Перспективи української національно-визвольної революції 3 page

Далі спостерігаємо, що в большевиків завжди є намагання за­вернути усі зроблені під примусом поступки. Чи це діється цілком відкритим способом, чи залишається самі форми пороблених змін, а в них вкладається інший, побажаний для большевиків зміст – це вже другорядне питання тактики. Але з постійним закріплен­ням фактичних здобутків протибольшевицьких сил і акцій боль­шевики ніколи не примирюються та при відповідній нагоді нама­гаються їх ліквідувати. Тому всі зміни, які не відповідають боль­шевицькій меті і йдуть на користь народу, можна втримати тільки безнастанною боротьбою, так само, як тільки боротьбою можна їх відвоювати від режиму. Початок і кінець доби «українізації» і НЕП-у є клясичним прикладом. Большевицький режим мусів по­ступитися від свого властивого курсу в національній і економічній політиці тоді, як був доведений до катастрофального положення спротивом селянства проти започаткованої колективізації.та невгаваючою повстанською боротьбою в Україні. Коли ж опісля ре­жим скріпив свої сили, а революційна боротьба України була при­спана спрямуванням національної енергії на розбудову національ­ного життя в рамках радянської держави, тоді прийшла нова хви­ля большевицького натиску і ліквідації всіх попередніх пом'ягшень.

Змішування таких змін, що є наслідком протибольшевицької боротьби, зі змінами в межах еволюції большевизму, є фатальною політичною помилкою. Не йде тільки про неправильне розуміння, чи насвітлювання історичних явищ, їхніх причин-рушіїв і меха­ніки їхнього розвитку. Нас цікавлять передусім фальшиві заснов­ки для висновків на майбутнє. Йде про засадничу поставу супро­ти большевизму. Теза, що еволюція большевицької системи йде в напрямі злагіднення большевизму, достосування його до потреб свобідного розвитку людини і народу, є основою концепції пасив­ного вижидання на наслідки автоматичного розвитку. Ця концеп­ція є протиставленням до концепції безупинної активної боротьби з большевизмом, себто (якщо йде про поневоленинй большевизмом народ) концепції революційної. Для того нам треба мати вигостре­ний погляд в тих справах, у яких змішання причин і наслідків двох цілком різних категорій, приводить до фальшивих висновків.

Підсумки з цих міркувань можна зібрати в таких ствердженнях:

1. Еволюційні зміни в большевицькій системі, що відбуваються під переважним впливом большевицьких елементів, зміряють до скріплення большевизму, до поширення і зміцнення його панування над народами. Такі зміни не мають вартости для визволь­них змагань поневолених большевизмом народів і ні трохи не причиняються до осягнення свободи й кращих умов їхнього жит­тя;

2. істотні зміни в напрямі свободніших обставин для народу й людської одиниці можуть бути тільки відвойовані від больше-виків непереможною протибольшевицькою боротьбою народу;

3. як здобуття, так і втримування всяких поступок режиму в користь свободи народу залежить від натури і безупинности цієї боротьби;

4. суттєві зміни в підбольшевицьких умовах, виборені визволь­ним змаганням народу, хоч приносять тільки частинні полегші, становлять немаловажні здобутки на шляху до волі. Вони спи­няють здійснення большевицьких плянів, скріплюють самостій­ницькі прямування і сили поневоленого народу.

6. ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ - ДО ВИЗВОЛЕННЯ ЄДИНИЙ ШЛЯХ

У попередніх розділах ми прийшли до висновку, що війна ін­ших держав проти СССР не може бути головною ставкою для визвольних змагань поневолених народів, а еволюція большевицької системи не відкриває під тим оглядом жодних поважних виглядів. Залишається ще третя можливість – революційна бо­ротьба.

Найперше з'ясуємо собі в загальних зарисах наше розуміння революції. Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоп­лює зміст і структуру державно-політичного, суспільного духо­вого й економічного життя одного, чи більше народів. Нові ідеї, нові сили і нові системи підіймають боротьбу проти ідей, сил і систем пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усути, пере­брати керму життям і розвитком свого народу та дати йому но­вий напрям і нові форми.

