Тату, ваш син – вегетаріанець

У домі Брохолів, попри пізню годину, горіло світло.

Не спав батько дому, старий Брохоль. Йому було над чим журитися. Сьогодні його син сказав, що він – вегетаріанець.

Сталося це так.

Брохоль, нічого не підозрюючи, зайшов на кухню повечеряти. Він щойно повернувся з роботи, втомлений, тільки помив руки з вулиці. На кухні – картина Рєпіна. Його благовірна сиділа, вся червона, втирала запаскою сльози з очей. Над нею стояла невістка і заспокоювала:

– Наталіє Бронеславівно, Наталіє Бронеславівно, ви тільки не переживайте. До серця близько не беріть. Нічого ж страшного не сталося…

Син Брохоля сидів на табуретці посеред кухні, звісивши голову. На столі стояла тарілка з трьома котлетами.

– Та як не сталося! – схлипувала Наталія Бронеславівна, дружина Брохоля. – Ну, як не сталося, Галю? Як не сталося, якщо сталося? Ой, Божечку‑Божечку…

– Що сталося? – спитав Брохоль з порога.

Наталія Бронеславівна заридала дужче.

– Тату, – син підняв голову, сам, видно, ледь втримуючись від того, щоб не заплакати. – Можеш мене вбити. Я готовий. Я не жартую.

– Що ти накоїв? – запитав Брохоль грізно, а сам відчув, як неприємно занудило на серці. – Що сталося, я питаю? Ану, не мовчи!

– Я… я став вегетаріанцем, – сказав малий, і Наталія Бронеславівна заридала дужче.

– Знову? – спитав Брохоль і відчув, як усередині в нього нагрівається запобіжник.

– Так, – звісив голову син. – Знову.

– Нащо? Нащо ти нам це робиш? – крізь ридання простогнала Наталія Бронеславівна.

Невістка гладила її по голові та заспокоювала. Брохоль зауважив краплі пустирника на столі, і їхній запах навіяв на нього жах. Син знову став вегетаріанцем.

– Та я що, я що, – виправдовувався малий. – Я що, вам щось зле роблю? Я ж не вам не даю м’яса їсти. Мам, ну припини!

Брохоль зміряв сина з голови до п’ят поглядом, оцінив його тонкі плечі, тонкі ноги, і у скронях у нього загупало. «Рослина, – подумав він. – Рослина ти, а не чоловік». Брохоль відчув, як усередині згорів запобіжник. Ще трохи, і він утратить самоконтроль.

Точніше, втрачає… Втратив.

Брохоль підійшов до холодильника, рвучко відчинив дверці, дістав звідти палку ковбаси і жбурнув її на стіл.

– Це що таке?

Син мовчав. Невістка дивилася на Брохоля круглими очима. Він проіґнорував її, продовжував свердлити сина поглядом.

– Це що таке, я питаю?

– Ковбаса.

– Для кого вона?

Син знизав плечима.

– Для тебе. Для мами. Для Галі.

Брохоль дістав з холодильника сосиски і кинув ними об землю.

– Сосиски купую. Ковбасу купую. М’ясо… – Брохоль поліз у морозильну камеру і дістав звідти шмат замороженого м’яса. – М’ясо купую. Ти знаєш, скільки зараз кілограм м’яса на базарі коштує? Ти гадаєш, мені так легко ці гроші даються? Гадаєш, так просто прийшов і купив? Кому я це все купую? Для кого я це все роблю?

Брохоль із люттю жбурнув м’ясом об лінолеум. Невістка здригнулася. Син не реагував.

– Синочку, ну нащо ти так із нами? – протягла Наталія Бронеславівна.

– Та я ж не вам, – знову спробував пояснити син. – Я ж… я просто не можу це їсти.

– Вчора їв, а сьогодні вже не можеш?

– Наталіє, я подзвоню мамі, – сказав Брохоль. – Зараз‑зараз, чекай‑чекай.

Брохоль почав набирати на стільниковому телефоні Надію Дмитрівну, свою маму.

– Прийде баба Надя, вона з тобою поговорить… – сказав Брохоль більше у слухавку, ніж синові. – Алло, мамо? Мамо, то я, Вітя. Так, сталося, сталося. Та от, малий м’яса їсти не хоче. Прийди, скажи йому щось. Ну давай. Ага. Чекаємо.

Брохоль закрив телефон‑«жабку» і переможним поглядом окинув сина.

– Зараз баба тобі все розкаже. Боже! М’яса він не їсть. Ну, як так? Поясни мені, як так, що ти м’яса не їси?

– Не можу. Мені трупами смердить.

– Та де ж там трупами смердить, скажи мені, – озвалася Наталія Бронеславівна, вся в сльозах. – Свіженькі ж котлетки, що ти вигадуєш…

– Та він хворий. Він ПРОСТО хворий, – дійшов висновку Брохоль. – Ти подивися на себе. Голота. Дивись, які в тебе руки. Які ноги в тебе! Аж зелений весь. Ти ж… ти ж недорозвинутий!

