Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Вчинковий підхід в українській психології





Прочитайте та законспектуйте.

Одним із важливих методологічних підходів (принципів) у сучасній українській психології є також вчинковий підхід, який запропонував В.А.Роменець.Даний принцип базується на головних ідеях суб’єктного підходу С.Л.Рубінштейна, а також теорії учинку М.М.Бахтіна. Вчинок виступає у цьому підході як свого роду як центральний, системоутворювальний «осередок» психічного.

Наводимо оригінальний текст В.О.Татенка і В.А.Роменця, у якому обґрунтовуються основні ідеї вчинкового підходу.

Татенко В.О., Роменець В.А. Вчинок як принцип побудови теорії та історії психології //Основи психології / За заг. редакцією О.В.Киричука, В.А.Роменця. – К.: Либідь. – С. 161 – 173.

«… «Потенціал саморозвитку» як критерій, на основі якого тільки й можливо визначити «осередковість» тієї чи іншої категорії, що набуває значення принципу, може знайти своє най­більш адекватне втілення в категорії суб'єкта, що здатний формувати себе своїми власними діями.

Тут ідеться не про будь-які дії суб'єкта, а дії, внутрішньо спри­чинені (спонтанні, авторські), творчі (перетворюючі, оновлюючі як саму людину, так і світ, що її оточує), відповідальні (як стосовно себе, так і щодо суспільства). Цим вимогам найбільшою мірою відповідає такий прояв людської активності, як учинок.

Приблизно так, мабуть, міркував М.М.Бахтін, розробляючи свою теорію вчинку. «Кожна думка моя з її змістом є мій індивідуально відповідальний вчинок, — писав він, — один з учинків, з яких складається все моє одиничне життя, як суцільне вчинення, бо все життя в цілому може бути розглянуте як деякий складний вчинок: я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого життя-вчинення».

Про який же вчинок іде мова? Про той, що схематизований у різних теоріях, чи той, що оцінюється як кінцевий продукт-результат активності суб'єкта, певною мірою відчужений від нього?

Бахтін висловився проти традиції визначення вчинку лише з боку результату, об'єктивного наслідку, ефекту. За Бахтіним, вчинок — це «буття-подія», процес, що скеровується і переживається суб'єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки.

Онтологічний підхід до визначення вчинку неминуче актуалізує суб'єктно-аксіологічну парадигму з її категоріями «відношення-пе-реживання», «відношення-відповідальність», «емоційно-вольовий тон» та ін. «Все, з чим я маю справу, дане мені в емоційно-вольовому тоні, бо все дане мені як момент події, в якій я задіяний». «Емоційно-вольовим тоном, — продовжує Бахтін, — ми позначаємо саме момент моєї активності у переживанні, переживання як моє: я мислю — вчиняю думкою... Момент здійснення думки, почуття, слова, діла є активно-відповідальною моєю установкою — емоційно-вольовою стосовно обстоювання в його цілому, в контексті дійсного єдиного й одиничного життя».

Отже, суб'єктна парадигма Рубінштейнаі вчинкова парадигма Бахтіна органічно поєднуються через визнання як центральної ідеї причетності-відповідальності індивіда за все те, що він робить, про що міркує і говорить. Вчинок як «буття-подія» не здійснюється сам по собі, поза участю суб'єкта як його автора й виконавця. Крім того, індивід може визначатись як суб'єкт лише за умови наявності в його інструментальному «арсеналі» здатності до вчинку, а в системі мотивів — прагнення його здійснити.

Не випадково у Рубінштейна на певному етапі його творчості намітився перехід від осередку «дія» до осередку «вчинок», що й стало, можна вважати, певною перешкодою для завершення ним побудови системи психології. Осередок «дія» вже не влаштовував, а осередок «вчинок» вимагав нових сил і часу для його обґрунтування і запровадження в життя психологічної науки у вигляді, можливо, ідеї «всередині-всередині буття».

Не випадково також Бахтін, розмірковуючи над «першою філо­софією», зупинився на онтологічній парадигмі вчинкової активності як «буття-події», підкреслюючи «авторську» роль самого суб'єкта, онтологічно причетного до цього «буття» і відповідального за нас­лідки «події», суб'єкта, що переживає цю причетність і цю відпо­відальність як факт «не-алібі в бутті».

