Довідка

Купина - кущ; зойк- крик;

пурпуровий - темно-червоний;

канонада - гучний звук від пострілів; багнети - ножі на рушницях.

б) письмово дайте відповідь на питання:

Ø Чому В. Сосюра називає Україну вишневою, а її мову солов'їною?

Ø Підтвердіть рядками вірша, що він написаний під час війни з фашистами.

Ø Доведіть, що в рядках поезії є підтекст, в якому висловлено споконвічне прагнення українського народу до волі, до незалежності.

Ø До кого звертається В. Сосюра із закликом любити Україну? Чому?

Ø Поясніть, як ви розумієте рядки:

Не можна любити народів других,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Ø Чи нагадують вам ці рядки слова з Біблії? Які саме?

в) Продовжіть речення «Я – частина майбутнього України, тому повинен...»

Тема 4.6. Трагедія народу, розділеного барикадами громадянської війни, у новелі М. Хвильового «Мати»

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Прочитайте новелу М. Хвильового «Мати».

Завдання 2. Письмово дайте відповідь на питання.

? Який жанр усної народної творчості вам нагадує оповідання "Мати"? (В оповіданні наявний міфологічний струмінь, навіть сам початок твору нагадує зачин народної казки. І сама характеристика образів теж іде від казки. Саме так у народній творчості подається опис героя: він звичайний, непоказний, але має щось і незвичне. Таким є батько двох синів. Не маючи коштів, хоч і продав він своє майно, віддав старшого до гімназії…)

? Пригадайте твір М. Гоголя «Тарас Бульба». Яка доля двох братів? Чи так само виховувались брати з оповідання М. Хвильового?

? Хто з братів вам більше сподобався? Чому?

? Як ви ставитесь до того як виховувались брати?

? Порівняйте характери Остапа та Андрія

? Як ви вважаєте, чи був в матері інший вихід з цього положення?

? Що б ви зробили на її місці?

? До якого висновку приводить ця страшна, трагедійна казка? (Жорстокість і насильство нічим, навіть найвищою, найблагороднішою метою виправдати не можна. Жорстокість, як і пролита кров, вбиває все людське в людині, робить її звіром, бездуховною істотою)

? А чи зустрічали ви вже в літературі тему братовбивства?

Завдання 3. Законспектуйте критичний матеріал.

Сини матері Остап і Андрій стали по різні боки револю­ційних барикад – типова для тих часів ситуація. Її описува­ли багато митців, зокрема П. Тичина («Приїхали до матері три сини»), Ю. Яновський («Подвійне коло»). Брати дуже різні за характерами, що цілком закономірно. Автор чимало місця в новелі приділяє розповіді про шлях їхнього зростан­ня, світоглядного становлення. Єднає Андрія і Остапа єдине, чому їх мати ніколи не навчала, – жорстокість, засліпленість псевдоцінностями, відсутність родових, братер­ських почуттів заради «громадського обов'язку». Щоби брат не вбив брата (адже обоє вони її любі сини), під сокиру мати лягає сама. Цей трагічний кінець вносить «українське» уточнення в біблійну історію про двох братів Каїна та Авеля і в такий спосіб віддзеркалює всю фантасмагорію кровопролитних, братовбивчих революційних подій в Украї­ні. Водночас має і символічний підтекст. «Матері вже не було» – читаємо в новелі, а перед очима наче стоїть розі­п'ята на хресті Україна.

Тема 4.7. Утвердження найвищих цінностей у новелі Г. Косинки «Мати»

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Прочитайте новелу Г. Косинки «Мати».

Завдання 2. Письмово дайте відповідь на питання.

? М. Рильський назвав новелу «Мати» однією з найглибших речей Г. Косинки. В чому ця глибина?

? Схарактеризуйте образ матері.

Завдання 3. Законспектуйте критичний матеріал.

Цю новелу М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки. Написана 1925 р. Невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді входила майже до всіх збірок письменника.

Важко сказати, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. У 1925 р. Григорій Косинка вже працював по редакціях київських часописів, а його мама Наталка Романівна залишалася вдома разом із своїми селянськими проблемами і злиднями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він виринав у багатьох творах – «На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»...

Новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.

По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства – основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла.

По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір.

Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє оповідь від першої особи – Андрія, головного учасника подій. Органічно, непомітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих – його враження від побаченого, почутого, пережитого.

Дія відбувається в короткому часі – вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій.

Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію, – «надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон». Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою – поляками, удар нагайкою, що різонула «кривавою смугою лице». Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забрали коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!). Андрій мимоволі став учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята – десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися – вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері – «тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний а радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті». А коли вже буде дома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

А зараз Андрій думає лише про маму: «На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль, – він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над зеленою гаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці». Це порівняння підкреслює глибокі переживання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі видива – «хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті», то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима «бігають перелякані та суворі очі військових».

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив – мотив тривоги, що цементує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер, за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі – вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Андрієм докоряє йому: «Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!» Схоже, що Андрій нікому не хоче служити, для нього нічого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористатися нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам.

Григорій Косинка – неперевершений майстер батальних сцен. Він не вдається до розлогих описів. Та й жанр новели вимагає граничного лаконізму. Два-три речення – і вражаюча картина, подана, до речі, через сприймання Андрія: «Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився і з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах...»

Напруження зростає, наближається фатальна розв'язка. Але в новелі ці бойові дії набирають позачасового і позапросторового буття. Вони скоріше є тлом для найголовнішого – тривога Андрія за життя матері. Так загальнолюдські цінності піднесені до рівня провідної ідеї.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше кричатиме: «Я – бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть – кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похорону матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що і всі люди однакові перед стражданням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомагає йому не відступити від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це – і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлення до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її такі звичайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцінки, що випливають із самого тексту.

Розділ № 5 «Українська література за межами України»

Тема 5.1. Література в Західній Україні до 1939 року. Б.-І. Антонич

Питання для самоконтролю:

Завдання 1. Прочитайте запропонований матеріал.

За підтримки Антанти в 1919 році Польща окупувала За­хідну Україну, Румунія – Буковину і Бессарабію, Чехо-Словаччина – Закарпатську Україну. Уряд Речі Посполитої прагнув асимілювати українців: закривалися українські шко­ли, у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри, обмежували доступ молоді у вищі навчальні заклади та на державну службу. Все це породжувало протест населення регіону, яке не визнавало легітимності польської влади.

Між двома світовими війнами на західноукраїнських землях окреслилася складна картина літературного життя. Проте посту­пово відкривалися видавництва, виходили часописи та книги. Продовжували творити класики: Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко Черемшина, Осип Маковей, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Василь Пачовський та інші. Розвивалися такі мистецькі напрями, як символізм, імпресіонізм, експресіо­нізм, сюрреалізм, авангардизм.

У Львові виникла група «Митуса», до якої входили поети Роман Купчинський, Олесь Бабій, Василь Бобинський, Юра Шкрумеляк, Микола Матвіїв-Мельник, Левко Лепкий, художник Павло Ковжун. Назва «Митуса » походить від імені літописного співця, який прийняв смерть за вироком князя Да­нила Галицького, але своїх переконань не зрікся, і його слово правди залишилося жити у пам'яті народу. Для митців співець Митуса був символом незнищенності поетичного слова, яке вони присвятили боротьбі за свободу і незалежність України. Поети продовжували традиції «Молодої Музи», орієнтувалися на естетику українських символістів та європейських модер­ністів, захищали самодостатність мистецтва слова. Видавали однойменний літературно-мистецький місячник, в якому опри­люднювали твори героїчної тематики. У поетичних і прозових творах переважала стрілецька тематика, особливою популяр­ністю користувалися їхні пісні («Ой видно село» Левка Легшого, «За рідний край» Романа Купчинськогота інших).

На засадах пошуку нових художніх обріїв створилася літера­турна група «Логос» (1927–1931), яка об'єднала українських письменників християнського спрямування, що пропагували гуманістичні ідеали любові до людини. До неї входили: Григорій Лужницький, Олександр-Микола Мох, Степан Семчук, Ва­силь Мельник, Осип Назарук. Назва символізувала безсмертя Господнього слова, його велику духовну енергію, що допомагає людині перебороти труднощі в житті. «Логівці» проводили куль­турницьку роботу серед населення, пропагували християнську філософію і мораль, видавали журнали «Поступ» і «Дзвони», друкувалися у видавництві «Добра книжка». У їхній творчості переважали національно-патріотичні мотиви і тема єдності особи з Богом. Митці спиралися на засади символізму та імпресіонізму.

У мистецькому плані виразно заявили про себе об'єднання модерністів «Дажбог» ( Богдан-Ігор Антонич, Богдан Кравців, Євген Пеленський ) та «Горно», до якого належали Василь Бобинський, Степан Тудор, Мирослава Сопілка, Ярослав Кондра, Олександр Гаврилюк, які розробляли соціальну пробле­матику, застосовуючи модерністську поетику.