– Михайле Петровичу, ну що ви таке кажете, – обурилася невістка.

Син мовчав, тільки кивав головою.

– Ти подивися на своїх однолітків! Ти подивись, які в них мордяки. Які в них животи. У них є машини. У них є квартири. У них є постійна робота.

– Ну, до чого тут оте? – спитав малий.

– До того. До того, – сказав Брохоль і кивнув головою. – То все до того. О, мама йде. Чекай‑чекай, зараз із тобою баба Надя поговорить.

Невістка зітхнула. Малий – анітелень.

Брохоль впустив маму до хати і провів її на кухню.

– Де там він? – ще з коридора загукала баба Надя. На кухню вона зайшла з тонометром під пахвою і фонендоскопом на шиї. Надія Дмитрівна була терапевтом на пенсії.

– Андрійцю, ти чому м’яса їсти не хочеш? – з порога озвалася вона до малого.

– Мені не смакує.

– Та в нього фйоли в голові, – кинув з‑за плеча Брохоль.

Баба Надя сховала усмішку, опустила погляд і спитала тихим голосом:

– Може, ти себе кепсько почуваєш? Тебе нудить? А сеча яка? – Баба Надя підійшла до малого і заклала у вуха фонендоскоп. – Ану, дай я тебе послухаю.

Баба Надя стала слухати малому груди, потім спину.

– Ану, горло покажи.

Малий розтулив рота, і баба Надя обстежила його мигдалики.

Нарешті баба Надя вийняла фонендоскоп із вух і сказала:

– Щитоподібна трохи збільшена.

Далі вона сіла навпроти малого, взяла його за руку і почала мацати пульс.

– Скажи мені, Андрійцю, може, в тебе апетиту немає?

– Є апетит.

– Сон не порушено?

– Не порушено.

– Може, тебе щось непокоїть?

– Та нічого мене не непокоїть!

– Тоді чого ти м’ясо не хочеш їсти?

– Мені від нього зле, скільки разів вам повторювати! Баба Надя глянула на Брохоля і кивнула, мовби підтверджуючи його здогадки щодо сина.

– Андрійцю, м’ясо їсти треба. Твій організм росте, і якщо ти не їстимеш м’яса, то помреш.

– Бабцю Надю, академік Углов іще в шістдесятих визначив, що незамінні амінокислоти виробляються в організмі людини. Їсти м’яса нема потреби. Усі потрібні амінокислоти синтезуються кисломолочними бактеріями в товстій кишці.

Баба Надя відвела погляд, але Брохоль, добре знаючи свою маму, відчув, що і в неї щойно впала планка.

Баба Надя гримнула п’ястуком по столу:

– Та що то таке має бути? Тато тобі купляє і ковбасу, і сардельки, і м’ясце свіженьке, а ти он який! Ну, подивіться на нього! В кого ти такий вдався? Хто тебе такого навчив? Шо то за фільозофія така?

– Бабо, то не філософія, мені просто не смакує м’ясо.

Баба відвернулася і затулила обличчя рукою.

– Навіть не хочу того слухати. Навіть слухати того не хочу, ти мене чуєш?

– Мамо, та не плач. – Брохоль підійшов до баби Наді.

– Боженьку, що ж то за кара така? – затужила Надія Дмитрівна. – Заморити себе вирішив.

– Ну, гаразд, – сказав нарешті малий. – Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.

Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.

– Ви куди? – спитав він.

– Додому.

– Ваш дім тут.

– Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?

Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.

– Тату, вибач, що я не їм м’яса.

– Ну, може, хоч рибу?

– Ні, риби теж не їм.

– А яйця?

– Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…

Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.

– Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…

– Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!

– Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?

– Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…

– Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.

– На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.

У хаті панувала мовчанка.

Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.

Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.

– Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.

– А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?

На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.

Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:

– Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.

– Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.

– Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.

Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:

– Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.

– Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.

Він зачинив двері на три замки.

Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.

Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.

Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.

Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.

Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і з’їв дві котлети з хлібом.

Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить він, сам, на кухні, з опущеним абажуром, не заїдатиме котлету хлібом. Брохоль не знав, хто з них на цей момент здався йому більш самотнім – син без котлет чи він сам без сина. На котлету з очей Брохоля потекли сльози.

«Та я ж тобі як краще хочу, розумієш? Як краще, – сказав Брохоль, запихаючи в рот котлету. – Я ж тобі добра бажаю».

Котлета не лізла. Брохоль почав схлипувати від сліз. Яка дурість – так утратити сина. Який біль. «Я знаю, як це боляче, тату…» – здається, його останні слова були такими.

Втрачати сина боляче. Ніби втрачаєш шматок себе.

Раптом Брохоль подумав, що він може зайти до сина в гості завтра і вибачитись. Адже син не помер зовсім. Він не помер насправді. Він живий. Зрештою, сьогодні син міг сказати, що збив на машині людину і що його посадять. Або могли сказати, що хтось збив машиною його сина і його син тепер інвалід. Або й взагалі того, боронь Боже…

Брохоль повеселішав.

Він витягнув із холодильника ще пару котлет, помідор, огірок і нарешті нормально повечеряв.

2011