Молитва дауншифтера

Яні та Дімі

Панки в офисной клетке

Ровно в 10 онлайн

Платят кровью кредит за потерянный рай

Столько лишних движений

Цикл перерождений

Обитаемый остров в корпорации монстров

Короли маргиналов

В середине пути

Превратились в пророков социальной сети

И потрачены споры на грибные дозоры

И в ЖЖ красной пастой

Стали избранной кастой

Хиппи среднего класса

У последней черты

Хиппи среднего класса

Хотят пустоты

И потрачена касса на корабли ганджубаса

Их страна как квартира на Троещине мира

И живые мишени отбывают свой срок

Их судьбою рулит

Планетарный грибок

Дети капитана Гранта, «Хиппи среднего класса»

Ну от, я стою на краю стежки, біля великого буддійського дерева. Всі зав’язують тут стрічечки, на бажання.

А ж могла не стояти, могла бути з ним і далі. Хамло. Ошуканець. І нікчема. Хоч я знаю: це неправильно, неправильно міряти чоловіка лінійкою. Він, як кулька, все одно не зійдеться. Я знаю, що чоловіків ідеальних не буває. Взагалі, ідеальне трапляється тільки тоді, коли я сама здатна його побачити. Так що, соррі, мала. Заплітай стрічку.

Індусочки з густо підведеними тушшю очима. Кульчики в носі, браслети з ланцюжками. Дивляться на мене, усміхаються. Напевне, думають: що ця біла дурделя тут робить, їй що, нічим перейматись у тій своїй Осередковій Європі, чи звідки вона? Та ні, вони такого не думають. Їм, он, цікаво на волосся моє подивитися. У них усіх, як смола, а в мене – як солома.

– Miss, give me ten rupees! [2] – долинає до мене крізь музику у плеєрі.

– Ноу рупіс, – твердо кажу я і пробираюся ближче до святого дерева. Мну в руках жовту стяжечку. Мені самій і шкода себе, і смішно. Більше смішно, стрілять‑колотить, що ти робиш тут, серед цієї шоколадної Азії, сама, з розпущеним волоссям, в індійських штанцях і футболці «Ukrainian Heritage»? З айподом у вухах і true Rigveda мантрами в ньому? Ти що, в буддисти записалася? Смішно, але я навіть не думаю над цим. Мене просто розбирає сміх від того, як наївно і відчайдушно я пруся зараз до цього дерева, аби пов’язати на ньому стрічечку і попросити Бозю, щоби Він послав мені мого чоловіка.

«Бозя, – звертаюсь я подумки, притулившись головою до дерева, – Бозя, пошли мені чоловіка чудового і прекрасного, створеного спеціально для мене».

Просто якщо я вже опинилася тут, прив’язую стрічку до гілки, запалюю пахощі, на менше, ніж на принца, я вже не погоджусь.

Це ж скільки треба було пережити всього, щоби до такого докотитися? Ні, ну справді, якщо можливо те, що я зараз стою і дивлюся на це просвітлене індусяче дерево, обвішане стяжками, значить, можливо все. У навушниках грають мантри (true), якийсь хлопчисько вже третій раз пропонує мені купити сто грам шафрану (true) за смішні п’ятсот рупій, у всьому місті «ти сама собі», а мій телефон вимкнувся та більше не вмикається – якщо це можливо, можливо все, що завгодно. True. Нічні офіси. Київська зима. Київ – Делі – Ладакх. Квиток в один бік. І моя мантра, формула миру, виведена з часів навчання на німецькій філології: «зобакен ніхт кусакен». І світ 100 % френдлі, тому що це все я.

А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обов’язково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.

Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?

Закурю.

Закурюю.

Так, де мої beedi? [3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із пап’є‑маше за п’ятдесят рупій…

Раптом розумію зі здивуванням, що чую рідну мову. Ну, не рідну, російську, скажімо, – але чую. Молоді прочани до дерева. Схоже, москвичі. Типу дауншифтери. До них долучаються лисий бородань і молода жінка з немовлям. Люди між собою спілкуються. Я дивлюся на лисобородатого, він мені видається знайомим. Лисобородатий відчуває на собі мій погляд і дивиться у відповідь. О, я впізнаю цей погляд. Є бодхісатви, а є бодхімурівці. Як тимурівці, тільки бодхі. Мені стає ясно, що тут робить його молода дружина з немовлям у слінгу. Є мандрівки, з яких люди не повертаються.

Я зважую, підійти до них чи ні. Ні, не піду…

А якщо там принц? Мій? І я промину? Ні, треба так загадувати, щоб своє щастя не можна було проциндрити за визначенням. І головне, не паритися результатом.