Боротьба є істотним елементом революції. Якщо в якомусь державно-суспільному організмі відбуваються зміни системи, змі­ни провідних ідей та зміни керівних сил, але без гострої і загаль­ної боротьби, тільки нормальним порядком, напр., через зміну уряду, вибори, плебісцит і т. п., то таких процесів не називаємо революцією, хоча б їхній далекосяжний зміст відповідав змістові революції. Революція розвивається проти таких сил і такої систе­ми, які, раз здобувши владу над народом, всебічно використовують її в тому напрямі, щоб унеможливити перемогу інших ідей, створення іншої системи й перехід влади в руки інших сил.

Революція – це цілий процес боротьби, від її початків аж до кінцевого завершення. Обмеження поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само, невластивим як не можна називати деревом саму його корону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається ціле­спрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кра­щого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розви­ток революції визначується триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступневе, з етапами більшої і мен­шої напруги, або може мати короткий, наглий хід.

Історичне значення мають тільки успішно завершені револю­ції, які закінчуються перемогою революційних сил і ідей. І влас­не кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний про­цес вповні заслуговує на назву революції. Тому-то в упрощеному, неточному розумінні утотожнюється поняття революції з ета­пом її завершення. Невдачною революцією називають такий ре­волюційний процес, який, дійшовши до стадії остаточної, вирі­шальної боротьби – до одвертого зриву, зазнає поразки і на тому кінчиться. Натомість таких процесів, що після започаткування і деякого тривання революційної боротьби знаникають, не дійшов­ши навіть до етапу остаточного зриву, не окреслюється повноці-лою назвою революції, хіба її спробою.

Кожна повноціла революція сповняє дві основні функції. Пер­ша – це нищення дотогочас-ного ладу, усування дотогочасної си­стеми і тих сил, що її встановили, та намагаються далі її утриму­вати, відсування від впливу тих ідай і доктрин, якими обосновується старий, знищуваний лад. Ця функція революції у відношен­ні до старого, дореволюційного ладу є нищівною, деструктивною. Але треба виразно підкреслити, що це означення має тільки умов­не застосування, коли йде про окреслення відношення і дії рево­люції супроти дотогочасного, в нашому випадку большевицького ладу. Абсолютна, об'єктивна вартість цієї знищуючої дії в якійсь революції залежить головно від якостей того ладу, який вона усу­ває, та від вартости нових ідей, нового порядку, які вона вводить на місце усуненого. Це можна виразніше пояснити наступним по­рівнянням:

Лікування полягає на усуненні хворобового стану, причин і на­слідків хвороби та на приверненні здоров'я. У відношенні до самої хвороби всяке лікування є дією знищувальною, але для даного організму успішне лікування е корисним, добродійним. Натомість таке лікування, яке щоправда, усуває одну хворобу, але рівно­часно викликає іншу, ще гіршу, є шкідливим. Напр., большевицька революція не тільки знищила національно-визвольні револю­ції, які повалили царат і розвалили російську тюрму народів, але вона впровадила большевицький лад, що під різними оглядами виявився багато важчим і гіршим навіть від царського режиму. Оцінка знищувальної революційної дії залежить не тільки від її наслідків, але теж від її засобів і методів. Засоби і методи, якими революційні сили поборюють пануючий режим і лад та їхніх обо­ронців, мусять бути виправдані не тільки самою доцільністю, але теж необхідною конечністю.

Другою функцією революції є будування нового ладу на місці усуненого, тобто здійснювання позитивної програми революційно­го руху. Ця конструктивна дія творить завершення цілого рево­люційного процесу.

