела до створення принципо­во нової зброї, здатної знищити все живе на Землі. Однак у 90-ті роки XX ст. відбулися глибокі зміни у системі міжнарод­них відносин. У світі тепер настав перехідний етап від після­воєнного міжнародного порядку до нового світового устрою, де непримиренне суперництво держав, що належали до двох про­тилежних соціально-політичних систем, змінюються їх парт­нерством і співробітництвом, а замість "холодної війни" є ре­альна можливість утвердити мирний період в історії людства, запобігти ядерній катастрофі, блокувати фактори, що здатні посунути світ на край безодні і зіштовхнути людство у вир не­баченої за своїми наслідками війни. Це великий історичний шанс. Діалектика розвитку людства на початку третього тися-

чоліття вбачається такою: від неминучості виникнення війн до можливості їх відвернення і, нарешті, до неможливості їх ви­никнення взагалі. Науково обґрунтований, чітко вивірений фактами оптимізм і життєстверджувальний гуманізм — такі характерні риси сучасної філософії миру, здатної мобілізувати народи Землі, уряди всіх країн і політичні партії будь-якого спрямування на подолання воєнної небезпеки, вкоренити у душі людей надію на майбутнє.

17.2.2. Загроза екологічної катастрофи

Досягнення соціальної філософії, процес формування і роз­витку її дітища — соціології (лат. — суспільство, грец. — сло­во), тісне співробітництво соціології з екологією, поява та ін­тенсивний розвиток окремої галузі соціологічних знань — со­ціальної екології, предметом якої є специфічні зв'язки між людьми та їх середовищем, дають можливість більш-менш пов­но аналізувати систему "суспільство — природа", давати су­часне тлумачення діалектики її елементів. Такий аналіз набув особливого значення з 60-х років XX ст., коли з'ясувалося, що людство опинилося в умовах глобальної екологічної кризи. За­грозлива екологічна ситуація наполегливо вимагає перегляну­ти традиційні форми взаємовідносин суспільства і природи, змінити погляди щодо місця і ролі людини у світі.

Позитивістсько-натуралістична філософія і соціологія се­редини XIX ст., наприклад, розглядали суспільство лише як продовження і вищий продукт природи та вимагали застосу­вання природничо-наукових законів і методів дослідження до аналізу соціальних процесів. Отже, природа штучно ототож­нювалася з суспільством. Водночас, класичні філософія і соціо­логія рішуче відокремлювали соціальну реальність від природ­ничої, спираючись на принцип суспільної та людської винят­ковості. Коріння цього підходу були сформульовані в "інтелектуальній еволюції" О. Конта, "саморозвиткові світово­го духу" Г. Гегеля, соціологізмі Е. Дюркгейма. Останній занад­то жорстко визначав суспільство як унікальну соціальну ре­альність, суттєво відмінну від природничої. Практично він ви-

Тема 17

Суспільство як система

ключав біологічні і фізичні чинники за пояснення соціальних процесів і явищ, розмежовував соціокультурне та фізичне се­редовища, причому останнє вважав менш вагомим і необхід­ним щодо тлумачення нових соціальних фактів. Учені із США В. Каттон та Р. Данлеп дійшли висновку, що у XX ст. сформу­валася так звана парадигма людської винятковості як глибоко антропоцентричний і надміру оптимістичний підхід до аналізу суспільних процесів і явищ.

Лише з другої половини XX ст., в умовах глобальної еколо­гічної кризи стало зрозумілим, що не можна ані ототожнювати поняття "природа" і "суспільство", "природне" і "соціальне", ані розривати і протиставляти їх. Природа і суспільство діа­лектично єдині елементи цілісної системи. Для виникнення і утвердження такого переконання знадобилися, на жаль, де­градація довкілля, зростаючий дефіцит природних ресурсів, стурбованість населення планети станом довкілля, численні екологічні аварії та катастрофи, виникнення соціальних кон­фліктів на екологічному ґрунті.