Таким чином, суб'єктне (діюче суб'єктивне) існує у своїй найрозви­нутішій формі як внутрішній вчинок, виявляє себе у формі зовнішнього вчинку й творить, формує і розвиває себе найбільш продуктивно саме через учинки. Вчинок є «осередком» суб'єктного в людині, суб'єктне є осередком суб'єктивного, а суб'єктивне «осередком» психічного. Отже, саме вчинок є найсуттєвішим, найглибшим осередком пси­хічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб'єктне, і суб'єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині.

Вчинок як осередок психічного.Спробуємо докладніше обґрунтувати це твердження. Як відомо, в більшості досліджень психіка визнається цілісною, інтегрованою ідеальною реальністю, кожний елемент якої генетично, структурно і функціонально пов'язаний з іншими і з системою в цілому. У гострій полеміці про те, з яких методологічних позицій підходити до пояснення цієї єдності і взаємопроникненості складових внутрішнього буття, висловлено чимало цікавих критичних зауважень і сформульовано ідей, що дають мож­ливість науці психології відкривати нові горизонти у розв'язанні цієї складної, але дуже актуальної проблеми.

Так, існує думка, що аналіз психіки за «одиницями», як і пошук таких одиниць, — справа безперспективна. Адже, мовляв, виділивши таку одиницю, ми станемо перед нерозв'язним питанням: в силу якої наперед визначеної гармонії ці одиниці зливаються в одне ціле? Крім того, виділення частин, про які ми знаємо лише те, що вони повторюють властивості цілого, нам нічого не дає. Влас­тивості цілого, які «повторює» одиниця, нам, отже, мають бути відомі ще до її виділення. Навіщо ж тоді взагалі виділяти цю оди­ницю?

Розчленування цілого на відносно незалежні і водночас пов'язані між собою елементи, частини і відновлення природної цілісності досліджуваного об'єкта — один з необхідних способів пізнання світу взагалі і світу психіки зокрема. І тут без виділення умовних одиниць практично не обійтись. Інша річ — розглядати систему психіки у процесі її становлення, розвитку, самотворення. Тут мова має йти вже не про «одиниці», а про «осередок» психічного.

С.Л.Рубінштейн і М.Г.Ярошевський, а до них В.В.Зеньківський об'єктивно підводять історико-психологічну думку до ідеї про самостворюючу форму причиновості, яка через учинковий осередок психологічної системи стає системоутворюючим фактором. Тому вчинок як осередок психічної системи є суперечливою єдністю, із збереженням своєрідностей усіх сторін, визначень психічного.

Саме вчинок, на думку О.М.Ткаченка, на відміну від таких психо­логічних феноменів, як мотивація, інтелект, воля, характер, сто­сується не однієї якоїсь сторони психіки особистості (мотиваційної, регулятивної, пізнавальної), а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації особистості. Цілісність та «елементарність» ось у чому перевага запропонованої «одиниці» аналізу особистості.

Отже, саме феномен вчинку задовольняє критерії визначення осередку психічного, бо здатний «зняти» в собі і «породити» із себе основні суперечності, що утворюють у їх єдності рушійну силу розвитку системи психіки в її специфічно людській якості.

Вчинок являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього, тілес­ного й духовного, біологічного й соціального, індивідуального й суспільного, свідомого, несвідомого й надсвідомого, структурно, функціонально й генетично поєднує в собі ствердження і запере­чення, творення і репродукування, свободу й необхідність.

З тих же причин категорія вчинку набуває значення провідного принципу психологічної науки. Категорія перетворюється в принцип, коли стає основою послідовного тлумачення (принцип рефле­ксологічний, гештальтистський та ін.). Категоріальний і принци­повий підходи є атрибутами осередку, який не зводиться до них, а є відносно до них синтетичним утворенням. Це — «живий осе­редок», який цілком включає в себе всі сторони психічного, так що поза ним нічого не залишається.

