Перспективи української національно-визвольної революції 7 page

Поскільки революційно-визвольна боротьба належить до най­вищих змагань нації та вміщає в собі всі форми боротьби – від світоглядово-ідеологічної, політичної, до мілітарної включно, а ре­волюційна організація мусить сполучувати в своїй системі елемен­ти ідеологічної, політичної, мілітарної і при тому конспіративної формації, то активне членство в такій організації є найповнішою і найважчою службою своїй нації. Бути членом революційно-виз­вольної організації, значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кож­ний наказ, кожне завдання, без уваги на труднощі і небезпеки. До кожного члена-революціонера ставиться максимальні вимоги, передусім щодо його характеру, ідейности, особистої відваги і бойо­вої активности. Тому організаційно-кадрова мобілізація відбува­ється за принципами добровільности, перевірки-випробування і добору найкращих, найвідповідніших кандидатів.

Організаційно-кадрова мобілізація має теж різні відміни. Поперше, розрізняємо повну, або завершену мобілізацію, тобто втягнення в членські ряди і частинну мобілізацію у формі приєдну­вання прихильників, симпатиків, юнацтва і членських кандидатів. Далі є членство в основній революційній організації, якою в на­шому випадку є ОУН, і членство у спеціяльних, нею творених і кермованих революційних формаціях з обмеженішими щодо терену, часу, чи родів дії.

Організаційно-кадрова мобілізація відбувається за ввесь час існування і діяльности революційної організації, як поповнювання і збільшування її членського складу. Велике і швидке збільшу­вання організованих революційних кадрів звичайно є пов'язане з бистрим розширюванням і посиленням революційних дій. При цьому треба мати на увазі пляновість на дальшу мету. Демобіліза­ція раз зорганізованих і введених в дію кадрів є надзвичайно складною і малодоцільною в умовах підпільної боротьби. Тому її треба уникати в розпляновуванні революційних дій. Організацій­но-кадрову мобілізацію у широких маштабах доцільно переводити тільки тоді, як мається обоснований відповідними, передумовами плян, розгортати щораз ширші форми революційної боротьби на довшу мету, з перспективою переходу до партизанських і повстанських дій. Для короткотривалих, пробних і тактичних розширень, чи навіть умасовлень революційної боротьби не можна застосову­вати масової організаційно-кадрової мобілізації. В таких випадках треба послуговуватися методами дійової революційної мобілізації, зглядно спеціяльними її комбінаціями з признаками організова-ности в обмежених, чи тимчасових формах.

Щодо питання, серед яких прошарків населення належить ре­крутувати активних борців визвольної революції, то український націоналізм не має під цим оглядом однобічних наставлень. Наш. засадничий підхід, визначений ідеологічними принципами і попе­редньо з'ясованими напрямними в справі мобілізації сил народу, каже звертати головну увагу не на походження, тільки на особисті притаманності і вартості кожної людини. Як ідеологічно-політич­на і пропаґандивна, так само й мобілізаційна діяльність націоналі­стичного визвольного руху звертається до цілого народу, до всіх його частин і прошарків і намагається всюди знайти позитивний відгук. Отже завваги, які тут подаємо в цьому питанні, не мають на меті спрямовувати в мобілізаційній діяльності нашої уваги спеціяльно в одному напрямі, чи відвертати її від інших відтинків. Йде про підкреслення окремих важливіших, або в дотеперішньому розвитку замало наголошуваних проблем.