Обидві функції революції – нищення нестерпного, ворожого ладу та будування нового, кращого – сплітаються в одну нероз­ривну цілість, їх не можна розділити на два розмежовані етапи в дії, ані не можна вважати одну з них метовою, а другу підготов­чою до неї. Теж у революційній ідеології неґація ворожої систе­ми йде впарі з позитивним накреслюванням власних концепцій нового ладу. Революція можлива тільки там, де народом заволо­діє одночасно крайнє незадоволення з існучого стану і сильне ба­жання створити новий, означений порядок. І знищення існуючо­го ворожого ладу і створення свого, бажаного ладу – є метою ре­волюції. В процесі боротьби обидва прагнення є рівнорядними, нерозділь-ними рушіями, а коли хоч один із них не має відповід­ної гостроти, тоді й революційна снага не має відповідної напру­ги. Як вище сказано, обидві функції в революційній дії, йдуть рів-норядно, а не одна за одною. Тільки реальне завершення побу­дови нового ладу приходить на чергу після остаточного знищення ворога. А до того часу дія, яка ведеться від початку роз-гортання революційного процесу, полягає на тому, що боротьба з ворожим станом одночасно мобілізує і підготовляє народ до будування кра­щого ладу за революційною концепцією.

Є різні роди революцій, їх окреслюється передусім,на підста­ві того, що є діючою силою революції і, подруге, відповідно до її змісту, і до ділянки життя, яка є головним предметом революцій­ного процесу. Національною революцією називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визи­ску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку. Кож­на національна революція має дві основні ознаки. Перша – це активна й солідарна участь у ній цілого народу, всіх основних ча­стин і суспільних прошарків даної нації. Друга головна ознака – це змагання за основну зміну становища всього народу, умовин його життя й розвитку в різних ділянках. Це відрізняє національ­ну революцію від революцій суспільних, клясових, у яких іде пе­редусім про стан якоїсь частини та в яких діючою силою є озна­чені суспільні прошарки – частина нації. Національна револю­ція має значно ширший засяг і глибше значення ніж внутрішні революції, які мають за мету зміну державного й суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл, чи шарів і т. п.

Подаючи декілька загальних окреслень, не-маємо на меті роз­вивати тут цілої теорії революції. Вступне з'ясування цих понять є потрібне для більшої ясности у висвітлюванні конкретних пи­тань, що є предметом дальшого розгляду.

*

Головною реальною основою революційної визвольної концеп­ції є власні сили і власна боротьба поневолених большевизмом народів. Цим вона засадничо відрізняється від усяких орієнтацій на чужоземні сили, в тому, зокрема, від ставки на війну західніх держав проти СССР, та від сподівань на корисну самочинну ево­люцію большевицької системи. Революційна концепція не запере­чує, ані не легковажить того значення, яке для протибольшевиць-ких визвольних змагань може мати прихильність і допомога чу­жих держав, а зокрема їхня війна з большевицьким бльоком. Тільки ці фактори вважаємо евентуальними й допоміжними, а не головними у визволенні. Поперше, тому, що нема певности чи і наскільки вони діятимуть, а подруге, – їхнє метове спрямування може поважно розходитися з визвольною метою поневолених на­родів. Революційна концепція не погоджується з тим, щоб за під­валини визвольних змагань приймати такі непевні сторонні чин­ники. Так само вона відкидає ставку на еволюцію большевизму, большевицької системи. Властивий її еволюційний розвиток, нор­мований большевицькими цілями й чинниками, зміряє до закріп­лення большевицького поневолення. Зміни в большевицькій си­стемі, які приносять деяку полегшу для народу, є тільки наслід­ками тиску протибольшевицьких сил і несприятливих для режи­му обставин, а зокрема здобутками протибольшевицької боротьби поневолених ним народів.

За революційною концепцією підметом визвольного процесу мусять бути самі поневолені народи. В схематичному упрощенні визвольна революція базується на оберненні існуючого укладу: тепер Україна й інші народи є предметом-об'єктом уярмлення, ви­зиску та знищування а підметом, що цей стан накинув, утримує його і з нього користає, є больше-вицький режим, комуністична партія та російські імперіялістичні сили. В революції поневолені народи з об'єкту стають підметом дії, формотворцем нового ладу, а большевицький режим, большевицька партія і система та всі інші імперіялістичні чинники стають предметом знищуючої рево­люційної дії. Очевидно, процес протибольшевицької, національно-визвольної революції надто складний, багатогранний, щоб його можна було вповні охопити упрощеним, схематичним окреслен­ням. Проте це окреслення відповідає головному принципові в ме­ханіці революційної боротьби.