Будь-який психічний стан чи процес, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитись у ролі його суб'єкта. Тому і кожна психологічна система може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вона вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

Логіка визначень вчинку як осередку психічного. Розвиток наукової думки шляхом діалектичного заперечення «споглядально-присто­совницької» парадигми підвів людство до розуміння людини як реального, справжнього творця світу і себе в цьому світі. Поєднання свободи й необхідності у вчинковій дії вперше показує реальний динамізм поведінки, в якому людина виступає активним суб'єктом. Тепер вчинок не підлягає безпосередньому впливу субстанції, атри­бутів, а мислиться складеним із ситуативного, мотиваційного та дійового компонентів, зв'язок яких виявляється життєдайним для вчинку. Людина визначається не сліпою безпосередньою дією фату­му або субстанції, а тим, що вона сама з себе робить.

Як примирити визначення вчинку зовнішніми умовами й суб'єк­тивністю водночас — це запитання, яке хвилювало багатьох мислителів. Щоб відповісти на нього і при цьому уникнути «волюнтаризму» у трактуванні вчинку, про що вже йшлося, слід більш чітко визна­читися щодо поняття умов, факторів, з одного боку, й детермінант — з іншого. Ситуативний аспект вчинку необхідно розглядати саме як такий, що зумовлює, але не спричинює активність, на відміну від суб'єктного, власне детермінуючого, визначаючого її як наслідок свого діяння.

Різноманітні ситуації можуть диференціюватися за критерієм зна­чущості, бути віднесеними до конфліктних чи конфліктогенних, таких, що генерують із себе антагоністичні відношення індивіду­ального та суспільного, створюють колізії тощо.

Можна виділити також «пограничні» ситуації (типу відчуття на­ближення смертного часу, небезпеки існування), що звільнюють людину від суєти буднів, з особливою силою розкривають границі її буття, історичну винятковість і незамінність, її «не-алібі у бутті» (М.М.Бахтін).

Ситуацію можна позначити певною мірою як «індиферентну», коли значущим стає незначущість, що нерідко спостерігається на переломних етапах історії суспільства, в умовах різкого зростання міри невизначеності норм і цінностей, коли до краю загострюється боротьба старого з новим. За таких умов конкретна людина перестає бути цінністю взагалі, що знаходить своє відображення в почутті відокремленості від світу, самотності, безпорадності, беззахисності тощо.

Проте за таких зовнішніх умов актуалізується ситуація внутрішня, а саме: глобальне переживання невдоволеності своїм існуванням, несвободи, своєї залежності від фатуму, суб'єктного безсилля у подо­ланні статичності життя, що є найбільшим психотравмуючим фак­тором, який «сприяє» деформації свідомості і діяльності, деградації людського, розвитку загальної патології.

Рефлексія невдоволеності існуванням, основною причиною якої є деформація процесу розвитку, спричинює виникнення «суверен­ної» мотивації, більш чи менш усвідомленого бажання протистояти залежності, диктату, обмеженням, приреченості, що містить у собі ситуація, відстояти своє природне людське право на власний вибір, що знаменує свободу духу.

Наведене міркування, однак, не дає підстав вважати ситуацію своєрідним «спусковим гачком» для виникнення чи актуалізації мотивації саморозвитку. Пробуджуючись насамперед через ситуа­тивну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну само­достатність. Отже, мотивація опредмечується не тільки через си­туацію, а й через саму себе й цим переступає наявну предметність ситуації, висуваючи вимоги з метою перетворення її відповідно до мотивації.

Виникає протиставлення ситуації та мотивації. Опредмечуючись відповідно до своєї пристрасті, мотивація зникає, втілюється в дію, вичерпується в ній. Адже це — дія, спрямована на її втілення. Ситуація стає такою, як цього вимагає мотивація. Тоді настає вчинкове перетворення світу й самого індивіда. Такою ж мірою, як ситуація антагоністична мотивації, остання взаємно антагоністична дії. Зміна ситуації відповідно до зміни мотивації породжує вчинкову дію. У самій ситуації виявляється значущість, конфліктність, колізійність. Ситуативне начало багатозначне, воно роздвоюється, пом­ножується на нескінченну кількість значень стосовно тієї ж самої події, тому воно стає подією ситуації. Це дає підставу для конф­ліктного відношення ситуативних значень. Доведені до свого макси­мального протиставлення, ці значення співвідносяться одне з одним як компоненти колізії.