В історії українських визвольних змагань, і то не тільки остан­ньої доби, але й попередніх періодів, позначується характеристич­ний факт, що головною діючою силою цих змагань було україн­ське селянство. Поскільки в давніших часах це могло мати менше значення то в сучасній добі ця однобічність пов'язана з поваж­ними неґативними наслідками. Місто є не тільки осідком го­ловної ворожої сили, але в ньому концентруються осередки майже всіх ділянок життя. Тому опанування якоїсь країни не може обмежуватися опануванням її села, але необхідно вимагає повного опанування міст. Для української національної революції це є засадниче питання. Як його розв'язувати? Метода здобувати місто наступом з-зовні, з села не відповідає нашим потребам, ні умовам. Вона може мати місце в таких випадках, коли місто є чу­жим і ворожим для справи революції, з уваги на її характер, чи через склад і наставлення населення. Напр., революційні рухи з однобічним соціяльним цілеспрямуванням можуть спиратися ви­ключно на одну суспільну верству, на селянство, чи робітництво. Натомість національно-визвольна революція мусить охоплювати цілий народ, всі його прошарки. Для цього є дані головні переду­мови. З одного боку міста в Україні мають достаточний склад укра­їнського патріотичного населення. Правда, у наслідок спеціяльної ворожої політики його відсоток не відповідає природньому розвиткові і рації українського народу, але він не є аж такий поганий, щоб національно-визвольні змагання не знаходили в місті природнього ґрунту й опертя. З другого ж боку, мета, ідеологія і програма українського націоналізму відповідають наставленню і прагнен­ням українського міського елементу в неменшій мірі, ніж селян­ству і мають всі дані пірвати його до активної революційної бо­ротьби. Тому стратегія націоналістичного революційного руху мусить бути наставлена на здобуття й опанування українського міста зсередини. Це відповідає нашій ідеологічно-політичній кон­цепції і значно улегшує перемогу визвольної справи. Метода здо­бування міста ззовні, сказати б – облогою, значно утруднює бо­ротьбу, залишає місто на довший час як виключну домену пану­вання й оперування ворога та залишає майже цілком нечинним поважний потенціял українського міського населення, що може відограти важливу підметну ролю.

Опанування національною революцією українського міста зсе­редини вимагає упертої послідовної революційної діяльности серед українського міського населення в усіх періодах революційного процесу. Ця діяльність є значно важчою, ніж серед монолітного патріотичного селянства. Поперше, через концентрацію ворожої большевицької сили і активности у місті. Подруге, через велику кількість чужого і ворожого населення, яке впливає деморалізуючо і депримуючо на українське населення. І потрете, тому, що в наслідок дії двох попередніх факторів пересічний моральний і патріотичний рівень міського елементу є значно нижчий, ніж на селі. Та, не зважаючи на це, чи якраз через це саме треба з най­більшою наполегливістю над ним працювати, не зважаючи на жодні труднощі і жертви. Особливі якості і високі кваліфікації приєднаного міського революційного елементу та його важлива роля в цілому розвитку революційної боротьби, а зокрема в її ви­рішній стадії, варта поважних трудів і жертв.

Іде про розгорнення в місті ідеологічно- політичної і пропаґан-дивної роботи, про ведення революційних акцій та про організа­ційно-кадрову працю. Метою цієї діяльности є опанування укра­їнського населення міст ідеями українського революційного націо­налізму, зформування з нього пробойового активу визвольної ре­волюції так, щоб він становив на місці поважну протиставну силу до концентрації ворожих, московсько-комуністичних сил. У роз­гортанні революційного змагання, зокрема у вирішньому етапі загального збройного повстання, стратегія остаточного опанування міст, ліквідації в них ворожих баз та перетворення їх на осередки революційних дій і державного будівництва полягатиме на пля-новій співдії автохтонних міських революційних сил з тими силами, які мають мобілізаційні й оперативні бази на селі. До них приєднаються революційні військові формації підпільного похо­дження, чи творені з вояків совєтської армії.

В мобілізуванні населення міст до визвольної революції голов­ну увагу треба звернути на молодь і на робітництво. Молодь усіх прошарків, зокрема студентська і робітнича, є з природи схильна до ідейних поривів, до боротьби і революційних зрушень. Молодь завжди була, є і буде головним динамічним, бойовим елементом в національно-революційній боротьбі. Діяльність націоналістич­ного руху мусить відкликатися передусім до молоді, її активізу­вати, виховувати й організувати, на неї спирати своє майбутнє.

Українське робітництво становить головну масу українського міського населення й одночасно, поруч з молоддю, має природні завдатки на те, щоб бути головним резервуаром революційного активу в місті. Воно не має неґативних прикмет того пролетаріяту, який був податливим ґрунтом для большевизму, а теж не обросло «міщанськими» навиками, які роблять людей непридатними до революційного змагання. Важливим чинником є живий зв'язок, виміна і побутова близькість великої частини теперішнього робіт­ництва з селянством. Це сприяє розвиткові серед робітництва тих національних елементів, які сильніше втримуються в селянській масі, улегшує поширення націоналістичних рево-люційних ідей з міста на село і навпаки, та допомагає скоординувати розвиток ре­волюцій-ного процесу на селі і в місті в одноцілий, пляномірний національно-визвольний рух.