Коли все почало сипатися, мене охопило відчуття, що підступна тонка тріщина, як по бані Сикстинської капели, пробіглася по цілому моєму світові. Першими стали кришитися наші стосунки з Андрієм. Повільна київська осінь, гнітючі сніданки без Божої іскри. Я відчувала, що стаю дедалі прозорішою для нього і, врешті, він узагалі перестає мене помічати. Я взялася за реставрацію, тому що цього статися не повинно було, я собі такого не вигадувала! Я була певною, що більше мені ніхто не потрібен, окрім Андрія, і що це обопільно. Я ладна була померти за нього. За нас. А він, виявляється, ні.

А воно все скрипіло і тріскало. То на біса мені ваш громадянський шлюб, якщо будь‑коли мене можуть відшити гуляти? Що це за стосунки такі – на довірі? На якій такій «довірі»? Де вона тепер?

Потім посипався мій job. [4] Кльовий job, із хорошим іноземним капіталом, мені подобався мій джоб. Новини – це завжди динамічно, і є відчуття, що ти причетна до чогось величного. А потім ми виходимо з Алісою на балкон покурити, і вона мені каже: «Я їду в Ґоа, на цілих півроку». Я їй кажу: «Чи ти здуріла, крихітко?», а вона мені: «Я стану зіркою Боллівуду. За знімальний день платять п’ятнадцять баксів. Я за п’ятнадцять баксів, – каже, – трави, креветок і папаї знаєш скільки зможу втиснути в себе?» Аліса поїхала, а я ще подумала їй услід: ну й дурна. Мені б тут із Андрієм розібратися. А потім він приходить і каже: «Все, я більше так не можу». І йде. І я йду на роботу, і в мене в роті цей присмак, уже не сліз, а пустирнику, який я почала пити по вечорах, пила пустирник, читала про безконечне співчуття Авалокітешвари до всіх живих істот і думала: я тупа телиця. Тупа телиця, яку всі бичать. Спершу дають мені відчути себе лайном, далі – задешево підбирають (яка ж милість для такого лайна бути підібраним!), а далі, скориставшись, кладуть акуратно назад, на землю, і, вмивши руки, йдуть собі далі.

А потім, одного вечора, коли вулиці вже замело снігом і офіси світили дурними вогнями у пізніх сутінках, я виходжу на той самий балкон, де ми стояли з Алісою, закурюю і починаю швидко‑швидко думати. І думаю я таке: во ім’я чого? Во ім’я якого такого бабського героїзму, мені що, дадуть за це орден на стрічці? Хтось оцінить, що я сиджу тут до опівночі, бережу свою дупу у джинсах від пощипувань шефа, викладаюсь на всі 400 % і ридаю над запоротою статтею, котру мене попросила допомогти написати подруга, якій треба було втікати додому, до дитини і чоловіка? Мені двадцять вісім, у мене немає дитини, немає й чоловіка, до якого можна було б утекти і за яким сховатись. У мене є джоб, який створює враження, що я причетна до чогось величного, яке ось‑ось промовить до мене, але вперто мовчить уже який рік. І от я дожила до того, що п’ю вечорами пустирник і розумію – ще рік, і щось у мені просто лусне і я стану трохи схожою на манекен: у шмотках від Mango й Bershka, з красивими, але порожніми, наче моє життя, очима.

У мене був великий плюс: мені не треба було ні перед ким виправдовуватись. Жінкам узагалі не варто виправдовуватись, ніколи, я так гадаю. Жінкам узагалі простіше, ніж чоловікам. Вони можуть просто вийти, не сказавши нікому і слова. На дурку, знову ж таки, жінці потрапити складніше – їй більше всякого прощається. Жінка може ось так жити собі спокійно, сподіватися на тепле сімейне щастя, а потім вийти в робочий час на перекур і зрозуміти: її задрало бути по життю посланою на троєщину світу.

Я докурила сигарету і сказала собі: можливо все, просто не форматуйся. Ти ж не хард‑диск, Ліє, стрілять‑колотить? Тут ніхто не бажає тобі зла, ти просто хочеш хорошого чоловіка. Зрештою, ти сама прекрасно знаєш, чого ти хочеш. Київ – Делі. Делі – Ладакх. Їсти chapati. [5] Пити «Limka». [6] Рухатися вгору, до витоків Ґанґу.

До мене підходить меланхолійний індусячий пес, напевне, просвітлений. Махає хвостом, просить десять рупій.

– Іди в дупу, не дам, – кажу йому і чухраю псові за вухом.

«Зобакен ніхт кусакен», – думаю я, підіймаюся з лави і підходжу до молодих людей з наших країв. Серед них десь мій принц. Або не серед них, але десь – точно є. Мій.

– Намасте! Мене звати Лія, я з Києва. А звідки ви?

2012