Яким чином людина може подолати несвободу, залежність від стихії, фатуму, приреченості, різноманітних несприятливих обста­вин, ситуації загалом? Є лише один правильний шлях — через переосмислення цієї ситуації з її зовнішніми і внутрішніми умовами, чинниками і детермінантами на основі пізнання і самопізнання, перегляду своїх позицій, настанов, зміни переконань, якщо вони суперечать істині, тобто через боротьбу мотивів і вибір того єдиного, якому має бути підпорядкована вся активність.

На думку Й.Гердера, різниця між тваринами та людьми полягає в тому, що перші виявляють вірність своїй природі, віддають належне необхідності, але тільки люди вдаються до сваволі у своїх вчинках. Сваволя — результат вільного вибору. Вибір, що замінив собою спадковість або насильство, є велетенським прогресом не тільки у політиці. Такою ж мірою він переносить і почуття, й уподобання з низьких місць органічної необхідності на небо ідеалізму, а з цим важко не погодитися.

Але прагнення свободи, незалежності, вільного самовизначення може мати різний контекст і по-різному усвідомлюватися, «знатися» і «переживатися» людиною. До ідеї свободи людство в цілому і кожна окрема людина приходять не відразу і не просто. Ця ідея та відповідні їй думки й почуття вистраждані в ніколи не усві­домлюваній до кінця боротьбі з необхідністю, що спочатку виступає у вигляді розумних обмежень, а з часом набуває якості догм, які потрібно зламати.

Вчинкова спроба подолання залежності від ситуації тотожна усві­домленому прагненню до саморозвитку, до самотворення. При цьому подолання ситуації не передбачає екстремізму на зразок повного знищення того, що було чи ще існує, але не влаштовує людину.

Вивільнення від обійм ситуації, що стримують розвиток, перед­бачає розв'язання суперечностей між збереженням і зміною, тво­ренням нового, що «знімає» в собі старе, утримує його як один із аргументів логіки та історії розвитку людини.

Слід, звичайно, зауважити, що однією з реальних форм досяг­нення незалежності від ситуації може бути вчинковий акт, спря­мований на її перетворення не тільки у внутрішньому, а й у зов­нішньому плані.

Отже, першимвизначенням і формою прояву вчинкової актив­ності є подолання залежності від ситуації, умов і обставин або шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або ж унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність.

Проте свобода «від» має бути трансформована у свободу «для». Небезпека фіксації на ситуативних «бунтівних» учинках, котрі звіль­няють, відкидають, заперечують, віддзеркалює собою незрілий, ін­фантильний рівень учинкової активності. Шлях до наступного ви значення і наступної логічної форми вчинковості пролягає через цілу низку псевдовчинків, форм довчинкової дії.

Процес генетичного самоперетворення вчинку, що нерідко здійс­нюється шляхом спроб і помилок, повертається до своєї справжньої природної якості лише тоді, коли на свідомому чи навіть інтуїтивно-підсвідомому рівні він починає слугувати потребі саморозвитку пси­хіки в її різних визначеннях.

Досягнення такого роду аутентичності, однак, визначається не грою стихійних сил —внутрішніх і зовнішніх, а активністю суб'єкта, як того, хто своєю свідомою волею, поєднаною з почуттям відпові­дальності, враховуючи ситуацію, оголошує врешті-решт «переможця» У боротьбі мотивів, віддаючи перевагу тому, що сприяє розвитку, і відкидаючи те, що йому заважає. Таке рішення дається інколи дуже нелегко, супроводжується боротьбою з ірраціональними силами, які схильні діяти здебільшого приховано, підступно, маскуючись під нагальне і єдино правильне.

Тільки внутрішня діалектика, боротьба мотивів, діалог із самим собою, на думку К.О.Абульханової-Славської, дають людині за всієї складності зовнішнього життя почуття внутрішньої свободи, звичку й здатність вчиняти на основі внутрішніх стимулів, з чим і пов'язане усвідомлення себе як суб'єкта, здатного змінювати хід подій.