Наше підкреслення потреби звертати більшу увагу на активі­зацію революційної діяльности серед міського населення ніяк не має на меті послаблення доцьогочасної інтенсивности такої ж пра­ці на селі. Йде про дальше її втримання на високому рівні, тільки щоб вона не була єдиною, щоб посилити і підтягнути на такий са­мий рівень вплив і дію націоналістичного руху в місті. Це підси­лення і доповнення має виявлятися в різних формах. Передусім при дальшому формуванні ідеологічно-програмових позицій руху, його ідейно-політичного обличчя, мусить бути належно віддзерка­лений той натиск, який кладемо на проблему міста, зокрема укра­їнського робітництва. Подруге, акція безпосередньої революційної боротьби з ворогом мусить бути перенесена більшою мірою на те­рен міста. Всякі революційні акти, переводжувані в місті, набу­вають більшого політичного значення, сильніше вдаряють у воро­жу систему і найбільше причиняються до революціонізування за­галу населення.

В питанні елементів мобілізованих до активної революційної боротьби окреме важливе місце займає справа вояків совєтської армії. Серед цього вояцтва так само, як серед всього населення СССР, зокрема неросійських країн, є дуже багато свідомих ворогів большевизму. Це великий революційний потенціял, який має тим більше значення, що в певній ситуації війни, чи загального пов­стання, від постави вояцтва в армії залежатиме доля большевицької імперії і режиму, і вояцтво може повернути свою зброю проти большевиків, ставши на бік визвольної революції.

Але відповідне урухомлення цього потенціялу в пляні виз­вольної революції є незвичайно важке. Вже сама військова систе­ма дуже утруднює будь-яку плянову дію вояцтва всупереч плянам і наказам командування. До того долучуються спеціяльні большевицькі методи – вимішування національного складу, дії партій­ної організації, система політруків, сексотсва, забезпечування спеціяльними вірними большевикам військовими частинами і т. п. Тому не можна розраховувати на те, що в совєтській армії виник­нуть ініціятивні революційні зрушення, або що до них прийде в т. зв. нормальних, мирних обставинах. Вояцтво цієї армії може виступити більшими, чи меншими групами проти режиму тільки під час війни, і то в незвичайних умовах, або серед загального за­колоту, створеного поважними протибольше-вицькими революцій­ними зрушеннями.

В плянуванні залучення вояцтва совєтської армії до протибольшевицької боротьби на першому місці треба ставити як найреальнішу таку можливість, що це вояцтво переходить зі зброєю поодин­ці і більшими групами, евентуальне цілими відділами до діючих революційно-повстанських сил, або на другий бік воєнного фронту і там переформовується на відділи протибольшевицького, визволь­ного війська. Революційний переворот у самій армії, в пляні опа­нування її революцією в цілості, чи бодай більших її з'єднань, від­тинків фронту, цілих Гарнізонів і т. п. може бути реальним вже в стадії далеко заавансованого розкладу большевицької системи в наслідок переможного розвитку революції, або у висліді воєнних подій.

Засадничою методою мобілізації вояцтва совєтської армії до протибольшевицької революційної боротьби є ініціятивна дія ззов­ні, тобто відповідна акція організованих революційних сил, дію­чих поза цією армією, але спрямованих до неї. Основне значення має існування революційних військових відділів, що про їх бо­ротьбу і терени дії доходять відомості до вояцтва совєтської армії. Коли ці вояки стрічаються з конкретними закликами і вказівками повстанських відділів, що вони повинні робити і куди переходити, тоді це викликає багато живішу реакцію, ніж загальні заклики до революційних акцій, які вояцтво мало б само ініціювати й орга­нізувати.