Покладення визвольної справи на власні сили і на власну бо­ротьбу поневолених народів засновується насамперед на непере­можному прагненні до національної незалежности й особистої сво­боди, до кращих умовин життя і свобідного розвитку в усіх ділян­ках і на тому, що існуючий стан, насильно введений і втримуваний большевицькою системою, є цілком протилежний прагненням, життєвим потребам і самій природі цих народів.

Вихідною точкою революційної концепції є це життєве стано­вище народів, яке створив большевизм. Правда, з цієї самої точки виходять теж інші концепції, які мають на меті усунення больше-вицького поневолення і основну зміну цілої ситуації. Але носії інших концепцій шукають розв'язки поза комплексом сил нашого простору, вичікують визволення з боку сторонніх сил, або ще гірше, надіються на корисні зміни в самому ворожому таборі, в большевицькій системі. Натомість концепція визволення власними силами поневолених народів бере до уваги передусім автохтонні сили підбольшевицького простору, нерозривно з ним зв'язані й життєво зацікавлені в його розвитку. Поскільки стан, створений большевиз-мом і російським імперіялізмом, є несприйнятливий і ворожий для уярмлених ним народів та викликає стремління до зміни, до його усунення, то за революційною концепцією, власне ці стремління є головною діючою і єдиною незмінною силою, яка може визвольну справу двигнути й допровадити до перемоги.

Головний акцидент революційної концепції лежить на вольо­вому наставленні уярмлених большевизмом народів. Правда, важ­ке життєве становище, большевицький гніт і визиск творять від­повідний ґрунт для виникнення протибольшевицьких настроїв, але цього ще не вистачає для зродження революційного духу боротьби. Історія, недавнє минуле і сучасність дають чимало при­кладів, як народи не раз без спротиву терплять найтяжчі режими, лихоліття і навіть систематичне знищування. Щоб якийсь народ підняв боротьбу з несприятливим для нього режимом, чи чужозем­ним поневоленням, для цього потрібно, крім неґації існуючого ста­ну, ще протиставлення йому власних життєвих ідеалів, власних цілей і прагнень, які живуть у народі, та, передусім, відповідної вольової напруги, готовости до боротьби.

Концепція знищення большевизму й визволення з-під москов­ського імперіялістичного поневолення власною боротьбою уярмле­них народів засновується на існуванні вище наведених факторів. Українська нація та інші народи в такому ж становищі не тільки відчувають московське панування і комуністичну систему як най­більше лихо та усвідомлюють собі скрайну протилежність між своїми ідеалами, прагненнями й життєвими інтересами з одного боку та большевизмом і комунізмом – з другого. Вони так само пройняті ворожим наставленням до большевизму, прагненням знищити його та розвивати своє життя у незалежних національ­них державах за власним розумінням й ідеалами. Це наставлення, що випливає з духовости, з цілої природи цих народів і яке коре­ниться в їхній історії, виповненій змаганням за свободу і самобут­ність, залишається живим і нездоланним, не зважаючи на всі большевицькі намагання знищити його та заглушити. Ворогові не вда­лося вбити в українців та інших поневолених народів нескорений дух боротьби зі злом і насильством за правду і волю.

Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематич­ним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових ґенерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них – скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національ­на субстанція поневолених большевизмом народів, корені націо­нальної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості.

Спротив і боротьба України та інших народів проти москов­ського імперіялістичного й комуністичного поневолення ведеться в різних формах безупинно вже четверте десятиріччя. Тривання цієї боротьби, не зважаючи на найнесприятливіші і найважчі умо-вини, свідчить про незламне завзяття, яке живе в цих народах. З цього погляду важливе значення має не тільки організована й систематично ведена визвольна боротьба, але так само різні спон­танні, самочинні її прояви, які вказують на те, що спротив ворогові і змагання за національну незалежність випливають з най­глибшого єства нації. Особливо важливим показником цього є ма­совість протирежимного опору в різних ділянках і в найрізнорідніших формах, що випливає з одностайного внутрішнього наставлення народу.