Отже, впевнено можна говорити про мотиваційний вчинок, що дає змогу суб'єкту визначитись у тому, як використати свободу, відвойовану в ситуації. Це буде другевизначення вчинку як осередку, що знімає в собі, відтворює і творить рушійні сили психічного розвитку, починаючи від інстинктів, глибинних неусвідомлюваних потягів до чітко усвідомлюваних мотивів саморозвитку.

Мотивація саморозвитку актуалізує відповідну потребу й тран­сформується суб'єктом у певну мету. Проте якою мірою процеси цілевизначення і цілепокладання мають автоматичний характер? Чи ж і тут існують суперечності, подолання яких вимагає специфічно вчинкової активності?

Так, справді, в момент переходу від мотиву до цілі людина стикається з непростою проблемою відокремлення «Я хочу» від «Я повинен, зобов'язаний, вимушений». Визначення мети передбачає співвіднесення її з цілями оточення, «культурою бажань» суспільства, в якому вона живе.

Треба мати неабияку мужність, щоб утриматися від «пропозицій» відносно того, чого варто, а чого не варто «хотіти». Незапозичена мета передбачає також прояв самостійності, виявлення творчих сил і тим більших, чим далі відстає вона за змістом і формою від існуючих стандартів «цільових програм».

Процес визначення мети, цілевизначення і цілепокладання логіч­но завершується актуалізацією проблеми засобів, необхідних для її реалізації. Тут виявляє себе суперечність, яка завжди існує між цілями і засобами, потребами і можливостями. Виникає проблема пріоритетів у детермінації: або ж мета визначається можливостями, тобто наявністю і рівнем розвиненості засобів, мірою оволодіння ними людиною, а також умовами — зовнішніми і внутрішніми, які можуть бути сприятливими чи несприятливими, або ж засоби обираються, знаходяться чи створюються залежно від вимог, що їх визначає мета.

Ще Г.Кониський говорив про необхідність вибору засобів на основі детального обговорення та обдумування. Всяке обговорення він розумів як обов'язок шукати, які засоби необхідні для досягнення мети, вирішувати, чи всі вони, чи лише деякі однаково необхідні, які з них допомагають більше, а які менше.

Засіб має бути однієї природи з метою, її породженням, інакше він не може стати інструментом її перетворення. Отже, якщо мета полягає у тому, щоб реалізувати логіку саморозвитку, то найприроднішим засобом досягнення такої мети може бути передусім учи­нок. Чому так?

Справа в тому, що саморозвиток, творення себе за рівнем креативності не мають собі аналогів у системі діяльності людини. Тим більше, що мова йде про творення власної індивідуальності, шаб­лонів для якої не існує. Тому слід визнати, що засоби для досягнення такої мети не можуть бути запозичені. Їх можна тільки створити, утримуючись при цьому від легковажних намірів досягти максималь­ного ефекту мінімальними витратами. Зрозумілою є психологічна напруженість цього моменту, якщо врахувати, що інститути соці­алізації наввипередки пропонують «найновіші» і «найефективніші» засоби формування іззовні психіки, особистості, суб'єктності, інди­відуальності тощо.

Отже, доцільно вести мову про вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності. Це є третєвизначення вчинку. Якщо визначення мети є для суб'єкта певною мірою «вчинком свободи волі», то вибір засобів є вчинком обов'язку: засіб з необ­хідністю має бути підпорядкований меті.

Що означає це підпорядкування? Суб'єкт зусиллям волі і з почут­тям обов'язку перед самим собою і суспільством концентрує всю свою психічну енергію, всю силу свого «Я» на тому, щоб на психо­фізіологічному, функціонально-психологічному, особистісному та інших рівнях усі процеси об'єдналися у єдиному напрямі, підпо­рядкувалися єдиній меті — меті самотворення.

Як відомо, навіть людина, переконана у правильності своєї мети, бажає її якнайповніше реалізувати і має для цього необхідні засоби, може не досягти успіху, якщо буде зволікати з рішенням про перехід До практичної дії, якщо від наміру не перейде до самої дії.