Навіть у пригожій ситуації та при відповідній революційній акції ззовні є необхідною ініціятива й організаційно-керівна ро­бота рішучих одиниць з революційним наставленням в самій армії, щоб повести більшу кількість вояцтва до протибольшевицьких виступів. Для того важливою справою є те, щоб у совєтській армії, в різних її формаціях і частинах, на різних теренах було якнайбіль­ше таких людей із свідомим революційним наставленням і відпо­відною підготовою, які будуть здібні виступити у відповідній си­туації з ініціятивою, стати організаторами і керівниками револю­ційно-визвольних дій серед вояцтва, у фронтових, чи запільних частинах совєтської армії. Іде передусім про політичних органі­заторів, які зуміють захопити і приєднати на бік революції не тільки рядових вояків, але теж кваліфікованих старшин. З по­ширюванням революційних ідей і революційної діяльности, в то­му числі й організаційно-кадрові, серед цілого народу зростає, можна сказати автоматично, теж кількість революційного елемен­ту в совєтській армії.

В питанні спеціяльної революційної пропаґандивної і організа­ційної роботи всередині совєтської армії треба бути дуже стри­маним. В нормальних часах, під час миру доцільно облишити вся­ку підпільну, зокрема організаційну діяльність в самій армії, щоб не викликати настороження ворога і не причинятися до ліквідації активного революційного елементу. Щоправда большевики зни­щують не тільки активний, але й потенційно небезпечний для них елемент. Але будь-які прояви існування й дії протибольшевиць­кої організації всередині якоїсь військової частини викликають незвичайне загострення большевицьких протизаходів. В нормаль­них часах свідомі й організовані революціонери, що відбувають військову службу, чи є професійними вояками в совєтській армії, не повинні провадити в самій армії безпосередньої революційної діяльности, тільки вивчати своє оточення й умови та приготовля­тися до майбутніх завдань. Пряму революційну акцію, політично-пропаґандивну, організаційну і бойово-оперативну треба розгор­тати у частинах совєтської армії в той час, як настане відповідна пора для підіймання загального революційного зриву, зглядно для протибольшевицьких виступів окремих військових частин у зв'яз­ку з льокальною ситуацією, (напр., на фронті, революційні зако­лоти в окупованій країні і т. п.). Натомість у всіх періодах револю­ційної акції треба докладати найбільших зусиль, щоб відповід­ною роботою поза рамками совєтської армії поширювати серед її активних і майбутніх вояків протибольше-вицьку революційну сві­домість і підготову.

При розгляді елементів, які мають дані ввійти в склад дійових сил визвольної революції, ще треба згадати великі маси політичних в'язнів, засланців й інших політичне репресованих людей. Це великий, в більшості підготований революційний потенціял, щодо якого нема проблеми морально-політичної, чи організаційної мобі­лізації, тільки стоїть трудне питання його визволення й уможлив­лення йому активної участи в боротьбі. У цьому питанні обмежи­мось на двох загальних напрямних.

Поперше, при розгортанні більших бойових, зокрема повстан­ських дій на якомусь терені, до перших операцій належать акції рятування і звільнення всіх політичне ув'язнених з тюрем, конц­таборів, таборів примусової праці, таборів полонених і т. п. По-друге, в загальному плануванні революційної боротьби, не тільки на Українських Землях, але й поза їхніми кордонами, зокрема у співдії з іншими поневоленими народами та з прихильними чу­жими державами, треба формувати спеціяльні відділи і перево­дити спеціяльні операції з метою зв'язку, визволення, допомоги і постачання для ув'язнених і запроторених у далеких концтабо­рах і теренах примусового поселення. У певній ситуації там мо­жуть постати великі огнища революційних дій, а тоді наладнання з ними зв'язку, постачання, допомога у.з'єднуванні відокремлених огнищ в більші комплекси, творення шляхів переходу на відпо­відніші терени і т. п. – буде велике і трудне завдання, яке вима­гатиме зосередженої дії з усіх боків.

До питань тактики і форм революційної боротьби. На протязі діяльности українського національного визвольного руху розви­нулися три засадничі тактики боротьби, які стосувалися в різних її етапах і знайшли своє виразне оформлення ирк кінці минулої світової війни і в перші повоєнні роки. Вони є наступні: тактика підпільна, партизанська і повстанська. Побіч цих трьох основних типів існують ще їхні комбінації: підпільно-партизанська і під­пільно-повстанська тактика. З'ясуємо коротко характеристичні риси цих відмін.