Львівські наймолодші митці в 1930 році утворили богем­не угруповання «Дванадцятка». Під цією ж назвою вийшла книга їхніх творів. Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавськай, брати Анатоль та Ярослав Курдидики, Василь Гірний, Іван Чернява, Василь Ткачук, Володимир Ковальчук, Роман Антонович, Карло Мулькевич, Ганнуся Павенцька і Богдан Цісик прагнули розширити тематичний діапазон літератури, зосередили свою увагу на урбаністичній проблематиці, відтво­рили й опоетизували стихію вулиць, провулків, кав'ярень, ма­газинів Львова з його неповторною атмосферою. Образ Львова став головним персонажем їх новел та віршів. Справжнім художнім досягненням була сюрреалістична повість «Я вернусь до мого міста» Богдана Нижанківського та його збірки новел «Вулиця», «Актор говорить», «Свято на оселі». У новелах він відтворив міські настрої героїв, їхні важкі умови життя, мрії і розчарування («Дні Степана Гайди», «Собача справа»). Прозаїк протестував проти знелюднення особи в антигуманному світі.

Особливо інтенсивно розвивалася лірика, яку представляли Богдан-Ігор Антонич, Василь Бобинський, Володимир Гаври­люк, Святослав Г ординський, Роман Купчинський, Ярослав Цурковський, Богдан Кравців, Юрій Косач та інші. Особливе захоплення у читачів викликали новаторські поезії Богдана-Ігоря Антонича, які відзначалися незвичайною образністю, гуманістичним пафосом. В основі лірики поета була міфологіч­на концепція світу, тобто міф про вічне повторення, оновлення, єдність світу і людини: «Звірята, люди і рослини – у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна». З виходом перших збірок «Привітання життя», «Три перстені» Антонич став кумиром молодого покоління.

Знаковими були збірки Святослава Гординського «Барви і лінії», «Буруни», «Слова на каменях. Римські ямби», «Вітер над полями», де була представлена філософська, пейзажна, мариністична, інтимна та громадянська лірика. В основі багатьох творів Гординського лежить міф мандрів ліричного героя: «нам, яким у серцях синь і простір нестямно горить і назви далеких країн роз'ятрують вічно уяву, / Завжди розкриті шляхи: пів­день, північ, захід і схід, / Шукати цілунки шорсткі кохання, смерті і слави». Поет оспівував морську романтику («Морські вовки», «Моряцькі дороги»), відтворював враження від подоро­жей. Зокрема, викликають захоплення його витончені малюнки вулиць Парижа, мерехтіння нічних вогнів реклам, проникливі образи Шарля Бодлера, собору Паризької Богоматері. Лірич­ний герой – мандрівник, для якого Париж є центром сучасної культури, а Рим – минулої. Він із захопленням читає вірші Рембо, Аполлінера, Валері – це «світ бажань, уяв, світ культури». На цьому тлі змальовано Львів – «український Париж», в яко­му вирує цікаве мистецьке життя.

Гординський був учнем відомого художника Олекси Новаківського. У своїй ліриці він органічно поєднав неокласичну, орна­ментальну живописність та поетику кубізму, яскравість зорових та звукових образів. Адже для поета й живописця «Кольори і слова в натхненному танку / Однако дзвенять у ритмі мелодійнім, / Шукаючи сполук, де б кожен серця стук /Акордом став дзвінким і гармонійним». Гординський прагнув за допомогою «переливів барв і динамічності ліній» відтворити неповторний світ ліричного героя, показати його з несподіваного боку. Поєднані в одному ритмі і динамічному малюнку образи передають усю палітру барв мінливого простору, моделюють світ загадковий, допомагають проникнути в сутність життя. Його вірші насичені культуроло­гічними образами, враженнями від подорожей до Греції, Риму, Константинополя. Він створив оптимістичну картину світу і багатогранний образ ліричного героя, який мужньо переносить житейські випробування: «Я не люблю себе маніжити, / Ношу затиснуті уста, / Але не раз так прагне ніжности / Моя жорстока самота».