Нерішучість може мати досить вагомі підстави, не враховуючи навіть суто характерологічних факторів тривожності, невпевненості тощо. Перехід від внутрішнього (теоретичного) плану у план зов­нішньої (практичної) активності може, особливо якщо мета висока, приховувати чимало небезпек для суб'єкта. Адже це — перехід в інший світ з його простором і часом, із його законами і правилами гри, зі своєрідною динамікою ситуації, передбачити яку досить складно. Ще складніше утриматися на обраних позиціях, не від­мовитися від дії, коли умови (внутрішні й зовнішні) складаються не кращим чином, коли ірраціональні сили, посилюють тиск, на­магаючись скористатися напруженою ситуацією перехідного етапу.

Справді, коли суб'єкт приймає рішення про перехід до прак­тичних дій, він мусить переосмислити свої цілі й ще раз переко­натися, що саме цього він бажає понад усе, переоцінити засоби, які збирається використати, врахувавши рівень оволодіння ними й особливості конкретної ситуації, в якій збирається діяти, її внутрішні й зовнішні аспекти.

Рівень упевненості, рішучості діяти може дуже коливатися, й інколи тільки тверда воля і палке бажання досягти мети дають змогу зробити цей ризикований перехід до незвіданого.

Таким чином, четвертимпроявом і визначенням вчинку як осередку психічного, що забезпечує зв'язок внутрішнього й зовніш­нього, психіки, свідомості й діяльності, імпліцитного й експліцитного, ідеального й реального, слова й діла, теоретичного й практич­ного, є вчинок, що дає змогу суб'єкту перейти від наміру до дії.

Щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно й вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб'єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії. Тим більше, що виконавська частина вчинкової активності може значно переважати за рівнем креативності всі попередні її прояви. Мотивація переважає дію своїм ідеальним змістом. Дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація. В цьому полягає одна з найважливіших суперечностей вчинку.

Отже, практична дія у її вчинковому виконанні характеризує п'ятийрізновид прояву і визначення вчинку як осередку психічного, що творить, розвиває, вдосконалює, відкидаючи і заперечуючи все те, що стримує, обмежує, змертвлює.

Проте на підставі чого можна судити, що дія має справді вчинковий характер? Щоб прийти до такого чи протилежного висновку, суб'єкт повинен оцінити результат своєї активності з точки зору кількісних і якісних, а також смислових критеріїв.

Оцінка результатів означає зворотний зв'язок між метою і тим, що отримано в процесі виконання. Нерідко буває досить важко утриматися від завищеної до неадекватності оцінки своїх успіхів, від самовиправдовувань у разі невдач, від знецінення самої мети чи спроби все «звалити» на несприятливі умови. Психологічний захист може запропонувати навіть варіант упевненого твердження про те, що такий, мовляв, негативний результат передбачався.

Тому зрозуміло, що для адекватної, критичної оцінки своїх дій, які претендують на вчинки, потрібна неабияка мужність і чесність, певний рівень моральності. Крім того, як зазначалося, шаблонів для виміру результатів учинку не існує. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву.

Отже, й оцінювання за певних умов може набувати, як зазнача­лося, характеру вчинку і виступати в цій своїй якості шостимрізно­видом учинкової активності, як рефлексивного за своєю природою процесу, котрий будується за принципом зворотного зв'язку. Саме в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків — тих, що вже є в досвіді, й тих, що лише плануються, формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини.

Зрозуміло, що людська активність не обмежується констатацією задоволеності чи незадоволеності результатами своєї активності, як і досягненням чи недосягненням рівноваги із середовищем. Смисл людського буття полягає в тому, щоб вийти за межі кола напередвизначеності, виявити й реалізувати свій потенціал, досягнути максимально можливого у рівні розвитку власної психіки й себе як її суб'єкта. Саме тому кожний учинок не вичерпується своїм конкретним змістом, а своїм ефектом післядії включається у пер­манентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності. Це є сьомийі умовно останній різновид прояву і визначення вчинку, що знімає в собі всі попередні. Кожний здій­снений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності інди­віда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише У контексті саморозвитку психіки її суб'єктом».

 








Date: 2015-12-11; view: 550; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.011 sec.) - Пожаловаться на публикацию