При підпільній тактиці ціла революційна організація і вся її внутрішня діяльність є глибоко законспіровані. Назовні виявля­ються тільки акти її безпосередньої боротьби з ворогом і деякі форми її ідеологічної, політичної і пропаґандивної роботи масо­вого засягу. До таких наявних форм революційної діяльности під­пілля належать зокрема різні бойові акції, як саботажні, протитерористичні й інші; засоби масової політично-пропаґандивної дії, як підпільні видання, листівки, поширювання революційних гасел написами, плякатами, тощо; масові акції, ініціовані й організовані підпільною організацією, демострації, страйки.

При партизанській тактиці головною формою революційної діяльности і боротьби є акція партизанських відділів. Партизанські акції мають звичайно характер бойовий, але в їхньому ціле­спрямуванні може переважати момент політично-пропаґандивний, або мілітарний. Характеристичною рисою партизанської форми боротьби є те, що військові партизанські відділи не мають сталої бази на терені своїх бойових дій, діють рейдами, або мають під­тримку з зовнішніх баз.

Партизансько-підпільна тактика полягає на комбінації цих двох родів на одному терені, або на застосовуванні на одних те­ренах однієї тактики, а на других – іншої. Отже, поруч підпільної організації, яка веде свою діяльність як звичайно, рівночасно опе­рують військові партизанські відділи, формовані, втримувані і ке­ровані матірною підпільною організацією, або принаймні в щіль­ній співдії з нею, якщо це будуть відділи іншого походження (на­приклад, рейдуючі партизанські загони з інших теренів, відділи союзних народів в перемарші через даний терен, парашутні від­діли під час війни і т. п.). Партизанську і підпільно-партизанську тактику й форму боротьби стосується звичайно у воєнний час в переходових стадіях, перед повстанським періодом, або при його звужуванні. Ця форма боротьби відзначається тим, що вона може завдати ворогові поважні удари й ударемнювати його пляни, зо­крема мілітарні, малими, відносно, засобами. Але у визвольній ре­волюції вона не дає остаточного вирішення – усунення ворожої окупації й опанування країни революційними силами. Для цього треба перейти до повстанських форм боротьби.

Повстанська тактика і форма революційної дії відзначається двома головними прикметами. Поперше – формуванням і введен­ням у дію більших військових з'єднань, які формами своєї органі­зації, узброєнням і методами дії більше зближені до регулярної армії, ніж партизанські відділи. Другою прикметою є те, що пов­станська боротьба змагає до повного опанування, очищення від во­рога і втримання якогось терену, як не цілої країни відразу, то бодай її частини. Повстанська боротьба, якщо вона розгортається на повну широчінь, охоплює цілу країну і має переможний роз­виток, становить завершуючий етап визвольної революції. Вона межує безпосередньо з періодом державного будівництва, яке роз­починається вже під час боротьби, скоро тільки поважна частина національної території знаходиться в руках революційно-повстан­ських сил. Швидкий перехід від повстанських до державних форм дії і до державно-визвольної війни має важливе значення в сенсі міжнароднього права.

Повстанська тактика може бути застосована теж у менших маштабах і може мати характер тільки спроби переходу до загаль­ного повстання. В таких випадках найдоцільніше вживати комбінованих форм і тактики – підпільно-повстанської, або підпільно-партизансько-повстанської. Це значить, що побіч повстанських відділів і їхньої боротьби втримується в повній дії підпільну си­стему, організацію і підпільну тактику, зглядно теж і партизан­ські дії на деяких теренах.

В цілому розвитку революційного процесу ми розрізнили два основні його фази-періоди. Перший період затяжної революційної боротьби охоплює всі доцьогочасні етапи і триває далі до часу вирішнього повстання цілого народу. В доцьогочасному розвитку були етапи чисто підпільних, підпільно-партизанських і підпільно-повстанських форм дії, від яких треба було знову повернутись до чисто підпільної боротьби- з уваги на несприятливу міжнародню ситуацію і на таке ж саме внутрішнє становище в СССР.

Революційна боротьба в цій фазі має такі головні цілі:

1) Підготування цілого народу і його організованих революцій­них сил до вирішного бою – всенароднього повстання та приєд­нання союзників наших протибольшевицьких визвольних зма­гань. Для того ведеться: поширювання ідей і визвольної концепції українського націоналістичного руху, протибольшевицьких на­строїв і революційних акцій на всіх Українських Землях, серед усіх частин і прошарків українського народу; поширювання се­ред інших народів концепції спільного фронту національно-виз­вольних революцій і розбудова політичних та дійовоорганізаційних основ Антибольшевицького Бльоку Народів, як фактора цього спільного фронту; зовнішньо-політична робота для пропаґування українських національно-визвольних змагань і приєднування при­ятелів і союзників в чужинному світі.