Розширила свої тематичні і стильові горизонти й проза. Її жанровий реперту­ар – від оповідання й повісті до роману-епопеї («Волинь» Уласа Самчука; «Мазе­па» Богдана Лепкого). Яскравим епіком була Ірина Вільде (1907–1982). У річищі модернізму вона написала свої повісті «Метелики на шпильках», «Б'є восьма», «Повнолітні діти», що були помітним явищем у тогочасній прозі, а їх авторка опинилася в центрі уваги преси. Письменниця захищала ідею: «Через родину до могутності нації». Жінці вона виділила рівноправне місце з чоловіком. Отож у повістях стверджується ідея духовної місії жіноцтва, ідея сильної героїні. Дбаючи про повнокровність ха­рактерів персонажів, авторка наділила їх інтелектом і глибокими почуттями, оповила елегійними настроями. Проте свою героїню Дарку Попович письменниця приводить у стан борців за волю Вітчизни. Дивує художня майстерність Ірини Вільде, яка застосо­вує прийоми імпресіонізму, вихоплює фрагмент картини світу, яскраву деталь, відтворює мінливість душевних переживань, на­строїв, щоб на їх основі подати свою візію світу. У художніх шуканнях вона спиралася на традицію українських класиків, які приділяли чималу увагу «психологічному реалізму».

У цей період особливо щедрою була історична белетристика, зумовлена відродженням історичної пам'яті народу. Масовими тиражами виходили історичні повісті та романи Осипа Назарука: «Князь Ярослав Осмомисл», «Проти орд Чингісхана», «Роксолана». Юліан Опільський у своїх творах реконструював історію давніх народів та Київської Русі. Образ князя Свято­слава він змалював у повісті «Іду на ви». Плідно працювала в літературі Катерина Гриневичева, авторка повістей «По дорозі в Сихим», «Непоборні», «Шоломи на сонці».

Особливою популярністю користувалися історичні твори Ан­дрія Чайковського, якого сучасники назвали «козацьким бать­ком». Він створив низку історичних повістей, оповідань, нарисів: «Козацька помста», «Олексій Корнієнко», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Сонце заходить», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Перед зривом» та інші. У повісті «За сестрою» змальовано часи татарських набігів на Україну. Ідиліч­ними фарбами оповідач зображує село Самару: ряди білих хатин, городів, садків, посередині Майдан із церквою, довкола часто­кіл, вартові, бочки зі смолою, український степ, Дніпро. В об­разах родини Судаків відтворено героїчні характери українців, що ставали січовиками. У пригодницькій повісті «За сестрою» події розвиваються бурхливо. Після набігу на село татар Павлусь втікає до козаків, а його сестра і батьки потрапляють у полон. Незабаром хлопець вирушає рятувати сестру. Отже, створюється ланцюг пригод, випробувань, герой потрапляє у різні скрутні ситуації. Врешті, все закінчується щасливо.

Одним із перших творців «табірної повісті» був Олександр Гаврилюк, який в автобіографічній повісті «Береза» (1939) описав сумнозвісну польську тюрму – Березу Картузьку, в якій перебував політв'язень Гаврилюк. Своїм пафосом осудження фашизму повість перегукується з романом німецької письменниці Анни Зегерс «Сьомий хрест» (1941). Персонажі обох авторів витримали іспит на чесність і людяність.

Тематичним, жанровим і стильовим багатством відзнача­ється драматургія.У річищі символізму і неоромантизму на­писано п'єси «Гетьман Мазепа» Василя Пачовського, «Поєди­нок», «Вербуй» Юрія Липи, «Тривожні дні» Клима Поліщука. П'єси «Посол до Бога», «Голгофа» Григора Лужицького, «Самсон», «Ірод Великий» Дмитра Николишина створені у форматі християнсько-символічного, історико-релігійного сценічного мистецтва. Спостерігається їх тісний зв'язок здраматургією радянської України, з творчими шуканнями Якова Мамонтова, Миколи Куліша, Івана Кочерги.

Українська література на західноукраїнських землях між двома світовими війнами була відкритою до нових художніх тенденцій, що розгорталися в Україні та на Заході. Суцвіття митців і розмаїття їхніх творчих шукань свідчать про пошуки нового, нетрадиційного змалювання світу й людини. З одного боку, митці слова відбили біль і розчарування від втрати Украї­ною соборності, а здругого – оспівували вольову людину, спро­можну на активні дії для відродження народу і держави.

Завдання 2. Письмово дайте відповідь на питання.

1. У яких суспільно-історичних умовах розвивалася українська література в Західній Україні між двома світовими війнами?

2. Хто з письменників-класиків продовжував творити? Назвіть відомі вам твори Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, написані у цей період.