Розглядаючи загальні основи революційної концепції визво­лення, треба ще заторкнути питання силового відношення між потенціялами визвольного і большевицького таборів. Це є власне те питання, яке в частини противників большевизму, (які теж прагнуть його падіння й національного 'визволення), викликає невіру в можливість й успішність протибольшевицької революції. Вони дивляться на існуючий стан і на цій підставі оцінюють теж цілком песимістично потенціяльні можливості. Правда, больше-вицький режим диспонує величезною готовою силою й засобами, які є в руках найбільшої тоталітарної держави. Зокрема військові й поліційні сили, цілий державний апарат та удержавнення всіх галузів господарства в цілковитій диспозиції большевицького ре­жиму та під суворою всебічною контролею комуністичної партії створюють враження неприступної твердині.

Але концепція революції не розраховує на боротьбу ззовні проти тих сил, якими орудує большевицький режим. Революційна боротьба направлена проти властивого ворога – проти комуні­стичної партії і режиму, проти керівних центрів та добровільних, здецидованих носіїв і захисників большевицької системи і росій­ського імперіялізму. Натомість у відношенні до тих сил, які в зви­чайних умовах стоять під наказами режиму і виконують його во­лю, але яких большевики мобілізують, втримують у послусі і в дії тільки методами примусу й обману, революційний рух не займає ворожої постанови, тільки намагається приєднати їх на свій бік. Передусім іде про те, щоб усіх таких людей відтягнути від послуху большевицькому режимові, що спаралізувало б значну частину його силових підпор. Коли ж поважна кількість тих людей, які досі були слухняними виконавцями волі режиму, стане активно по боці революції та вжиє в боротьбі проти нього ці всі засоби, яки­ми орудує, зокрема зброю, тоді відношення сил між обидвома протиставними таборами відразу обернеться в користь визвольної справи.

Чи такий розвиток є можливий? Даючи позитивну відповідь на це питання, спираємося на реальну дійсність. Большевицький режим, комуністична партія та їхні віддані захисники і вислуж-ники становлять дуже малу частину, коли взяти загал населення опанованих ними країн. Величезна більшість цього населення не тільки не захоплюється комунізмом, але вважає його великим лихом та в душі ставиться ворожо до нього, до большевицького ре­жиму, до партії і їхньої системи. Але большевицька тоталітарна система побудована так, що в руках партії і режиму – державної бюрократії – зосереджена не тільки ціла політично-поліційна влада, а теж повне диспонування цілим народнім господарством і всіма ділянками життя, так що ввесь народ і кожна людська оди­ниця є під всебічною контролею та повністю узалежнені від цієї системи. Такий стан створює враження всесильности большевизму, цілковитого безсилля людської одиниці та всього народу, коли йде про будь-яку дію, незалежну від режиму, а тим більше про будь-який спротив йому. Та це є тільки один бік дійсности, яку большевики цілево стараються узагальнити і зобразити як не­змінну.

Тим часом тоталітарність большевицької системи має теж протилежні наслідки. Державне організування і ведення всіх діля­нок життя і на всіх щаблях, починаючи від підставових і найдрібніших господарських чинностей, спричинює не тільки функціо­нальне, але й організаційне сплетення всіх клітин і ланок цього життя, так що всяке забурення функцій в одному місці має далекосяглі негативні наслідки для цілости. Охоплюючи своєю безпо­середньою диспозицією і керуванням усі ланки й установи збір­ного життя, большевицький режим зробив їх не тільки інструмен­том, але й одночасно підставою своєї сили й свого володіння. При такому стані всяке загальмування, схиблення, чи пошкодження функціонування будь-якої клітини і установи набуває далекосяглого значення як підривання цілої большевицької системи. Все те, що є складником сили й володіння большевизму, стається чинни­ком його захитання й занепаду, коли перестає сповняти функцію, яку визначує йому большевицький плян.