2) Оборона українських національних цінностей і стану націо­нального посідання на всіх ділянках життя перед большевицьким нищівним наступом і деправуванням.

3) Виборювання поступок ворога і кращих умов для життя і розвитку народу в різних ділянках.

Діючими силами в цій фазі революційної боротьби є:

1) Основна революційна сила – Організація Українських На­ціоналістів, яка несе головний тягар визвольної боротьби, є надхненником і керівником цілого революційно-визвольного процесу. Українська Повстанська Армія – збройне рам'я визвольної рево­люції, створена Організацією Українських Націоналістів в про­цесі широкої розбудови її військового сектора, діючого в усіх пері­одах існування ОУН, як зав'язок збройної сили національної рево­люції. Під час найбільшого розгорнення збройної боротьби в пар­тизанських і повстанських формах, в 1943-48 рр., УПА охоплювала своїми кадрами і діями основну частину членства ОУН і ново-мобілізовані кадри. При повороті до чисто підпільної тактики кадри і дії УПА були ступнево звужувані і введені в матірні рамки ОУН. В цих рамках УПА далі існує як військовий сектор і основ­ний кадр-кістяк для розбудови збройної сили революції в май­бутньому.

2) Співдіючі з підпіллям активні прихильники і симпатики ОУН творять другий, дуже важливий перстень в укладі сил на­ціонально-визвольної революції.

3) Третьою силою, згрупованою широким перснем довкола ре­волюційного ядра, є ця частина українського населення, яка не має безпосереднього технічного зв'язку з підпільною ОУН, але діє під її ідейно-політичним впливом та намагається здійснити її напрямні в різних ділянках життя і в різних формах.

4) Четвертою групою, а третім перснем у концентричному укладі революційних сил, є перейняті революційними, націоналі­стичними настроями маси, які покищо обмежуються на тихому, невловимому, але через масовість потужному спротиві-саботуванні большевицької системи і плянів. Вони становлять великий ре­волюційний потенціял, який чекає відповідного часу і широкого розгорнення революційно-повстанських дій, щоб активно в них включитися.

Підсумовування вислідів доцьогочасної революційної бороть­би націоналістичної епохи не входять в тематику цих викладів. Тут згадаємо коротко тільки два основні моменти. Поперше, сьо­годні ідеї й визвольна концепція українського революційного на­ціоналізму поширені і закорінені не тільки на всіх землях Укра­їни, але й по цілому СССР, де живуть українці й інші народи, що борються за своє визволення від московського поневолення. ОУН стала не тільки загально відомою, але визнаною, впливовою і пе­редовою силою проти-большевицької визвольної революції, на яку орієнтуються народні маси. Поскільки доцьогочасна боротьба, окуплена дуже великими жертвами організованих і добре підго­тованих кадрів ОУН та її прихильників, то у висліді цієї боротьби розширилася далеко поза попередні межі база національного виз­вольного руху і зріс придатний до мобілізації революційний по­тенціял. Завданням дальшої революційної діяльности цього пері­оду буде належно використати й урухомити для визвольної спра­ви ці позитивні наслідки.

Другим успіхом засадничого і тривалого значення є зламання паралізуючого впливу большевицької терористичної системи. Можливість і успішність революційно-визвольної боротьби теж у підсовєтській дійсності, доведена вдруге після повстансько-пар­тизанської боротьби в двадцяті роки на Наддніпрянщині і оста­точно закріплена боротьбою ОУН-УПА, глибоко ввійшла в сві­домість народу і перетворила його наставлення. Безстрашна рево­люційна постава в обличчі найжахливішого большевицького те­рору стала масовим явищем, а не тільки відокремленими чинами виїмкових героїв. Історичною заслугою під тим оглядом залишить­ся постава загалу населення ЗУЗ під час большевицьких погром-ницько-виселенчих репресій проти визвольного руху. І другим безприкладним, масовим і остаточним проламом у системі больше­вицького терору є одчайдушно-героїчні акції ув'язнених в конц­таборах українських націоналісток і націоналістів.