3. Схарактеризуйте літературні угруповання «Митуса», «Логос», «Дажбог», «Дванадцятка».

4. Яку концепцію світу покладено в основу віршів Богдана-Ігоря Антонича?

5. У чому полягає своєрідність лірики Святослава Гординського?

6. Які модерні повісті написала Ірина Вільде? Які ідеї утверджувала письменниця?

7. Як розвивалася тогочасна історична проза? Хто є творцем української табірної повісті?

8. У річищі яких стильових течій розвивалася драматургія 20–30-х років XX століття на західноукраїнських землях?

9. З'ясуйте значення творчості митців цього періоду.

Завдання 3. Висвітліть життєвий і творчий шлях Антонича. Що вплинуло на формування його світогляду? (Відповідаючи, скористуйтеся запропонованим матеріалом).

Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (після Другої сві­тової війни ці землі відійшли до Польщі) в родині сільського священика. Мальовнича природа Карпат, працьовиті й талано­виті лемки мали величезний вплив на формування світогляду майбутнього митця, його ніжної й поетичної натури. «Проти розуму вірю, – писав Антонич, – що місяць, який світить над моїм рідним селом... є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її поезію». Як святиню, з батьківської хати він виніс народну мову своєї «задуманої країни» черемх, ялівцю, звичаїв та обрядів. По­тік незабутніх дитячих вражень згодом словесною предметною в'яззю образів виллється в автобіографічній «Елегії про співу­чі двері». Хворобливий хлопчик не міг ходити до школи, тож початкову освіту здобув удома. 1928 року закінчив гімназію в містечку Сяноку. Хлопець захоплювався світовою й україн­ською класикою, перечитав у польських перекладах твори всіх Нобелівських лауреатів. У 1928–1934 роках Антонич нав­чався у Львівському університеті на філологічному факульте­ті, спеціалізуючись зі славістики. Поза межами університету майбутній поет відвідував гурток украї­ністів, на засіданнях якого виступав з рефератами з питань розвитку мистецтва, читав свої вірші. За спогадами гуртківців, Антонич був дуже сором'язливим, малоговірким, заглибленим у себе. У 1934 році Антонич одержав диплом магістра філософії. Та навіть для високо­освіченого українця в панській Польщі державної роботи не було. Тож поет зароб­ляв на хліб насущний пером. Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літе­ратуру і мистецтво, редагував молодіжний журнал «Дажбог», що його видавала одно­йменна група молодих митців. Перша по­етична збірка «Привітання життя» (1931) принесла автору визнання у літературних й читацьких колах, друга – «Три перстені» (1934) – літературну премію імені Івана Франка. У 1936 році побачила світ «Книга Лева», а наступні збірки – «Зелена Єван­гелій», «Ротації» – прийшли до читача 1938 року, вже після смерті митця, що настала 6 липня 1937 року. Немов перед­бачаючи своє коротке життя-спалах, поет у ранніх творах писав: «Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить».

Самодостатність мистецтва. Антонич розмірковував над самовизначенням митця й мистецтва, відкидаючи тради­ційні народницькі й марксистські уявлен­ня про покликання поета й призначення поезії. Він закликав колег зосередитись на проблемах власне мистецьких, не підпорядковуючи «індивіду­альність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі». Митець має бути самим собою і не повинен розчинятись у позахудожніх сферах. Тогочасні читачі не завжди розуміли такі погляди поета, бо виховувались на засадах соціологічної критики, на уявленнях про твір як дзеркальне відображення дійсності, як прямий аналог життя. Натомість у своїй художній практиці Антонич виходить із положення, що мистецький твір як естетична даність існує поряд із реальним світом. Він не є копією, хоча й живиться його джерелами. Поет стверджував, що у художніх текстах «існує багато змістів». Ці його ідеї перегукуються з деякими поглядами Івана Франка та Олександра Потебні.

Завдання 4. Прочитайте вірш Б.-І. Антонича «Вишні». Письмово дайте відповіді на питання.

1. У чому полягає незвичайність світосприймання митця і як воно втілилося у творі? Яка його ідея? З якою філософською ідеєю Давньої Індії зближується вірш?

2. До яких прийомів художньої умовності вдається автор у моделюванні поетичного світу? Яку естетичну реальність створено в поезії «Вишні»?

3. Про що свідчить алюзія до вірша «Садок вишневий коло хати» Тараса Шевченка? За допомогою яких художніх засобів твориться поетичний світ? Яке значення має образ пісні в останніх рядках поезії?