Розглядаючи большевицьку систему з цього боку бачимо, що народ і кожна людська одиниця є не тільки об'єктом большевиць­кого панування і визиску, але також активним фактором, від якого залежить функціонування складників цілого державного меха­нізму. Коли б ця переважаюча більшість підсовєтських громадян, яка ненавидить большевицький режим, перестала виконувати йо­го волю та, йдучи за власним наставленням, одностайно стала проти нього, тоді кермований ним велетенський державний меха­нізм був би спаралізований і большевики лишалися б безсилими, позбавлені інструментів свого володіння.

Комуністи і вірні захисники режиму займають переважно тільки керівні становища в різних ділянках і клітинах тотально удержавленого життя, а робочою силою є непартійний і в біль­шості протикомуністичний елемент. З моментом, коли він активно виступить проти комуніс-тичного керівництва І цілого режиму, тоді цей буде відрізаний від важливих життєвих баз. А таких галузів і установ, де комуністи і відданий їм елемент творили б не тільки командний, але теж головний дійовий кадр, є дуже мало.

Виїмок у цьому відношенні творить державна адміністрація-бюрократія і большевицька поліція, які майже повністю обсаджені большевицькими кадрами. Концентруючи свої сили в державній адміністрації і в поліції, большевики зробили з них не тільки го­ловну свою базу, але й найважливіший силовий фактор, який має тотальною диктатурою і безоглядним терором панувати над всіма ділянками життя та ударемнити всякі протикомуністичні дії. Успішність цієї большевицької терористичної системи зумовлена ще й тим, що вона має діло переважно з пасивною масою. Приду­шені большевизмом народи, попри загальну ненависть до нього, являють собою неодностайну, розпорошену і слабо активну силу через свою незорганізованість до протибольшевицької боротьби. Величезний революційний потенціял дрімає в народі незактивізований.

В такій ситуації людська одиниця почувається в щоденній зу­стрічі з режимом у різних ділянках осамітненою і безсилою проти його насильницької системи. А боротьба активних протибольшевицьких сил не має при пасивності загалу населення такого успі­ху, якби це було за його активної підтримки. В таких умовинах широко розвинулася практика самочинного індивідуального сабо­тування большевицьких плянів і підмінювання їх протилежним змістом. Ця практика, застосована в щоденній роботі в різних ді­лянках, є найбільш поширеним проявом загальної протибольше­вицької настанови. Не зважаючи на свої дрібні і трудні до вияв­лення форми, вона через велику масовість дуже міцно підриває різні большевицькі пляни і є одною з головних причин постійної кризової ситуації в підсовєтському житті. Це спричиняє для ре­жиму поважні труднощі і підкошує його позиції, але не може його цілком повалити і довести народи до визволення.

Цілковита зміна ситуації в користь визвольної справи настане тоді, коли більшість прихованих, потенціяльних противників большевизму виступить до активної боротьби. Коли замість ти­хого, роздрібленого спротиву та відокремлених самочинних дій, увесь народ, враз з організованими революційними силами, підій­ме систематичну боротьбу, тоді метода сепаратного підкорювання і знищування противників поодинцем не дасть большевикам успі­хів. В ситуації загального революційного зриву не поможе їм теж дислокування вірними поліційними силами. Відтяті від володіння різними ділянками життя і позбавлені ширшої органічної бази, большевицькі кадри, скупчені в протиреволюційних поліційно-мілітарних формаціях, будуть замкненим острівцем серед моря протибольшевицької стихії, їх долю припечатає кінцевий наступ всезростаючих мілітарних революційних сил.

Тому основною проблемою визвольної революції є мобілізація і зорганізування існуючого, але розпорошеного і слабо активного потенціялу антикомуністичне настроєних народніх має і створення з них дійової сили революційної боротьби. Поскільки для цього є пригожий ґрунт і відповідний матеріял, то завданням організова­них сил є розв'язати цю проблему шляхом плянованої і послідов­ної революційної дії.

7. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ
І РОСІЙСЬКІ ПРОТИКОМУНІСТИЧНІ СИЛИ

Говорячи про визвольну революцію, часто маємо на увазі всі протибольшевицькі фактори, які в процесі боротьби можуть відо-грати активну ролю. З цього може скластися помилкове вражен­ня, що маємо на думці одноцілий революційний, протибольшевицький процес, який охоплюватиме ввесь СССР і т. зв. Сателіти підбольшевицькі країни. Таку саме концепцію заступають москов­ські еміграційні кола, як теж деякі чужосторонні чинники. Тому треба мати точніше з'ясоване наше становище в цих питаннях.