Порядком доповнення до доцьогочасних методів революційної акції доцільно відмітити декілька актуальних засобів, достосованих до сучасної підсовєтської ситуації. В політично-пропаґандивній роботі треба максимально використовувати різні большевицькі акції і потягнення, що мають характер зміни курсу і методів в окремих ділянках життя. При цьому слід розкривати справжні большевицькі цілі, мотиви та причини тих потягнень і виявляти те, що приховане за большевицьким маскуванням. В одних випад­ках це будуть намагання обманути народ і під покришкою нових досягнень, чи полегш накласти нові й більші обтяження, погір­шити заробітки, життєві умови тощо. В інших випадках мається до діла з недобровільними, вимушеними загальним народнім спро-тивом поступками; ще іншим разом є нагода розкривати катастрофальні прориви і ганебні невдачі большевицьких плянів, які большевики маскують як успішне виповнення завдань і перехід до нових етапів.

Так само належить використовувати різні большевицькі кам­панії, що їх вони проводять під час різних внутрішніх криз, чи­сток, змін методів тощо. Звичайні в таких большевицьких кампа­ніях звинувачування, критика і засуджування раніше відпові­дальних, а тепер усуваних чільних осіб, чи змінюваних методів, дають добру нагоду, щоб у наявний спосіб компромітувати большевицький режим, компартію і їхню систему в цілому. При тому належить послуговуватися методою зумисного, ніби наївного, чи надто ревного перегинання кампаній і директив компартії.

Загальна тенденція в сучасній політично-пропаґандивній ро­боті повинна змагати до того, щоб поруч доцьогочасних методів і засобів прямої революційної пропаґанди, максимально викори­стовувати всі можливості для півявної розкладово підривної ро­боти, підшиваної під большевицькі пляни й акції. Так само треба використовувати різні зміни в большевицьких методах комуністичної й антинаціоналістичної пропаґандивної акції. Такі зміни звичайно є наслідком абсолютного зужиття й неділання дотогочасних способів наочної брехні заперечування промовчування і перекручування фактів. Нові методи легкого заторкування небез­печних для большевиків проблем, яких вони досі не наважува­лися навіть згадувати, а тепер пробують дати їм своє насвітлення і пропаґандивно з ними розправлятися, виразно свідчать про те, що дотеперішні методи виключно терору і зав'язування уст втра­тили силу діяння. Ці нові методи в большевицькій пропаганді в національній і культурній політиці відкривають стільки слабих місць большевицької системи, що це дає дуже добру нагоду для поширювання протибольшевицьких поглядів і настроїв вмілим явним діянням в рамках совєтської системи. Не раз вистачить відповідне зіставлення, чи наголошення різних вісток, коментарів і проблем із совєтської преси, публіцистики літератури, з різних промов, критик і т. п., щоб у слухачів зродилися виразні протире-жимні висновки, рефлексії і настрої. Генеральною напрямною всієї революційної роботи а першою мірою в ділянці політично-пропаґандивній, є засада тримати руку на живчику актуального життя і так пристосовувати свої методи й засоби, щоб вповні ви­користати все, що підходить для наших плянів, зокрема все те, що в тому напрямі робить сам ворог, згл., що в нього діється.

Ще до питань загального революційного зриву-повстання. По­передньо вже була мова про ті чинники, які створюють відповідні передумови для такого повстання. Конкретизуючи попередні мір­кування на цю тему, можемо передбачити чотири типи ситуації, коли може бути реальною й успішною загальна революційна бо­ротьба в найширших і відкритих – повстанчих формах. Поперше – війна між СССР й іншими державами і створене воєнними по­діями кризове становище для большевиків. Подруге – умасовлення революційних дій, організованих підпіллям, і піднесення революційних настроїв серед цілого народу до точки кипіння, при одночасному загальному напруженню внутрішньої ситуації в СССР і підірваному становищу режиму. Потрете – вибух протибольшевицької революції широкого маштабу в інших підсовєтських країнах, зокрема в сателітних, яка переходить у визвольну війну з Москвою. Почетверте – велика криза і розклад в самому большевицькому режимі, одверта боротьба між: ривалізуючими групами, яка поширюється на цілу державну структуру СССР. Можуть ще заіснувати комбінації згаданих тут типів ситуації, які взаємно себе посилюють.