Передусім виринає питання: чи є реальні підстави і можли­вості, щоб усі протибольшевицькі сили підсовєтського обширу провадили свою боротьбу в одноцілому, скоординованому фронті? В цій справі стрічаємося з двома невірними, а взаємно протистав­ними тезами.

Першу з них заступають москалі і чужинецькі проросійські чинники. Вона дає позитивну відповідь на це питання і спираєть­ся на те, що попри всякі протилежності між народами і їхніми виз­вольними силами, всі мають спільного ворога, якого всі хочуть усунути, отже це дає базу для спільної скоординованої протиболь­шевицької боротьби. Тому всі справи, які є предметом розходжень і ворожнечі, зокрема питання майбутнього ладу на місці СССР, по­винні бути відсунені, поки большевизм не є знищений.

Друга, протилежна теза говорить тільки про спільний і єдиний протибольшевицький фронт, який творять визвольні сили поне­волених неросійських народів. Щодо московських протикомуністичних сил і стремлінь, у цій концепції існують два варіянти. Перший з них каже, що московські справжні протибольшевицькі течії знаходять спільну мову з поневоленими неросійськими наро­дами на плятформі антикомунізму й антиімперіялізму і тому їх зараховується (принаймні теоретично) до того спільного фронту. За другим варіянтом, у російському народі немає справжніх, дію­чих протибольшевицьких течій ні сил, бо всі москалі пройняті ім­періалістичним наставленням, яке заглушує навіть ворожнечу супроти комуністичної системи і режиму так, що коли йде про ак­тивну боротьбу, то всі москалі, теж антикомуністи, будуть оборо­няти неподільність большевицької імперії. Обидві ці тези викри-сталізувала еміграційна політична діяльність, а клімат їхнього розвитку творить більше зовнішня акція ніж; пряма протибольшевицька боротьба.

При визначуванні нашого становища у цьому питанні прийма­ємо за вихідну точку оцінку існуючих протибольшевицьких сил і процесів та керуємося доцільністю визвольної боротьби. З уваги на те, що революційна боротьба з большевизмом та визволення поневолених ним народів є дуже важким завданням, мусимо вра­ховувати всі ті чинники – сили і тенденції, які в цій боротьбі мо­жуть взяти участь чи відограти при ній будь-яку корисну ролю.

Нема підстав ні потреби заперечувати, що в російському народі є теж протибольшевицькі настрої і тенденції, що є чимало моска­лів переконаних противників комуністичного ладу і режиму, які бажають його усунення і зміни. Не дивлячись на московські корені большевизму та на його тісне сполучення з московським імперіа­лізмом, ці протикомуністичні настрої і стремління є поважним фактором, який утруднює становище режиму, а в певній ситуації може відограти поважну ролю в активній протирежимній боротьбі. В інтересі загального протибольшевицького змагання, в тому теж і в інтересі визвольної революції поневолених Москвою народів, є якнайбільша активізація і посилення цих протикомуністичних тенденцій і сил у Росії.

З другого боку, було б великою помилкою вважати, що ці проти-режимні настрої серед російського народу можуть бути рушієм такої самої революційної боротьби, як в інших народів, які зма­гаються за своє національне визволення. В політичному настав-ленні москалів, загалу російського народу, домінували і домінують імперіялістичні тенденції. Якщо москалі вороже ставляться до існуючого ладу і готові до революційної боротьби, то це стосується тільки до усунення комуністичної системи і режиму в СССР при збереженні існування російської імперії. Про її розвал та ство­рення на її місці незалежних національних держав вони й не ду­мають. Навпаки. Більшість тих москалів, що готові до активної боротьби проти комуністичного режиму, самі виступлять на захист імперії чи то як нова імперіяліс-тична сила, чи навіть у большевицьких рядах, залежно від загальної ситуації.